Слава ЗСУ!

"Рідне місто" - оповідання від Євгенія Ксьонз опубліковано 28.01.2025

Розділ 1

Ненавиджу війну. Я була звичайна щаслива людина, яка мала друзів, ходила в школу, яка отримувала оцінки - і гарні, і ні.

Аж тоді усе змінилося… Я пам’ятаю той день… Коли я прокинулася… а тоді…

Це був четвер, звичайний будній день… Мала б бути контрольна з математики, тому я зовсім не хотіла вставати, коли мама почала мене будити. 

- Я не хочу до школи! - гаркнула я…

За тим я розплющила очі і глянула на годинник – близько п’ятої ранку. Чому ж тоді мене вже будять? Я чула, як десь метушаться батьки і плаче моя молодша сестра Маргарита. 

Потім я все ж встала, мене розпирала цікавість, що все-таки сталося? 

Я встала з ліжка і підійшла до батьків - вони якраз збирали рюкзаки. 

Мені стало не по собі.

- Мам, що відбувається? - спитала я. Відповіді не було.

- ТА МАМ, ЩО СТАЛОСЯ?!

Коли мама відповіла, її голос тремтів:

 - Почалася війна…

Мене мов громом ударило.

- Як це?..

Звісно, я знаю, що таке війна, як-не-як, я ходжу в 5-й клас. Але я не могла повірити в те, що тільки що почула…

- І що тепер? - спитала я. 

До нас підійшов тато. 

- Ми більше не зможемо жити в Харкові… - прямо мовив він. - Ми з Кірою ще обговорюємо, куди будемо їхати.

Кіра - це моя мама. 

- Але куди? - знову спитала я. - Я не хочу їхати з Харкова! Тут мої друзі, школа, дім…

Та мене ніхто не слухав… Весь день ми займалися заклеюванням вікон та збиранням рюкзаків, а татко один раз сходив до супермаркету. Я теж вирішила зібрати рюкзак. Я взяла свого улюбленого кота-батона, найпотрібніші речі типу зубної щітки, піжами, телефона і гаманця. За деякий час я склала все. Але мені все одно здавалося, що я щось забула.

Раптом я зрозуміла, що саме, - мій блокнотик для віршів. Так, я б хотіла стати поеткою. Звісно, це, мабуть, здається дивним через те, що вірші - страшенно нудно. Але я люблю як писати вірші, так і вчити. Я знаю на цей момент аж 15 віршів на пам'ять. Зараз у мене теж був настрій написати вірш, але я розуміла, що не встигну…

«Я подивилась у вікно, а там гроза,

Я подивилась на росу її нема, 

Я подивилася на сонце, а його нема,

Я глянула на себе в дзеркало, а я така сумна.»

Придумувати щось довше в мене не було часу, бо мама сказала мені вже лягати. 

На ранок я встала о 6-й, тому що мама з татом знову метушилися. О 8-й ми мали виїжджати в Кременчук. Я швидко досклала рюкзак, і ми пішли. Я була дуже схвильована, тому і неуважна, і не звернула увагу, що тато нічого з собою не взяв. Коли ми дійшли до поїзда, то лише тоді я помітила щось дивне: тато не зайшов в поїзд.

- Тату, чому ти стоїш? - спитала я.

Але я геть не очікувала почути таку відповідь…

- Знаєш, Тіно, я вважаю, що тікати - неправильно.

- То чому ви з мамою домовилися їхати? - не розуміла я.

- Тому що вам так буде безпечніше.

- Нічого не розу… - аж раптом я почала розуміти, - ми поїдемо без тебе?

- Так, - прямо відповів мій батько, - я лишуся тут і захищатиму свою Батьківщину.

- Ні, будь ласка! - закричала я, а тоді повернулася до мами. - Чому ти нічого не сказала!? Чому не сказала що ми їдемо без нього!?

-  Вибач… - прошепотіла мама. Схоже, їй було боляче. 

«І нехай! - розлючено подумала я, - Вона заслужила!»

- Мені вже не 5 років, щоб таке приховувати! - закричала я і схопила татка за руку, щоб він нікуди не йшов… Я розуміла, наскільки це жалюгідно, але мені було все одно. За мить рука мого батька вислизнула в мене з рук.

Двері зачинилися, а я стояла, ні на що не дивлячись. Тоді пішла і сіла на сидіння.

