Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Ні, — майже відразу відповіла Філіппа. — Це також не в інтересах ложі. Для свого відьмака ти залишишся зрадницею і продажною чарівницею. Не в інтересах ложі, аби він почав шукати помсти, а коли він тебе ненавидітиме, мститися не захоче. Зрештою, він, може, вже мертвий. Або помре будь-якого дня.

— Інформація за його життя, — глухо промовила Йеннефер. — Врятуй його, Філіппо.

— Ні, Йеннефер.

— Бо це не в інтересах ложі. — В очах чарівниці зайнялося фіолетове полум’я. — Ти чула, Трісс? Ото твоя ложа. Ото її справжнє обличчя, ото її справжні інтереси. Що ти на це? Ти була для дівчини менторкою, майже, як ти сама казала, старшою сестрою. А Ґеральт…

— Не бери Трісс на романтику, Йеннефер. — Філіппа проігнорувала той вогонь в очах. — Дівчину ми знайдемо і врятуємо й без твоєї допомоги. А якщо тобі пощастить, то чудово й стократні подяки, ти нас виручиш, заощадиш зусилля. Вирвеш дівчину з лап Вільгефорца, ми вирвемо з твоїх. А Ґеральт? Хто такий Ґеральт?

— Ти чула, Трісс?

— Пробач мені, — глухо промовила Трісс Мерігольд. — Пробач мені, Йеннефер.

— О, ні, Трісс. Ніколи.

* * *

Трісс дивилася у підлогу. Очі Краха ан Крайта були наче очі яструба.

— Назавтра після тої останньої таємничої комунікації, — повільно промовив ярл островів Скелліге, — тієї, про яку ти, Трісс Мерігольд, нічого не знаєш, Йеннефер відпливла зі Скелліге, беручи курс на Безодню Седни. Як я її запитав, навіщо вона пливе саме туди, глянула мені в очі й відповіла, що має намір перевірити, чим катастрофи природні відрізняються від неприродних. Відпливла двома драккарами, «Тамарою» й «Алькіоною», із екіпажами, що складалися виключно з добровольців. Це було двадцять восьмого серпня, два тижні тому. Більше я її не бачив.

— Коли ти довідався…

— Через п’ять днів, — урвав він досить рішуче. — Через три дні після вересневої новини.

* * *

Капітан Аса Тьязі, який сидів перед ярлом, був неспокійний. Облизував губи, вертівся на лавці, виламував пальці так, що аж клацали.

Червоне сонце, вирвавшись нарешті з-за хмар, що затягували небо, потроху опускалося за Шпікерог.

— Кажи, Аса, — наказав Крах ан Крайт.

Аса Тьязі голосно відкашлявся.

— Ішли ми швидко, — продовжив, — вітер сприяв, робили ми добрих дванадцять вузлів. Тож уже двадцять дев’ятого ми помітили вночі світло маяка з Пейкс де Мар. Ми трохи відхилилися на захід, аби не влізти на якогось нільфгардця… А за день перед вересневою новиною, на світанку, ми прийшли в район Безодні Седни. Тоді чародійка викликала мене й Гутлафа…

* * *

— Я потребую добровольців, — сказала Йеннефер. — Тільки добровольців. Не більше, ніж це необхідно, аби короткий час управляти драккаром. Я не знаю, скільки для такого потрібно людей, я на тому не розуміюся. Але прошу не лишати на «Алькіоні» жодну людину крім тих, що необхідно. І повторюю — тільки добровольці. Те, що я маю намір зробити… надто ризиковане. Більше, ніж морська битва.

— Розумію, — кивнув старий сенешаль. — І зголошуюся першим. Я, Гутлаф, син Свена, прошу, пані, про ту честь.

Йеннефер довго дивилася йому в очі.

— Добре, — сказала. — Але це честь для мене.

* * *

— Я також зголосився, — сказав Аса Тьязі. — Але Гутлаф не погодився. Хтось, сказав, мусить командувати на «Тамарі». В результаті зголосилося п’ятнадцятеро. У тому числі Г’ялмар, ярле.

Крах ан Крайт підняв брови.

* * *

— Скількох потрібно, Гутлафе? — повторила чародійка. — Скільки тут зайві? Прошу точно підрахувати.

Сенешаль якийсь час мовчав, підраховуючи.

— Увісьмох дамо раду, — сказав нарешті. — Якщо ненадовго… Але ж тут самі добровольці, ніхто не примушував…

— Визнач вісьмох серед цих п’ятнадцяти, — перервала вона різко. — Визнач сам. І накажи обраним перейти на «Алькіону». Решта залишається на «Тамарі». Ага, одного з тих, що залишаються, визначу я. Г’ялмаре!

— Ні, пані! Ти не можеш таке зі мною зробити! Я зголосився і буду біля тебе! Хочу…

— Мовчи! Ти залишаєшся на «Тамарі»! То наказ! Ще слово — і накажу прив’язати тебе до щогли!

* * *

— Розповідай, Аса.

— Магічка, Гутлаф й ота вісімка добровольців зійшли на «Алькіону» й попливли на Безодню. А ми на «Тамарі», згідно із наказом, трималися краю, але так, щоб не дуже відставати. А от із погодою, яка до тої пори на диво нам сприяла, раптом почалася діятися якась чортівня. Так, вірно про чортівню кажу, бо сила та була недобра, ярле… Нехай мне під кілем протягнуть, якщо я брешу…

Попередня
-= 130 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!