Слава ЗСУ!

Дивиний сон, подумала Цирі. Шкода, що я прокинулась. Хотіла б побачити, що буде далі…. Хотіла б бачити, що вони там роблять. Куди йдуть…

З кімнати поряд долинали голоси, голоси, які її збудили. Матінка Неннеке швидко говорила, була дуже схивльованою, знервованою і розгніваною. Ти зловжила моєю довірою. Я не повинна була цього дозволяти. Могла б здогадатись, що твоя антипатія до неї призведе до нещастя. Я не повинна була тобі дозволяти… Бо я тебе знаю. Ти безоглядна, жорстока, і що ще гірше, виявилось, що ти також безвідповідальна і необережна. Ти нещадно катуєш ту дитину, змушуючи до зусиль, яких вона не в змозі зробити. Ти не маєш серця. Справді не маєш серця, Єнніфер.

Цирі нашорошила вуха, бажаючи почути відповідь чародійки, її холодний, твердий і дзвінкий голос. Бажаючи почути, як відреагує, як глузуватиме з верховної жриці, як висміє її гіперопіку. Як скаже те що говорить завжди – що бути чародійкою це не переливки, що це не заняття для панянок, випалених з порцеляни, видутих з тонкого скла. Але Єнніфер відповідала тихо. Так тихо, що дівчинка не була у змозі не тільки зрозуміти, але навіть розрізнити окремі слова.

Засну, подумала, обережно і делікатно обмацуючи ніс, який все ще докучав і болів, забитий струпами крові. Повернусь до мого сну. Побачу, що робить Геральт, там, вночі, у дощі, над каналом…

Єнніфер тримала її за руку. Обидві йшли довгим темним коридором, між кам’яними колонами, а може статуями, Цирі не могла розрізнити деталей у густому мороці. Але у темряві хтось був, хтось крився там і вивчав їх, коли вони йшли. Слухала шепіт, тихий як шум вітру.

Єнніфер тримала її за руку, йшла швидко і впевнено, повна рішучості, так що Цирі ледве встигала за нею.Перед ними відчинялись двері. Послідовно. Одні за одними. Нескінченна шеренга дверей з гігантськими, тяжкими ганками, безшумно відкривались перед ними.

Морок густішав. Попереду себе Цирі побачила наступні ворота. Єнніфер не сповільнила кроку, але Цирі раптом побачила, що ці двері не відкривались самі. І раптом мала моторошну певність, що цих дверей відкривати не можна. Що через них неможливо пройти. Що за цими дверима щось на них чекає…

Зупинилась, спробувала вирватись, але рука Єнніфер була міцна і впевнена, невблаганно тягла її вперед, спинилась, обернулась, подивилась на неї.

Якщо боїшся, повертай.

Ці двері відчиняти не можна. Ти знаєш про це.

Знаю.

Але все одно ведеш мене туди.

Якщо боїшся, вертайся. Час ще є, щоб повернутись. Ще не запізно.

А ти?

Для мене вже запізно.

Цирі озирнулась. Крім всюдисущого мороку побачила двері, які вже минули – довга, далека перспектива. І звідти, здалеку, з темряви почула…

Стукіт підков. Скрип чорного обладунку. І шум крил хижого птаха. І голос. Тихий голос, що угвинчувався у череп…

Помилилась. Переплутала небо з зорями, відображеними на поверхні ставу.

Прокинулась. Рвучко підвела голову, струшуючи компрес, бо був мокрий і холодний. Спливала потом, у скронях знову дзвенів і пульсував тупий біль. Єнніфер сиділа біля неї на ліжку. Голову мала відвернену, так що Цирі не бачила її обличчя. Бачила тільки бурю чорного волосся.

Я мала сон… - шепнула Цирі. – У тому сні…

Знаю – сказала чародійка дивним, не своїм голосом. – Тому я тут. Я з тобою.

За вікном, у темряві, дощ шумів на листях дерев.

Бляха – буркнув Жовтець, струшуючи воду з намоклих від дощу полів капелюха. – Це справжня фортеця, а не дім. Чого цей знахар боїться, що так укріпився?

Човни і барки, пришвартовані до набережної, ліниво колихались на розбурханій дощем воді, зіштовхуючись з тихим стуком, скрипіли, подзенькуючи ланцюгами.

Це портова дільниця – пояснила Шані. – Тут не бракує бандюків і ханиг, місцевих і гастролерів. До Мигрмама часто ходять люди, приносяь йому гроші… Всі про це знають. Як і про те, що живе сам. Ну, й застерігається. Тобі ще дивно?

Ані трохи – Геральт подивився на споруду, підняту на палях, забитих у дно каналу у якихось п’яти сажнях від берега. – Комбіную, як дістатись на цей острів, до тієї надводної хатки. Я думаю, треба буде таємно позичити якийсь з тих човнів…

Немає потреби – сказала медичка. – Там є підйомний місток.

А як ти переконаєш знахаря, щоб він його опустив? Крім того, там ще двері, а тарана з собою не взяли…

Залиште це мені.

Велика сіра сова беззвучно всілась на поручні помосту, стріпнула крильми, вдарила крильми і змінилась у Філіппу Ельхарт, так само скуйовджену і намоклу.

- Що я тут роблю? – забурмотіла гнівно чародійка. – Що я тут з вами роблю, бляха? Балансую на мокрій дразі… І перебуваю на межі зради державі. Якщо Дійктра довідається, що я вам допомагаю… І до того ж, ця мряка! Не терплю літати, коли дощить. Чи це тут? Це дім Мигрмама?