- Тіно…

Я проігнорувала слова мами.

Усю дорогу я мовчки дивилася в нікуди, а в моїй голові вирували тисячі запитань. 

«Чому тато вирішив лишитися? Чому тоді ми не могли лишитися? Чи піду я в новому місті в школу?»

Зараз мені б написати якийсь вірш, але голова порожня, тож я просто постійно повторюю кінець мого вірша: «Я глянула на себе в дзеркало, а я сумна». 

Десь через півтори години ми встали в Полтаві, а звідти поїхали автобусом. Ще було не так пізно, але я задрімала. А коли я прокинулася, то я була не вдома, а в зовсім чужому місті, де я нічогісінько не знала…

Розділ 2

Минуло два з половиною місяця… Я вже звикла до нового міста, та все одно його не полюбила. Також я пішла тут у нову школу, але друзів не знайшла. Мені написала моя найкраща подруга Христина. З друзями я завжди розмовляла російською, та зараз від думки про російську мову мене аж перекосило, тож я відповіла українською. Моя подруга була дуже здивована, а тоді вона сказала, що пишається, що в неї є така подруга-патріотка, а ще, що і сама спробує говорити українською. Уперше за довгий час я справді відчула тепло на душі. Христина буде моєю подругою завжди, хай там що. 

…Може, усе було б не так погано, якби не один день…

Він почався просто паскудно, бо я прокинулася о 7:25 і мені довелося бігти до школи. Я прибігла з дуже розпатланим волоссям і з припухлими очима, тому Ліза - моя сусідка по парті - глянула на мене, мов на привида. Я зітхнула і бухнулася за парту. 

«Чудовий початок дня», - подумала я і кисло всміхнулася

Як на зло, ще й першим уроком була англійська. 

- Ну, як ви впоралися з домашнім завданням? - запитала нас вчителька.

Проєкт! Я його не зробила, але лише через його тему, «My family». Я хотіла написати, що моя мама брехунка, а тато вирішив покинути сім’ю. Але, побачивши мій текст, мама сказала, що це неподобство, і що я мала б пишатися батьком, і що він герой. 

- Яка ти невдячна! Твій батько вчинив, як герой, а ти таке пишеш.

- ТИ НЕ РОЗУМІЄШ! Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ МІЙ БАТЬКО БУВ ГЕРОЄМ! - закричала я. А тоді вже тихіше додала. - Я просто хочу, щоб він був з нами.

…Зайнята думками, я не почула, як мене викликали.

- Тіно, доки ти літаєш в хмарах, ми затримуємо перерву! - мовила вчителька.

Я спохопилася і вийшла до дошки.

- А де твій проєкт? - спитала вона мене

- Е…Я…У мене його нема… - сказала я і почула, як Саша пирснула і прошепотіла щось Маші.

«Ненавиджу цей клас!» - подумала я і пішла до свого місця.

Я сіла і тихенько витягнула телефон, щоб написати Христині.

- Тіно, будь ласка, повтори, що я тільки-но сказала.

Я вже почала відкривати рот, аж раптом до класу ввійшла наша класна керівничка і щось прошепотіла вчительці. Та кивнула і мовила: 

- Я тебе відпускаю, Тіно.

«ЩО?!» - подумала я, взяла портфель і вийшла з класу в коридор. Там я помітила нашу класну керівницю

- Що сталося? - запитую я.

- Я не знаю, мама просила тебе відпустити, - каже вона.

Я зітхаю і  виходжу з будівлі. Мабуть, воші в голові завелися чи що… Зі школи до дому не дуже далеко, тож за мить я вже скидаю з себе рюкзак і йду до мами. Мені стає не по собі, бо в будинку дуже тихо. Я заходжу до кімнати мами. Мама і Маргарита лежать у ліжку. Звісно, для моєї молодшої сестри це нормально, але… Мені стає дуже страшно.

- Мамо? - кажу я. Мій голос тремтить. - Усе гаразд?

Здається, мама таки не спала. Але коли вона піднімається з ліжка, я жахаюся. Обличчя мами бліде-пребліде.

- Він загинув… Від вибуху снаряда… - ледь чутно каже вона.

Тато… «Тату, ні!»

Я хапаюся за ручку дверей  щоб втриматися. 

- Ні!!!!!!!!! Ні, будь ласка, ні! - плачу я.

