Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

«От би нам мати двадцять журавлів замість двох. Ще й поставити їх на саниці та поворотні столи, щоб рухати, куди заманеться.» Та який зиск із того, щоб бажати нездійсненного? Чому б тоді не побажати собі на поміч тисячу бійців або трійко драконів?

Донал Нойє не повертався, а заразом і жоден із тих, хто пішов з ним обороняти чорний холодний прохід крізь Стіну. «Зараз Стіну бороню я» — нагадував собі Джон, коли відчував, як тануть останні сили. Він сам тримав у руках лука; пальці скоцюбилися, скрижаніли, майже нічого не відчували од морозу. Повернулася лихоманка, нога час від часу тремтіла і простромлювала усе тіло розпеченим ножем болю, а зарадити він нічим не міг. «Ще одну стрілу пущу, і тоді перепочину» — казав він собі з півсотні разів. — «Ще тільки одну.» Коли сагайдак порожнів, котрийсь із кротовинських сиріток приносив йому новий. «Ще один сагайдак випущу, та й по тому.» Адже до світанку, напевне, лишилося вже недовго.

Коли настав ранок, не всі з них спершу навіть дотямили. Світ лишався темним, але чорне змінилося сірим, з мороку почали виникати обриси. Джон опустив лука і витріщився на громаддя важких хмар, що вкривало східне небо. За ними начебто жевріла вранішня заграва… а може, то йому примарилося. Він узяв нову стрілу та наклав її на тятиву.

І раптом східне сонце пронизало хмари та кинуло на поле битви бліді списи світла. Джонові перехопило подих. Унизу між Стіною та лісом лежала вичищена смуга завширшки у версту; за половину ночі її геть укрила випалена трава, чорні смоляні пухирі, потрощене каміння та трупи людей і тварин. Туша згорілого мамута вже вабила до себе ненажерливе гайвороння. Лежали на землі також і трупи велетнів, але за ними…

Хтось ошую Джона розпачливо застогнав; потім він почув голос септона Келадора:

— Матінко Вишня, помилуй нас. Божечки святії, Матінко Вишня, зглянься на нас, многогрішних.

Під деревами скупчилися, мабуть, усі дичаки світу: наскочники та велетні, варги та перевертні, гірські та морські блукачі, людожери з крижаних річок, печерні мешканці з мальованими обличчями, погоничі собачих запряжок зі Скрижанілого Берега, рогоноги зі схожими на видублену шкіру п’ятами… геть увесь чудернацький та дикий нарід, що його зібрав Манс, аби проламати Стіну і перейти на південь. «Тут не ваша земля!» — хотів заволати на них Джон. — «Тут вам нема місця! Забирайтеся геть!» А у відповідь чув, як регоче Тормунд Велетнебій, а Ігритта каже: «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію». Він розім’яв мечеву руку, стиснув та розтиснув пальці, хоча і розумів, що нагорі до мечів справа не дійде.

Раптом холод і лихоманка далися Джонові взнаки; лук так поважчав, що трохи не випав з рук. Битва з магнаром — то було ніщо, раптом усвідомив він, а нічна сутичка — ще й того менше. Удар кинджала у темряві лише випробовував силу Варти, перевіряв, чи не можна заскочити її зненацька. А справжня битва ще й не почалася.

— Я не знав, що їх буде аж стільки, — промимрив Шовкун.

А Джон знав, бо бачив раніше — хоча й не так, не вишикуваних у один бойовий порядок. У поході дичацька валка розтягалася на багато верст, наче велетенський хробак, і всю її одразу годі було роздивитися. Але тут і зараз…

— Ідуть! — мовив хтось хрипким, здушеним голосом.

Джон побачив, що посередині дичацької лави ідуть мамути — сотня, чи й більше — з велетнями на спинах, що стискають у руках довбні та здоровезні кам’яні сокири. Поруч дибали ще велетні, штовхаючи уперед загострений на кінці товстий стовбур дерева на великих дерев’яних колесах. «Ось тобі й таран» — майнула в Джона млява думка. Якщо раптом брама унизу ще досі стоїть незламна, то ця штука вже напевне скоро зробить з неї тріски. Обабіч велетнів котилася хвиля вершників у обладунках вивареної шкіри з гартованими у багаттях списами, біг натовп лучників та усякого пішого люду зі списами, пращами, киями та шкіряними щитами. Кістяні колісниці зі Скрижанілого Берега торохтіли на краях війська, підскакуючи на каменях та коренях; їх хутко тягли за собою великі білі пси. «Уся лють дикої пустки» — думав Джон, слухаючи пронизливий виск шкіряних кіз, гавкіт і гарчання собак, ревіння мамутів, свист і вереск дичацького люду, гуркотіння велетнів прадавньою мовою. Стукіт котлів відлунював на кризі так, наче Стіною котився небесний грім.

Джон відчув, як навколо густішає відчай.

— Там їх тисяч зі сто! — верескнув Шовкун. — Як нам зупинити таку навалу?!

— Їх зупинить Стіна, — почув Джон вимовлені мимоволі власні слова. Він обернувся і проказав їх знову, гучніше. — Їх зупинить Стіна! Стіна уміє оборонити себе!

То були порожні слова, та він мав потребу вимовити їх — так само, як братчики мали потребу їх почути.

Попередня
-= 396 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!