Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Коло дверей Брон завагався і спитав:

— То що ж ти робитимеш, Бісе?

— Вб’ю Грегора власноруч! Ото вийде пісня, хіба ні?

— Сподіваюся колись її почути.

Брон вишкірився востаннє і вийшов геть із дверей, з замку і з його життя. Под посовав ногами і мовив:

— Мені шкода, мосьпане.

— Чого б це? Невже то твоя вина, що Брон — зухвалий і нахабний чорносердий негідник? Він завжди був зухвалим і нахабним чорносердим негідником. Саме таким він мені подобався.

Тиріон налив собі келих вина і поніс його до лави під вікном. День надворі був сірий та дощовий, але все ж не такий похмурий, як його майбутнє. Тиріон подумав був надіслати Подріка Пейна поспитатися про Шаггу, та в королівській пущі було стільки схронів і криївок, що лихі люди там уникали королівського суду десятиріччями. «А Под не завжди кухню знаходить, коли я його посилаю по шматок сиру.» Тімет, син Тімета, напевне вже повернувся до Місячних Гір. Хай що Тиріон казав Бронові, а виходити власною особою проти пана Грегора Клегана — то було б посміховисько ще ганебніше, ніж карлики-герцівники короля Джофрі. Тиріон не хотів померти, чуючи навкруги знущальний регіт натовпу. «Отже, про суд двобоєм можна забути.»

Пан Кеван завітав того дня ще раз, а наступного — знову. Дядько чемно повідомив Тиріонові, що Сансу не знайдено. Колишнього лицаря, а нині блазня, пана Донтоса, який зник того ж вечора — теж. Чи має Тиріон ще свідків, яких бажав би викликати? Ні, Тиріон їх не мав. «Як я в дідька доведу, що не труїв вино, коли тисяча людей бачили, як я наливав Джофового келиха?»

Тієї ночі він не спав узагалі — лише витріщався на навіс над ліжком та рахував своїх привидів. Він бачив, як Тайша сміється і цілує його, як Санса лежить гола і труситься зі страху. Бачив, як Джофрі роздирає нігтями горло, як шиєю його збігає кров, а обличчя чорніє. Бачив Серсеїни очі, вовчу посмішку Брона, лукавий вишкір Шаї. Від самої думки про Шаю Тиріон відчув збудження і почав себе пестити, сподіваючись, що як розбурхає прутня, а потім його задовольнить, то спочиватиме спокійніше. Але надія не справдилася.

А потім зайнявся світанок, і настав день суду.

Того ранку по нього прийшов не пан Кеван, а пан Аддам Марбранд з десятком золотокирейників. Тиріон поснідав вареними яйцями з підсмаженим салом та хлібом, вбрався у кращий одяг.

— Пане Аддаме, — мовив він, — я гадав, пан батько пришлють по мене Королегвардію, щоб супроводити до суду. Я ж досі особа з королівської родини, хіба ні?

— Так, ясний пане, але на жаль, більшість братчиків Королегвардії свідчитимуть не на вашу користь. З огляду на це, князь Тайвин завважив за недоречне, щоб вони охороняли вас на суді.

— Ой, бороніть нас боги вчинити щось недоречне. Прошу, ведіть.

Судити його мали у престольній палаті — там, де помер Джофрі. Пан Аддам провів його крізь височезні спижеві двері довгим килимом. Крокуючи, Тиріон відчував на собі очі кількох сотень глядачів, що скупчилися у палаті. Принаймні, він сподівався, що то все глядачі, а не свідки проти нього. «Хтозна, скільки їх Серсеї вдалося назбирати.» Нагорі на галереї він побачив королеву Маргерію — бліду та прекрасну в жалобі. «Двічі одружена, двічі овдовіла — і це в шістнадцять років.» Її мати стояла висока і струнка з одного боку, бабця — маленька та суха — з іншого, а решту галереї заповнювали панянки її почту та лицарі її батька.

Поміст і досі зберігся під порожнім Залізним Престолом, але всі столи, крім одного, з нього прибрали. За тим столом сидів огрядний князь Мейс Тирел у золотому кунтуші на зеленому жупані, а також стрункий і сухорлявий великий князь Оберин Мартел у хвилястих просторих шатах, помережаних жовтими, яскраво-червоними і жовтогарячими смугами. Між ними розташувався князь Тайвин Ланістер. «Може, для мене ще лишилася якась надія. Дорнієць і вирієць один одного зневажають. Як би мені це використати?»

Верховний септон почав з молитви, у якій попрохав Вишнього Батька освітити суддям шлях до справедливості. Коли молитва скінчилася, батько схилився наперед і запитав:

— Тиріоне, ти вбив короля Джофрі?

«А він не марнує ані удару серця.»

— Ні, не вбивав!

— Нам аж камінь з душі скотився, — сухо зауважив Оберин Мартел.

— А чи не скоїла цього Санса Старк? — завимагав князь Тирел.

«Я б на її місці скоїв.» Та де б Санса не була і яку б участь не брала у цих прикрих подіях, вона лишалася його дружиною. Він огорнув її плечі киреєю на знак подружнього захисту — хоча і стояв при тому на спині блазня.

— Джофрі вбила воля богів! Він удавився шматком голубиного пирога.

Попередня
-= 407 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!