Слава ЗСУ!

"Баба Зіна класу еліт" - оповідання від bondarenko опубліковано 14.05.2023

БАБА ЗІНА КЛАСУ «ЕЛІТ»

Сходинки в будинку були аварій_­ни­ми, дерев’яними,
дореволюційними. Ніх­то й не знав, до якої революції вони мостилися. Вели на
дру­гий
поверх, де жила ветеран усіх воєн баба Зіна. Влас­не, цих сходинок уже
не мало й бу­ти. Будинок планувався під знесення, усім мешканцям дав­но пощастило
з новими квартирами. Проте бабу Зіну не чіпа­ли. Який сенс давати старій,
дев’яностотрирічній лю­дині квар­тиру? Вона ось-ось помре – і всі
проблеми роз­в’яжуться самі собою.

Навколо будинку чигали бульдозери, готові роз­чис­ти­ти
майданчик під нову забудову. Паркінґ, житло елітного кла­су
мріялися новим власникам на цьому місці. Але баба Зіна, ветеран усіх воєн, але
баба Зіна, що витирала соп­ляки майбутнім генералам, космонавтам, політикам, видат­ним
аферистам і повіям, коли працювала бабою Зіною в радянському дитсадку, бо нянею
її ніхто так і не навчився називати, продовжувала жити всім забудовникам на
зло!!!

Три місяці тому до зовсім кволої баби прислали ліка­ря. Він
присів коло неї на ліжку, зміряв тиск, послухав сер­це, що хилиталось у різні
боки, ніби крила двохсотлітнього млина, який стоїть у Пирогові, і видав
вердикт: тиждень-два – і можна починати копати котлован.

Минув тиждень, минуло два. Група ентузіастів, яким кортіло швидше вселитися
в нове помешкання, бо давно сплатили за нього гроші, причому наперед, підійшла
до дверей бабиної квартири. На дзвінок ніхто не відповів. Смикнули двері – вони
відчинилися. На ліжку лежало ма­леньке, охайне тільце баби Зіни зі складеними ручками й розплю­щеними
повіками. «Померла!» – майнула радісна дум­ка в усіх зразу. Ентузіасти з гуркотом
рвонули униз схід­цями сповістити світ про цю незабутню подію. Але тіль­ки вони
опинилися на вулиці, як із другого поверху почув­ся хрипкий голос із грамофона.
Очі автоматично звелися вго­ру. У відчиненому вікні, з грамофоном і самоваром, червоно­щока й
весела, сиділа баба Зіна й пила чай. Вона хитро всміхалася, поклала собі на
кутній зуб грудку аж си­зого, твердого цукру-рафінаду, який продавали Бог знає
коли, ударила кулаком під щелепу, розколола рафінад і почала присьорбувати із
блюдечка. Ентузіасти не зро­зуміли. Вони знову піднялися на другий поверх – там
труп. Вий­­шли на вулицю – весела баба Зіна, чай і грамофон.

Походи у квартиру тривали не один раз. Не одна комі­сія
констатувала дивне перевтілення. Проводили експе­р­именти:
одні залишалися у квартирі, інші виходили на вулицю. Перші бачили її мертвою,
другі – за чаю­ванням. Нарешті вона не втерпіла:

–   Чого
ви скачете сюди-туди? – звернулася баба вниз, пере­хилившись через підвіконня, коли
всі черговий раз пови­бігали з будинку на вулицю й задрали голови вгору. –
Скіль­ки ви будете шиї витягувати? Чи не час і мене спи­тати про що-небудь?

–  
Слухайте, бабо, – зважився один, – ви
живі чи ме­р­тві?

–   Раз
– жива, а раз – мертва, – сміючись, відповіла та.

–   Слухайте,
бабо, – закипіли забудовники, – ми гроші спла­тили, й нам у нову оселю
переїжджати пора.

–   А
мені ж чому квартиру не виділили? – єхидно спи­тала баба Зіна.

–   Так
ви ж скоро «того», – боячись сказати слово «пом­рете», невпевнено відповіли їй
знизу.

–   Значить,
моєї смерті чекаєте, сучині діти. Зрозуміло. Тоді піднімайтеся до мене, там ви
її уздрінете.

Така відповідь не влаштовувала майбутніх меш­кан­ців
«елітки». У квартирі баби вони вже були, труп бачили, але це не вирішувало їхню
проблему.

–   Слухайте,
шановна, – звернулися до неї, – може, ми якось домовимося, щоб ви вже зовсім «того»,
­– знову забрак­ло слова «померла», але баба зрозуміла й ще раз єхидно
перепитала:

–   Що «того»?

–   Ну,
ніби померла.

Баба Зіна підняла брови:

–   Так
померла чи ніби?

–   Та
померла, померла. Кому треба твоє «ніби»? – грим­нув на попереднього мовця
хтось із натовпу.

Баба задумалася.

–   А
як Коля Кудахтов прийде? Він же мене не знайде, – не то до себе, не то до інших
звернулася вона.

–   Який
Коля? – вирвалося в усіх зразу.

–   Що
ви? Не знаєте Колі? Офіцер-красень. Льотчик! Обі­цяв на мені женитися, пішов за
квітами й має повер­нутися. Я чекаю.

–   А
коли це було?

–   Пригадується,
рік ішов дев’ятсот тридцять п’ятий.

