Слава ЗСУ!

"Порнозалежний" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 26.02.2026

РОМАН  «ПОРНОЗАЛЕЖНИЙ»

День перший (робочий)

Неділя, 1 серпня 2021 року

— Доброго дня! Яка у вас чудова кішка, — Олексій усміхнувся,
намагаючись надати голосу впевненості.

Йому було двадцять сім. Сині джинси, помаранчева футболка з
логотипом «Епіцентру» — типова уніформа, яка робила його частиною інтер'єру.
Він уже кілька разів бачив цю дівчину в супермаркеті на Петрівці, але тільки
зараз наважився підійти.

— Вітаю, — кокетливо відповіла вона, заправляючи неслухняне
пасмо червоного волосся за вухо.

Олексій бачив сотні людей за зміну, але Соня виділялася.
Висока, струнка, з бунтівним підлітковим поглядом карих очей — вона здавалася
яскравою плямою серед натовпу заклопотаних покупців. І ця британська кішка, яку
вона незмінно тримала під пахвою, додавала їй особливого шарму.

— Мене звати Олексій. Шукаєте щось конкретне? — запитав він.
— Я Соня. Шукаю шпалери для ремонту. Замовник марить нічним Нью-Йорком, —
пояснила вона. — У нас шикарний вибір. Хочете, проведу вас до потрібного
відділу? Мій якраз поруч, тож начальство не сваритиме, — Олексій намагався бути
максимально послужливим.

У відділі шпалер він спритно відшукав 3D-панорамні рулони із
зображенням підсвічених хмарочосів Central Park Tower.

— Ось, дивіться. Думаю, ваш замовник буде у захваті, —
промовив він, подаючи їй рулони. — Якщо ні — прийду повертати, — засміялася
Соня. — Тільки нехай спробує! Скажете мені — я йому особисто «подякую» за такий
смак, — хвалькувато кинув Олексій, викликавши у дівчини черговий напад сміху.

Відчувши, що момент настав, він набрав повітря в легені: —
Соню, не вважайте за нахабство... Може, вип’ємо кави після зміни?

Вона замислилася на мить, а потім продиктувала номер
телефону. Коли зміна закінчилася, вони зустрілися в «L'Kafa Cafe» на проспекті
Героїв Сталінграда. Соня запізнилася на десять хвилин, але Олексій лише
розплився в усмішці: «Таку дівчину я готовий чекати цілу годину».

За кавою розмова потекла легше. З’ясувалося, що Соня за
професією дизайнер інтер’єрів, а кішку звати Джессіка — на честь Сімпсон.
Олексій, своєю чергою, зізнався, що мріяв стати ветеринаром, але життя
розпорядилося інакше: диплом КНУБА з комерційної логістики тепер припадав
пилом, поки він працював консультантом.

Раптом Соня стала серйозною: — Олексію, ти здаєшся мені
надійною людиною. Можна попросити про послугу? За кілька днів я маю летіти на
навчання до Канади. Мені ні з ким залишити Джессіку. У матері алергія, у
подруги — маленькі діти....

Олексій завагався. Жити одному — це свобода, а кішка — це
відповідальність. — Я добре заплачу, — додала Соня. — Справа не в грошах, —
заперечив він. — Просто я багато працюю. — Її не треба вигулювати. Погодувати
вранці й ввечері, змінити наповнювач — і все.

Він подивився в її очі й не зміг відмовити: — Гаразд,
допоможу. — Тоді завтра після роботи зустрінемося в метро на Петрівці. Я
передам переноску, — з полегшенням видихнула Соня.

Вечір закінчився тепло. Соня поїхала додому, а Олексій ще
довго гуляв нічним містом, відчуваючи дивне піднесення. Він ще не знав, що ця
кішка стане початком низки подій, які назавжди змінять його життя.

Повернувшись до своєї однокімнатної квартири на Оболоні,
Олексій не поспішав вмикати світло. У напівтемряві кімната здавалася йому
затишнішою, ніж під флуоресцентними лампами «Епіцентру». Він скинув кросівки й
одразу попрямував до свого головного вівтаря — комп’ютерного стола.

Це був його ритуал. Яким би виснажливим не був робочий день,
якими б яскравими не були випадкові зустрічі — як сьогоднішня з Сонею —
справжнє життя починалося тут, за мерехтінням екрана ноутбука.

Він відкрив ноутбук. Звичні вкладки порносайтів вже чекали
на нього. На мить у думках промайнув образ Соні: її червоне волосся, карі очі й
те, як вона сміялася. Вона була справжньою. Вона була поруч лише годину тому.
Але реальність вимагала зусиль — потрібно було думати, що сказати далі, як
сподобатися, як відповідати її очікуванням. А тут, у мережі, все було простіше.
Ідеальні образи не ставили запитань і не вимагали відповідальності.

Олексій відігнав думку про Соню і занурився у звичний
цифровий світ порнографії. За дві години він ніби розчинився, забувши і про
втому в ногах, і про порожній холодильник. Це був його «оазис», його безпечне
місце, де він був кимось більшим, ніж просто продавцем у помаранчевій футболці.

Раптом тишу розірвав сигнал месенджера. «Не забудь про
Джессіку! Завтра о 19:00 біля входу в метро "Почайна" (Петрівка).
Чекатиму біля скляних дверей. С.»

Олексій завмер. Погляд упав на купу немитого посуду та
розкидані речі. До нього раптом дійшло: завтра в цьому закритому, вилизаному
цифровому світі з’явиться щось живе. Щось, що вимагатиме уваги, їжі та місця.

— Ну що ж, Джессіко, — пробурмотів він собі під ніс,
закриваючи ноутбук о першій годині ночі щоб лягати спати. — Сподіваюся, ти не
надто вибаглива.

Тієї ночі йому снилася пустеля. Він ішов по гарячому піску,
а десь далеко, на самому горизонті, маячив синій силует. Він знав, що там вода,
але щоразу, коли він робив крок вперед, силует ставав прозорішим,
перетворюючись на статичні перешкоди на екрані монітора.

День другий (робочий)

Понеділок, 2 серпня 2021 року

Вранці понеділка Олексій прокинувся з дивним передчуттям. Це
було 2 серпня — день, коли його звичний графік «робота–монітор–сон» мав дати
тріщину.

Ранок другого серпня зустрів Олексія засліпливим світлом, що
пробивалося крізь нещільні штори. Він підійшов до вікна і на мить завмер. За
вікном розгорталася панорама пробудження Оболоні, застигла в крихкій ранковій
тиші. Повітря було ще свіжим, не встигши насититися автомобільним смогом та
розпеченим пилом. На листі тополь, що росли під самим балконом, тремтіли великі
краплі роси, відбиваючи перші промені сонця, мов розсипане скло. Небо над
Дніпром було чистим, ніжно-блакитним, із ледь помітними рожевими розчерками на
горизонті — там, де місто зустрічалося з річкою.

Десь далеко внизу, у дворі, пронизливо закричала самотня
пташка, і цей звук видався Олексію надто різким для такої спокійної картини.
Природа навколо виглядала оновленою, готовою до життя, тоді як він сам відчував
лише втому та липкий осад від учорашніх блукань у мережі. Ця бездоганна ранкова
чистота за вікном здавалася йому німим докором: світ починав день із чистого
аркуша, а він знову тягнув за собою шлейф старих звичок. Олексій відвернувся
від вікна і побрів на кухню. Відчуття порожнечі в шлунку вимагало дій. Він
зварив чорну каву, дістав із холодильника два яйця та почав розігрівати стару
чавунну пательню. Поки метал набирав жар, він механічними, завченими рухами
нарізав кілька скибок вчорашнього батона. Масло з шипінням розтеклося по
поверхні, і Олексій вибив яйця — жовтки затремтіли, наче два маленьких сонця,
що потрапили в полон розпеченого чавуну. Він посипав їх дрібкою солі,
спостерігаючи, як прозорий білок біліє і береться хрусткою золотистою скоринкою
по краях. Запах смаженої яєчні та підсмаженого хліба на мить заповнив тісну
кухню, викликаючи короткий спалах затишку, який, проте, швидко згас, варто було
йому згадати про сьогоднішню зустріч із Сонею.

Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Дорога до роботи у 
метро стала першим випробуванням для його тендітного ранкового спокою.
Вже біля входу на станцію метро Олексія підхопив щільний людський потік, що
невблаганно засмоктував у прохолодну глибину підземки. Коли прийшов потяг,
натовп буквально втиснув його у вагон, позбавляючи будь-якого особистого
простору.

Усередині вагону метро панувала задуха. Повітря було важким
і застояним, просоченим запахами дешевої кави з паперових стаканчиків, різкого
тютюну та вологого одягу. Олексій опинився затиснутим між дверима та кремезним
чоловіком у важких черевиках, який міцно тримався за поручень, нависаючи над
ним. Потяг рушив, і звичний металевий вереск на поворотах тунелю здався Олексію
болючішим, ніж зазвичай — кожен скрегіт коліс об рейки відгукувався пульсуючим
болем у скронях.

Він дивився у темне вікно, де замість ранкового неба Оболоні
проносилися сірі бетонні стіни, поцятковані кабелями. У віддзеркаленні скла він
бачив своє обличчя: бліде, із темними колами під очима від недосипу. Навколо
нього люди стояли із кам'яними обличчями, занурені в екрани своїх смартфонів —
десятки маленьких синіх вогників світилися в напівтемряві вагона, наче цифрові
світлячки. У ці хвилини Олексій відчував себе частиною якоїсь величезної
підземної ріки, що несе тисячі анонімних душ, і кожна з них, як і він,
намагалася втекти від реальності у свій власний віртуальний світ.

Коли потяг нарешті випірнув на поверхню, світло знову
вдарило по очах, але це вже було не те м’яке сонце, що він бачив вранці крізь
штори. Це був жорсткий, безжальний блиск робочого дня, що офіційно вступив у
свої права.

Весь день у магазині пройшов як у тумані. Він машинально
консультував покупців щодо клею для шпалер, але очі постійно шукали червоне
пасмо волосся в натовпі. Соні не було. Вона з’явилася рівно о сьомій вечора
біля метро, як і обіцяла.

Вона на мить торкнулася його руки. Її пальці були теплими й
реальними. — Я буду писати, як тільки з’явиться зв’язок у Торонто, — пообіцяла
вона, підійнялася на пальці й швидко поцілувала його в щоку.

Перш ніж він встиг щось відповісти, Соня розвернулася і
зникла в потоці людей, що заходили в метро. Олексій залишився стояти на пероні
з переноскою в руках. Британська кішка всередині видала тихе, обурене «мяв».

— Ну що, Джессіко? — зітхнув він. — Ходімо знайомитися з
моєю берлогою.

Він ще не підозрював, що ці три місяці, які кішка проведе в
його квартирі, стануть початком його повільного спуску в прірву, з якої не
кожен може вибратися.

Дорога додому з переноскою в руках видалася Олексію довшою,
ніж зазвичай. Джесіка поводилася напрочуд тихо, лише зрідка видаючи глухе
горлове бурчання, коли автобус підстрибував на вибоїнах.

Увійшовши до квартири, Олексій поставив бокс посеред
вітальні й обережно відчинив дверцята. — Ну, виходь, господарко, — прошепотів
він.

Кішка не змусила себе чекати. Вона випливла з переноски з
королівською грацією, розправила вуса і почала повільний обхід території.
Олексій спостерігав за нею, спершись на одвірок. У його холостяцькому лігві, де
панував хаос із нерозібраних речей та порожніх пакувань від фастфуду, ця
породиста тварина виглядала як експонат із музею, що помилково потрапив на
сміттєзвалище.

Він насипав корму в новеньку миску, налив води й,
переконавшись, що гостя зайнята справою, раптом відчув незвичний імпульс.
Замість того, щоб звично дістати з морозилки напівфабрикат, він вирішив
приготувати щось справжнє. Можливо, присутність цієї аристократичної істоти
зобов’язувала.

Олексій дістав зі схованки пачку спагеті та почав нишпорити
в холодильнику. Знайшов шматочок бекону, що дивом зберіг свіжість, та кілька
яєць. Він готував незграбно, майже забувши, як це — користуватися пательнею не
лише для підігріву. Олія шкварчала, наповнюючи кухню запахом смаженого м’яса,
витісняючи звичний аромат кави та пилу. Коли він розбивав яйця, одне жовток
розтікся, і Олексій роздратовано вилаявся, але тут же глянув на Джессіку, яка
спостерігала за його рухами з підвіконня. Її спокійний погляд змусив його
сповільнитися. Він акуратно натер сир, змішав його з соусом і виклав пасту на
чисту (чи майже чисту) тарілку.

Вечеря на самоті з кішкою мала б здаватися ідилічною. Але
коли остання макаронина зникла, порожнеча всередині лише посилилася. Смак
справжньої їжі немов підкреслив, наскільки штучним було все інше в його житті.

Він перейшов до вітальні й сів у своє улюблене крісло —
старе, з протертими підлокітниками, але ідеально пристосоване для
багатогодинного сидіння перед екраном. Рука звично лягла на мишку. Клацання.
Монітор спалахнув, заливаючи кімнату холодним блакитним світлом.

Він відкрив свій улюблений порно ресурс. Тепер, коли Соня
була десь далеко, а її кішка хрумтіла кормом на кухні, він відчув знайомий прилив
дофаміну. Це була його територія контролю. Тут не треба було бути ввічливим
консультантом чи надійним хлопцем. Тут він був анонімним споживачем ідеальних
тіл, які ніколи не скажуть «ні» і не попросять доглянути за кішкою.

— Гей, ти що... — почав було він, але кішка вже замуркотала
так голосно, що звук перекрив шум вентилятора ноутбука.

Олексій подивився на неї, потім на екран, де розгорталася
чергова штучна сцена пристрасті. Різкий контраст між теплою живою вагою на
колінах і холодною картинкою перед очима викликав у нього легкий напад нудоти.
Він різко захлопнув кришку ноутбука.

Кімната занурилася в темряву. Лише два мідні ока кішки
світилися в пітьмі, немов два маленькі маяки.

— Ну що, Джесс, — тихо сказав він, погладивши її по густій
шерсті. — Здається, ми з тобою не просто ділимо площу. Ми з тобою єдині живі
істоти в цьому цифровому склепі.

Він ліг спати далеко за північ. Перш ніж заснути Олексій
довго лежав у темряві, слухаючи мірне сопіння Джессіки біля своїх ніг. Вона
заснула швидко, з тією безтурботністю, яка притаманна лише істотам, що не
знають сорому та рефлексій.

 Тієї ночі йому не
снилася пустеля. Йому снився океан — глибокий, синій і такий реальний, що він
відчував сіль на губах. Соня стояла на березі й махала йому рукою, а в ногах у
неї бігла по хвилях маленька хутряна миша. Його розбудив гучний звук
повідомлення яке прийшло на телефон.

Він простягнув руку і намацав на тумбочці смартфон. Екран
знову боляче вдарив по очах холодним білим світлом. Одне нове повідомлення в
месенджері.

«Ми злетіли. Попереду 10 годин над океаном. Бережи себе і
мою маленьку леді. С.»

Він перечитав це коротке «Бережи себе» тричі. Для когось це
була просто ввічлива фраза, але для Олексія вона прозвучала як виклик. Хіба він
міг берегти себе, якщо вже давно не знав, де закінчується він сам і де
починається його цифрова тінь?

Він відклав телефон і заплющив очі. У квартирі було надто
тихо. Раніше цю тишу він сприймав як спокій, але тепер, із появою живої душі,
вона здалася йому вакуумом.

Перед очима знову попливли кадри з відео, які він переглядав
щойно. Штучні посмішки, відпрацьовані рухи, ідеальна шкіра під софітами. Ці
образи були як фастфуд — вони втамовували голод на мить, але залишали після
себе печію та порожнечу. Соня ж була іншою. Вона була складною. Вона була ризиком.

— Завтра, — прошепотів він у порожнечу кімнати. — Завтра я
почну все спочатку. Куплю свіжі продукти. Зроблю прибирання. Може, навіть
запишуся в тренажерний  зал...

За вікном проїхала машина, на мить освітивши фарами стіну,
обклеєну старими шпалерами. Олексій згадав рулони з «Central Park Tower», які
він допомагав вибирати Соні. Справжній Нью-Йорк був за тисячі кілометрів
звідси. Справжня Соня — десь над Атлантикою. А він був тут, в однокімнатній
клітці на Оболоні, під вартою британської кішки. О другій годині ночі Олексій
закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Його сон був важким і уривчастим. Йому здавалося, що він
намагається випливти з густого сиропу, але щоразу, коли він наближався до
поверхні, чиясь важка рука натискала на його потилицю, занурюючи назад у
солодку, липку пітьму.

2 серпня 2021 року добігло кінця. Це був другий день із тих
ста, що змінять його назавжди. Годинник на стіні сухо відраховував секунди,
наближаючи ранок, у якому ілюзії Олексія почнуть повільно розчинятися під
тиском неминучої реальності життя.

День третій (робочий)

Вівторок, 3 серпня 2021 року

Ранок вівторка почався не з кави, а з м’якого, але
наполегливого дотику. Джессіка, відчувши себе повноправною господаркою
території, вирішила, що шоста ранку — ідеальний час для сніданку. Її вологий
ніс ткнувся Олексію в щоку, вириваючи його з липких обіймів сну, де йому знову
снилися нескінченні цифрові лабіринти.

— Ну що ти, маленька леді... Дай ще п'ять хвилин, —
прохрипів він, натягуючи ковдру на голову.

Але Джессіка була невблаганна. Вона почала «місити» його
плече лапами, випускаючи маленькі гострі пазурі.

Олексій зітхнув, підвівся і поплентався до вікна, щоб
остаточно прокинутися.

