Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Нарешті, такий чистий, рожевий та підстрижений, як тільки можливо, Тиріон передивився свій одяг і обрав пару єдвабових штанів ланістерівського кольору, які щільно облягали ноги, та кращий зі своїх жупанів — важкого чорного оксамиту з левовими головами-нютами. Він би вдяг і ланцюга з золотих долонь, якби батько не поцупив його від синового смертного одра. Але щойно Тиріон вдягнувся, як усвідомив усю глибину своїх дурощів. «Сім дідьків на тебе, карлику… чи не втратив ти рештки глузду разом із носом? Кожен, хто кине на тебе погляд, миттю зацікавиться, навіщо ти вирядився двірським жевжиком у гості до євнуха.» Тиріон залаявся, здер із себе одяг і вдягся простіше: у чорні вовняні штани, стару білу сорочку та вицвілу брунатну шкіряну камізелю. «Нехай» — думав він, чекаючи на схід місяця. — «Хай що ти на себе вдягнеш, усе одно лишишся бридким курдупелем. Ніколи тобі не рівнятися з отим лицарем на сходах — з тією статурою, тими довгими ногами, пласким твердим животом, хвацькими широкими плечима.»

Через замковий мур вже заглядав місяць, коли Тиріон сказав Подрікові, що хоче забігти у гості до Вариса.

— Ви надовго, ласкавий пане? — спитав хлопець.

— Сподіваюся, що так.

Червоний Дитинець аж кишів людом, і Тиріон кинув сподівання лишитися непоміченим. Коло дверей на варті стояв пан Балон Лебедин, а на підйомному мості — пан Лорас Тирел. Тиріон спинився перекинутися з ними чемним слівцем. Дивно було бачити Лицаря Квітів у всьому білому, адже донедавна він завжди буяв кольорами, наче веселка.

— Скільки вам років, пане Лорасе? — запитав Тиріон.

— Сімнадцять, ласкавий пане.

«Сімнадцять років, собою гарний, вже овіяний казками та піснями. Половина дівчат у Семицарстві хоче стрибнути до нього в ліжко, а хлопці віддали б усе, щоб стати на нього схожими.»

— Вибачте мою цікавість, любий пане, але… навіщо люди вступають до Королегвардії у сімнадцять років?

— Принц Аемон Драконолицар дав обітниці саме у сімнадцять, — відповів пан Лорас, — а ваш брат Хайме — ще молодшим.

— Їхні причини я знаю. А ваші які? Честь служити поряд із такими зразками лицарства, як Мерин Трант і Борос Блаунт? — Тиріон глузливо посміхнувся. — Щоб захищати життя короля, ви лишили позаду власне. Віддали маєтності й титули, надію на добрий шлюб та нащадків…

— Дім Тирел продовжується через моїх братів, — відповів пан Лорас. — Третьому синові не обов’язково одружуватися і плодитися.

— Може, й не обов’язково. Але багатьом це до смаку. Хіба погана річ — кохання?

— Коли заходить сонце, жодна свічка його не замінить.

— Це так у пісні співається, абощо? — Тиріон схилив голову, посміхаючись. — А вам таки дійсно сімнадцять років, тепер я бачу.

Пан Лорас напружився.

— Ви з мене кепкуєте, ясний пане?

«Ого, який колючий.»

— Аніскільки. Якщо я завдав образи, то благаю мені пробачити. В мене теж колись була кохана, і ми з нею мали свою пісню.

«Кохав я діву, краснішу за літо, в волоссі сонячне сяйво розлите.»

Тиріон побажав панові Лорасу доброго вечора і пішов своєю дорогою.

Коло псярень купка стражників напускала одне на одного двійко собак. Тиріон зупинився подивитися; скоро менший собака оббілував більшому половину писку, і глядачі хрипко зареготали з Тиріонового жарту, що тепер при дворі є новий Сандор Клеган. Сподіваючись, що приспав їхні підозри, Тиріон закрокував до північного муру і спустився коротким перегоном сходів до вбогого євнухового помешкання. Двері відчинилися, щойно він здійняв руку постукати.

— Варисе? — Тиріон ковзнув досередини. — Ви тут?

Морок розганяла єдина свічка, наповнюючи повітря пахощами ясмину.

— Ласкавий пане.

У світлі свічки з’явилася якась жінка — повнотіла, м’яка рисами, з круглим рожевим обличчям і важкими темними кучерями, схожа на чиюсь добру мамцю. Тиріон аж відсахнувся.

— Що таке? Вам зле? — спитала жінка.

«Варис» — зрозумів він роздратовано.

— Одну моторошну мить я гадав, що ви привели мені Лолису замість Шаї. То де ж вона?

— Осьде, мосьпане. — Вона затулила йому очі долонями ззаду. — Вгадайте, яке на мені вбрання?

— Ніякого.

— Ти такий розумний, — закопилила вона губу, прибираючи руки. — Звідки ти знав?

— Бо ти в ньому найгарніша.

— Справді? — перепитала вона. — Невже я така гарна?

— Саме така.

— Тоді, може, припнеш язика і випустиш на волю прутня?

— Спершу треба позбавитися пані Варис. Я не з тих карликів, яким до смаку глядачі.

— А він уже пішов, — відповіла Шая.

Тиріон обернувся подивитися. А й справді — євнух вже зник разом зі спідницями та перуками. «Тут десь є таємні двері. Мусять бути.» Тільки це він і встиг подумати, доки Шая не повернула голову та не подарувала йому поцілунок. Вуста її були вологі та жадібні, а рубця разом із жахливою раною, на яку перетворився його ніс, вона мовби й не помічала. Її шкіра під пальцями скидалася на теплий шовк. Коли його великий палець знайшов її лівий сосок, той миттю затвердів.

Попередня
-= 77 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!