Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Найбільше вразило Дані у його розповіді те, що вона, власне, і не здивувалася. Мимоволі пригадалася Ероя, лазарянська дівчинка, яку вона колись намагалася захистити, і її доля. «Те саме буде в Меєрині, щойно я вирушу в дорогу» — подумала Дані. Раби з бійцівських ям, народжені й навчені для різанини, вже показали себе схильними до чвар і непокори. Вони гадали, що місто тепер належить їм, а з ним — усі чоловіки та жінки в ньому. Серед тих вісьмох, яких вона наказала повісити, двоє були саме з них. «Я зробила усе, що могла» — мовила вона до себе, аби якось розрадитися.

— То що ви хочете од мене, шановний керманичу?

— Невільників, — була його відповідь. — Короб моєї галери мало не лускає від слонової кістки, амбри, смугналевих шкур та інших коштовних товарів. Я ладний обміняти їх на невільників, а тих продам у Лисі та Волантисі.

— Ми не маємо невільників на продаж, — відповіла Дані.

— Пресвітла царице? — Наперед ступив Дааріо. — Коло річки купчиться безліч меєринців, які благають про дозвіл продатися цьому карфійцеві. Там їх як мух, аж гудуть.

Дані вразилася мало не до нестями.

— Вони самі просяться у неволю?!

— Ті, які прийшли, люба царице — усі добре освічені, чисто говорять, походять із чесних сімейств. Такі невільники високо поціновуються. У Вільних Містах вони стануть вчителями, писарями, постільними рабами, а хто навіть цілителем або жерцем. Вони мешкатимуть у багатих маєтках, спатимуть у м’яких ліжках, досхочу їстимуть. Тут, у Меєрині, вони живуть украй нужденно і жахаються смерті, що чатує усюди.

— Зрозуміло.

Якщо про Астапор їй не збрехали, то цих людей справді можна було зрозуміти. Дані поміркувала хвилинку.

— Хто хоче сам продатися у неволю, хай продається. Я дарую таке право і чоловікам, і жінкам. — Вона здійняла долоню. — Але вони не можуть продавати своїх дітей. І чоловікам я забороняю продавати своїх жінок.

— У Астапорі місто бере собі десятину від ціни щоразу, як невільник міняє господаря, — зауважила Місандея.

— Ми теж так чинитимемо, — вирішила Дані. Війни виграються золотом у ще більшій мірі, ніж мечами. — Братимемо десятину золотом, сріблом або слоновою кісткою. А в шапрані, гвоздиці та смугналевих шкурах Меєрин потреби не має.

— Вашу волю буде виконано, славетна царице, — мовив Дааріо. — «Буревісники» стягнуть для вас вашу десятину.

Та Дані розуміла, що як довірити «Буревісникам» стягнення десятини, то дорогою загубиться щонайменше половина. «Другі Сини» були нічим не кращі. Неблазні ж, хоча не знали вад звичайних людей, заразом не знали ані письма, ані лічби.

— Зібране треба переписувати, — мовила Дані. — Пошукайте серед відпущенців людей, що вміють писати, читати і рахувати числа.

Скінчивши справу, керманич «Волошкової Зірки» відкланявся. Дані незатишно посовалася на лаві, бо знала, що на неї чекає далі — хоча і розуміла, що відкладати надовго не вийде. Юнкай і Астапор, загроза війни, шлюбні угоди, майбутня подорож на захід — найважливіше з усього… «Мені потрібні мої лицарі. Їхні мечі та їхні поради.» Але від самої лише думки про те, щоб побачити Джорага Мормонта, Дані почувалася так, наче ковтнула ложку живих мух: розгнівано, розбурхано, огидно. Вона майже відчувала, як мухи дзижчать у неї в животі. «Я — кров дракона. Я мушу бути сильною. Коли я їх побачу, в очах у мене має палати вогонь, а не стояти сльози.»

— Накажіть Бельвасу привести моїх лицарів, — звеліла Дані, поки не роздумалася. — Моїх добрих вірних лицарів.

Коли Могутній Бельвас заводив їх до дверей, то пирхав і відсапувався після підйому сходами. Кожною зі своїх м’ясистих рук він міцно тримав за плече одного з приведених. Пан Барістан тримав голову високо і гідно, пан Джораг не підіймав очей од мармурової підлоги. «Один шанується, інший встидається.» Старий зголив свою білу бороду і тепер виглядав років на десять молодшим, зате її лисуватий ведмідь здавався старшим за свої роки.

Усі троє спинилися перед лавою. Могутній Бельвас ступив крок назад і склав руки на своїх помережаних рубцями грудях.

Пан Джораг прочистив горлянку.

— Халісі…

Дані страшенно скучила за його голосом, але мала зберігати суворість.

— Мовчіть! Заговорите, коли я накажу!

Вона підвелася на ноги.

— Коли я відсилала вас у збіжники міста, то якоюсь часткою душі сподівалася більше не побачити. Хіба не гідна брехуна смерть: потонути у лайні рабовласників? Я гадала, боги вирішать вашу долю. А вони вирішили повернути вас мені. Моїх відважних вестероських лицарів — шпигуна та перевертня. Мій брат повісив би вас обох, та й по тому.

Попередня
-= 446 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!