За вікном  розгортався
ще один серпневий світанок, але сьогодні він був іншим — тихим і вологим. Над
Дніпром висів легкий туман, що розмивав контури багатоповерхівок, роблячи їх
схожими на гігантські кораблі в молочному морі. Повітря за вікном здавалося
густим і нерухомим, напоєним ароматами мокрої трави та річкової свіжості.
Навіть галаслива Оболонь на мить притихла, ніби затамувавши подих перед
початком денної суєти. Лише зрідка в гущавині дерев під вікном подавала голос
сойка, порушуючи цю крихку ранкову стерильність. Цей спокій природи здавався
Олексію чимось недосяжним, майже інопланетним — світ за вікном був живим і
справжнім, тоді як він відчував себе порожнім футляром, що чекає на чергову
порцію цифрових ілюзій.

Він поплентався на кухню готувати сніданок.

Дивне відчуття: у його квартирі, де зазвичай панувала тиша,
тепер хтось чекав на нього. Хтось живий.

Поки Джессіка з ентузіазмом хрумтіла своїм кормом, Олексій
зварив чорну  каву і  дістав з полиці пакет гречки. Він готував
сніданок зосереджено, майже ритуально. Звук крупи, що сипалася в каструлю,
заспокоював. Поки каша мліла на вогні, наповнюючи кухню знайомим з дитинства
духмяним ароматом, він розбив на гарячу пательню два яйця. Олексій спостерігав,
як прозорий білок біліє та пузириться навколо яскраво-жовтих «очей» яєчні. Він
виклав усе на одну тарілку — розсипчасту гречку з невеликим шматочком
вершкового масла та ідеальну яєчню зверху. Він їв стоячи біля підвіконня,
дивлячись на заспану Оболонь, і цей простий сніданок здавався йому набагато
змістовнішим за будь-який швидкий перекус, до якого він звик. Олексій швидко
з’їв свою прісну кашу, запивши її міцною чорною кавою без цукру.

Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Дорога у метро була просякнута липкою тривогою. Вже на
платформі Олексій відчув себе частиною величезного механізму, який не знає
жалю. Потяг випірнув із тунелю, здійнявши вихор теплого металевого пилу, і
двері розчахнулися, випускаючи назовні густу хвилю людського тепла. У
переповненому вагоні панувала задуха, від якої перехоплювало подих. Олексія
втиснули в саму глибину, де повітря здавалося нерухомим і важким, просоченим
запахами чужих життів. З обох боків його підпирали незнайомці: він відчував
кожне коливання чужого тіла, кожне вимушене зіткнення ліктями. Спека
розпеченого за день міста, здавалося, спустилася сюди, під землю, і застрягла
між людьми, які стояли плечем до плеча, наче колоди. Він звичним рухом вчепився
в поручень, але його вільна рука щохвилини лізла в кишеню за телефоном. У метро
не було стабільного зв’язку, але він все одно вдивлявся в екран, сподіваючись
на диво. Його дратувала повільність потяга і особливо — ця вимушена інтимність
натовпу. Хтось наступив йому на ногу, хтось важко дихав над самісіньким вухом,
а поруч жінка нервово вдаряла сумкою по його коліну при кожному гальмуванні.
Олексій заплющив очі, намагаючись відгородитися від цього тиску. Металевий
скрегіт коліс об рейки на поворотах здавався болючим фізичним дотиком, що
вивертав нерви назовні. Підземний світ жив за своїм графіком, байдужий до його
серцебиття, перетворюючи людину на безлику одиницю пасажиропотоку, затиснуту в
залізній коробці, що несеться крізь темряву.

Дорогою на роботу в «Епіцентр» він постійно перевіряв
телефон. Порожньо. Жодного повідомлення від Соні. «Мабуть, ще летить, або ж
різниця в часі...» — заспокоював він себе, хоча всередині вже почала рости
знайома тривога. Його мозок, привчений до миттєвого дофамінового відгуку з
екрана, погано справлявся з очікуванням у реальному житті.

Зміна пройшла мляво. Олексій переставляв рулони шпалер,
консультував покупців щодо вінілу та флізеліну, але думками був далеко. Він
уявляв Соню в Торонто — яскраву, з її червоним волоссям, серед висоток, так
схожих на ті, що на її улюблених шпалерах. По дорозі додому Олексій купив піцу
з беконом і пляшку пива.

Повернувшись додому, він відчув різкий напад самотності.
Квартира зустріла його запахом котячого корму і напівтемрявою. Олексій з’їв
половину піци і запив її пивом, швидко погодував Джессіку і звичним, майже
механічним рухом потягнувся до ноутбука.

— Тільки на п'ятнадцять хвилин, — сказав він уголос, ніби
виправдовуючись перед кішкою, яка спостерігала за ним зі стільця.

Але п’ятнадцять хвилин розтягнулися на три години. Цифровий
світ знову засмоктав його. Там було безпечно. Там не було страху, що тобі не
дадуть відповідь на повідомлення. Там була ілюзія того, що ти володієш світом,
не встаючи з крісла.

Ближче до півночі телефон нарешті пілікнув. Олексій
здригнувся, серце кануло кудись у п’яти. «Привіт! Я на місці. Торонто
неймовірне, але я страшенно втомилася. Як там Джесс? Не дуже тебе тероризує?
Сумую за нею... і трохи за нашою кавою. С.»

Він перечитав повідомлення кілька разів. «...і трохи за
нашою кавою». Його обличчя розпливлося в дурнуватій усмішці. Він швидко почав
друкувати відповідь, описуючи ранкову «атаку» Джессіки, намагаючись бути
дотепним і легким.

Коли він нарешті о другій годині ночі закрив ноутбук щоб
лягати спати, він відчув дивний дисонанс. У нього була реальна дівчина, яка
йому подобалася, і яка написала йому. Але водночас він відчував провину за
останні три години, проведені в порожньому спогляданні пікселів.

— Знаєш, Джесс, — сказав він кішці, яка вже вмостилася на
його подушці. — Здається, я застряг між двома світами. І я не впевнений, що в
одному з них є місце для іншого.

Джессіка лише примружила мідні очі. Вона знала: реальність
завжди бере своє. Рано чи пізно.

Тієї ночі Олексій заснув із телефоном у руці, сподіваючись,
що завтра Соня напише знову. А десь на задвірках свідомості вже почала зріти та
сама хвороблива потреба змішувати справжні почуття з віртуальними сурогатами,
яка згодом стане його прокляттям.

День четвертий (вихідний)

Середа, 4 серпня 2021 року

Вихідний — слово, яке для більшості звучить як нагорода, для
Олексія було випробуванням. Без чіткого графіка «Епіцентру» та нагляду
менеджерів він миттєво втрачав орієнтири.

Він прокинувся у середу об одинадцятій ранку. Крізь щілини
між шторами пробивалося яскраве серпневе сонце, висвічуючи кожну порошинку, що
кружляла в застої повітря.

Олексій насилу підвівся і відсунув шторку. За вікном панував
розпал спекотного серпневого ранку. Оболонь була залита яскравим, майже білим
світлом, від якого боліли очі. Листя на деревах під вікном здавалося неживим,
застиглим у безвітрі, немов вирізаним із бляхи. Трава на газонах уже встигла
вигоріти до жовтизни, а асфальт на дорогах почав вилискувати, віддаючи
накопичене за ранок тепло. Природа за вікном виглядала виснаженою від нещадної
засухи, і ця втома зовнішнього світу ідеально резонувала з внутрішнім станом
Олексія. Навіть птахи замовкли, ховаючись у тіні, і лише монотонний гул
кондиціонерів із сусідніх балконів порушував цю важку, липку тишу.

 Джессіка вже не
будила його — вона зрозуміла, що цей двоногий мешканець квартири вранці
абсолютно безнадійний. Кішка терпляче чекала біля порожньої миски, дивлячись на
Олексія з легким презиством.

— Пробач, Джесс... Зараз усе буде, — пробурмотів він, з
трудом відриваючи голову від подушки.

Він поплентався на кухню, відчуваючи провину перед мовчазною
гостею. Олексій ретельно вимив її миску — сьогодні він чомусь приділив цьому
особливу увагу. Дістав новий пакет преміального сухого корму, який Соня
називала «святковим», і відмірив рівно шістдесят грамів за кухонними вагами.
Кожна кулька корму сухо стукала об керамічну миску і цей звук нарешті змусив
Джессіку замуркотати. Він налив їй свіжої фільтрованої води, простеживши, щоб
рівень був саме до країв.

Сніданок самого Олексія був символічним: залишки вчорашньої
піци прямо з коробки та зварена чорна кава. Олексій планував цей день інакше.
Він обіцяв собі вийти в парк, можливо, доїхати до Дніпра, подихати справжнім
повітрям. Але ноутбук на столі вабив його, як магніт. Він відкрив кришку «на
хвилинку», щоб перевірити пошту та новини з Торонто. Від Соні нічого не було.
Ця тиша в месенджері відчувалася як фізичний удар. Щоб заглушити розчарування,
він звично перейшов на «ті самі» сайти.

Вихідний день перетворився на цифровий марафон. Олексій не
помітив, як сонце переповзло на інший бік будинку. Він не помітив, як Джессіка
кілька разів підходила до нього, намагаючись привернути увагу іграшковою мишею.
Він був у трансі. Кожне нове порно відео було спробою знайти той самий
ідеальний кадр, який принесе заспокоєння, але замість спокою приходила лише
втома та відчуття власної нікчемності.

Ближче до четвертої години дня він відчув голод, що переріс
у легку нудоту. Виглянувши у вікно, він побачив на вулиці щасливі пари, батьків
із дітьми, людей, які жили «тут і зараз».

— Яке ж безглуздя... — прошепотів він, дивлячись на своє
відображення у вимкненому екрані. Його обличчя здавалося сірим, очі —
порожніми.

Щоб хоч якось виправдати цей день, Олексій вирішив сходити в
магазин. Йому потрібні були продукти, а Джессіці — наповнювач. На вулиці спека
вдарила в обличчя, змусивши його замружитися. Він почувався чужим у цьому
яскравому, галасливому серпні.

Повернувшись, він побачив, що телефон нарешті засвітився.
«Привіт! Вибач, що мовчала, тут такий шалений темп навчання! Скинула тобі фото
університету. Як ви там? С.»

Олексій відкрив фото. Соня на фоні старовинної будівлі з
червоної цегли виглядала неймовірно живою. Вона посміхалася, і в цій посмішці
було стільки енергії, що йому стало соромно за свій проведений у напівтемряві
день.

Він відповів їй бадьорою брехнею, а потім, намагаючись бодай
трохи відповідати створеному образу, взявся за приготування вечері.

Він вирішив приготувати щось складніше за звичайні каші.
Дістав куплені овочі — болгарський перець, цукіні та цибулю. Олексій нарізав їх
рівними кубиками, відчуваючи, як монотонна праця ножем трохи заземлює його
після годин у віртуальному світі. Він обсмажив овочі на сковорідці, додавши
трохи соєвого соусу та спецій, а поруч на грилі досмажував куряче стегно. Аромат
прянощів заповнив кухню, витісняючи запах самотності.

Про Джессіку він теж не забув. Згідно з інструкцією Соні, на
вечерю кішка мала отримати порцію вологого корму з тунцем. Олексій відкрив
консерву, і запах риби миттєво привів Джессіку на кухню. Він виклав шматочки
філе в соусі, акуратно розрівнявши їх виделкою. Поки вони їли — він свою курку
з овочами, вона свій тунець — у квартирі панувала хитка, але все ж таки ілюзія
нормального сімейного вечора..

Коли сонце нарешті сіло, Олексій знову опинився в кріслі
перед ноутбуком. Вихідний добігав кінця. Він відчував себе виснаженим, хоча
нічого не зробив. О другій годині ночі він закрив кришку ноутбука щоб лягати
спати.

— Післязавтра на зміну, — сказав він Джессіці, яка
вмостилася на підвіконні. — Там принаймні зрозуміло, що робити.

Кішка не відповіла. Вона дивилася круглими очима на нічне
місто, де мільйони вікон світилися так само, як монітор Олексія, приховуючи за
собою мільйони таких самотніх і загублених душ.

День п’ятий (вихідний)

Четвер, 5 серпня 2021 року

Вихідний четверга почався з липкого відчуття поразки.
Олексій прокинувся о дванадцятій, коли сонце вже не просто світило, а безжально
випалювало залишки прохолоди в квартирі. Голова гула від забагатої кількості
сну, а в роті був неприємний металевий присмак — наслідок вчорашнього
«цифрового запою».

Він підійшов до вікна, сподіваючись на ковток свіжого
повітря, але ранок за вікном зустрів його нещадним маревом. Оболонь наче
розплавилася під розпеченим куполом неба, яке набуло тьмяного, білястого
відтінку. Зелень дерев під балконом виглядала хворобливо-сірою від товстого
шару міського пилу, а листя каштанів уже почало скручуватися в іржаві трубочки,
не витримуючи тривалої засухи. Повітря над асфальтом тремтіло й переливалося,
створюючи ілюзію води на дорогах, де не було жодної краплі вже багато днів.
Будинки навпроти здавалися пласкими та неживими, а тиша, що панувала на вулиці,
була не спокійною, а задушливою, наче місто заціпеніло в очікуванні катастрофи.

Джессіка на цей раз навіть не підійшла. Вона сиділа на
підвіконні, зосереджено вмиваючись, ігноруючи його присутність. Олексію
здалося, що навіть кішка почала ставитися до нього як до меблів.

Попри апатію, голодний погляд кішки змусив його піти на
кухню готувати сніданок для них двох. Сніданок для Джессіки став першою
справою: він відкрив нову пачку паштету з індичкою, ретельно перемішав його з
невеликою кількістю теплої води, як радила Соня для кращої гідратації, і
поставив миску на чистий килимок. Собі ж Олексій приготував гречку. Він просто
розбив у неї яйце на розпеченій пательні, зробивши щось на кшталт недбалої
каші-мішанки. Він їв повільно, дивлячись у 
екран ноутбука, ніби збирався з силами перед тим, як знову зануритися в
туман. Він зварив собі чорну каву, але забув про неї, щойно відкрив ноутбук.
Стрічка новин була забита успішними історіями, фотографіями з відпусток та
політичними чварами. Все це здавалося йому шумом, позбавленим сенсу. Справжнє
«заспокоєння» чекало за знайомими посиланнями.

— Тільки гляну, чи немає чогось нового, — пробурмотів він.

Це була брехня. Він знав, що шукає не «нове», а спосіб
відключити мозок, щоб не думати про Соню, про свою низьку зарплату в
«Епіцентрі» та про те, що йому скоро тридцять, а він так і не зрозумів, навіщо
прокидається щоранку.

Години знову почали зникати, як вода в піску.

Близько другої години дня шлунок нагадав про себе різким
болем. Олексій змусив себе відірватися від екрана ноутбука, щоб приготувати
обід. Це було максимально просто: він кинув у киплячу воду кілька сосисок і жменю
макаронів-черепашок. Поки вони варилися, він механічно нарізав огірок, навіть
не знімаючи шкірку. Обід був прісним і майже не мав смаку, як і весь цей день.
Джессіка отримала свою порцію сухого корму, який Олексій насипав їй, майже не
дивлячись у бік миски, занурений у думки про те, що відбувалося на екрані.

Олексій зловив себе на тому, що вже не отримує задоволення —
лише механічне роздратування. Кожне нове порно відео здавалося йому копією
попереднього. Він почав відчувати ту саму «пустелю», яка пізніше стане його
постійним супутником у мареннях. Спрага, яку неможливо втамувати.

Десь близько шостої вечора задзвонив телефон. Мати. — Льоша,
ти як? Обіцяв зайти, допомогти з протікаючим краном на кухні, — голос Ніни
Олександрівни звучав втомлено. — Мам, я... я трохи застудився, здається.
Температура, — знову збрехав він, дивлячись на свої цілком здорові, але
тремтячі руки. — Ох, бідний. Може, мені приїхати, привезти бульйону? — Ні! Не
треба. Я просто відлежуся. Все добре.

Він поклав слухавку, і на мить йому стало справді гидко. Він
брехав Соні, брехав матері, брехав самому собі.

Щоб хоч якось змінити стан, він вирішив вийти на балкон.
Повітря було важким і нерухомим. На дитячому майданчику внизу кричали діти.
Олексій дивився на них і думав про те, що колись і він був таким — повним
енергії та очікувань. Куди все це зникло? Коли монітор став його єдиним вікном
у світ?

Повернувшись у кімнату, він побачив повідомлення від Соні:
«Нарешті вихідні! Тут у Торонто такий крутий парк, ми з новими друзями йдемо на
пікнік. Як твій вихідний? Сподіваюся, ти не просидів весь день удома ;)»

Цей смайлик у кінці був як знущання. Олексій відчув різкий
спалах гніву — на Соню, на Торонто, на весь цей світ, який постійно вимагав від
нього бути активним та успішним. Він нічого не відповів. Просто з силою кинув
телефон на диван.

На вечерю він вирішив не готувати нічого нового. Почуття
провини перед Сонею та матір'ю тиснуло на плечі, відбираючи залишки сил. Він
просто доїв залишки обідніх макаронів, розігрівши їх у мікрохвильовці до стану
гуми. Для Джессіки ж вечеря була незмінно якісною — він відкрив консерву з
яловичиною в желе. Дивлячись, як кішка з апетитом поглинає їжу, він відчув
болючий укол: вона жила справжнім життям, відчувала смак, тепло, голод. А він —
лише сурогати.

Вечір закінчився перед ноутбуком так само як і попередній. В
темряві, під муркотіння Джессіки, яка нарешті змилостивилася і прийшла погріти
його ноги. Олексій відчував, як усередині нього щось повільно помирає. Це була
не фізична смерть, а поступове вимивання сенсів. О першій годині ночі Олексій
закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Він засинав із думкою, що завтра знову в «Епіцентр». І
вперше в житті робота здалася йому порятунком — хоч якийсь привід вийти з цієї
квартири, яка ставала його цифровою в’язницею.