Під будинком – мертва сцена. Після того, як забудов­ники отямилися,
вони утворили коло й почали радитися. Усі розуміли: хоч баба і з’їхала з
глузду, без Колі Кудахтова та весілля вона помирати не погодиться й справа не
зру­шиться з
місця. Урешті, багатьом навіть сподобалася ідея від­гуляти
свайбу й похорон баби Зіни одним заходом та й поча­ти зводити
будинок.

–    Хочу віддатися заміж! – заволала з вікна баба
Зіна.

–   А
як віддамо, тоді помрете? – перепитали її.

–   Тоді
помру, – ствердно кивнула вона.

Серед майбутніх власників квартир класу «Еліт» знай­шлися
жартуни. Мовляв, баба не при своїх, давайте їй під­сунемо
старого шимпанзе замість Колі Кудахтова – і на весіллі погуляємо, і бабу на той
світ проведемо, і пос­міємося до кольок у пузі. Хоча й не всі розділяли цю ідею, проте на
другий день старий шимпанзе «Коля Кудахтов», гото­вий до шлюбної церемонії
(у фраку, з метеликом на шиї і квіткою у лацкані) стояв перед вікном баби Зіни.
Однак та його не прийняла:

–   Ну,
хіба це Коля? Коля не такий. Коля носить ялові чобо­ти, шикарне галіфе,
гімнастерку й пілотку з червоною зіркою.

Одягти шимпанзе в галіфе, гімнастерку й
пілотку із зір­кою – справа не з
простих. Його криві ноги погано поєд­нувалися з тими лекалам, які були в місцевих ательє. Уся швей­на
промисловість міста вирішувала важке питання: як зі старого шимпанзе зробити
льотчика-аса тридцятих ро­ків ХХ століття, красеня в гімнастерці, із
незабутніми про­філем та фасом у пілотці? На це пішло декілька тиж­нів.

Баба Зіна зустріла нову подобу «Колі Кудахтова» трохи краще, ніж
раніше, але все рівно не погодилася йти з ним до РАЦСу: на рукаві й петлицях бракувало двох вій­ськових шпал, а
на грудях значка «Ворошилівський стрі­лець». Кинулися до колекціонерів,
дістали, прикріпили.

–   Ведіть
його в хату і сфотографуйте нас на пам’ять, – нака­зала баба Зіна.

Забудовники пом’ялись, знаючи, що у квартирі ле­жить неживе
тіло, але бажання виконали. «Колю Кудах­това» посадили на ліжко коло мертвої
баби і сфото­графу­вали. Зробили фото, глянули: на ньому баба Зіна п’є чай із моло­дим,
елегантним чоловіком у військовій формі, біля них грамофон і самовар. Весілля
призначили через тиж­день.

Коли весільний кортеж (два лінкольни, купа мер­седесів і
тойот) із «Колею Кудахтовим» на чолі прибув під буди­нок баби
Зіни в призначений день, вікно виявилося зачи­неним. Забігли у
квартиру – нікого.

 Вискочили на вулицю. Кудись
зникли бульдозери для розрівнювання майданчика під забудову та інше буді­вельне
причандалля. На стіні старого будинку побачили прикріп­лене
оголошення: «Баба Зіна трагічно померла, тобто вийшла заміж за справжнього Колю
Кудахтова. Ваші гро­ші, мерзотники й обманщики, пішли на її похорон, або ж на весілля.
Будівництво зупинене за відсутністю коштів. Че­кайте нової інформації».

Із повідомлень у пресі: «23 квітня 2010 року у велико­британському
аеропорту Хітроу була затримана міжнарод­на аферистка баба Зіна, яка ввійшла в
довіру до майбутніх забудов­ників ще тоді, коли вони відвідували молодшу гру­пу
дитсадка, а пізніше обманним шляхом позбавила їх неру­хомості. У її кейсі
знайдені один автомобільний пар­кінґ і двісті сорок три квартири класу «Еліт». Усіх, хто постраж­дав у
результаті афери й хоче повернути собі неру­хомість, просимо надіслати десять тисяч
доларів на ра­хунок №472095831 або на ім’я Худахтова Миколи Петро­вича до
запитання. Гроші потрібні для оплати за пере­силку вкраденого майна класу «Еліт»
їхнім власникам. Фор­ма пересилки – бандероль».

Зі звернень громадян у газету: «Шановна редакціє, не так давно ви
писали про одну цілительку, яка позбавляє людей нерухомості. Будь ласка,
надрукуйте її адресу або но­мер телефону. Дуже треба».

Відповідь у газеті: «Ідучи назустріч нашим читачам, які страждають
від паралічу, особливо розумового, публі­куємо фотографію цілительки баби Зіни.
Цей знімок слід прикла­дати з лікувальною метою до нерухомості будь-якого походження.
Зникає моментально! Лікувальним про­цедурами можна зловживати».

Із роздумів баби Зіни, власниці нафтових свердловин та алмазних
копалень, генерального директора нарко­трафіка за маршрутом «Карапутівка –
Зазайки»: «Хм… Вітька Копиленко… Колись соплі теліпалися, як циркові канати,
хоч сокирою рубай. А тепер – директор банку!!! Ірка Карабута… Горщик до одного
місця присмоктався, так і ходила по дитсадку, поки я не відірвала.
Помічник-референт народного депутата!!! А квартиру мені виділити – дзуськи! Ич,
сучині діти, бабу хотіли надурити!»

Ваш коментар буде першим!