Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

«Скільки разів я мушу йому відмовляти одними й тими самими словами?»

— Мій меч за присягою належить Нічній Варті.

Станіс гидливо скривився.

— Твій батько був такий самий упертий. Це в нього називалося «честь». Що ж поробиш — честь має свою ціну, і князь Едард на своє лихо її дізнався. Якщо тебе втішить, і Горпові, і Масеєві не судилося бачити того, чого бажалося. Я радше віддам Зимосіч Арнольфові Карстарку. Він хоча б добрий північанин.

— Північанин, так. — «Ліпше Карстарк, ніж Болтон чи Грейджой» — сказав собі Джон, але не надто зрадів. — Із тих північан, що покинули мого брата перед лицем ворога.

— Після того, як твій брат стяв голову князеві Рікарду. Арнольф тоді перебував за тисячі верст звідти. Він має у собі старківську кров. Кров Зимосічі.

— Так само, як половина шляхетних домів півночі.

— Ті доми не стали на мій бік і не склали присяги.

— Арнольф Карстарк — зігнутий роками старий. Навіть замолоду він ніколи не був таким славетним воїном, як князь Рікард. Тягарі та негаразди військового походу можуть його вбити.

— Він має спадкоємців! — невдоволено буркнув Станіс. — Двох синів, шістьох онуків, кількох доньок, здається. Якби від Роберта народилися законні сини, багато з нині мертвих досі ходили б землею.

— І все ж вашій милості краще б повелося з Морзом Ґавиним Харчем.

— Подивимося у Жахокромі.

— То ви хочете все-таки напасти на замок?

— Незважаючи на те, що мене відрадив сам великий Сніг-воєвода? Так, хочу. Горп і Масей занадто честолюбні, але мають рацію. Я не можу сидіти без діла, поки зірка Руза Болтона сходить, а моя згасає. Я мушу вдарити і показати півночі, що мене досі варто боятися.

— Серед бачених пані Мелісандрою у вогні прапорів не було водяника Мандерлі, — мовив Джон. — Якби ви мали підтримку Білої Гавані та лицарів князя Вимана…

— «Якби» — слово для дурнів. Ми нічого не чули від Давоса. Може, він навіть не дістався Білої Гавані. Арнольф Карстарк пише, що на вузькому морі буяють страшні шторми. Хай так. Я не маю часу ані плакати, ані покладатися на примхи гладуна, що вже й на коня не сяде. Мушу вважати Білу Гавань для себе втраченою. А без сина Зимосічі на моєму боці останнім моїм сподіванням лишається здобути північ силою зброї. Задля цього я мушу вирвати сторінку з книги життя мого брата… хай навіть Роберт жодної не прочитав і тим більше не написав. Я мушу завдати ворогам смертельного удару раніше, ніж вони дотямлять, що на них напали.

Джон зрозумів, що всі його слова були марні. Станіс зібрався узяти Жахокром або загинути при спробі. «Нічна Варта не втручається у чвари королівств» — мовив у голові голос, але інший відповів: «Станіс б’ється за добро королівства, а залізняки — за здобич та невільників».

— Я знаю, де вашій милості узяти ще людей. Віддайте мені дичаків, і я охоче розкажу вам, де і як.

— Я віддав тобі Торохкала. Задовольнися ним.

— Я хочу всіх.

— Дехто з твоїх власних присяжних братчиків пробує мене переконати, що ти сам — наполовину дичак. Чи це правда?

— Для вас вони лише м’ясо, дрова для сокири. Я знайду їм краще застосування на Стіні. Віддайте їх мені на мою ласку, і я покажу вам, де шукати перемогу… і людей теж.

Станіс почухав собі потилицю.

— Ти торгуєшся, наче тітка на базарі за оселедця, Снігу-воєводо. Невже Нед Старк нарядив тебе від якоїсь риболовки? Про скількох людей ти кажеш?

— Про дві тисячі. Можливо, три.

— Три тисячі?! Що ж то за люди?

— Гордовиті. Вбогі. Ущипливі, коли чіпають їхній гонор, але бійці люті та уперті.

— Молися, щоб це не були якісь байстрюцькі хитрощі. Чи зміняю я три сотні бійців на три тисячі? Авжеж зміняю, бо ж не дурний на всю голову. А якщо я лишу на тебе ще й нашу принцесу, чи даси ти мені слово, що не відпустиш її від себе?

«Вона ніяка не принцеса.»

— Якщо така воля вашої милості.

— Чи мушу я почути твою присягу перед деревом?

— Ні.

«Та він жартує, абощо?» Про Станіса ніколи не можна було сказати напевне.

— Тоді згода. І де ж ці твої люди?

— Ви знайдете їх тут.

Джон простяг обпечену руку над мапою, на захід від королівського гостинця і на південь від Дарунку.

— У тих горах? — підозріливо перепитав Станіс. — Я не бачу тут на мапі жодного замку. Ані шляхів, ані містечок, ані навіть сіл.

— Пан батько колись казали: мапа — то одне, а земля — то інше. У високих долинах та на гірських полонинах упродовж тисяч років живуть роди людей зі своїми ватажками та старійшинами. Ви б назвали їх дрібними панами чи князьками, та вони між собою не беруть титулів. Захисники честі родів б’ються велетенськими обіручними мечами, посполиті родичі кидають каміння та лупцюють один одного дрючками з гірського ясену. Мушу сказати, то досить буйливе і немирне плем’я. Коли вони не ворогують між собою, то випасають отари, рибалять у Крижаній затоці та вирощують найміцніших коней у світі.

Попередня
-= 120 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!