День шостий (робочий)

П'ятниця, 6 серпня 2021 року

Будильник о пів на сьому ранку п’ятниці  прозвучав як вирок. Олексій розплющив очі й
одразу відчув, що за ці два вихідні він не відпочив, а ніби постарів на кілька
років. Спина затерпла, в горлі оселилося неприємне першіння — перша ластівка
майбутньої застуди.

Він важко підвівся з ліжка і підійшов до вікна. Ранок за
вікном був сирим і непривітним, наче природа теж захворіла. Над Оболонню
нависло низьке, брудне небо, обважніле від вологи, яка ніяк не могла пролитися
дощем. Сірий туман окутав верхівки багатоповерхівок, стираючи межі між бетоном
і повітрям. Дерева під вікном стояли нерухомо, їхнє припале пилом листя
здавалося вирізаним із потемнілого картону. Навіть Дніпра не було видно — там,
де зазвичай синіла вода, тепер розповзлася глуха біляста стіна. Ця похмура,
"важка" природа тиснула на плечі, підкреслюючи безглуздість нового
дня, який починався не зі світла, а з напівтемряви та холодної вогкості.

Джессіка, на диво, не намагалася його розбудити. Вона просто
сиділа на краю ліжка і дивилася на нього своїми немигаючими мідними очима, ніби
вивчаючи ступінь його деградації.

— Робота, Джесс. Треба йти до людей, — прохрипів Олексій,
намагаючись знайти під ліжком шкарпетки.

Він важко зітхнув і поплентався на кухню готувати сніданок.
Готувати щось складне не було сил, тому сніданок перетворився на механічну дію.
Він насипав Джессіці порцію сухого корму, ледь не просипавши його повз миску —
руки злегка тремтіли. Собі ж він просто залив окропом пакет вівсянки швидкого
приготування і зварив чорну каву. Навіть не чекаючи, поки вівсянка повністю
розбухне, Олексій проковтнув кілька ложок безсмачної маси, запиваючи її міцною,
гіркою кавою. Цей сніданок не дав енергії, лише наповнив шлунок важкістю, яка
супроводжувала його всю дорогу до метро.

Дорога до «Епіцентру» була схожа на занурення в каламутну
воду. Ранкове метро, забите сонними пасажирами, пахло кавою, дешевим парфумом і
загальною втомою. Олексій дивився на відображення свого обличчя у склі вагона:
бліда шкіра, темні кола під очима. Він виглядав як людина, що перенесла важку
хворобу, хоча його хвороба не мала назви в медичних довідниках.

У магазині все було незмінно. Помаранчева футболка, бейдж на
грудях, нескінченні стелажі зі шпалерами. Але сьогодні звична рутина давалася з
зусиллями.

— Молодий чоловіче, ці шпалери підійдуть для кухні? —
запитала літня жінка, тицяючи пальцем у пастельні рулони. — Це вініл на
флізеліновій основі, — машинально відповів Олексій, відчуваючи, як кожне слово
дається йому з трудом. — Вони миються. Для кухні — ідеально.

Його мозок працював у режимі енергозбереження. Він був
присутній фізично, але ментально все ще блукав лабіринтами тих сайтів, які
поглинали його останні дві доби. Реальний світ здавався йому плоским і
нецікавим. Навіть яскраві рулони шпалер з імітацією цегли чи шовку виглядали як
дешеві декорації.

В обідню перерву він нарешті дістав телефон. Повідомлення
від Соні. «У нас тут п'ятниця вечір! Ідемо з дівчатами в бар на Дандас-стріт.
Тут таке життя, Льоша! Ти не уявляєш. Напиши, як ти, не сумуй там без мене!»

Він дивився на екран, відчуваючи, як усередині закипає
холодна жовч. «Не сумуй там без мене». Вона там, у центрі життя, у вирі подій,
а він тут — серед клею для шпалер і незадоволених пенсіонерів. Він хотів
написати щось грубе, але замість цього відправив короткий смайлик. Сил на
вигадування нової брехні про «насичене життя» сьогодні не було.

Повернувшись додому після роботи він відчув, що хвороба таки
бере своє. Температура почала підніматися, тіло ломило. Вечеря була останньою
перепоною перед тим, як провалитися в ліжко. Для Джессіки він ще знайшов сили
відкрити баночку вишуканого рагу з кроликом — це був наказ Соні на випадок
"особливих вечорів". Він дивився, як кішка акуратно їсть, і йому
стало гірко від того, що її раціон був краще збалансований, ніж його власний.
Сам Олексій просто розбив два яйця прямо на холодну пательню з олією, навіть не
збиваючи їх. Отримана "глазунья" пригоріла знизу і залишилася сирою
зверху, але йому було байдуже. Він з'їв її прямо зі сковорідки, стоячи над
раковиною, і відразу ковтнув таблетку парацетамолу.

Після вечері він сів за ноутбук, але навіть звична «терапія»
не приносила полегшення. Картинки миготіли перед очима, але серце залишалося
холодним. Це був небезпечний момент: залежність переставала давати кайф,
залишаючи лише порожнечу.

Джессіка застрибнула на стіл і перегородила йому огляд,
сівши прямо на клавіатуру. — Ти теж проти мене? — гірко посміхнувся він,
гладячи її по голові. О дванадцятій годині ночі він закрив кришку ноутбука і
ліг спати.

Тієї ночі він ліг раніше. Сон був тривожним. Йому снилося,
що він стоїть посеред величезного торгового залу, а замість шпалер на стелажах
висять людські тіла, загорнуті в плівку. І десь серед них — Соня, яка сміється,
але її сміх звучить як шум перешкод на старому телевізорі.

День сьомий (робочий)

Субота, 7 серпня 2021 року

Суботній ранок зустрів Олексія не просто втомою, а
відчуттям, ніби його тіло набили скляною ватою. Кожен рух відгукувався тупим
болем у суглобах, а очі пекли так, наче він усю ніч дивився на зварювання.
Градусник показав 37,4 — та сама «мерзенна» температура, яка не дозволяє
залишитися в ліжку, але робить життя нестерпним. Насилу вставши з ліжка,
Олексій підійшов до вікна і відсахнувся. Ранок за вікном здавався занадто
яскравим, майже агресивним. Серпневе сонце, ще не встигнувши піднятися високо,
вже нещадно било прямими променями в обличчя, висвічуючи бруд на шибках. Небо
було неприродно синім, без жодної хмаринки, що обіцяло черговий день задушливої
спеки. Глянцеве листя дерев під балконом нерухомо завмерло, немов паралізоване
гарячим повітрям. Світ навколо виглядав надто різким, з викрученою до максимуму
контрастністю, що лише посилювало нудоту та запаморочення. Олексію здавалося,
що вся ця сонячна ідилія — лише декорація, яка знущається над його внутрішнім
ознобом. Подивившись у вікно Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

Сніданок був схожий на виживання в тумані. Поки Джессіка
чекала лежачі на підвіконні, Олексій тремтячими руками відкрив банку вологого
корму з качкою. Він навіть не зміг нормально викласти його в миску — частина
соусу розмазалася по бортику, але сил витирати не було. Собі ж він спробував
приготувати хоч щось гаряче, щоб зігріти озноб у грудях. Він зварив вівсянку на
воді і чорну каву. Ця дивна тепла каша, яку він ковтав через силу, здавалася на
смак як папір, але він знав: якщо не поїсть, просто не дійде до метро. Олексій
швидко з’їв свою прісну кашу, запивши її міцною чорною кавою без цукру.

Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

У метро він намагався не дихати на пасажирів. Світ навколо
став занадто гучним і яскравим. Рекламні щити на станціях блимали, наче зламані
монітори, викликаючи легку нудоту.

У магазині «Епіцентр» 
на Петрівці панував справжній хаос. Субота — день «великого ремонту».
Натовпи сімейних пар штурмували відділи, сперечаючись про відтінки бежевого та
якість клею. Олексій стояв серед рулонів шпалер, як контужений солдат на полі
бою.

— Молодий чоловіче, ви мене чуєте? — роздратовано запитав
чоловік у дорогій сорочці. — Я питаю про паперові шпалери з тисненням. Де вони?
— Там... — Олексій невизначено махнув рукою в бік третього ряду. — Секція Б-12.
— Що означає «там»? Ви можете нормально показати?

Олексій зробив крок, і в голові раптово спалахнуло біле
світло. Підлога хитнулася. Він схопився за стелаж, щоб не впасти. Рулони «під
цеглу» приємно охолодили долоню. — Вибачте... — прохрипів він. — Мені трохи
зле. Зараз я покличу іншого консультанта.

Він збіг у підсобку. Там, у тиші серед коробок, він сів на
підлогу і закрив обличчя руками. Телефон у кишені вібрував — повідомлення в
Instagram. Це була не Соня. Це було сповіщення про новий пост моделі, на яку
він був підписаний. Ідеальне тіло на фоні океану. Олексій відчув раптовий
приступ люті. Він видалив додаток. Це була перша за багато років спроба
вирватися з пастки, але він знав, що ввечері, під захистом темряви своєї
квартири, він встановить його знову.

В обід він отримав коротке повідомлення від Соні: «Привіт! У
нас тут сонячно, йдемо на фермерський ринок за кленовою пастою. Ти як? Джесс не
сумує? Цілую!»

«Цілую». Це слово виглядало на екрані як інопланетний
артефакт. Олексій хотів написати, що він помирає від грипу, що йому страшно і
самотньо. Але замість цього він написав: «Усе супер. Багато роботи. Джесс у
порядку».

Брехня стала його другою шкірою. Вона захищала його від
справжнього спілкування, яке вимагало відвертості.

Коли зміна нарешті закінчилася, Олексій ледве доплівся до
виходу з магазину. На вулиці вже сутеніло. Тепле серпневе повітря здавалося
йому крижаним. Він знав, що вдома на нього чекає порожнеча, ноутбук і кішка,
яка знає про нього більше, ніж він сам. Повернувшись з роботи Олексій
переодягнувся в домашній одяг і пішов на кухню готувати вечерю.

Вечеря була справжнім подвигом. Він купив у кулінарії
готовий курячий суп, але навіть його треба було розігріти. Поки каструля стояла
на плиті, він, хитаючись, підійшов до Джессіки. Сьогодні був вечір сухого
корму. Він насипав їй повну порцію, і звук кульок, що падають, здався йому
занадто гучним, майже болючим. Собі він просто покришив підсохлий хліб у
гарячий суп. Він сидів у темряві кухні, сьорбаючи рідку юшку, і відчував, як
піт тече по спині. Це була вечеря людини, яка здалася і просто намагалася
підтримувати біологічне існування. Після вечері Олексій відкрив ноутбук і
поринув у світ порно де у своїх самих сміливих фантазіях він міг бути ким
завгодно тільки не самим собою. Лише о другій годині ночі коли очі почало пекти
від втоми він закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Завтра — неділя. Ще один робочий день. Ще один день імітації
життя.

Засинаючи, він думав про те, що Соня зараз десь сміється,
куштуючи млинці з кленовим сиропом, і навіть не підозрює, що людина, якій вона
довірила свою улюблену кішку, повільно перетворюється на привида в центрі
величезного міста.

День восьмий (робочий)

Неділя, 8 серпня 2021 року

Неділя почалася з липкого поту та сухого кашлю. Олексій
розплющив очі й зрозумів: грип більше не стукає у двері, він уже господарює в
його домі. Голова здавалася чавунною кулею, яку неможливо відірвати від
подушки. Проте внутрішній механізм, налаштований на страх перед штрафами за
прогул, виштовхнув його з ліжка. Він підійшов до вікна, тримаючись за стіну.
Ранок за вікном був задушливим і маревим. Сонце, наче розпечена мідна монета,
висіло в каламутному, сіро-жовтому небі. Повітря над Оболонню здавалося густим
від смогу й пилу, воно не рухалося, застигши між бетонними коробками будинків.
Навіть ранкові тіні були короткими й не давали прохолоди. Все навколо виглядало
зневодненим: пожовкла трава, пониклі гілки тополь і порожні дитячі майданчики.
Ця суха, безжальна спека здавалася продовженням його власного внутрішнього
жару, замикаючи Олексія в коконі фізичного страждання. Насилу одягнувшись він
поплентався на кухню готувати сніданок.

На кухні панував морок. Олексій  зварив чорну каву і наосліп намацав пачку
вівсянки. Приготування сніданку нагадувало сповільнену зйомку: він довго
дивився, як закипає вода у каструлі, відчуваючи, що кожна бульбашка
відгукується болем у скронях. Вівсянка вийшла прісною, схожою на клейстер, але
він змушував себе ковтати її, наче це були не ліки, а пальне для машини, що
розвалюється.

Джессіка з’явилася нізвідки. Вона терлася об його ноги,
нагадуючи про свої права. Олексій нахилився, і світ перед очима хитнувся. —
Зараз, Джесс, зараз... — прохрипів він. Сухий корм із шумом посипався в
керамічну миску. Цей звук здався йому занадто гучним, майже агресивним у тиші
недільного ранку. Кішка почала їсти, а Олексій дивився на неї з тупою
заздрістю: її життя було простим, позбавленим моральних виборів та цифрових пасток.
Олексій швидко з’їв свою прісну кашу, запивши її міцною чорною кавою без цукру.

Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Дорога у метро на роботу перетворилася на справжнє
катування. Вагон метро був забитий вщент: недільний ранок вигнав з домівок
натовпи дачників з величезними сумками та молодь, що поверталася з нічних
клубів. Олексія затиснули в кутку біля дверей. Повітря у вагоні практично не
було — лише суміш вологого людського тепла та важких випарів. Від спеки та
грипу по тілу Олексія котилися великі краплі поту, сорочка миттєво прилипла до
спини. Гуркіт коліс об рейки в закритому просторі тунелю бив по перевантажених нервах,
а кожне випадкове зіткнення з чужим плечем викликало хвилю нудоти. Він стояв,
вчепившись у поручень мертвою хваткою, і мріяв лише про те, щоб цей залізний
черв'як швидше виплюнув його назовні.

Магазин «Епіцентр» зустрів його звичним гулом і запахом свіжої
деревини. В обідню перерву в підсобці зібралася стара компанія: Сергій, старший
за Олексія на десять років, і молодий Андрій, який тільки-но одружився.

Розмова звично звернула на жінок. — Мій «генерал» знову
вимагає ремонт у спальні, — зітхнув Сергій, розгортаючи бутерброди. — Каже, що
ці шпалери вже морально застаріли. Десять років у шлюбі, хлопці, це вам не
жарти. Це як постійна інвентаризація — ти завжди щось винен. — Зате вдома
завжди чекає тепла вечеря, — вставив Андрій, чиї очі ще світилися молодим
ентузіазмом. — Льоха, а ти чого мовчиш? Тобі вже скоро тридцять. Пора шукати ту
саму, щоб була з тобою поруч і в горі, і в радості.

Олексій відчув, як усередині піднімається хвиля
роздратування. — Шлюб — це просто легалізована форма взаємної експлуатації, —
раптом випалив він, здивувавши самого себе різкістю тону. — Ви обговорюєте
шпалери й вечерю, але ніхто не каже про те, що ви втрачаєте себе. Ви стаєте
функціями. Простіше знайти те, що тобі треба, без зобов’язань.

Колеги перезирнулися. — Ну, брат, ти даєш, — похитав головою
Сергій. — Це в тебе просто нормальної жінки не було. Картинки в інтернеті — це
добре, але вони ковдру вночі на себе не перетягнуть і кави не зварять, коли ти
захворієш. А ти, до речі, виглядаєш як зомбі. Може, підеш додому?

Олексій нічого не відповів. Він думав про Соню. Чи була вона
тією «нормальною жінкою»? Чи була вона просто ще одним яскравим образом, який
він намагався вписати у свій похмурий сценарій життя?

Він згадав її повідомлення про «кленовий сироп» і відчув
себе безмежно далеким від усього цього: від шлюбних суперечок Сергія, від щастя
Андрія і від самої Соні. Його реальність звузилася до розмірів екрана ноутбука,
де все було передбачувано, контрольовано і... мертво.

Повернувшись у зал, він почав розставляти рулони шпалер.
Робота заспокоювала. Рулони були холодними й мовчазними. Вони не питали про
шлюб і не пропонували вечерю. Вони просто були. Як і він сам.

Дорога додому в метро нагадувала болісну подорож крізь
густий, застояний туман. Олексій сидів у кутку вагона, притиснувши гаряче чоло
до холодного скла. Гул потяга віддавався в його голові ударами молота. Люди
навколо здавалися розмитими плямами; він бачив їхні втомлені обличчя, але не
відчував до них нічого, крім глухого роздратування. Кожна зупинка, кожен
механічний голос диктора наближали його до єдиної мети — сховатися.

Коли він нарешті переступив поріг квартири, сили остаточно
покинули його. У коридорі панувала тиша, порушена лише коротким «мяв» Джессіки,
яка вибігла зустріти його.

Олексій скинув важке взуття та робочу футболку, що вже
встигла просякнути липким потом хвороби. Переодягання в домашнє — старі,
розтягнуті штани та м’яку кофту — стало для нього актом скидання фальшивої
шкіри. Тепер він знову був тим, ким був насправді.

На кухні він діяв механічно. Витягнув із холодильника пачку
напівфабрикатів — пельмені, що злиплися в один холодний клубок. Поки вода
закипала, він просто стояв, втупившись у стіну, відчуваючи, як температура
повільно, але впевнено повзе вгору. Вечеря не принесла задоволення; їжа
здавалася позбавленою смаку, наче він жував картон. Але організм вимагав хоч
якихось калорій, щоб продовжувати це безглузде існування.

Поївши й нашвидкуруч вимивши тарілку, Олексій попрямував до
кімнати. Ноутбук чекав на нього на столі, наче вірний пес. Це був момент,
заради якого він терпів усю цю недільну муку в «Епіцентрі».

