Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Честю клянуся! — Рицар Шахівниці гепнув себе у нагрудник броньованим кулаком. — Може бути, слово даю! Мужній той кавалер життя мені врятував, як гультяйство мене на землю повалило. Зветься він Ґеральтом із Рівії.

— Гербу?

— Не можна мені оприлюднювати, — буркнув відьмак, — ні імені мого, ні гербу. Приніс я рицарську клятву. Я мандрівний Ґеральт.

— Ооо! — крикнув раптом знайомий нахабний голос. — Гляньте, що вітер приніс! Ха, я ж казала тобі, тьотка, що відьмак нам на допомогу прийде!

— І саме вчасно! — крикнув Любисток, який наближався разом із Ангулемою і групкою переляканих пілігримів; ніс він лютню і свій нерозлучний тубус. — Ні на секунду завчасно. Ти маєш добре відчуття драматизму, Ґеральте. Треба б тобі писати п’єси для театрів!

Раптом він замовк. Бичача Голова нахилився у сідлі, очі його блиснули.

— Віконте Юліане?

— Бароне де Пейрак-Пейран?

З-за дубів з’явилися ще двоє рицарів. Один, у гарнятковому шоломі, оздобленому дуже вдалим зображенням білого лебедя з розкритими крилами, вів на аркані двох бранців. Другий рицар, мандрівний, але практичний, готував петлі й видивлявся добру гілку.

— Не Соловей, — Ангулема зауважила погляд відьмака, — і не Шірру. Шкода.

— Шкода, — визнав Ґеральт. — Але спробуємо те виправити. Пане рицарю…

Але Бичача Голова — барон де Пейрак-Пейран — не звертав на нього уваги. Бачив, здавалося, тільки Любистка.

— Честю клянуся, — сказав протягло, — око мене не обманює! То ж пан віконт Юліан власною особою. Ха! Пані княжна втішиться!

— Хто то — віконт Юліан? — зацікавився відьмак.

— Я, — впівголоса промовив Любисток. — Не втручайся у те, Геральте.

— Втішиться пані Анарієтта, — повторив барон де Пейрак-Пейран. — Ха, честю клянуся! Забираємо вас усіх у замок Боклер. Тільки без відмов, віконте, жодних відмов я чути не бажаю!

— Частина розбійників утекла. — Геральт дозволив собі досить холодний тон. — Спершу я пропоную їх виловити. А тоді вже подумаємо, що робити з так цікаво розпочатим днем. Що скажете, пане бароне?

— Честю клянуся, — сказав Бичача Голова, — не буде з того діла. Погоня неможлива. Злочинці втекли за струмок, а нам за струмок і ногою ступати не можна, навіть краєчком копита. Та частина лісу Мюрквід є недоторканим санктуарієм через договори, укладені поміж друїдами й ласкаво пануючою над Туссаном її милості княгині Анни-Генрієтти…

— Туди вбивці втекли, зараза! — урвав Ґеральт, розлютившись. — Будуть у тому недоторканому санктуарії різати! А ви мені про якісь договори…

— Ми дали рицарське слово! — Барону де Пейрак-Пейрану, як виявилося, більше підійшла б на щиті голова бараняча, а не бичача. — Не можна! Договори! Ані крок на друїдські землі!

— Кому не можна — тому не можна, — пирхнула Ангулема, тягнучи за трензеля двох розбійницьких коней. — Кинь ту пусту балаканину, відьмаче. Їдьмо. У мене все ще не закриті рахунки із Солов’єм, а ти, як здогадуюся, хотів би побалакати з напівельфом.

— Я з вами, — сказала Мільва. — Зара’ тіки яку кобилу відшукаю.

— Я також, — вичавив із себе Любисток. — Я також із вами…

— Оце вже ні! — крикнув бичоголовий барон. — Честю клянуся, віконт Юліан поїде з нами до замку Боклер. Княгиня б нам не пробачила, якби ми, його спіткавши, не привели. Вас я не затримую, ви у своїх планах та помислах вільні. Як компаньйонів віконта Юліана її ласкавість пані Анріетта гідно прийняла б вас і привітала б у замку, але що ж, коли нехтуєте її гостинністю…

— Не нехтуємо, — перебив Ґеральт, грізним поглядом зупиняючи Ангулему, яка за спиною барона робила зігнутим ліктем різні паскудні й образливі жести. — Далекі ми від того, аби нехтувати. Не забаримося ми вклонитися княгині й віддати їй належну шану. Втім, спершу ми закінчимо те, що потрібно нам закінчити. Ми також дали слово, теж, можна сказати, уклали договори. Щойно їх розв’яжемо, відразу попрямуємо до замку Боклер. І прибудемо туди обов’язково.

І додав із притиском:

— Хоч би й для того тільки, аби побачити, що жодна кривда й образа не спіткали там нашого друга Любистка. Чи то, тьфу, Юліана.

— Честю клянуся! — засміявся раптом барон. — Жодна кривда чи образа віконта Юліана не спіткають, на те я готовий дати вам слово! Бо я забувся вам сказати, віконте, що князь Раймунд уже два роки як помер від апоплексії.

— Ха-ха! — крикнув Любисток, раптом розпромінившись. — Князь копита відкинув! Оце радісна й пречудова новина! Чи то, хотів я сказати, смуток і жаль, шкода й величезна втрата… Хай земля йому буде пухом… Якщо воно все так, їдьмо у Боклер, та швидше, панове рицарі! Ґеральте, Мільво, Ангулемо, до побачення у замку!

Попередня
-= 98 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!