Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

(Єдиним винятком є процес перетворення їх на рабів — по суті, виведення зі статусу людини; але таке траплялося, скоріше, у попередні епохи.)

А от у світі відьмака не все так просто.

З одного боку, тут є свого роду військові концтабори — але для ворога, так би мовити, внутрішнього: для диверсантів, розвідників, саботажників, інколи — дисидентів. Такий — жахливий Дракенборг у Реданії («Приречених збирали у камері по кільканадцять, а щоранку вішали двох, трьох, інколи — чотирьох. Інші чекали своєї черги. Довго. Інколи тиждень. Тих, хто чекав, у таборі звали Веселиками. Бо атмосфера у камері смертників завжди була веселою» — ХВ).

З іншого — у Нільфгарді та залежних від нього територіях полонені, що потрапили у таке становище під час військових операцій, опиняються не у концентраційних, а в трудових таборах («Раніше не було під самим містом каменоломні, у якій обдерті, брудні, худі й скривавлені люди лупали каміння на плити та щебінь, шмагані батогами одягнених у чорне наглядачів. … Ті, що лупають камінь — то військові бранці. З Лирії, Едірну, останнім часом з Соддену, Брюґґе, Анґрену. І з Темерії. Тут, у Рідбруні, трудяться чотири сотні бранців. Добрих п’ять сотень працюють у копальнях, шахтах та кар’єрах навколо Бельгавену, а понад тисячу будує мости й вирівнює шляхи на перевалі Теодуль» — ВЛ).

І це — помітна модернізація світу відьмака, а тому досить серйозний момент щодо неспівпадіння його світоглядних характеристик зі звичними для нас.

Утім, у Північних Війнах є ще один момент, досить незвичний для традиційно середньовічного світу, але цілком зрозумілий для нашої цивілізації. Тут, у світі відьмака, однією з базових проблем соціальних змін під час війни стають питання міжрасових взаємин, проблеми сегрегації та ксенофобії. Бо Нільфгард грає на не подоланих за століття сумісного існування протиріччях між людьми й нелюдськими расами. Виявляється, що немає ніякої різниці, проводити сегрегацію за кольором шкіри — чи за ступенем гостроти вух. Людина не любить тих, хто на неї не схожий. Не любить Чужих. І ті чужі відплачують людині тією ж самою монетою («Я б охоче пришила тебе зблизька, дивлячись в очі. Але ти так страшенно смердиш, людино. Я застрелю тебе з лука. … Влучу, куди схочу. Але можеш бути певен, що не загинеш від першої стріли. І від другої. Намагатимуся, аби ти відчував, що помираєш» — КС).

Найтрагічнішою нотою в усьому циклі є саме доля ельфів-партизанів. Якщо для «невибагливих» існує хоча б крихка можливість, шанс на мирне життя — нехай у межах опереткового королівства Дол Блатанна, — то для бійців передових загонів армії Емгира немає навіть тіні такого шансу. Від них відвернулися свої, ельфи; їх, наче звірів, переслідують вороги; а прийде час — і союзники-імперці здадуть їх, як розмінну монету на торгах із Північчю. Війна перетворює інші гомінідні раси на «нелюдів» («Нам не можна їм допомагати й підтримувати. Це була умова Фольтеста й Генсельта. Темерія і Кедвен будуть терпіти нашу владу над Дол Блатанна, але тільки доти, доки ми офіційно засуджуємо битви білок і розмежовуємо себе й їх» — ЧП).

Але на нелюдів війна перетворює не тільки тих, хто відрізняється від людей формою вух чи часткою Старшої Крові. І не обов’язково це перетворення є, так би мовити, примусовою дегуманізацією («ми» перестаємо сприймати «їх» рівними для нас, чужих, тих, які людьми не є — і у яких шансів людьми стати немає).

Війна сама створює своїх «нелюдів» з тих, хто — формально — все ще належить до людського роду. Бо війна дегуманізує і людину.

Мародер, дезертир, розбійник, садист — кількість суто людських ролей, які щедро роздає війна людям, виходить за всі межі. В якийсь момент на землях, огорнутих війною, починається не просто війна всіх проти всіх — на тих територіях не залишається місця людині й людяності. («Перший із семи повішеників мав на грудях табличку із написом «Зрадник народу». Другий висів як «Колаборант», третій як «Ельфійський донощик», четвертий як «Дезертир». П’ятою була жінка у подертій і скривавленій сорочці, означена як «Ельфійська курва». Двоє повішеників табличок не мали, з чого можна було зробити висновок, що висіли вони випадково». — ХВ).

З якогось моменту це — земля смерті, й виживають тут, здається, тільки ті, хто ту смерть несе іншим. Раз у раз герої саги про відьмака зустрічаються з такими: по суті, увесь шлях Ґеральта, починаючи від «Хрещення вогнем», — це опис процесу випалювання людяності з сердець, огорнутих війною («Була картина із «журавлем», що чорною рискою стирчав серед руїн спаленого села. На «журавлі» висів голий труп. Головою вниз. Кров з розрубаного паху й черева стікала йому на груди й обличчя, бурульками звисала з волосся. На спині трупа було видно руну Ард. Витяту ножем» — ХВ).

Попередня
-= 173 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!