Клацання кришки ноутбука. Холодне блакитне світло залило
його обличчя, маскуючи хворобливу блідість. Він не шукав нічого нового, він
просто повертався до звичних сценаріїв. За мить реальність — з її грипом,
самотністю та невизначеністю з Сонею — перестала існувати. Він занурився у
світ, де все було ідеальним, доступним і, головне, позбавленим будь-яких
душевних зусиль.

Минали години. Джессіка кілька разів стрибала на стіл,
затуляючи екран, але він роздратовано відштовхував її. Світлини та відео
миготіли перед очима, перетворюючись на нескінченний калейдоскоп плоті. Це було
його знеболювальне. Його спосіб забути, що він — просто продавець шпалер, який
повільно згорає від лихоманки в порожній квартирі.

Близько другої ночі очі почали нестерпно пекти, а спина
оніміла. Втома від перегляду виявилася важчою за втому від роботи. Це було
спустошення — емоційне та фізичне. Він різко захлопнув кришку ноутбука, і
кімната миттєво занурилася в гнітючу темряву.

Не вмикаючи світла, Олексій дістався ліжка й упав на нього
прямо в одязі. Тіло пашіло, серце калатало десь у самому горлі. — Все, —
прошепотів він у порожнечу.

Джессіка обережно вмостилася в нього в ногах. Останньою
думкою перед тим, як провалитися у важкий, маревний сон, було не «як там
Соня?», а «хоч би завтра не довелося вставати».

Вісім днів серпня залишилися позаду. Його ж особисте пекло
тільки починало розпалюватися.

День дев’ятий (вихідний)

Понеділок, 9 серпня 2021 року

Понеділок зустрів Олексія важкою, вологою ковдрою лихоманки.
Коли він розплющив очі, сонце вже високо стояло над Оболонню, безжально
висвічуючи безлад у кімнаті. Голова гула, наче всередині працював несправний
трансформатор. За вікном панував «мертвий» штиль. Ранок здавався вицвілим, наче
стару фотографію занадто довго тримали на сонці. Небо було не блакитним, а
якимось каламутно-сірим, важким від пилу та майбутньої грози, яка все ніяк не
наважувалася розрядитися. Повітря здавалося настільки густим, що його можна
було мацати руками; воно не приносило прохолоди, лише тиснуло на легені. Внизу,
на асфальті, лежало нерухоме, пожовкле листя, що впало задовго до осені від
спеки. Світ за склом виглядав як декорація до фільму про кінець світу —
застиглий, німий і позбавлений будь-якої свіжості. Олексію здалося, що природа,
як і він сам, просто втомилася існувати в цьому задушливому серпні. Насилу
ставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

Кухня зустріла Олексія непривітним холодом кахлю та тихим
дзижчанням холодильника. Він відчував себе так, наче його тіло наповнили
свинцем. Погляд блукав по полицях, поки не зупинився на пачці гречки. Це
здалося йому найпростішим рішенням.

Він набрав у каструлю води, але промахнувся повз кран, і
крижані бризки обдали його гарячі від лихоманки руки. Олексій здригнувся.
Промивання крупи перетворилося на монотонний ритуал: він дивився, як каламутна
вода стікає крізь пальці, і йому здавалося, що так само безглуздо витікає і
його час.

Поставивши каструлю на плиту, він сперся на стільницю, важко
дихаючи. Аромат гречки, що повільно розварювалася у каструлі, почав заповнювати
кухню — цей запах дитинства зараз здавався йому чужим і прісним.

Олексій зварив чорну каву та 
довго дивився на пачку яєць, намагаючись згадати, що з ними робити.
Зрештою, він просто підсмажив яєчню, яка пригоріла знизу, але залишилася сирою
зверху. Смак їжі був паперовим, але він механічно заштовхував її в себе запиваючи
кавою, дивлячись у вікно на буденну метушню вулиці.

Джессіка делікатно торкнулася його ноги. Вона чекала.
Олексій зітхнув і потягнувся за пакетом корму. — Вибач, Джесс, сьогодні
шеф-кухар трохи не у формі, — прохрипів він. Сухі кульки звичним шурхотом наповнили
миску. Кішка почала їсти, і цей ритмічний звук трохи заспокоїв його розхитані
нерви. У тварин усе просто: є їжа — є життя. В Олексія ж усе було набагато
заплутаніше. Олексій вже закінчив їсти і сидів на кухні та думав чим йому тепер
зайнятися.

Коли раптом тишу розірвав різкий дзвінок мобільного.
Дзвонила його мати. Олексій завагався, але все ж натиснув на кнопку «прийняти».
— Льоша, доброго ранку! Ти чому мені не передзвонив? Я дзвонила тобі і на
мобільний і на роботу, мені сказали, що у тебе сьогодні вихідний , — голос Ніни
Олександрівни був сповнений тривоги. — Привіт, мам... Та от, таки звалив мене
грип. Температура висока, ледь тримаюся, — він старався говорити бадьоріше, але
голос зрадницьки зривався на кашель. — Ой, лишенько! Я ж казала — треба
берегтися. Може, я приїду? Привезу ліків, бульйончика свіжого? Тобі ж треба,
щоб хтось тебе доглянув. —Ні-ні, не треба! — Олексій ледь не вигукнув це. Думка
про те, що мати побачить його в цьому занедбаному стані жахала. — Мені просто
треба відлежатися. Джессіка за мною доглядає. Все нормально, мам. Я передзвоню
тобі пізніше.

Він поклав слухавку і відчув важкий тягар провини. Брехня
ставала дедалі щільнішою, вибудовуючи стіну між ним і єдиною людиною, якій він
був справді небайдужий.

Щоб відволіктися, він відкрив месенджер на телефоні. Там уже
чекало повідомлення від Соні, відправлене кілька годин тому через різницю в
часі. «Привіт, мій герой! Як твій понеділок? У нас тут вечір, ми щойно
повернулися з виставки сучасного мистецтва в Distillery District. Це щось
неймовірне! Скинула тобі пару фото. Джесс не забула, як я виглядаю? Обіймаю!
С.»

Олексій відкрив фотографії. Соня на фоні інсталяцій із
металу та світла виглядала яскравим спалахом на фоні його сірих буднів. Вона
була там, де життя вирувало, де кожен день приносив щось нове. А він був тут —
у полоні грипу, брехні та власної квартири, що дедалі більше нагадувала склеп.

Він хотів написати щось дотепне, але натхнення не було.
«Круто. Я захворів, сиджу вдома. Джесс у порядку», — відправив він і одразу
пошкодував про таку сухість. Але виправляти повідомлення вже не було сил.

Він повернувся до ліжка, прихопивши з собою ноутбук. Це був
його єдиний спосіб втекти від реальності, де він був хворим невдахою, до світу,
де він міг бути ким завгодно.

Обідній час пройшов непомітно. Олексій навіть не дивився на
годинник — орієнтиром слугував лише шлунок, що знову почав вимагати своєї
частки. Сил на щось складне не було, тому він просто розігрів залишки ранкової
гречки прямо в каструлі. Він їв стоячи, спираючись ліктем на холодильник,
ліниво спостерігаючи, як Джессіка ганяє по підлозі сонячного зайчика. Смак каші
здавався йому дедалі більше схожим на мокрий папір, але він доїв усе до
останньої крупинки. Після їжі навалилася така слабкість, що він ледве встиг
дійти до дивана, перш ніж провалитися в короткий, важкий сон без сновидінь.

Прокинувся він уже тоді, коли небо за вікном почало набувати
фіолетового відтінку вечірніх сутінків. Голова була наче налита свинцем.

Вечеря стала ще простішою — він просто заварив міцний чай і
зробив пару бутербродів із зачерствілим хлібом. Цей скромний прийом їжі став
фінальною крапкою в його реальних діях за день. Більше йому не потрібно було
нікуди йти і нічого робити. Після вечері він знову увімкнув ноутбук на
улюблених вкладках порно і заснув над ним.

Але це не був спокійний сон. Йому знову снилася та сама
пустеля. Він ішов по розпеченому піску, ноги грузли, а спрага роздирала горло.
Десь далеко він бачив обриси оазису, але щоразу, коли він намагався добігти до
води, картинка починала «розсипатися» на пікселі, як пошкоджений відеофайл. Він
падав на коліна, загрібав пісок руками, але відчував під пальцями лише холодну
пластмасу клавіатури.

Цієї ночі хвороба і залежність остаточно злилися в один
кошмар, від якого не було куди тікати.

День десятий (вихідний)

Вівторок, 10 серпня 2021 року

Вівторок почався не з пробудження, а з повільного випливання
з гарячого, липкого марева. Олексій розплющив очі й побачив Джессіку. Вона
сиділа на кріслі навпроти ліжка й дивилася на нього так нерухомо, наче була
статуеткою. Цей погляд мідних очей змусив його здригнутися.

— Живий я, живий... — прохрипів він. Голос став зовсім
чужим, надтріснутим.

Він важко піднявся на лікті й подивився у вікно. Ранок за
вікном  був примарним і тривожним. Над
Оболонню розлилося тьмяне, попелясте світло — сонце ніяк не могло пробитися
крізь щільний шар низьких хмар, що нависли над дахами, наче брудна вата.
Повітря здавалося застиглим, мертвим; жоден листок на тополях не ворушився.
Далекі обриси багатоповерівок розчинялися в сірій димці, створюючи ілюзію того,
що світу за межами його району більше не існує. Природа виглядала як вицвіла
декорація, з якої висмоктали всі барви та звуки, залишивши лише монотонну,
втомлену тишу, що тиснула на скроні не гірше за лихоманку.

Він змусив себе підвестися з ліжка і вимкнути ноутбук що
працював усю ніч. Тіло боліло так, наче вчора його били кийками хулігани в
підворітнях Оболоні. Олексій поплентався 
на кухню готувати сніданок. На кухні він зварив чорну каву і знову
взявся за гречку — це була єдина страва, на яку вистачало залишків
концентрації. Він механічно промив крупу, поставив каструлю на вогонь і завмер,
дивлячись на синє полум'я конфорки. Це світло нагадувало йому мерехтіння екрана
ноутбука.  Світ звузився до цієї кухні,
запаху розвареної крупи та холодного кахлю під босими ногами.

Коли вода випарувалася, лишивши на поверхні каші маленькі
кратери, Олексій вимкнув газ. Його рухи були сповільненими. Він дістав важку
керамічну тарілку, яка здалася йому непідйомною. Великою ложкою він почав перекладати
гарячу гречку з каструлі. Пара піднімалася вгору, обпікаючи йому обличчя і
змушуючи очі сльозитися. Він дивився, як крупинки розсипаються по тарілці,
випускаючи духмяний, густий аромат. Це була єдина "жива" і тепла річ
у всій квартирі, але навіть цей пар здавався йому частиною хворобливого марева.
Він поклав зверху шматочок масла, спостерігаючи, як воно повільно тане,
залишаючи жовту блискучу калюжу в самому центрі темної гречаної гірки.

Поки каша холола у тарілці, він насипав корм у миску Джессіці.
— Їж, хоч ти будь людиною, — гірко всміхнувся він власному жарту. Кішка почала
хрумтіти, і цей звук був єдиним проявом життя в застиглому повітрі квартири.

Олексій випив чашку чорної кави та  з’їв кілька ложок гречаної каші, але апетит
зник, поступившись місцем знайомій нудоті. Він знову повернувся до ноутбука.
Тільки-но він відкрив кришку, як прийшло сповіщення від Соні.

«Льоша, привіт! Ти щось зовсім зник. Як твоя застуда? Я
сьогодні була на Ніагарському водоспаді — це така потужна стихія! Відчуваєш себе
піщинкою. Скинула відео, подивись обов’язково! Обіймаю, видужуй швидше. С.»

Він натиснув на «плей». Гуркіт води заповнив кімнату, Соня
сміялася в камеру, її червоне волосся було мокрим від бризок, а очі світилися
диким, щирим захопленням. Олексій різко вимкнув звук. Ця радість була занадто
гучною для його хворої голови. Вона була там, де вирує стихія води, а він —
там, де в тісній кухні на плиті вариться гречка.

Почуття неповноцінності кольнуло десь під ребрами. Щоб
заглушити цей біль, він звичним рухом відкрив приховану вкладку браузера. Нові
порно відео, нові обличчя, нова ілюзія пристрасті. За хвилину Ніагара була
забута. Він знову поринув у світ, де не було хвороб, де не було Соні, де не
було відповідальності.

Обід він пропустив, просто не помітивши, як минуло чотири
години. Лише коли сонце почало хилитися до заходу, він згадав, що треба випити
ліки. На вечерю сил не залишилося — він обмежився склянкою води та шматком
черствого батона.

Увечері знову подзвонила мати. Олексій не взяв слухавку. Він
просто дивився, як екран телефона світиться в темряві, вібруючи на столі, наче
якась жива істота, що б'ється в конвульсіях. Коли апарат затих, йому стало
легше.

Але перед самим сном, коли втома мала б уже звалити його з
ніг, хворобливе збудження знову взяло гору. Він знову потягнувся до ноутбука.
Тремтячими пальцями він вводив знайомі адреси порносайтів, гортаючи нескінченні
стрічки відео. Світло екрана висвітлювало його бліде, пітне обличчя, а в очах
відбивалися механічні рухи тіл. Це було схоже на ритуал саморуйнування: він
знав, що завтра почуватиметься ще гірше, що грип висмокче останні сили, але не
міг зупинитися. Лише коли очі почало різати, наче в них насапали піску, він
захлопнув кришку ноутбука.

Він ліг спати о другій ночі, відчуваючи, як грип і
залежність звили всередині нього міцний вузол. — Десять днів... — прошепотів
він. — Ще дев'яносто днів.

Він сам не зрозумів, чому в його голові виникла ця цифра
«сто». Можливо, це був підсвідомий відлік до фіналу, який він уже відчував десь
на межі свідомості. Сон знову приніс пустелю, але цього разу пісок був чорним,
а оазис на горизонті горів холодним синім вогнем електричного розряду.

День одинадцятий (робочий)

Середа, 11 серпня 2021 року

Вранці середи Олексій відчув, що лихоманка нарешті
відступила, залишивши по собі лише слабкість у колінах та неприємний присмак у
роті. Жах перед начальством «Епіцентру» за 
прогул виявився сильнішим за бажання не піти на  роботу, а замість того повалятися вдома на
дивані.

Він підійшов до вікна і виглянув у двір.  Ранок за вікном був прохолодним і прозорим.
Нічна злива, яку він проспав у мареві, нарешті змила серпневий пил, залишивши
по собі запах свіжого асфальту та мокрої землі. Небо очистилося до ніжної
блакиті, а сонце, ще невисоке й лагідне, виблискувало в кожній калюжі на
дорозі. Листя тополь за вікном весело тріпотіло під легким вітерцем, струшуючи
залишки вологи. Весь світ виглядав так, ніби він щойно вмився і готовий почати
все спочатку. Олексію на мить здалося, що разом із хворобою з його життя піде і
вся та липка муть, яка накопичилася за останні дні. Постоявши біля вікна  Олексій поплентався на кухню готувати
сніданок.

На кухні він діяв швидше, ніж у попередні дні. Зварив чорну
каву, підсмажив яєчню на пательні і поставив каструлю з гречкою на вогонь — цей
нехитрий раціон вже став його майже щоденним ритуалом. Поки крупа варилася у
каструлі, він насипав повну миску корму Джессіці. — Сьогодні ти за старшу, —
прошепотів він, гладячи кішку. Вона відповіла коротким «мяв», наче схвалюючи
його повернення до соціуму. Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.
Спустившись у метро він одразу потрапив у щільний потік людей. У переповненому
вагоні метро панувала задуха: важке повітря, змішане з ароматами дешевого парфуму,
поту та кави, здавалося, можна було різати ножем. Олексія притиснули до дверей,
і він відчував кожне різке гальмування потяга всім тілом. Натовп, наче єдиний
багатоликий звір, дихав йому в обличчя, штовхав ліктями та наступав на взуття.
Дивлячись на своє відображення у темному склі тунелю, він почувався лише
дрібним гвинтиком у цьому залізному механізмі, що несеться кудись під землю.
Слабкість після хвороби давалася взнаки — у скронях стукало, а світло ламп у
вагоні здавалося надто яскравим і болючим.

Робота в залі «Епіцентра» зустріла його звичним шумом. Він
якраз допомагав клієнту вибрати шпалери для вітальні, коли в кишені джинсів
несамовито завібрував телефон. Дзвонила сусідка матері, Марія Іванівна.

— Льошо, біда! — закричала вона в телефон  так, що почули покупці поруч. — Ніну
Олександрівну швидка забрала! Інфаркт, Льошо! Везуть у восьму міську.

Світ на мить похитнувся. Олексій відчув, як холодна хвиля
провини накрила його — він згадав, як ігнорував її дзвінки останні два дні. Він
кинувся до кабінету керівника. — У матері інфаркт, мені треба... — він не
договорив, але керівник лише мовчки кивнув, вказуючи на двері.

Поїздка в маршрутці здавалася вічністю. Він дивився у вікно,
але бачив не вулиці Оболоні, а обличчя матері. Вона завжди була для нього
єдиною опорою, яку він сприймав як належне, наче старі меблі в квартирі.

У лікарні пахло хлоркою та безвихіддю. Олексій знайшов
палату в якій лежала його мати. Ніна Олександрівна виглядала неймовірно
маленькою та крихкою під білим простирадлом, обплутана трубками крапельниць. —
Привіт, синку... — ледь чутно прошепотіла вона, намагаючись усміхнутися
зблідлими губами. — Не хвилюйся, я просто трохи втомилася.

Лікар, суворий чоловік із втомленими очима, вивів Олексія в
коридор.

— Стан стабільний, — сухо мовив він, дістаючи з кишені
халата блокнот. Лікар швидко, розмашистим почерком списав цілу сторінку. — Але
серце не залізне. Ось список того, що потрібно купити негайно. Тут препарати
для підтримки тиску, антикоагулянти та системи для крапельниць. Дещо є у відділенні,
але основне доведеться шукати вам.

