Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Я — Юний Дракон!

І чув від Джона відповідь:

— А я — пан Риам Рожвин!

Того ранку Джон вигукнув першим:

— Я — князь і повелитель Зимосічі!

Ті слова були вже проказані раніше не менш як сто разів. Але того разу, того єдиного разу Робб відповів:

— Ти не можеш бути князем на Зимосічі. Ти вродився байстрюком. Паніматка кажуть: тобі ніколи не бути володарем Зимосічі.

«Я вже гадав, що забув.» Джон відчув у роті смак крові. Мабуть, від завданого удару.

Зрештою Гальдерові та Лошаку довелося відтягати його від Залізного Емета за обидві руки. Розвідник сидів на землі приголомшений, щита його було побито на тріски, забороло з шолома покривлене убік, а меч валявся за три сажні.

— Та годі вже, Джоне! — горлав Гальдер. — Він же впав, ти його знезброїв! Годі казитися!

«Ні, не годі. Цей сказ ніколи не скінчиться.» Джон впустив меча на землю і промимрив:

— Вибач мені, Емете. Тобі боляче, я тебе забив?

Залізний Емет стягнув з голови шолома.

— Що саме у слові «здаюся» ти недотямив? Га, Снігу-воєводо?

Втім, казав він дружньо, без гніву — Емет був із себе хлопець приязний і найбільше на світі любив пісню мечів.

— Рятуй мене, Воїне, — простогнав він, — тепер я розумію, що мав відчувати Кворин Піврукий.

То вже було занадто. Джон вирвався з рук друзів і сам закрокував до зброярні. У вухах досі гуло від удару, завданого Еметом. Джон сів на лаву і охопив голову долонями. «Чого я такий злий?» — питав він себе. Але то було дурне питання. — «Князь на Зимосічі. Я можу стати князем на Зимосічі. Спадкоємцем свого батька.»

Але перед ним в уяві чомусь плавало не обличчя князя Едарда, а обличчя пані Кетлін. Синіми очима та суворо стисненими вустами вона скидалася на Станіса. «Чорний чавун» — подумав він, — «твердий, але крихкий». Вона дивилася на нього так, як колись у Зимосічі, коли він перевершував Робба у бою мечем, у складанні чисел… та хай у чому. «Хто ти такий?» — здавалося, питав її погляд. — «Тобі тут не місце. Навіщо ти з’явився?»

Друзі нікуди не ділися з навчального двору, та Джон не відчував охоти з ними бачитися. Він вийшов зі зброярні задніми дверми, спустився крутими кам’яними сходами до «жуковин» — проходів, що з’єднували палати і вежі замку під землею. Відти вже було недалечко до лазні, де Джон змив піт у прохолодній купелі, а тоді заліз до гарячої полежати і просякнути. Біль потроху спливав із м’язів; плаваючи у теплі, Джон згадав каламутні ставки у божегаї Зимосічі, що булькали та парували влітку і взимку. «Зимосіч» — думав він. — «Теон лишив її спаленою та розбитою, але я можу все відновити.» Авжеж цього бажав би і батько, і Робб. Невже вони дозволили б замкові лежати у руїнах?

«Ти не можеш бути князем на Зимосічі. Ти вродився байстрюком» — знову почув він слова Робба. І кам’яні королі раптом загарчали своїми гранітовими язиками: «Тобі тут не місце. Ти тут чужий.» Коли Джон заплющив очі, то побачив серце-дерево з блідим гіллям, червоним листям і урочистим похмурим обличчям. Оберіг-дерево — то було саме серце Зимосічі. Так завжди казав князь Едард… але задля порятунку замку Джон мусив вирвати серце з усім його прадавнім корінням і згодувати голодному вогняному богові червоної жінки. «Я не маю на це права» — подумав він. — «Зимосіч належить старим богам.»

До замку Чорного його повернули голоси, що залунали під склепінням підвалу.

— Хтозна, хтозна… — казав якийсь чоловік повним сумніву голосом. — Якби ж я знав його трохи краще… але що князь Станіс про нього не скаже ані доброго слова, те знаю напевне.

— Коли це Станіс Баратеон казав добре слово бодай про когось? — Голос пана Алісера не було з ким сплутати. — Якщо дозволити Станісові обирати за нас князя-воєводу, то Вартою ми лише зватимемося, а насправді перетворимося на його покірних слуг. Тайвин Ланістер цього не забуде і не подарує. А ви ж знаєте, що зрештою перемога завжди лишається за ним. Князь Тайвин вже раз і Станіса був побив — на Чорноводі.

— Князь Тайвин — за Слинта, — мовив Бовен Марш занепокоєно. — Можу тобі, Отеле, його листа показати. «Наш вірний друг та слуга» — отак він його називає.

Джон Сніговій рвучко сів, і троє співрозмовників завмерли, зачувши плескіт води.

— Перепрошую шановне панство, — мовив Джон з крижаною чемністю.

— Що ти тут робиш, байстрюче? — запитав Терен.

— Купаюся. Та ви змовляйтеся собі, на мене не зважайте.

Джон виліз із води, висушився, вдягнувся і залишив трійцю з їхніми потаємними справами.

Надворі він зрозумів, що сам не знає, куди йому йти і що робити. Проминув спалену шкаралупу Воєводської Вежі, де колись урятував Старого Ведмедя від мерця; пройшов повз місце, де з сумною посмішкою на обличчі померла Ігритта; зиркнув на Король-Башту, де разом із Шовкуном і Глухим Диком Фолярдом чекав на магнара з його теннами; залишив позаду купу чорних рештків великих дерев’яних сходів. Внутрішня брама стояла відчинена, і Джон рушив крізь неї проходом під Стіною. Навколо панував холод; над головою нависала величезна вага льоду. Джон проминув місце, де билися і разом загинули Донал Нойє та Маг Могутній, і вийшов крізь нову зовнішню браму під холодне бліде сонце.

Попередня
-= 492 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!