Я занадто шокована щоб нормально думати, тож кричу на маму.

- Це все ти винна! Я казала йому, щоб він їхав з нами! А тобі було все одно! - і, нічого не думаючи, кричу. - Ненавиджу тебе! Це все через тебе!

Я схоплююся на ноги і вибігаю з кімнати.

- Тіно, не йди, будь ласка.

Та мені все одно на її крик. Я біжу до річки, бо знаю, що там точно нікого не буде. Тоді нарешті я падаю на землю і ридаю. Дуже гірко. «Це неможливо!»

Чому, чому? «Я більше ніколи не побачу його! Не почую! Чому він вирішив піти на війну!»

На серце тисне камінь, і я розумію, що вже не можу витримати цього тягаря. Я сідаю біля річки і дивлюся в воду. «Де зараз він? Чи думав він про нас, коли помирав?» Я намагаюся прогнати ці думки, бо від них стає ще гірше. 

Минає лише пів години, я раптово розумію, що я маю зробити. Тут у мене вже не лишилося майже нічого. Але в Харкові буде похований мій батько, там мій дім, моя подруга і все рідне мені. Тому мені треба втекти до мого рідного міста.

Розділ 3

«Я готова…» - подумала я.

Минуло кілька днів після смерті тата, однак мені ставало все гірше. «Та я не здамся! - думала я.- Я не здамся тяжкому горю, заради тебе, моя Україно і мій Харкове!»

За цей час я встигла підготуватися до того, що планувала - втечі до Харкова. Завтра, рівно о 8-й я виїду на щоденній електричці до Полтави, а звідти на велосипеді подамся до Харкова. Я детально все розписала, і з моєю витривалістю та швидкістю їзди на велосипеді я маю вкластися десь в три дні. Сподіваюся, мама не почне панікувати. 

Весь вечір я думала, що написати в записці мамі. Оскільки я була людиною з дуже яскравою лексикою, то не могла написати коротко, по типу «Мене не буде три дні». Я врешті написала «Відколи помер тато, я відразу зрозуміла, що маю дещо зробити. Якщо я це не зроблю, то назавжди лишуся нещасною. Вибач, мамо, та мені треба декуди вирушити. Дорога туди забере десь 3-4 дні, але я не знаю, коли повернуся. Будь ласка, не злися, не панікуй і не викликай поліцію. Твоя Тіна.»

Увечері мама трохи біля мене полежала.

- Добраніч, сонечко, - мовила вона.

- Добраніч… - відповіла я, і мені стало сумно. Я сумуватиму ці пару днів за мамою.

Зранку в мене задзвонив будильник і я відразу схопилася з ліжка. Поряд уже лежав зібраний рюкзак, і мені лишалося лише вдягнутися і тихо вийти. Я тихо заскочила до маминої кімнати, поклала записку і пішла до дверей. На мить я завагалася, занадто це було складно для десятирічної дитини. «Та я і так не почуваю себе вже дитиною», - подумала я і врешті вийшла з дому. Добре, що мама ще спала. Вийшовши на двір, я миттю заскочила на велосипед і через пару хвилин доїхала до зупинки. 

Коли я з велосипедом зайшла до електрички, усі якось дивно на мене глянули. Я втупилася в свої ноги.

- Де її батьки? На вигляд вона неповнолітня! - почула я.

- Ага, на вигляд не більше десяти, - мовив ще хтось.

Я надягла на себе навушники і витягнула книжку. Музика відволікла мене від тяжких думок.

Я і не помітила, як ми приїхали, бо трохи придрімала. Я швидко витягнула велосипед з електрички, сіла і вирушила ніби кудись до міста. Та насправді я зупинилася і витягла телефон. Орієнтуючись по карті, я відразу зрозуміла, куди мені треба, тож скерувала велосипед і поїхала вперед…