Він вирвав аркуш і простягнув його Олексію. Папір здався
хлопцю неймовірно важким. Пробігши очима по назвах і дозуваннях, він зрозумів,
що сума за цей список перевищує його тижневий заробіток.

— Це лише на перший тиждень, — додав лікар, не дивлячись на
Олексія. —  Вашій матері потрібен спокій,
дорогі ліки й догляд. Ви ж самі 
розумієте...

Лікар пішов, а Олексій ще довго стояв у коридорі, стискаючи
в кулаку цей список, що нагадував вирок. Потім він повернувся в палату до
матері.

Олексій сидів біля ліжка матері до самого вечора, тримаючи
її за руку. Він хотів щось сказати, попросити вибачення за свою байдужість, але
слова застрягали в горлі. Він просто мовчав, дивлячись на мірне коливання
рідини в крапельниці.

Додому Олексій повернувся виснаженим. Тиша квартири тепер
здавалася йому не затишною, а загрозливою. Він механічно переодягнувся в
домашнє, нагодував Джессіку і зварив собі на вечерю пачку пельменів. Смак тіста
був ніяким, як і його настрій.

Коли він сів за стіл, на екрані телефона висвітлилося
сповіщення від Соні. Вона запитувала, як минув його день. Олексій довго дивився
на курсор, що блимав у полі введення. Його пальці тремтіли. Нарешті він почав
писати, стираючи та виправляючи кожне слово.

«Соню, тут таке... Маму забрали в лікарню. Інфаркт. Щойно
звідти приїхав. Лікарі кажуть, стан важкий. Я... я не знаю, що робити, Соню.
Мені страшно».

Відповідь прийшла миттєво, наче вона чекала біля телефону:
«О Боже, Льошо! Тримайся, рідний. Я подумки з тобою. Ти робиш усе, що можеш.
Будь ласка, кажи, якщо щось треба, я постараюся допомогти. Поцілуй її від мене,
коли вона прокинеться».

Ці слова мали б заспокоїти, але замість цього вони викликали
новий напад тривоги. Співчуття Соні робило реальність ще більш гострою та справжньою.
Він не міг більше витримувати цієї щирості.

Щоб заглушити страх перед можливістю втратити матір і
тривогу, яку він не міг витримати, Олексій звичним рухом відкрив ноутбук. Це
був його перевірений спосіб стерилізації емоцій. Через кілька хвилин образи на
екрані витіснили з його голови і лікарняну палату, і втомлений погляд лікаря.
Він знову втік у світ порно, де немає болю, де серця ніколи не зупиняються, а
відповідальність — це лише слово з іншого життя.

О другій годині ночі 
відчуваючи повне емоційне спустошення, він захлопнув кришку ноутбука. —
Завтра все буде інакше, — пообіцяв він собі, лягаючи в ліжко спати. Але
засинаючи десь глибоко всередині він знав: нічого не зміниться, якщо він не
вимкне цей ноутбук назавжди.

День дванадцятий (робочий)

Четвер, 12 серпня 2021 року

Ранок четвера почався з відчуття розбитості. Олексій
прокинувся раніше будильника від тривожного передчуття. Тіло після вчорашнього
стресу було важким, наче налите бетоном.

Ранок за вікном здавався застиглим у тривожному очікуванні.
Над Оболонню висіло низьке, свинцеве небо, яке, здавалося, от-от розродиться
грозою, але натомість лише виснажувало місто задухою. Горизонт був затягнутий
брудно-сірим серпанком, через який ледь пробивалося тьмяне, хворобливе світло
сонця. Внизу на дорозі вже вишикувалися вервиці машин, їхній далекий гул
змішувався з нервовим цвіріньканням птахів, що ховалися в густій, потемнілій
від пилу зелені каштанів.

 Насилу вставши з
ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок. На кухні він зварив чорну
каву і знову поставив варитися гречку — цей запах тепер асоціювався у нього не
з їжею, а з виживанням. Паралельно він приготував на пательні омлет. Коли каша
зварилася Олексій дістав з полиці керамічну тарілку і поклав на неї кашу і
омлет.

Поки каша парувала в тарілці, він насипав корм Джессіці.
Кішка теж поводилася інакше: вона не гралася, а просто сиділа поруч,
спостерігаючи за ним своїми мудрими очима. — Сьогодні знову складний день,
Джесс, — кинув він їй, заштовхуючи в себе першу ложку прісної каші. Олексій
швидко з’їв свою прісну кашу з омлетом, запивши її міцною чорною кавою без
цукру.

Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Поїздка до метро стала продовженням цього сірого марафону. У
вагоні панувала звична ранкова тиснява, але сьогодні вона здавалася Олексію
особливо агресивною. Його затиснули між високим чоловіком у вологому від поту
піджаку та жінкою, яка нервово перевіряла годинник. Потяг смикався, вищав на
поворотах, і цей звук врізався прямо в мозок. Олексій заплющив очі, намагаючись
відгородитися від чужих ліктів і важкого сопіння натовпу, але темрява під
повіками лише яскравіше малювала список ліків. Сперте повітря вагона, в якому
не залишилося кисню, змушувало його дихати часто й мілко, провокуючи напад
паніки, яку він ледве стримував до самої зупинки.

На роботі в «Епіцентрі» він почувався привидом. Колеги,
знаючи про ситуацію з матір'ю, намагалися його не чіпати, але від цього тиша
навколо нього здавалася ще гучнішою. Сергій лише мовчки поклав руку йому на
плече, що було красномовніше за будь-які слова. Олексій механічно розставляв
рулони, але перед очима стояла біла лікарняна палата.

В обід Олексій попросивши свого колегу його підмінити поїхав
до лікарні.  По дорозі він зайшов до
аптеки  «Бажаємо здоров’я» . В кишені він
стискав клаптик паперу з переліком ліків для матері, який йому написав лікар.
Біля каси стояла черга, і кожен звук — пікання сканера, шурхіт пакетів — бив по
нервах. Коли підійшла його черга, він мовчки простягнув список провізорці.

— Цього препарату зараз немає, є лише дорожчий аналог, —
байдуже промовила жінка в білому халаті.

Олексій швидко підрахував у голові залишок грошей на картці.
Цифри не сходилися. Він відчув, як на лобі виступив холодний піт. «Беріть
аналог», — нарешті видихнув він, розуміючи, що на вечерю собі знову доведеться
заощаджувати. Тримаючи в руках важкий пакунок із флаконами ліків та шприцами,
він відчував не полегшення, а лише тягар відповідальності, який з кожним кроком
ставав дедалі нестерпнішим.

Маршрутка в яку він сів щоб їхати в лікарню була забита,
пахло розпеченим асфальтом і пилом. У палаті нічого не змінилося, окрім кольору
обличчя матері — воно стало ще більш сірим. Вона спала під дією ліків. Олексій
посидів поруч з нею пів години, слухаючи мірне пищання моніторів. Кожен сигнал
здавався йому відліком часу, який він не в змозі зупинити.

Лікар у коридорі був небагатослівним: —Її стан  стабільний. Але готуйтеся, реабілітація буде
довгою і дорогою.

Повернувшись у магазин, Олексій допрацював зміну як у
тумані. Повідомлення від Соні, що прийшло ввечері, він відкрив уже в метро:
«Льошо, як твоя мама? Я так хвилююся! Напиши, якщо потрібна допомога, я можу
спробувати переказати гроші. Обіймаю вас обох. С.»

Він відчув укол сорому. Соня, будучи за тисячі кілометрів,
пропонувала реальну допомогу, а він, перебуваючи поруч, мріяв лише про те, як
прийти додому і ввімкнути ноутбук.

Вдома все пройшло за вже відпрацьованим сценарієм.
Переодягання в старі штани, швидка вечеря — пельмені, зварені на швидку руку, —
і годування Джессіки. Як тільки вечеря була з’їдена , він опинився в кріслі з
ноутбуком у руках.

Відкриваючи ноутбук, Олексій відчув щось схоже на полегшення
наркомана, який нарешті дістав дозу. Тема хвороби матері, боргів за ліки та
тривожних листів від Соні відступила. На екрані знову був світ без зобов'язань.
Він дивився порно відео одне за одним, намагаючись спалити в цьому цифровому
вогні весь свій страх і втому. Його мозок, перевантажений реальним горем,
вимагав найпримітивнішої розрядки.

Коли о третій ночі він нарешті вимкнув ноутбук, він відчув
не заспокоєння, а порожнечу. Темрява квартири знову зімкнулася над ним. — Ще
один день пройшов... — пробурмотів він, засинаючи.

Йому снилося, що він біжить по коридору лікарні, але замість
дверей у палати — величезні монітори, з яких на нього дивляться тисячі байдужих
очей.

День тринадцятий (робочий)

П'ятниця, 13 серпня 2021 року

П'ятниця тринадцяте не лякала Олексія забобонами — його
власне життя вже давно нагадувало затяжний трилер. Лихоманка остаточно пішла,
залишивши по собі пустелю в душі та скляний блиск в очах. Ранок за вікном
зустрів його важкою, вологою тишею. Небо над Оболонню було затягнуте низькими,
безформними хмарами кольору сирого бетону. Сонце не могло пробитися крізь цей
щільний шар, і світло здавалося розсіяним, безтілесним, наче в кімнаті з увімкненою
лампою денного світла. Дерева стояли абсолютно нерухомо, їхнє припале пилом
листя здавалося вилитим із чавуну. Повітря було настільки перенасичене вологою,
що на поручнях балкона виступили дрібні краплі, хоча дощу не було. Ця атмосфера
застою та невизначеності ідеально пасувала до його внутрішнього стану — ніби
весь світ разом із ним затамував подих перед чимось неминучим. Насилу вставши з
ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і вирішив замінити вже
набридлу гречку грінками з яйцем. Дістав із холодильника два яйця та шматок
підсохлого батона. Поки на сковорідці шипіло масло, він швидко підсмажив
грінки, вмочені в яйце. Запах смаженого хліба на мить повернув його в
дитинство, але цей спогад розвіявся разом із димом від плити. Джессіка вже
чекала поруч, вимагаючи своєї частки. Олексій насипав їй корм, звично слухаючи
ритмічний хрускіт, що став саундтреком його самотності.

Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу. Дорога до
роботи  у метро стала справжнім
випробуванням для його розхитаних нервів. У переповненому вагоні метро панувала
задуха, від якої паморочилося в голові. Олексія затиснули в самому центрі
натовпу; він відчував чуже важке дихання на своєму загривку і липке тепло
чийогось плеча, що впритул притислося до нього. Вагон кидало з боку в бік, і
люди мимоволі навалювалися один на одного. Кожен такий дотик викликав у Олексія
напад майже фізичної огиди. Йому здавалося, що він задихається в цьому коктейлі
з випарів поту, перегару та дешевої парфумерії. Він заплющив очі, намагаючись
уявити навколо себе чисту синю порожнечу екрана, але гуркіт коліс і механічний
голос диктора безжально повертали його в цей брудний, галасливий світ, де він
був лише частиною сірої маси.

Робота в «Епіцентрі» пройшла як у тумані. Покупці, шпалери —
все це здавалося декораціями. В обід він знову поїхав до лікарні.

У палаті матері відбулися зміни. Лікар додав два ліжка, і
тепер Ніна Олександрівна була не одна. Її новими сусідками виявилися дві жінки:
балакуча Тамара Степанівна, яка постійно щось в’язала, та мовчазна молода
дівчина на ім’я Олена з блідим, майже прозорим обличчям.

— Ой, а це ваш син? — пожвавилася Тамара Степанівна, щойно
Олексій переступив поріг. — Ніночка про вас тільки й говорить. Ви в нас
красень, справжня опора для матері!

Олексій зніяковів. Ці сторонні люди бачили в ньому
турботливого сина, тоді як він відчував себе лише порожньою оболонкою. Він
познайомився з жінками, ввічливо відповів на кілька запитань про роботу, але кожна
хвилина в палаті давалася йому важко. Реальність була занадто тісною, занадто
«людською». Олена лише коротко кивнула йому, не відриваючи погляду від вікна. В
її мовчанні він відчув щось схоже на власну порожнечу. Він просидів в палаті з
матір'ю до вечора слухаючи її і думаючи про своє.

Увечері  сидячи в
маршрутці, він відкрив повідомлення від Соні: «Привіт! Сьогодні п'ятниця, і ми
з групою їдемо на вікенд до Квебеку. Кажуть, там справжня маленька Франція! Як
мама? Ти тримаєшся? Надіслала тобі відео 
нашої подорожі. Обіймаю! С.»

Він не став дивитися відео. Просто закрив месенджер. Енергія
Соні тепер не надихала, а дратувала, як занадто яскраве світло для людини, що
звикла до темряви.

Вечеря була швидкою і неохайною — він зварив макарони, густо
посипавши їх натертим дешевим сиром. Їв прямо з каструлі, стоячи біля вікна і
спостерігаючи за вогнями нічного Києва. Повечерявши, він відчув, як знайомий
свербіж у руках веде його до ноутбука.

Залежність прогресувала. Тепер йому було мало просто
дивитися порно— він шукав дедалі жорсткіші, дедалі екстремальніші кадри. Його
мозок вимагав сильнішого удару, щоб забити почуття провини перед матір'ю та
сором перед Сонею. Він занурився в цифрову безодню на чотири години, повністю
втративши зв'язок із часом.

Коли Олексій нарешті вимкнув ноутбук у третій годині ночі,
голова розламувалася від болю. Він подивився на Джессіку, яка спала на кріслі.
— Знаєш, — прошепотів він у порожнечу, — іноді мені здається, що я вже не можу
дихати цим звичайним повітрям. Мені потрібен лише цей екран.

Він ліг спати, відчуваючи, як реальний світ — із лікарнями,
новими знайомими та Квебеком — остаточно стає для нього лише перешкодою на
шляху до чергової порції ілюзій.

День чотирнадцятий (вихідний)

Субота, 14 серпня 2021 року

Пробудження в суботу було схоже на спробу вибратися з-під
завалів. Олексій розплющив очі о десятій ранку, відчуваючи в роті сухість, а в
тілі — таку важкість, наче кожна клітина була налита ртуттю. Ноутбук, залишений
на ніч на краю ліжка, здавався холодним і байдужим свідком його нічного
падіння. Він довго дивився в стелю, намагаючись знайти хоч одну причину встати,
поки голодне нявкання Джессіки не змусило його поворушитися.

Він важко підвівся з ліжка і підійшов до вікна, сподіваючись
побачити хоч якийсь проблиск життя. Але ранок за вікном зустрів його похмурим,
застиглим маревом. Оболонь наче занурилася в брудне акваріумне скло: небо було
низьким, однотонно-сірим, без жодного натяку на хмари чи сонце. Повітря над
асфальтом не тремтіло, воно просто стояло — густе, нерухоме, напоєне запахом
вихлопних газів і розпеченого бетону. Навіть птахи сьогодні мовчали, наче
пригнічені цією передгрозовою задухою, яка ніяк не могла вирішитися дощем. Світ
виглядав виснаженим, вицвілим до стану старої газети, що мокне під тихим,
невидимим пилом. Постоявши біля вікна Олексій поплентався на кухню готувати
сніданок.

На кухні він діяв через силу. Сьогодні він зварив чорну каву
і вирішив зварити ячневу крупу — вона готувалася довго, даючи йому час просто
посидіти в тиші, втупившись у стіну. Він спостерігав, як дрібні зерна крутяться
у  виру води, перетворюючись на в'язку,
сіру масу. Це була їжа без радості, чисте паливо для організму, який він уже
давно перестав любити. Насипавши корм кішці, він з’їв свою порцію каші
запиваючи її чорною кавою та майже не відчуваючи смаку, і почав збиратися до
лікарні.

Дорога через суботнє місто була виснажливою.   У маршрутці було нічим дихати.

У палаті було гамірно. Тамара Степанівна, як завжди,
в'язала, а Олена сиділа на ліжку, гортаючи якусь книгу. Мати виглядала трохи
краще, на щоках навіть з'явився ледь помітний рум'янець. — Олексію, синку,
прийшов! — зраділа вона.

Поки він розмовляв із матір'ю про роботу в «Епіцентрі»,
розповідаючи вигадані історії про успішні продажі, Тамара Степанівна раптом
перебила його: — Льошенько, а подивіться-но на нашу Оленку! Красуня, розумниця,
ще й вчителька молодших класів. Чим не пара для такого господаря, як ви? Ви ж
чоловік серйозний, вам така дружина потрібна, щоб дім тримала.

Олексій відчув, як усередині все стиснулося від огиди й
ніяковості. Олена густо почервоніла й ще нижче схилилася над книгою. — Тамаро
Степанівно, не починайте, — різко відмахнувся він. — Мені зараз не до того.
Робота, лікарня... самі розумієте. Його дратувала сама думка про реальну жінку
поруч. Олена була справжньою, зі своїми страхами, хворобами й потребами, а він
уже давно звик до бездоганних, глянцевих образів на екрані, які нічого не
просили натомість.

Він просидів у палаті до обіду, вислуховуючи настанови
матері про те, що треба берегти себе. Кожне її слово про «майбутнє» відлунювало
в ньому порожнечею.

Повернувшись додому, Олексій відчув напад голоду. Він
вирішив приготувати салат — хоч щось свіже в цьому затхлому житті. Він довго і
зосереджено різав огірки та помідори, додаючи багато цибулі та олії. Запах
свіжих овочів на мить розрізав важке повітря квартири. З’ївши салат прямо з
миски, він відчув ситість, яка швидко переросла в лінь.

Ноутбук чекав на нього. Він сів за стіл і зник. Години
летіли непомітно. Світло за вікном змінилося з яскраво-жовтого на тривожне
багряне. Він уже не просто дивився — він поглинав контент, намагаючись
заповнити діру в грудях, яка ставала дедалі більшою після кожного відвідування
лікарні.

