Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Ви приречете усіх нас на смерть! — заперечив Давос. — Маестер Кресен пробував її вбити, але вона дізналася негайно. Гадаю, зі своїх вогнів. Певно, загрозу власній особі вона чує швидко і точно, та навряд у змозі однаково добре відчувати все на світі. Якщо забути про неї та не зважати, то можливо, ми уникнемо її уваги.

— Нема честі в тому, щоб ховатися та підкрадатися! — заперечив пан Трістон з Маняк-Гори, який служив Сонцезорові перед тим, як князь Гунцер потрапив до Мелісандриного вогнища.

— А чи багато честі у тому, щоб згоріти? — запитав його Давос. — Ви бачили, як загинув князь Сонцезір. Хочете загинути так само? Люди честі мені зараз не потрібні. Навпаки — потрібні спритники-перемитники. То ви зі мною чи ні?

Дяка богам за ласку — усі до одного пішли з ним.

Маестер Пилос саме навчав Едріка Шторма складати числа, коли Давос штовхнув двері до його світлиці. Пан Андреш увійшов з ним; решта лишилася стерегти сходи та підвальні двері. Маестер негайно припинив навчання.

— На сьогодні досить, Едріку.

Хлопчика вторгнення здивувало.

— Князю Давосе, пане Андреше! А ми тут складаємо числа.

Пан Андреш посміхнувся.

— Коли я був твого віку, родичу, то ненавидів сидіти над числами.

— Та я не те щоб ненавиджу. Але історію, приміром, полюбляю більше. Бо вона ж як казка — слухав би й слухав.

— Едріку, — мовив маестер Пилос, — біжи візьми кобеняка. Ти мусиш піти з князем Давосом.

— Справді? — Едрік скочив на ноги. — А куди?

Раптом його вуста стиснулися, щелепа випнулася.

— Господові Світла я молитися не піду. Я служу Воїнові, як служив мій батько.

— Ми знаємо, — відповів Давос. — Ходімо, хлопче. Баритися не можна.

Едрік нап’яв товстого кобеняка з нефарбованої вовни. Маестер допоміг застібнутися і накинув каптура, затінивши обличчя хлопчика.

— Ви підете з нами, маестре? — запитав малий.

— Ні. — Пилос торкнувся ланцюга з багатьох металів, якого носив навколо шиї. — Моє місце тут, на Дракон-Камені. А ти йди разом з князем Давосом і виконуй все, що він скаже. Не забувай — він є Правицею Короля. Що я тобі розповідав про Правицю Короля?

— Правиця говорить голосом короля.

Молодий маестер посміхнувся.

— Саме так. Тепер іди.

Раніше Давос не надто йняв віри Пилосові — можливо, покладав на нього вину за те, що той зайняв місце старого Кресена. Та зараз він міг лише захоплюватися мужністю маестра. «Його життя висить на волосині поруч із нашими.»

Коло сходів ззовні покоїв маестра чекав пан Геральд Говір. Едрік поглянув на нього цікавими очима. Коли вони вже сходили донизу, малий запитав:

— Куди ми йдемо, князю Давосе?

— До води. На тебе чекає корабель.

Хлопчик зненацька зупинився.

— Який ще корабель?!

— Один із кораблів Саладора Саана. Саладор — добрий друг мені.

— Я поїду с тобою, родичу, — заохотив хлопця пан Андреш. — Не варто боятися!

— Та я не боюся! — обурився Едрік. — Ось лишень… а Ширена теж поїде?

— Ні, — відповів Давос. — Принцеса мусить лишитися тут із батьком та матір’ю.

— Я хочу її побачити! — мовив Едрік. — Щоб попрощатися. Бо інакше вона сумуватиме.

«Вона сумуватиме гірше, якщо тебе спалять.»

— Часу бракує, — відповів Давос. — Я розповім принцесі, що ти про неї згадував. А звідти, куди тебе повезуть, зможеш написати їй листа.

Хлопчик насупився.

— Ви певні, що я мушу їхати? Навіщо панові дядьку відсилати мене з Дракон-Каменя? Я чимось їх розгнівив? Я ж не хотів нічого поганого! — В нього на обличчі знову з’явився той самий упертий вираз. — Хочу побачити дядька. Хочу побачити їхню милість короля Станіса!

Пан Андреш та пан Геральд перезирнулися.

— На це вже нема часу, родичу, — відповів пан Андреш.

— Я мушу їх побачити! — гучніше скрикнув Едрік.

— Але їхня милість не бажають бачити тебе. — Давос мусив якось втрутитися, аби угамувати малого. — Я Правиця їхньої милості, я промовляю їхнім голосом! То мені піти до короля і сказати, що ти відмовляєшся коритися їхній волі? Чи уявляєш ти, яке лихо тебе спіткає? Ти бачив свого дядька у гніві?

Давос зірвав з руки рукавичку і показав хлопчикові чотири пальці, вкорочені Станісом.

— А я бачив.

То була вимушена брехня. Станіс Баратеон не відчував жодного гніву, коли відтинав кінчики пальців свого цибульного лицаря — він керувався лише залізним почуттям справедливості. Але Едрік Шторм тоді ще не народився і знати цього не міг. Тому погроза справила бажану дію.

— Дарма вони так, — осудливо мовив він, проте дозволив Давосові узяти себе за руку та повести донизу сходами.

Попередня
-= 390 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!