Дорога не була легкою. Раз я так спіткнулася об корінь дуба, що добре собі розбила губу, та я їхала все вперед. За годину безперервної їзди я вже неймовірно втомилася, та їхала далі. Коли о 6-й годині я зупинилася перепочити, то лише тоді помітила, в якому гарному місці я зупинилася. Дерева були дуже високі та мали широкі гілляки, на яких росли зелені листочки, а крізь них просвічувалися промінці сонця. Земля була вкрита мохом, і де-не-де росли квіточки. Проте мені було все одно самотньо. Раптом я почула якийсь звук. То була білочка. Я обережно встала та витягнула горішок, який у мене в кишені лежав ще з того часу, як почалася війна.  Білочка обережно прискакала до мене, але не зовсім близько, і я кинула їй горішок, а сама відійшла. За мить білочка схопила горішок своїми лапками і відскочила. Я пішла вперед, тепер уже нікуди не поспішаючи. Раптом я помітила двох лисеняток, яких мила їхня мама. Я зупинилася, бо неймовірно хотіла, щоб вони не помітили мене, але дарма, бо за мить вони все одно побачили мене і втекли. Та невдовзі я почула їхній шурхіт і зрозуміла, що вони граються. «Чому люди не можуть жити так мирно? - подумала я. - Якби ми жили так мирно, як ті лисенята, то ніяких війн би не було, і він би не помер…»

Переночувала я у велетенському дуплі, яке знайшла. Там було затишно, але холодно та брудно. Я прокинулася о 6-й ранку, ще й відчула, що в мене дуже болить горло, я застудилася. 

Але я знала, що маю їхати далі. День минав жахливо, бо почалася злива, я змокла як хлющ, страшенно втомилася та змерзла. Уже о 6-й вечора я впала і ледь не вперше, відколи поїхала з дому, взяла телефон.

Я побачила 35 пропущених і 50 повідомлень від мами.

Та я не наважилася на них глянути. Я подивилася на своє тіло, пошарпане, усе в багнюці та крові. 

«Ти маєш бути сильна, якщо справді хочеш до Харкова», - сказала я собі, але я не почувалася сильною. Я почувалася маленькою та нещасною. Мені захотілося подзвонити мамі, і щоб вона мене забрала.

«Тату, як гадаєш, це той момент, коли здаватися не можна?» - спитала я, дивлячись угору.

Думаю, якби тато жив, він би сказав мені повернутися, адже, як-не-як, він мій батько, але, з іншого боку, він казав мені ніколи не здаватися. 

То я і не здамся. Я витягаю телефон та книжку і починаю читати, світячи ліхтариком. Так, майже весь вечір я читала, і навіть не помітила, що сильно проплакалася. Щоб трохи розігрітися, я запалила маленький вогник, і над вечір я заснула біля останніх жаринок.

Зранку мене розбудив маленький павучок, який заліз мені на ніс. Я зняла його і приязно глянула.

- Привіт, я Тіна, а ти хто? 

Я назвала того павучка Спрайт, на честь напою, який дуже любив татко, і поклала його собі на плече.

Сьогодні настрій у мене набагато кращий. Спрайт став для мене справжнім другом у цій подорожі, хоча, якщо чесно, я не впевнена, чи був він щасливий, їдучи зі мною. Принаймні, не раз намагався злізти, та врешті, мабуть, здався. Хоча я і знала, що він нічого не розумів з моєї балаканини, мені було вже зовсім не так самотньо. 

Я їхала на велосипеді на повній швидкості, бо хотіла вже сьогодні доїхати. Карти показували мені, що я рухаюся в правильному напрямку.  Уже о 12-й я дуже втомилася, тому, щоб підтримати себе, вголос розказувала різні вірші, які пам’ятала. 

«Хуух!» - я зіскочила з велосипеда і ще раз глянула на карту в телефоні. Мене переповнило невимовне полегшення, коли я побачила, скільки мені ще лишається. Мені їхати не більше, ніж пів години.

- Ми змогли це, Спрайте! - вигукнула я.

Я заскочила на велосипед і поїхала вперед. Навіть дорога якась краща стала. Через пів години я виїхала на високий пагорб і зупинилася, бо помітила багатоповерхівки і заплакала. Я впізнала всі ці звичні для мене балкони, на яких вивішаний одяг. Я, мабуть, уперше плакала від щастя. Я стояла так довго, аж раптом почула бабах. Доволі сильний, я аж впала на землю. Я закрила голову руками і припала до землі, та потреби не було, я вже не чула вибухів. Мені було страшно, але я встала і глянула туди. І хоча я бачила, що десь далеко горять будинки, і моє серце краялося, та водночас воно тріпотіло від щастя, бо я була вдома, у своєму рідному місті Харкові.

Ваш коментар буде першим!