На вечерю він вирішив приготувати щось суттєвіше за
макарони. Він підсмажив на сковорідці картоплю з грибами — запах шкварок
заповнив кухню. Це була важка, жирна їжа, яка ще більше розслабляла. Після
вечері він знову нагодував Джессіку, яка почала дивитися на нього з якоюсь
підозрою, і... знову повернувся до ноутбука.

Тепер, у вечірній тиші, коли за вікном нарешті почало
сутеніти, він знову відкрив ті самі вкладки з порносайтів. Після зустрічі з
реальною, збентеженою Оленою, ці цифрові образи здавалися йому безпечним
притулком. Він дивився відео за відео, відчуваючи, як реальний світ із його лікарнями
та обов'язками розчиняється в яскравому світлі монітора. Це був його спосіб
«вимкнути» день, стерти з пам'яті сором за брехню матері та незручність у
палаті. Він знову і знову прокручував стрічку, поки пальці не затерпли на
мишці, а в голові не залишилося нічого, крім білого шуму.

О другій годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг
спати. Сон був коротким і тривожним. Йому снилася Олена, яка стояла посеред
пустелі й просила води, але замість води він простягав їй порожню флешку.

День п’ятнадцятий (вихідний)

Неділя, 15 серпня 2021 року

Неділя почалася з важкого дзвону в голові. Олексій
прокинувся від того, що сонце, наче розпечене залізо, припікало через тонку
тюль. Він відчував себе вичавленим лимоном — нічна доза віртуального дофаміну
залишила після себе лише роздратування та сухість у роті.

Він підійшов до вікна і мружився від сліпучого, безжального
світла. Ранок за вікном  був розпеченим і
нерухомим, наче застигла смола. Над Оболонню розкинулося вицвіле, майже біле
від спеки небо, в якому не було жодного натяку на хмаринку. Повітря над дахами
багатоповерхівок тремтіло й переливалося прозорими хвилями, створюючи ілюзію
того, що весь світ повільно плавиться під серпневим сонцем. Листя дерев
здавалося посипаним попелом; воно не шелестіло, а безвольно висіло, наче
обважніле від пилу та втоми. Жодного подиху вітру, жодної ознаки прохолоди —
природа навколо була такою ж виснаженою і спустошеною, як і він сам усередині
свого бетонного панцира. Постоявши біля вікна Олексій поплентався на кухню
готувати сніданок.

На сніданок він вирішив приготувати щось поживне, щоб хоч
якось втамувати внутрішню емоційну порожнечу. Олексій зварив чорну каву і
поставив варитися кукурудзяну крупу — яскраво-жовта каша пузирилася у каструлі
на плиті, наче маленькі гейзери. Додав туди чималий шматок масла,
спостерігаючи, як воно розтікається жирними озерами. Поївши прямо з каструлі,
він погодував Джессіку кормом, потім швидко зібрався і поїхав до лікарні.

У палаті було задушливо. Мати сиділа на ліжку, обкладена
подушками, і виглядала напрочуд енергійною для свого стану. Тамара Степанівна
знову щось шепотіла Олені в іншому кутку, але Ніна Олександрівна сьогодні була
націлена лише на сина.

— Льошо, ми вчора говорили з Оленою... Вона така чуйна
дівчина, — почала мати, щойно він сів поруч. — Мам, я ж просив, — обірвав її
Олексій, відчуваючи, як усередині закипає злість. — А що «просив»? — голос
матері раптом став жорстким. — Тобі скоро тридцять! Скільки можна сидіти в тих
своїх телефонах та комп’ютерах? Ти подивись на себе: блідий, очі червоні,
ніяких планів, ніяких мрій. Тільки робота в «Епіцентрі» та стіни квартири. Ти
нічого не робиш, щоб змінити своє життя! Ти просто пливеш за течією, синку.

— Я працюю, я доглядаю за кішкою Соні, я приїжджаю до тебе!
Чого ти ще хочеш? — вигукнув він, не помічаючи, як сусідки по палаті замовкли.
— Я хочу, щоб ти був живим! — майже вигукнула мати у відповідь. — А ти як
привид. Ти боїшся реальності, Олексію. Боїшся відповідальності, боїшся
закохатися. Ти пасивний, і ця пасивність тебе з’їсть.

Він просидів із нею до обіду в напруженому мовчанні. Мати
відвернулася до вікна, а Олексій відчував, як кожне її слово, попри його опір,
влучало точно в ціль. Олексій знав, що вона права, і саме це бісило його
найбільше.

Повернувшись додому, він відчував таку лють, що хотілося
щось розбити. Щоб заспокоїтися, він почав готувати обід — підсмажив шматки
курячого філе в гострих спеціях. Вогонь на плиті та шипіння м’яса на мить
перебили гіркоту від розмови. З’ївши все до останнього шматочка, він відчув, як
злість змінюється на звичну апатію.

Олексій відкрив ноутбук. Це був його єдиний спосіб
помститися світу і матері за їхню правоту. До самого вечора він не виходив із
мережі. Він шукав кадри, які б остаточно випалили в ньому будь-які залишки
людяності. Реальність з її інфарктами, одруженнями та докорами здавалася
далекою і нікчемною порівняно з яскравими спалахами на екрані.

Ввечері він приготував вечерю — звичайний омлет із
помідорами, щедро посипаний зеленню. Насипав корму Джессіці, яка сьогодні
трималася від нього осторонь, відчуваючи його важку енергетику.

Після вечері — знову ноутбук. Він дивився порно, поки очі не
почали сльозитися, а зображення не розмилося в суцільну каламутну пляму. Голова
розламувалася, повіки стали важкими, як свинець. Тільки о третій годині ночі
коли фізичний біль у очних яблуках став нестерпним, він вимкнув ноутбук і
закрив кришку ноутбука.

Лягаючи спати, він думав про слова матері про «пасивність».
— Я не пасивний, — пробурмотів він у темряву. — Я просто вибрав інший світ.

Сон прийшов швидко, але це був не відпочинок, а провалля, в
якому він знову бачив матір, що вказувала пальцем на порожній, чорний екран
ноутбука.

День шістнадцятий (робочий)

Понеділок, 16 серпня 2021 року

Понеділок почався з відчуття піску під повіками. Важкий сон
не приніс відпочинку, лише розбив тіло на сотні дрібних уламків, кожен з яких
нив від утоми. Сварка з матір’ю все ще відлунювала в голові її різким: «Ти
просто пливеш за течією!».

За вікном розгортався ранок, який зовсім не обіцяв
оновлення. Небо над Києвом було важким, кольору запраної мішковини, крізь яку
марно намагалося пробитися бліде, немічне сонце. На підвіконні, поруч із
байдужою Джессікою, лежав шар сірого міського пилу. Внизу, у дворі-колодязі,
вже чулося металеве брязкання сміттєвозів та хрипке кашляння старих автівок, що
прогрівалися перед виїздом. Усе навколо здавалося вицвілим, немов хтось прибрав
насиченість у налаштуваннях реальності, залишивши лише втомлені відтінки сірого
та брудно-жовтого. Цей пейзаж за вікном був ідеальним фоном для його розбитості
— такий же безрадісний і позбавлений сенсу, як і черговий понеділок, що
навалився всією своєю невідворотністю. Насилу вставши з ліжка Олексій
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і  вирішив зварити пшоняну кашу. Він довго
дивився, як дрібні золотисті зерна кружляють у каструлі  у киплячій воді, нагадуючи йому розсипані
пікселі на екрані. Додав багато цукру, наче намагався підсолодити своє гірке
життя. Поки снідав, Джессіка мовчки сиділа на підвіконні, спостерігаючи за
птахами за вікном. Він насипав їй корм, звично погладив по спині, але вона лише
смикнула хвостом, не відриваючись від свого заняття.

Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу. Поїздка на
роботу в «Епіцентр» була схожа на занурення в каламутну воду. Ранкове метро,
забите людьми, дратувало його сильніше, ніж зазвичай. Кожен випадковий дотик
іншої людини здавався йому порушенням його кордонів. У магазині він працював як
автомат: консультував, відрізав, пакував. Його обличчя стало непроникною
маскою, за якою він ховав свою прогресуючу порожнечу.

В обід він знову поїхав до лікарні. У палаті було тихо —
мати спала, виснажена вчорашнім емоційним сплеском. Сусідка Тамара Степанівна
лише мовчки кивнула йому, а Олена навіть не підняла очей від своєї книжки.
Олексій постояв біля ліжка матері десять хвилин, відчуваючи дивну суміш жалості
та глухої люті. Він залишив на тумбочці ліки та фрукти і, не чекаючи, поки вона
прокинеться, пішов геть. Йому було страшно продовжувати вчорашню розмову.

Після лікарні він знов поїхав на роботу де пропрацював до
завершення своєї зміни, в потім поїхав додому. По дорозі додому він зайшов у
"Сільпо" і купив продукти.

Повернення додому було єдиним світлим моментом дня, хоча це
світло було холодним і синім. Він швидко переодягнувся, відчуваючи, як домашній
одяг знімає з нього тягар соціальних ролей. На вечерю він вирішив приготувати
щось поживне — підсмажив свинячі відбивні з цибулею. Запах м’яса наповнив
кухню, але Олексій їв поспіхом, майже не пережовуючи, бо його думки вже були в
іншій кімнаті.

Щойно з вечерею було покінчено, він відкрив ноутбук. Це було
схоже на вибух. Тепер він не просто дивився порно — він шукав спосіб повністю
вимкнути свідомість. Залежність вимагала нових жертв: він відкривав десятки
вкладок, перескакував з одного відео на інше, заглиблюючись у дедалі темніші
куточки мережі. Реальний світ із його хворою матір’ю, роботою в «Епіцентрі» та
Сонєю, яка десь там захоплювалася Квебеком, перестав існувати. Залишився лише
він і мерехтливий екран.

Минуло чотири години. Очі почали сльозитися, а в скронях
застукав ритмічний біль. Коли о третій годині ночі він нарешті вимкнув ноутбук,
кімната здалася йому чужою, майже ворожою. Він ліг у ліжко, але сон не
приходив.

Це був важкий, маревний сон. Йому снилося, що він стоїть
один посеред цифрової пустелі замурований у стіні з рулонів шпалер, а навколо
нього кружляють мідні очі Джессіки, які поступово перетворюються на об'єктиви
камер. Він намагався крикнути, але замість голосу з його рота виривалося лише кошаче
мяукання. Він прокидався в холодному поту, знову засинав і знову бачив ту саму
цифрову пустелю, де замість сонця над горизонтом висів гігантський курсор
мишки.

День сімнадцятий (робочий)

Вівторок, 17 серпня 2021 року

Ранок вівторка видався оманливо лагідним. За вікном небо
розправилося, скинувши вчорашню важку сірість, і тепер нагадувало тонку
блакитну порцеляну, ледь припорошену білим нальотом ранкового туману. Перші
промені сонця, ще не розпечені до білого, м’яко лягали на дахи сусідніх
багатоповерхівок, вихоплюючи з тіні антени та блискучі спини кондиціонерів. У
повітрі, що залітало крізь прочинене вікно, відчувалася коротка, майже примарна
прохолода — такий собі короткий передих перед новим наступом спеки. Місто
прокидалося з якимсь ледь вловимим металевим дзвоном: десь далеко гуркотів
трамвай, а сороки на каштані влаштували галасливу суперечку, розриваючи тиша
своїм різким скрекотом. Для всього світу це був початок нового світлого дня,
але для Олексія це світло здавалося занадто яскравим, наче прожектор, що
безжально висвітлював кожну тріщину в його розхитаному житті. Насилу вставши з
ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок. На сніданок він зварив
чорну каву і  вирішив приготувати щось
швидке — вівсяні пластівці з яблуком. Він різав фрукт дрібними, рівними
шматочками, намагаючись зосередитися на процесі, наче це була медитація.
Солодкувато-терпкий аромат яблука трохи прояснив думки. Він залив пластівці
окропом, чекаючи, поки вони перетворяться на однорідну масу. Олексій їв
повільно, машинально підносячи ложку до рота, але смак вівсянки здавався
паперовим. Тільки кислі шматочки яблука змушували його на мить повернутися до
реальності. Він допив залишки остиглої кави, дивлячись на дно горнятка, наче
намагався прочитати там свою долю на сьогодні. Джессіка терлася об ноги, і він
насипав їй корм, затримавши руку на її м’якій спині довше, ніж зазвичай. —
Сьогодні спробуємо все виправити, — пробурмотів він.

Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Вийшовши з під’їзду, він відчув, як серпневе повітря вже
починає прогріватися. Дорога на роботу пройшла в стані напруженого очікування.
У набитому метро він тримався за поручень, уникаючи поглядів інших пасажирів.
Кожна зупинка наближала його до обов'язків, які сьогодні здавалися
непосильними.  В «Епіцентрі» він
відпрацював першу половину зміни на автопілоті, а в обідню перерву стрімголов
помчав до лікарні. У палаті пахло ліками та свіжою постіллю. Мати сиділа на
ліжку, гортаючи якийсь журнал. Побачивши сина, вона здивовано підняла брови. —
Привіт, мам, — Олексій сів на край стільця, не знаючи, куди подіти руки. —
Вибач за неділю. Я... я просто втомився. Робота, спека. Я не хотів на тебе
кричати. Ніна Олександрівна зітхнула і поклала свою суху долоню на його руку. —
Я теж була різкою, синку. Просто переживаю за тебе. Не хочу, щоб ти прокинувся
в сорок років і зрозумів, що нічого, крім стін своєї квартири, не бачив. — Я
знаю, мам. Я постараюся. Правда.

Це була крихка спроба примирення. Вони поговорили про
дрібниці, і Олексій відчув, як камінь на серці трохи полегшав. Навіть Олена,
сусідка по палаті, цього разу подивилася на нього з ледь помітною усмішкою.

Проте повернення на роботу швидко повернуло його до
реальності. Друга половина зміни була нескінченною. Клієнти були вибагливими,
рулони шпалер здавалися важчими, ніж зазвичай, а світло ламп у торговому залі
випікало очі. Коли зміна нарешті закінчилася, він відчував себе порожньою
пляшкою, з якої випили все вино.

Вдома він був близько дев’ятої. Спроба примирення з матір’ю
виснажила його емоційно, і порожнеча знову почала засмоктувати. На вечерю він
посмажив картоплю з салом — жирна, ситна їжа була єдиним доступним способом
відчути хоч якесь полегшення. Він їв мовчки, дивлячись у темне вікно, за яким
мерехтів вогнями вечірній Київ.

Переодягнувшись у старий розтягнутий одяг, він звичним рухом
відкрив ноутбук. Тепла картопля в шлунку та затишок квартири створили ілюзію
безпеки. Совість, яка вдень змусила його вибачатися перед матір’ю, тепер
замовкла. Ноутбук знову став його особистим вівтарем.

Він почав із перегляду нових фото Соні з Канади — вона
виглядала щасливою, і це в черговий раз кольнуло його. Щоб заглушити цей біль,
він відкрив знайомі вкладки з порно. Залежність, наче голодний звір, вимагала
від  нього дедалі більшого. Він занурився
у перегляд порно на три години, повністю ігноруючи втому очей та тихий докір у
погляді Джессіки.

Коли  о другій годині
ночі він нарешті закрив ноутбук, кімната здалася йому могильним склепом. Сон
прийшов не одразу — він лежав у темряві, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.
Йому снилося, що він стоїть на березі Ніагарського водоспаду, але замість води
з обриву падають гігантські пікселі, які засипають його, не даючи дихати.

День вісімнадцятий (робочий)

Середа, 18 серпня 2021 року

Ранок середи не приніс прохолоди, лише змінив освітлення. За
вікном небо затягнуло низькою, непроникною хмарністю кольору мокрого бетону —
тією самою "сірістю", що так дратувала Олексія. Повітря було
настільки нерухомим і важким, що здавалося, ніби його можна торкнутися
пальцями. Листя на деревах звисало безживно, вкрите шаром білястого пилу, наче
декорації в покинутому павільйоні.

Зі сторони Оболонського проспекту доносився приглушений,
вологий шум шин по асфальту, хоча дощу так і не було. У сусідньому будинку
хтось із гуркотом підняв ролети, і цей звук розітнув липку тишу двору, мов
лезо. Сонце, приховане за хмарами, лише вгадувалося за яскравішою плямою на
сході, яка не гріла, а лише створювала болісну для очей напругу. Це був ранок
без тіней, ранок, у якому ніде було сховатися від власного відображення в
шибці.

Олексій прокинувся із дивним відчуттям порожнечі — наче
вчорашнє примирення з матір’ю було лише сном, який не мав нічого спільного з
його справжнім «я». Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок він 
зварив чорну каву і вирішив приготувати манну кашу. Процес вимагав
уваги: він повільно засипав крупу в молоко, безперервно помішуючи у каструлі,
щоб не було грудок. Ця дрібна механічна робота допомагала не думати про те, що
сьогодні знову доведеться грати роль «нормального». Додав ложку меду,
спостерігаючи, як він тане в білій масі. Поснідавши, він зібрався і поїхав на
роботу.

Поїздка на роботу була звичною: гуркіт метро, заклопотані
обличчя пасажирів, рекламні екрани, що без зупину пропонували купити те, що
Олексію було не потрібно. В «Епіцентрі» його чекала купа замовлень. Він
консультував покупців, тягав важкі рулони вінілових шпалер, і кожне «дякую» від
клієнта звучало для нього як глузування.

В обід він знову поїхав до лікарні. Спека досягла свого піку,
і повітря здавалося густим, як кисіль. У палаті панувала тиша. Мати виглядала
бадьорішою, вона навіть спробувала пожартувати про лікарняну їжу. — Льошо, я
бачу, ти сьогодні краще виглядаєш, — сказала вона, пильно дивлячись йому в очі.
— Стараюся, мам, — збрехав він, відводячи погляд. Вони поговорили про дрібниці,
про те, що їй потрібно привезти завтра. Тамара Степанівна знову щось в’язала, а
Олена тихо слухала музику в навушниках. Олексій почувався в цьому жіночому колі
чужаком, шпигуном, який лише вдає, що він тут свій.

