Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Ова! — сказав Фріпп. — Як ні — то ні, нам воно без різниці. Ходімо, хлопці, під сушильню для сіна, до місцевих, вони тама баранця й свинку печуть на учту. Адже нині Рівноніччя, свято. Поки пани радяться, ми й відсвяткувати можемо.

— Ходімо! Витягай-но, Деде, який жбан зі скриньки. Вип’ємо! Можна, пане Сіліфанте? Пане Гарсгайме? Свято нині, а ми ж на ніч і так нікуди не поїдемо.

— Якісь думки у вас розслаблені, — нахмурився Сіліфант. — Тільки балачки й питво у головах! А тут хто залишиться, аби допомагати дівку стерегти й на пана Стефана розпорядження бути?

— Я залишуся, — сказав Нератін Чека.

— І я, — сказала Кенна.

Дакр Сіліфант глянув на них уважно. Нарешті махнув, дозволяючи. Фріпп і компанія подякували нескладним гирканням.

— Але щоб тихо мені там, на тому святкуванні! — застеріг Оль Гарсгайм. — Дівок не чіпати, аби кого хлопи вилами за слабину не помацали!

— Ова! Хлоє, ідеш із нами? А ти, Кенно? Не передумала?

— Ні. Залишуся.

* * *

— Вони залишили мене під стовпом, на ланцюгу, зі зв’язаними руками. Пильнувало мене двоє. А двоє, що стояли далі, без перерви дивилися, розглядали. Висока симпатична жінка. Й чоловік із такою якоюсь жіночою поставою і рухами. Дивний такий.

Кіт, що сидів посередині кімнати, широко позіхнув, знуджений, бо замучена миша вже перестала бути для нього забавкою. Висогота мовчав.

— Бонгарт, Ріенс і той Скеллен-Пугач усе ще радилися у світлиці. Я не знала, над чим само. Сподіватися могла найгіршого, але було мені все одно. Ще одна арена? Чи просто вб’ють мене? Та й нехай, думала я, нехай воно нарешті скінчиться.

Висогота мовчав.

* * *

Бонгарт зітхнув.

— Не дивися вовком, Скеллене, — повторив. — Я просто хотів заробити. Мені, знаєш, у відставку час, на веранді сидіти, на голубів дивитися. Ти мені за Щурицю сто флоренів давав, хотів її обов’язково мертвою. Я й замислився. Скільки ж та панна може бути по-справжньому варта, подумав я. І придумав, що як я її вб’ю чи віддам, то варта вона буде точно менше, ніж якби я її зберіг. Старе правило торгівлі й економіки. Товар, такий, як вона, завжди зростає у ціні. Можна поторгуватися…

Пугач наморщив ніс, наче десь поблизу щось засмерділо.

— Щирий ти, Бонгарте, аж до болю. Але перейдемо до справ. До пояснень. Ти тікаєш із дівчиною через весь Еббінґ, а тепер з’являєшся і торочиш про правила економіки. Поясни, що трапилося.

— А що тут пояснювати? — усміхнувся підлабузницьки Ріенс. — Пан Бонгарт просто зрозумів нарешті, ким насправді та дівка є. І скільки вона насправді варта.

Скеллен на нього навіть не глянув. Дивився на Бонгарта, у його риб’ячі, позбавлені виразу очі.

— І ту дорогоцінну дівчину, — процідив він, — ту вартісну здобич, що має тобі забезпечити відставку, ти випхнув у Клермонті на арену й наказав битися на смерть. Ризикуючи її життям, хоча живою вона начебто аж стільки варта. То що, Бонгарте? Бо щось тут у мене не грає.

— Якби вона загинула на тій арені, — Бонгарт не спустив очей, — то значило б, що вона нічого не варта.

— Розумію. — Пугач трохи нахмурився. — Але замість того, щоб відвезти дівку на чергову арену, ти привіз її до мене. Чому, якщо можна запитати?

— Повторюю, — скривився Ріенс. — Він зміркував, хто вона є.

— Швидкий ви розумом, пане Ріенсе. — Бонгарт потягнувся так, що аж суглоби хруснули. — Відгадали. Так, це правда, але вишколена у Каер Морені відьмачка пов’язувалася зі ще однією загадкою. У Гесо, під час нападу на шляхтичку, дівка розпустила язичка. Що ніби така вона важна й титулована, що баронова дочка для неї дуля і дурня, кланятися низенько повинна. Виходить, ота Фалька, так я собі думаю, графиня щонайменше. Цікаво. Відьмачка: то по-перше. Багато тут відьмачок бачили? У банді Щурів: то по-друге. Імператорський коронер власною особою ганяється за нею від Корату до Еббінґу, наказує вбити: то по-третє. А до всього того… начебто шляхтичка високого роду. Ха, подумав я собі, треба буде дівку врешті запитати, ким же вона насправді є.

Замовчав на мить.

— Спочатку, — витер він носа манжетом, — говорити вона не хотіла. Хоча я просив. Рукою, ногою, батогом просив. Калічити не хотів… Але треба такому статися, попався нам на шляху цирульник. Із приладдям для рвання зубів. Прив’язав я її до крісла…

Скеллен ковтнув сухим горлом. Ріенс усміхнувся. Бонгарт глянув собі на манжет.

— Все мені сказала, ще до того… Як тільки інструменти побачила. Ті кліщі зубні й «пелікани». Відразу стала балакучіша. Виявилося, що то…

— Княжна Цінтри, — сказав Ріенс, дивлячись на Пугача. — Спадкоємиця трону. Кандидатка на дружину імператора Емгира.

Попередня
-= 140 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!