Слава ЗСУ!

За тих часiв шляхами були лише рiчки та узбережжя, бо вся Європа була вкрита непролазним пралiсом. Отже, праукраїнцi, яким уже не ставало мiсця в Праукраїнi, зайшли узбережжям Чорного i Середземного морiв до Грецiї та Iталiї, а Дунаєм — до самої середини Європи. Через протоку Ла-Манш вони дiсталися i на англiйськi острови. Пiзнiше зайшли й до Iспанiї¹⁰⁸. Слiди праукраїнської культури ще й тепер видно на Британських островах. У Нiмеччинi є кiлькадесят сiл та мiст що й тепер називаються перекрученими українськими назвами. У Францiї є великий обшир, де є слiди української культури. Слiди української культури є i в iталiйських Альпах. Первiсним народом Грецiї було праукраїнське племя пелазги. У старогрецькiй мовi є багато слiв українського походження. До цiєї праукраїнської основи пiзнiше влилися iншi народи, прихiд яких вiдомий з писаних пам'яток.

Українськi археологи знайшли в Українi вже не слiди, але цiлковито переконливi, наочнi доводи, що 5.000 рокiв тому на обширi вiд Волги по Дунай iснувала велика культурна держава. У тiй державi панувала одна мова, на що є доводи в iсторичних документах, знайдених у Малiй Азiї в архiвi Гiттiтського королiвства. Культура народу тої держави була така виразно українська, що навiть москвин археолог Н. Ростовцєв радив назвати її праукраїнською. Та археологи назвали її Трипiльською, бо першу оселю того народу знайшли бiля села Трипiлля недалеко вiд Києва. Археологи вже розкопали понад тисячу трипiльських осель вiд Волги по Дунай. Та праукраїнська держава iснувала біля 2.000 рокiв. Як ми вже згадали, вона була перелюднена, тому люди переселялися з неї на захiд i на пiвдень. До далеких країн переселялися тi племена, що їхнiм головним заняттям було скотарство, бо скотарство вимагає багато землi на випас худоби. Так переселилося з Праукраїни через Дарданелли праукраїнське плем'я гiттiтiв до Малої Азiї.

Гiттiти заснували 1580 року до нашої ери в Анатолiї, теперiшній Туреччини, свою дуже культурну державу. Вона пiдбила пiд свою владу Сирiю та Палестину. Гiттiтськi мiста були дуже багатi i культурнi: мали великi кам'янi будови, добре спланованi брукованi вулицi, водостоки. У столицi Гатушашi стояли великi палаци та храми. Археологи знайшли там великий державний архiв (20.000 глиняних табличок). У ньому були державнi закони, мiжнароднi угоди, рiчники короля Муршiла, релiгiйно-фiлософськi твори, науковi працi з астрономiї, математики, медицини, вавилонсько-гiттiтськi словники, епiчнi поеми, молитви, богослужебники тощо. Гiттiтська архiтектура була багатюща на рiзьбу, скульптуру. Не лише на великих будинках, але й на скелях гiттiти вирiзьблювали постатi та iсторичнi подiї з оповiданнями.

Своєю лiтературною якiстю гiттiтські поеми дорiвнюються найлiпшим теперiшнiм поемам. Гiттiтськi закони (а вони з 16 столiття до нашої ери, тобто 3.500 рокiв тому) дуже подiбнi до законiв "Руської Правди" нашого короля Ярослава Мудрого (978–1054). Гiттiтським державним гербом був ТРИЗУБ. Гiттiтськi боги i релiгiя були ТI САМI, що й у трипiльцiв. Гiттiтськi королi та аристократи зображенi з оселедцем на головi. Одяг — скіфський. Гiттiтське царство iснувало між 1580 та 1.200 роками до нашої ери.

Чи гiттiти вже в Анатолiї за ці роки стали такими культурними, що писали своєю мовою науковi твори?

Не менше 1.500 рокiв треба, щоби дикунський народ виробив свою азбуку та лiтературу. Отже, гiттiти мали свою азбуку i лiтературу ще тодi, коли жили в Українi. I справдi, в Українi знайдено в румовищах якогось передiсторичного мiста 50 кам'яних плит з вирiзьбленим гiттiтським письмом. Московщина не дозволила українцям взяти тi плити до музею, а знищила, вважаючи те письмо "диявольськими знаками".

У кiлькох будовах з II–III ст. в Українi знайдено написи на стiнах буквами, подiбними до гiттiтських. Болгарський письменник X ст. чернець Храбр писав, що руси (тобто українцi) знали писати "чертами i рiзами". Це пiдтверджує i другий чернець Грабар. Арабськi iсторики X ст. Абн-Федлан, Iбн-ел-Надим, Масудi пишуть, що руси ставлять на могилах дерев'янi пам'ятники i вирiзьблюють на них iм'я небiжчика. Святий Кирило був 860 року в Херсонесi i там знайшов Святу Євангелiю та Псалтир, писанi староукраїнською мовою. Знайшов і українцiв, що читали йому тi книжки. Угоди королiв Олега 907 року, 911 року, Iгоря 944 року, Святослава 972 року писанi грецькою i староукраїнською мовами.

Повторюємо — нацiональна азбука та письменство утворюються дуже довгими сторiччями, якщо не тисячорiччями. Якщо iснували книжки українською мовою в IX ст., то цiлковито певно iснувала азбука i якесь письменство кiлькасот рокiв перед IX ст. Це пiдтверджує i приклад гiттiтiв. В Анатолiї вони писали на випалених глиняних табличках, що не гниють i не горять. I маємо 20.000 тих табличок. Праукраїнцi писали на деревi та шкiрi, вони погнили чи згорiли в кiлькасотрiчних нападах диких азiатiв. Лише один з тих азiатiв — Московщина — вiд української поразки в Переяславi i досі знищила, попалила українських книжок бiльше, нiж усi азiати разом узятi. Перлину української лiтератури XII ст. "Слово о полку Iгоревiм" маємо тепер лише тому, що якийсь український чернець занiс її до монастиря на пiвночi Московщини. Думати, що українцi не мали бiльше таких творiв, можуть лише скалiченi кiлькасотрiчним рабством духовнi раби. Безперечно, Україна мала далеко бiльше таких, а може й лiпших перлинок українського письменства та мистецтва. Щодо ювелiрного мистецтва, археологiя вже довела це понад всякий сумнiв. Щодо архiтектури — доводить це храм Святої Софiї в Києвi. Його побудували українськi архітектори й українськi майстри. Його стиль наскрiзь український, самобутнiй.