Після обіду він повернувся до магазину. Друга частина зміни
була виснажливою. Ноги гули, а очі боліли від неонового світла ламп. Олексій
доопрацював до вечора, відчуваючи, як усередині нього знову прокидається голод
— не фізичний, а той, що можна втамувати лише блакитним світлом екрана
ноутбука.

Вдома він був пізно. Сил на вигадливу вечерю не залишилося,
тому він просто підсмажив яєчню з помідорами та ковбасою. Переодягнувшись, він
відчув, як напруга дня починає спадати, поступаючись місцем знайомому
передчуттю. У сусіда зверху гучно волала музика, але Олексій на це не заважав.
Він пішов до кімнати і взяв у руки ноутбук.

Ноутбук відкрився з легким клацанням. Олексій знав, що
обіцяв матері «змінитися», але зараз ці слова здавалися далекими і позбавленими
сенсу. Залежність взяла своє. Він знову занурився у світ, де все було просто і
доступно. Години минали одна за одною. Олексій не помічав, як Джессіка пішла в
іншу кімнату, не помічав, як у сусіда зверху замовкла музика. Залишився лише
він і нескінченний потік зображень, що випалювали в ньому залишки денних
емоцій.

Коли він нарешті вимкнув ноутбук щоб лягаючи спати було вже
близько другої години ночі. Очі пекли так, наче в них насипали солі. Сон
прийшов важкий і липкий. Йому снилося, що він стоїть у торговому залі, а
навколо нього замість шпалер — гігантські дзеркала, в яких він не бачить свого
відображення, лише порожнечу і тьмяне світло екрана.

День дев’ятнадцятий (вихідний)

Четвер, 19 серпня 2021 року

Ранок четверга за вікном вибухнув безжальним золотом. Після
вчорашньої задухи небо очистилося до неприродної, майже хірургічної блакиті.
Сонце, ще низьке, але вже агресивне, цілило прямо в очі крізь немиті шибки,
висвітлюючи кожну порошинку, що зависла в застиглому повітрі кімнати.

На вулиці місто вже жило своїм галасливим літнім ритмом: з
дитячого майданчика долинав заливистий сміх, а десь на сусідньому балконі жінка
енергійно витрушувала килим, і ці глухі удари відлунювали в голові Олексія, мов
удари молота. Тополі під вікном стояли нерухомо, їхнє листя глянцево блищало,
наче вкрите лаком. Цей ранок був занадто чистим і занадто бадьорим для людини,
чия душа була захаращена піксельним сміттям. Світло здавалося йому
обвинуваченням, від якого неможливо було зачинитися навіть щільними шторами.

Олексій розплющив очі з відчуттям, що заборгував цьому дню
ще до того, як встав із ліжка. Вихідний після робочого марафону не приносив
радості, лише усвідомлення списку справ, які неможливо було ігнорувати. Насилу
вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і вирішив приготувати
сирники. Це вимагало зусиль — перетерти сир, змішати з борошном, сформувати
нерівні кульки. Поки вони шипіли на пательні, Олексій механічно насипав корм
Джессіці. Запах смаженого сиру та ванілі на мить зробив квартиру живою, але це
відчуття швидко розчинилося у передчутті довгої поїздки.

Першою зупинкою була аптека біля метро. Олексій стояв у
черзі, розглядаючи стерильні білі полиці. Список ліків для матері ставав дедалі
довшим, а суми в чеках — дедалі більшими. Він відчував, як гроші, зароблені
важкою працею в «Епіцентрі», витікають крізь пальці, не залишаючи йому нічого
для власного задоволення.

У лікарні Ніна Олександрівна була в піднесеному настрої —
лікар пообіцяв виписати її через два тижні, якщо показники будуть стабільними.
— Бачиш, Льошо, я йду на поправку! Скоро буду вдома, наготую тобі нормальної
їжі, — раділа вона. Олексій кивав, усміхався, але всередині нього звивався
холодний черв’як тривоги. Повернення матері додому означало кінець його
безконтрольного «нічного життя». Йому доведеться ховатися, приглушувати звук,
вигадувати нові виправдання своїй замкнутості.

В обід він повернувся додому, відчуваючи себе вичавленим, як
лимон. На обід приготував нашвидкуруч 
суп з локшиною  із пакета, додавши
туди трохи картоплі та зелені, щоб здавалося домашнім. Щойно тарілка
спорожніла, він відчув непереборне бажання «нагородити» себе за виконаний
обов'язок.

Ноутбук відкрився, наче вхід у паралельний вимір. Те, що
мало бути «короткою перервою», розтягнулося на години. Олексій знову і знову
натискав на нові посилання, заглиблюючись у світ, де не було хвороб, ліків та
обов’язків. Сонце повільно переповзало по стіні, пил танцював у променях, а він
не помічав нічого, окрім мерехтіння пікселів.

Ввечері, відчуваючи важкість у шлунку та тупий біль у
потилиці, він приготував вечерю — запік у духовці рибу з лимоном. Це була
здорова їжа, але Олексій їв її без інтересу, як резину. Після вечері він
нагодував Джессіку, яка весь цей час тихо просиділа в кутку.

І знову — ноутбук. Другий за день порно марафон був ще
жорсткішим. Почуття провини перед матір’ю, страх перед її поверненням та
загальна втома від життя вимагали ще сильнішої анестезії. Він дивився порно
відео, поки очі не почали сльозитися, а кожна клітинка тіла не закричала про
втому.

Коли він нарешті вимкнув ноутбук щоб лягати спати було вже
близько третьої години ночі. Квартира здавалася холодною, попри серпневу спеку.
Сон був коротким і важким. Йому снилося, що він стоїть  у черзі в аптеку стікаючи кров'ю, але замість
ліків йому видають  USB-кабелі, якими він
намагається перев’язати криваву рану на грудях.

День двадцятий (вихідний)

П'ятниця, 20 серпня 2021 року

Ранок п’ятниці   був
схожий на вистиглу попілясту вирву. За вікном небо затягнуло каламутною,
брудною плівкою, крізь яку сонце проступало лише хворобливою, розмитою плямою,
схожою на застарілий синець. Повітря здавалося затхлим, воно не рухалося, наче
місто накрили величезним пильним ковпаком. На сусідньому даху зграя ворон
влаштувала мовчазне зібрання; вони сиділи нерухомими чорними крапками на тлі
сірого бетону, і ця статичність була зловісною. У дворі не було чути ні
дитячого сміху, ні звичного гуркоту машин — лише далеке, монотонне виття
сигналізації, яке десь на межі слуху свердлило мозок. Світ за вікном виглядав
виснаженим, ніби він, як і Олексій, витратив усі свої ресурси і тепер просто
чекав на неминучий розпад. Кожен відблиск на вологому асфальті здавався
штучним, позбавленим життя, перетворюючи краєвид на дешеву декорацію до його
власного падіння. Пробудження Олексія 
було не просто важким — воно було огидним. Олексій відчув, як липкий піт
вкрив тіло, а в голові пульсувала тупа напруга. Другий поспіль вихідний мав би
стати відпочинком, але він сприймався як черговий день ув’язнення в самому
собі. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував перлову кашу.
Довго стояв над каструлею, спостерігаючи, як розбухають сірі зерна. Ця їжа була
такою ж грубою і прісною, як і його настрій. Додав трохи олії, швидко з’їв
кашу, майже не відчуваючи смаку, і почав збиратися у лікарню до матері.

Спершу — аптека. Це вже стало ритуалом. Олексій стояв перед
скляним віконцем, викладаючи на прилавок пачку купюр. Ліки для серця,
розріджувачі крові, вітаміни... Кожна упаковка була нагадуванням про те, що
реальність дорога і тендітна. З важким пакетом у руках він вирушив до лікарні.

У палаті панувала незвична тиша. Балакучу Тамару Степанівну
виписали, і її ліжко стояло голим, застеленим білою холодною клейонкою. Це
чомусь подіяло на Олексія гнітюче. Мати сиділа на ліжку, бліда й напружена.

— Привіз ліки, — коротко кинув він, ставлячи пакет на
тумбочку. — Дякую, синку... — Ніна Олександрівна замовкла на мить, а потім
раптом запитала: — Олексію, а що ти збираєшся робити, коли мене випишуть? Знову
зачинишся в кімнаті? Ти ж навіть з Оленою не розмовляєш, хоч би словом
перекинувся.

Це стало іскрою. — Знову ти за своє! — вибухнув Олексій. — Я
витрачаю вихідні на аптеки й лікарні, я тягаю ці пакети, а тобі все мало! Якого
життя ти від мене хочеш? Щоб я грав у щасливу сім’ю з першою зустрічною? — Я
хочу, щоб ти перестав бути роботом! — крикнула мати у відповідь, і її обличчя
вкрилося червоними плямами. — Ти ж не тут, Олексію! Ти десь у своїх екранах, ти
порожній!

Олена в кутку палати відвернулася до стіни, наче намагалася
зникнути. Олексій, не сказавши більше ні слова, розвернувся і вибіг із палати.
Його трусило від люті й сорому одночасно. У розлюченому стані він вийшов з
палати і поїхав додому.

Повернувшись додому, він намагався заспокоїтися через
фізичну дію. На обід приготував густий суп із квасолею та копченостями. Запах
був сильним, насиченим, але їжа не принесла полегшення. Щойно він помив
тарілку, рука сама потягнулася до ноутбука. Йому терміново потрібна була
анестезія.

Віртуальний світ прийняв його без докорів. Порно стало для
нього єдиним місцем, де не було хвороб, сварок і боргів. Він дивився відео
годину за годиною, відчуваючи, як мозок поступово німіє, а почуття провини
перед матір’ю розчиняється в яскравих пікселях.

Ввечері, коли очі вже почали різати, він відірвався від
екрана, щоб приготувати вечерю. Посмажив курячі гомілки в гострому соусі, додав
свіжий огірок. Насипав корму Джессіці, яка сьогодні дивилася на нього з якоюсь
майже людською печаллю. Після вечері, не в силах витримати тишу квартири, він
знову відкрив кришку ноутбука.

Другий сеанс перегляду порно був довшим і похмурішим. Він
шукав дедалі більш дивні кадри, намагаючись пробити поріг своєї чутливості,
який з кожним днем ставав вищим. Лише близько другої ночі, коли очі остаточно
відмовилися фокусуватися, він вимкнув ноутбук і закривши кришку ноутбука ліг
спати.

Сон був важким. Йому снилося, що він купує в аптеці не ліки,
а скляні очі, і намагається вставити їх матері, але вони розсипаються в його
руках на дрібні, гострі друзки.

День двадцять перший (робочий)

Субота, 21 серпня 2021 року

Субота почалася з дратівливого сонця, що пробивалося крізь
нещільні штори.

За вікном розгортався типовий серпневий ранок: повітря вже з
восьмої години було густим і нерухомим, просякнутим запахом розігрітого
асфальту та пилу. Небо мало бляклий, немов вицвілий від спеки блакитний колір,
а на каштанах під будинком жовтіло перше передчасне листя — ознака того, що
літо вже віддало всі свої сили.

Олексій прокинувся з відчуттям похмілля, хоча не пив ні
краплі спиртного — лише цифрова інтоксикація минулої ночі давала про себе знати
тупим болем у скронях. Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував пшеничну
кашу. Він довго розтирав грудочки ложкою у каструлі, тупо дивлячись у порожнечу
над плитою. Солодкий запах каші здавався йому нудотним. Насипавши корм
Джессіці, він мовчки спостерігав, як вона їсть. Кішка була єдиною живою
істотою, чия присутність не вимагала від нього слів чи виправдань. Поснідавши,
він зібрався і поїхав на роботу.

У вагоні метро 
панувала задуха. Недільний графік потягів змушував людей набиватися у
вагони щільніше, ніж зазвичай. Олексій опинився затиснутим між спітнілим
чоловіком у будівельній робі та групою підлітків, які гучно сміялися,
обговорюючи вечірні плани. Металевий гуркіт тунелю заглушав думки, а миготливі
вогні в пітьмі за склом зливалися в одну нескінченну лінію. Він тримався за
поручень, відчуваючи липку вологу чужих плечей, і заплющував очі, намагаючись
відгородитися від цього тиску тіл і запахів. Кожна зупинка здавалася
визволенням, але на зміну тим, хто виходив, заходили нові порції людей,
приносячи з собою аромат дешевих парфумів та кави у паперових стаканчиках.

Робота в «Епіцентрі» була виснажливою. Суботній потік людей
не вщухав: сім'ї обирали плитку, сперечалися через колір фарби, планували
майбутнє. Олексій відчував себе серед них інопланетянином. Його власне майбутнє
звузилося до розмірів 15-дюймового екрану ноутбука.

В обідню перерву він знову поїхав до лікарні. В голові він
прокручував слова примирення, які хотів сказати матері після вчорашнього
вибуху. Проте, коли він увійшов до палати, все пішло не так.

На порожньому ліжку Тамари Степанівни вже лежала нова
пацієнтка — огрядна жінка, яка голосно розмовляла по телефону. Мати сиділа на
ліжку, відвернувшись до вікна. Коли Олексій підійшов, вона навіть не повернула
голови. — Мам, я прийшов... Вибач за вчорашнє, — почав він тихо. Ніна
Олександрівна повільно перевела на нього погляд, у якому не було гніву — лише
глибока, випалена втома. — Ти кажеш «вибач», але нічого не змінюється, Льошо.
Твої очі... ти знову не спав. Ти не тут. Йди на роботу, не муч себе і мене.

Спроба примирення розвалилася, не встигнувши почати. Олексій
хотів щось заперечити, але зустрівся поглядом з Оленою. Вона дивилася на нього
з жалем, і це було гірше за будь-яке звинувачення. Він розвернувся і майже
вибіг із палати.

Друга половина зміни в «Епіцентрі» була схожа на каторгу.
Кожен рулон шпалер здавався непідйомним, кожне запитання покупця — особистою
образою. Він допрацював зміну на чистій упертості, мріючи лише про одне:
опинитися вдома, де ніхто не буде дивитися на нього з жалем чи докором.

Вдома він був близько десятої вечора. На вечерю приготував
смажену рибу з овочами — запах спецій на мить заповнив кухню, але апетит зник.
Він механічно доїв порцію, нагодував Джессіку, яка терлася об його ноги, наче
відчуваючи його емоційне виснаження.

Щойно з побутовими справами було покінчено, Олексій відкрив
ноутбук. Це було як повернення в теплу, безпечну воду після холодного шторму.
Він знову занурився у світ порнографії, де все було під його контролем, де не
було хворих матерів, складних розмов і незручних поглядів сусідів по палаті.
Його мозок жадібно поглинав контент, вимикаючи совість і пам'ять про невдалий
день.

Він дивився доти, доки літери на клавіатурі не почали
розпливатися. Лише о другій годині ночі він захлопнув кришку ноутбука і ліг
спати.

Сон був важким. Йому снилося, що він стоїть посеред
величезного торгового залу «Епіцентру», але замість товарів на полицях лежать
людські серця в пластикових упаковках, а його мати стоїть на касі і намагається
пробити його серце, але сканер видає помилку: «Товар не знайдено».

День двадцять другий (робочий)

Неділя, 22 серпня 2021 року

Недільний ранок видався задушливим. Сонце ще з шостої ранку
почало розжарювати бетонні стіни багатоповерхівок, і квартира Олексія
перетворилася на тиху сауну. Повітря було нерухомим і важким, наче вата. Насилу
вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу.
Запах крупи в розпеченій кухні здавався занадто різким. Він додав шматок масла,
дивлячись, як воно миттєво тане, перетворюючись на золотисту калюжу. Джессіка
навіть не підійшла до миски — вона лежала на підлозі в коридорі, витягнувшись на
холодній плитці, і лише важко дихала, виставивши рожевий язик. Олексій насипав
їй свіжого корму, але кішка лише ледь помітно ворухнула вухом. Поснідавши, він
зібрався і поїхав на роботу. Дорога до «Епіцентру» була справжнім
випробуванням. У вагоні метро пахло гарячим металом і застояним людським потом.
На роботі кондиціонери працювали на повну потужність, створюючи ілюзію
комфорту, але Олексій відчував лише внутрішній озноб. Покупців було небагато —
люди просто ходили по магазину, але майже нічого не купували.

В обідню перерву він знову поїхав до лікарні. Вулиці
маревіли від спеки, асфальт під ногами став м’яким. У палаті було нестерпно
душно. Мати лежала із заплющеними очима, обмахуючись складеною вчетверо
газетою. Нова сусідка голосно сопла уві сні.

Олексій сів поруч. Він хотів щось сказати, почати розмову,
але слова застрягли в горлі, наче суха тирса. Мати розплющила очі, подивилася
на нього довгим, пронизливим поглядом, у якому читалася німа безнадія, і знову
відвернулася. Вони мовчали двадцять хвилин. Це мовчання було важчим за будь-яку
сварку; воно було остаточним, як вирок. Олексій залишив на тумбочці мінеральну
воду, яку привіз, і мовчки вийшов.

Повернення на роботу не принесло полегшення. Друга половина
зміни тягнулася нескінченно. Рулони шпалер з візерунками квітів і геометричних
фігур миготіли перед очима, зливаючись у суцільний калейдоскоп. Він відчував
себе деталлю великого механізму, яка от-от зламається від перегріву.

Вечір зустрів його тією ж липкою спекою, що так і не спала
після заходу сонця. Додому Олексій ішов повільно, ледь переставляючи набряклі
ноги. Квартира зустріла його густою темрявою і запахом розігрітого пластику.
Він не вмикав світло, лише пройшов на кухню і відчинив вікно, але знадвору не
залетіло жодного подиху вітерця.

