Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Мене, — байдуже і мляво проказав Джон. — Чому мене?

— Ти подорожував з цими дичаками, — відповів Терен. — Манс Розбишака знає тебе і схильний тобі довіряти більше за інших.

Твердження пана Алісера було таке хибне, що Джон трохи не зареготав.

— Ви нічого не втямили. Манс від самого початку мене підозрював. Якщо я з’явлюся у його таборі, знову вдягнений у чорного кобеняка, і перемовлятимуся від Нічної Варти, він знатиме, що я його зрадив.

— Він хотів посла — ми надсилаємо йому посла, — сказав Слинт. — Якщо ти боїшся піти до того зрадницького королька, ми тебе повернемо до крижаної келії. Цього разу без хутра, так-так. Отака моя думка.

— Не треба, мосьпане, — зауважив пан Алісер. — Сніг-воєвода зробить, про що його просять. Він хоче показати нам, що не є перебіжчиком. Хоче довести, що є вірним братчиком Нічної Варти.

Джон зрозумів, що з цих двох Терен значно розумніший; уся оборудка аж смерділа його хитрощами. Але подітися з пастки не мав куди.

— Я піду, — коротко, руба мовив він.

— «Піду, мосьпане»! — нагадав йому Янос Слинт. — Ти звертатимешся до мене…

— Я піду, мосьпане. Але ви робите помилку, мосьпане. Ви, мосьпане, надсилаєте їм не ту людину, мосьпане. Самий лише погляд на мене, мосьпане, розбурхає Мансів гнів, мосьпане. Якщо мосьпан бажають досягти угоди на кращих умовах, мосьпанові краще…

— Угоди? — гигикнув пан Алісер.

— Янос Слинт не укладає угод із беззаконними дикунами, Джоне Сніговію. Ні, не укладає. Ніколи.

— Ми надсилаємо тебе не на те, щоб ти теревенив з Мансом Розбишакою, — пояснив пан Алісер. — А на те, щоб ти його вбив.

Крізь ґрати завищав вітер, Джон Сніговій затремтів і зіщулився. Нога йому боліла, а з нею разом і голова. Сили бракувало убити навіть кошеня, та що поробиш — доводиться їхати виконувати загадане. «Пастка виявилася з зубами.» Князь Янос не насмілився лишити Джона Сніговія під кригою вмирати, позаяк маестер Аемон наполягав на його невинності. То й на краще. «Наша честь важить не більше, ніж наше життя, проти безпеки та добра царини людей» — казав Кворин Піврукий у Мерзляках. От якби ж іще й менше думати про те, що дичаки замордують його у кожному разі: хоч він уб’є Манса, хоч спробує і не впорається. Навіть утекти з Варти він уже не зможе, якби й схотів — тепер Манс вважає його брехуном та зрадником, і то небезпідставно.

Кліть шарпнулася і зупинилася. Джон вибрався на землю і смикнув руків’я Пазура, щоб послабити клинок у піхвах. Брама лишилася за кілька сажнів ліворуч, досі загороджена потрощеними рештками черепахи, де всередині гнив труп мамута. Серед розбитих барил, застиглої смоли, латок випаленої трави у тіні Стіни валялося вдосталь інших трупів. Джон не мав охоти надовго тут лишатися і рушив до дичацького табору повз тіло мертвого велетня, котрому каменем розтрощило голову. З розбитого черепа видобував шматочки мозку чорний крук; коли Джон його минав, птах підняв голову і крякнув:

— Сніг-сніг-сніговій!

А тоді простягнув крила і полетів геть.

Ледве Джон устиг вирушити в дорогу, як із табору дичаків виник самотній вершник і заспішив у його бік. Джонові стало цікаво, чи то не Манс вирішив розпочати перемови на нічийній землі. «Може, так трохи легше вийде. Хоча легко не буде в жодному разі.» Та коли відстань між ними зменшилася, Джон побачив, що вершник коротший і ширший за Манса, а на дебелих руках і білій бороді, що вкривала усі його чималі груди, виблискують золоті обручі.

— Гир! — загудів Тормунд, коли вони зійшлися разом. — Та це ж Джон Сніговій, гайворонський крутій! А я вже боявся більше тебе не побачити.

— Не знав, що ти чогось боїшся, Тормунде.

Дичак задоволено вишкірився.

— Добре сказав, хлопче! Бачу, одежина на тобі знову чорна. Мансові це не припаде до смаку. Якщо ти знову хочеш перебігти, краще зразу лізь назад на свою Стіну.

— Мене надіслали на перемови з Королем-за-Стіною.

— Перемови?! — Тормунд зареготав. — Оце вигадали! Гир! Та нехай. Манс — хлопець балакучий, перебріхуватися любить. От лишень сумнів мене бере, чи сподобається йому такий посол.

— Нічого не вдієш. Якого послали, такий є.

— Та бачу. Ходімо вже. Хочеш поїхати верхи?

— Піду пішки, ноги не відваляться.

— А ти нам дав добрячого прочухана. — Тормунд розвернув бахмутика головою до дичацького табору. — Ти та твої чорні брати. Мушу віддати вам належне. Дві сотні наших людей лежать мертві, ще й з десяток велетнів. Сам Маг поліз отуди до ваших дверей і не виліз назад.

— Він загинув од меча відважного воїна на ім’я Донал Нойє.

— Отакої! Мабуть, зацний пан був той Донал Нойє, га? Один із ваших славетних лицарів у залізних підштанках?

Попередня
-= 459 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!