Джессіка сиділа біля порожньої миски. Її очі-гудзики
вичікувально блиснули в сутінках. Олексій дістав із холодильника пакетик
вологого корму. Желейна маса з глухим звуком вивалилася в керамічну тарілку.
Кішка почала їсти — неохоче, мляво, ніби роблячи йому послугу. Собі він просто
відрізав шматок зачерствілого хліба і налив склянку теплої води. Апетиту не
було, лише нудотне відчуття порожнечі в шлунку, яке вимагало бодай чимось себе
заповнити.

Ноутбук був відкритий ще до того, як він встиг повечеряти.
Тепер це був не просто перегляд порно — це був акт самознищення. Блакитне
світло екрана в темній кімнаті виглядало як єдине джерело життя. Він занурився
в порнографічні сайти з жадібністю спраглого в пустелі. Кожне нове відео було
як доза знеболювального, що допомагала забути порожнечу в лікарняній палаті та
задушливий запах «Епіцентру».

Він дивився порно до другої години ночі, поки мозок не
перетворився на каламутну суспензію. Очі пекли, але він не міг зупинитися,
переходячи від однієї вкладки до іншої. Лише коли він відчув повне
емоційне  виснаження Олексій закрив
кришку ноутбука і ліг спати.

Сон був маревним і неспокійним. Йому снилося, що він тоне в
Ніагарському водоспаді, але замість прохолодної води його накриває густий,
гарячий бітум, а з берега за цим мовчки спостерігає його мати, тримаючи в руках
розпечений ноутбук.

День двадцять третій (робочий)

Понеділок, 23 серпня 2021 року

Понеділок почався з липкого відчуття неспокою. Олексій
прокинувся за кілька хвилин до будильника, вдихаючи вже нагріте ранковим сонцем
повітря квартири. Голова була важкою, наче після вчорашнього порномарафону
мозок ніяк не міг «перезавантажитися». Він підійшов до вікна, і побачене лише
посилило його роздратування. Ранок за вікном був безжально яскравим і сухим.
Сонце, ще низьке, але вже агресивне, випалювало залишки нічної прохолоди,
перетворюючи краєвид на пересвічену фотографію. Над Оболонню стояло жовтаве
марево — суміш пилу та міського смогу, що застиг між бетонними коробками
будинків. Жодного натяку на свіжість. Тополі під вікном стояли пониклі, з
припалим сірим пилом листям, яке навіть не шелестіло. Весь район здавався
величезною духовкою, де в розпеченому повітрі повільно плавився час, обіцяючи
ще один день нестерпної серпневої спеки. Ця безжальна чіткість світу за склом
боляче била по очах, змушуючи Олексія зажмуритися. Постоявши біля вікна він
поплентався на кухню готувати сніданок. На сніданок він зварив чорну каву і
вирішив приготувати ячмінні пластівці. Насипав їх у окріп, накрив каструлю
кришкою і завмер, дивлячись на секундну стрілку годинника. Джессіка терлася об
його ноги, вимагаючи уваги, але він лише механічно висипав корм у її миску. —
Їж, Джесс, сьогодні буде довгий день, — пробурмотів він. Кішка почала хрумтіти,
а Олексій швидко з’їв свою прісну кашу, запивши її міцною чорною кавою без
цукру. Гіркота напою трохи привела його до тями.  Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Спуск у метро того ранку здався йому спуском у чистилище. У
переповненому вагоні було не просто тісно — здавалося, сама присутність інших
людей завдавала йому фізичного болю. Олексій опинився затиснутим у самому
центрі натовпу, позбавлений можливості навіть поворухнути ліктем. Повітря,
кисле від дихання сотень людей і важке від випарів поту, застрягало в горлі.
Поруч стояв підліток, із чиїх навушників долинав дратівливий, циклічний біт, що
вбивався в скроні Олексія, наче цвяхи. На кожній зупинці натовп здригався,
втискаючи його ще глибше в чиюсь спину чи плече. Він дивився у чорноту тунелю,
відчуваючи себе частиною безликої маси, яка неслася назустріч черговому
безглуздому дню. Це відчуття чужості серед своїх ставало майже нестерпним: він
бачив їхні обличчя, чув їхні розмови, але відчував між собою і ними глуху
стіну, вибудувану з власної втоми та сорому.

Робота в «Епіцентрі» з самого ранку пішла не за планом.
Кондиціонери не справлялися, і в залі було душно. Близько одинадцятої стався
конфлікт. Якийсь вибагливий клієнт довго тероризував Олексія через відтінок
шпалер, стверджуючи, що в каталозі вони «більш оливкові», а в рулоні —
«брудно-зелені». — Ви що, колір відрізнити не можете? — розпинався чоловік. — Я
плачу гроші, а ви мені підсовуєте цей непотріб! Внутрішня пружина Олексія, яка
стискалася останні дні, нарешті лопнула. — Якщо вам щось не подобається, йдіть
і шукайте в іншому місці! Я ці рулони не фарбував! —різко відповів він,
відчуваючи, як обличчя заливає фарба гніву. Клієнт остовпів від такої грубості,
почав вимагати адміністратора. Олексій отримав сувору догану від начальника
зміни, але йому було байдуже. В середині нього палало глухе роздратування на
весь світ.

В обідню перерву він, за інерцією, поїхав до лікарні. В
палаті панувала важка атмосфера. Мати виглядала виснаженою. Коротке «Привіт»
було єдиним, чим вони обмінялися за пів години. Олексій просто сидів поруч,
дивлячись на свої руки, а мати дивилася в стіну. Навіть нова сусідка замовкла,
відчуваючи напругу між ними.

Після обіду він повернувся в магазин. Решту дня він провів у
похмурій мовчанці, уникаючи контактів з колегами та покупцями. Кожна хвилина
тягнулася як година.

Додому він прийшов виснаженим. На вечерю посмажив сосиски з
макаронами — проста, «холостяцька» їжа, яка не вимагала зусиль. Нагодував
Джессіку, яка сьогодні була напрочуд тихою. Щойно він сів за стіл вечеряти,
телефон блимнув повідомленням. Нове повідомлення від Соні.

«Льошо, привіт! У нас тут велике свято в українській
громаді, готуємося до Дня Незалежності. Тут так багато прапорів, всі люди у
вишиванках і співають українські пісні! Скинула тобі фото з параду в центрі
Торонто. Я сумую за тобою і за Джесс. Як ти там? Соня.»

Олексій подивився на яскраве фото: Соня в вишиванці, сонце,
усмішки. Це виглядало як картинка з іншої планети. Він відчув такий сильний
приступ заздрості й відчуження, що просто закрив повідомлення, не відповівши.

Після вечері ноутбук відкрився майже автоматично. Йому
потрібно було терміново «стерти» цей день, сварку з клієнтом, мовчання матері
та щасливе обличчя Соні. Він поринув у світ порнографії, наче пірнув у крижану
воду. Він шукав найбільш агресивні кадри, намагаючись перебити внутрішній біль зовнішніми
стимулами. Його очі пекли від напруги, але він продовжував дивитися відео доти,
доки мозок не заціпенів.

О третій годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг
спати. Сон був коротким і потворним: йому снилося, що він стоїть посеред
величезного стадіону, де всі люди одягнені в яскраві кольори, як на фото Соні,
а він один — чорно-білий і прозорий, і ніхто його не бачить, а він щосили
намагається щось крикнути іншим людям в мікрофон, який замість звуку видає лише
білий шум.

День двадцять четвертий (вихідний)

Вівторок, 24 серпня 2021 року

Вранці вівторка Київ здригався від святкового гулу. Навіть
на Оболоні відчувалася напружена урочистість повітря: десь далеко гули літаки,
а з відкритих вікон сусідів долинав звук телевізійних трансляцій.   Ранок за вікном був урочистим і нестерпно
чистим. Небо над дахами багатоповерхівок сяяло такою глибокою синявою, що
здавалося штучним, намальованим. Сонячне світло заливало підвіконня,
висвітлюючи кожен шар пилу на склі та кожну подряпину на столі. Повітря було
сухим і нерухомим, але в ньому відчувалася якась електрична напруга великого
міста, що готується до параду. Для Олексія ця сонячна радість була як ляпас —
надто яскрава, надто жива, надто чужа. Він засмикнув штори, але навіть крізь
щільну тканину пробивалося золотаве сяйво, нагадуючи, що світ навколо святкує
життя, поки він повільно в ньому розчиняється.

Для Олексія цей вихідний був лише черговою перешкодою, яку
треба подолати. Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував сочевицю.
Дивився, як дрібні коричневі зерна перетворюються на в'язку масу, що нагадувала
глину. Насипав корму Джессіці, яка з підозрою обнюхала свою миску і неохоче
почала їсти. Спека в квартирі стала майже відчутною на смак — густа, запилена й
нерухома. Поснідавши, він через силу втиснувся у святкову сорочку, яку
наполегливо просила одягнути мати, і вирушив до лікарні.

Дорога в  лікарню була
пеклом. Метро було забите людьми у вишиванках, щасливими сім'ями та молоддю з
жовто-блакитними прапорами. Олексій відчував себе плямою бруду на білому
полотні. Його дратувала ця спільна радість, бо він не мав до неї жодного
стосунку.

У палаті конфлікт спалахнув миттєво. Ніна Олександрівна
дивилася парад по маленькому телевізору над дверима. — Подивись, Льошо, які
молоді хлопці! Які вони статні, — прошепотіла вона, не відриваючи очей від
екрана. — А ти... ти на тридцятиріччя країни виглядаєш як старий дід. Подивись
на свої руки, вони ж тремтять! Чим ти займаєшся ночами? — Знову починаєш? —
Олексій відчув, як жовч підкочується до горла. — Я приїхав у свій вихідний,
привіз тобі все, що ти просила! Тобі мало? — Мені мало твого життя! — крикнула
вона, і нова сусідка по палаті злякано вщухла. — Ти як привид, Олексію! Ти
незалежний тільки від здорового глузду!

Він не став слухати далі. Вискочив з палати, ледь не збивши
з ніг медсестру і поїхав додому, ігноруючи святкові натовпи.

На обід він приготував смажену картоплю з грибами — жирна,
важка їжа була його способом «заїсти» лють. Щойно тарілка спорожніла, він упав
у крісло й відкрив ноутбук. Порнографія сьогодні стала його особистим парадом —
парадом тіней і сурогатів. Він дивився відео три години поспіль, намагаючись
втопити голос матері в стогонах порноактрис із динаміків.

Ввечері він механічно зварив пельмені, густо залив їх оцтом
і перцем. Нагодував Джессіку, яка весь вечір ховалася під диваном, наче
відчуваючи його розпад і знову сів за ноутбук дивитися порно. В цей момент
екран телефона спалахнув. Нове повідомлення від Соні.

«Льошо! Дивись, який парад у Торонто! Тут тисячі людей у
вишиванках, все в жовто-блакитних кольорах. Ми співаємо Державний Гімн України
просто посеред площі. Відчуваю себе частиною чогось великого! Зі Святом Дня
Незалежності тебе, рідний!».

На відео Соня сміялася, навколо неї вирував натовп людей,
майоріли українські  прапори під яскравим
канадським небом. Олексій подивився на свою напівтемну кімнату, на порожні
тарілки та мерехтливий ноутбук. Він нічого їй не відповів. Просто видалив
повідомлення.

Він знову повернувся до порно. Тепер це було маніакальне
бажання довести себе до повного емоційного заціпеніння. Очі пекли, в скронях
стукав пульс, але він не зупинявся, поки не відчув, що мозок остаточно
«вимкнувся». О другій годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов як кара. Олексію снилося, що він стоїть посеред
Майдану Незалежності, але замість людей навколо — гігантські ноутбуки. Вони
починають закриватися один за одним, і він розуміє, що знаходиться всередині
одного з них. Кришка повільно опускається, сонячне світло зникає, залишаючи
лише вузьку смужку синього неону, а зверху на нього тисне величезний палець,
намагаючись натиснути клавішу «Delete». Він прокинувся в холодному поту,
хапаючи ротом повітря, але навколо була лише німа темрява квартири.

День двадцять п’ятий (вихідний)

Середа, 25 серпня 2021 року

Ранок середи  почався
з липкої задухи.

За вікном Оболонь нагадувала розпечену бетонну пустелю.
Повітря було нерухомим і таким густим, що здавалося, його можна торкнутися
рукою. Сонце, ще низьке, але вже агресивне, відбивалося від скляних фасадів
сусідніх багатоповерхівок, засліплюючи і не даючи жодного шансу на ранкову
прохолоду. Пил, піднятий першими машинами, завис у повітрі золотавою, але
задушливою хмарою. Навіть тополі під балконом стояли нерухомо, їхнє припале
листя безвільно звисало, наче побите хворобою. У цьому нерухомому пейзажі не
було жодного натяку на свіжість — лише передчуття виснажливої спеки, яка
заповнюватиме кожен куток квартири.

Кошмар минулої ночі все ще відгукувався тривогою в грудях, і
Олексій довго не міг змусити себе встати. Квартира здавалася чужою, захаращеною
залишками його одноманітних днів. Насилу вставши з ліжка він поплентався на
кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував омлет із
цибулею та вівсянкою. Яйця з шипінням розтеклися по гарячій пательні,
заповнюючи кухню важким жирним запахом. Він з’їв усе прямо зі сковорідки,
стоячи біля вікна й дивлячись на порожній дитячий майданчик внизу. Джессіка
терлася об його ноги, вимагаючи своєї частки уваги. Він мовчки насипав їй
корму, спостерігаючи за її механічними рухами. В її котячій стабільності була
якась болюча для нього докора. Поснідавши, він вирушив до лікарні.

Поїздка до лікарні була схожа на відбування повинності.
Спека на вулиці стала сухою, пильною. У палаті панувала тиша, яку порушувало
лише сопіння сусідки. Мати виглядала блідою, її очі за останню добу наче ще
глибше запали.

Сварка почалася майже без приводу. Мати запитала, чи не
збирався він хоча б навести лад у своїй кімнаті до її повернення. — Ти знову за
своє? Я що, прибиральник? — спалахнув Олексій. — Я працюю, їжджу до тебе щодня,
тягаю ліки! Що тобі ще від мене треба? — Мені треба, щоб ти нарешті ожив! —
голос матері здригнувся від стримуваних сліз. — Ти дивишся на мене, а я бачу не
особистість, а лише пусту оболонку людини. Ти став як тінь, Льошо. Тебе немає в
цій палаті, тебе немає в цьому житті! — Знаєш що? Сама справляйся зі своїм
«життям»! — крикнув він і, не чекаючи відповіді, вилетів із палати. Його лють
була змішана з диким, майже тваринним бажанням швидше опинитися перед екраном.

В обід він повернувся додому. Щоб заглушити тремтіння в
руках, взявся готувати обід — зварив спагеті, щедро засипавши їх дешевим сиром
і перцем. Їжа була важкою, гарячою, вона мала б дати сили, але дала лише
бажання забутися.

Щойно їжа на тарілці була з’їдена, ноутбук опинився на
колінах. Блакитне світло знову залило його обличчя, стираючи реальність. Години
пролітали непомітно: одне відео змінювало інше, кожен новий клік обіцяв те, чого
він не міг знайти в реальності — легкого задоволення без жодних зобов’язань.
Він не помічав, як сонце сідало, як довгі тіні повзли по стінах.

Вечеря була пізньою і холодною — залишки спагеті прямо з
каструлі. Він знову нагодував Джессіку, яка тепер дивилася на нього з острахом.
Саме тоді телефон на столі завібрував — повідомлення від Соні.

«Льошо, ти бачив фото? Я з друзями сиджу в барі. Нас тут так
багато, ми всі як одна дружня родина. Я відчуваю такий підйом! Чому ти мовчиш?
У тебе все добре? Я хвилююся. Напиши хоч слово. Обіймаю, Соня».

Він дивився на екран, і слова Соні про «родину» та «підйом»
здавалися йому знущанням. Він відчув, як між ними виросла непроглядна стіна.
Замість відповіді він просто перевернув телефон екраном донизу.

Другий за день забіг у світ порно був марафонським. Олексій
шукав дедалі більш жорсткі та дивні сюжети, наче намагаючись пробити стіну
власної емоційної глухоти.  Його пальці
заціпеніли, а в очах наче розсипали пісок. Коли він нарешті закрив ноутбук щоб
лягати спати була вже третья година ночі.

Сон був миттєвим, але не приніс відпочинку. Йому знову
снилося щось незв’язне — нескінченні лабіринти з лікарняних ліжок, де на
кожному лежав ноутбук, який замість звуку видавав голос його матері, що кликав
його на ім’я з іншого кінця цифрової безодні.

День двадцять шостий (робочий)

Четвер, 26 серпня 2021 року

Новий ранок четверга 
зустрів Олексія ниючим болем у потилиці. Він прокинувся з відчуттям, що
його мозок — це перегрітий процесор, який працює на межі можливостей. За вікном
розгортався типовий серпневий ранок: небо було не блакитним, а якимось
вицвілим, ніби випрана тисячу разів тканина. Сонце, ще низьке, але вже
агресивне, пробивалося крізь шар міського смогу, заливаючи підвіконня важким
жовтим світлом. Повітря в кімнаті за ніч стало густим і нерухомим; навіть
відчинене вікно не приносило полегшення — з вулиці доносився лише гул перших
маршруток та запах розігрітого асфальту.

Повідомлення від Соні, залишене без відповіді, висіло над
ним невидимою хмарою провини. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на
кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував вівсянку.
Поки пластівці розбухали в окропі, він зварив яйце некруто. Процес очищення
шкаралупи під холодною водою був єдиною хвилиною спокою. Він з’їв сніданок
механічно, відчуваючи лише клейку текстуру каші та рідкий жовток. Джессіка,
вигнувши спину, терлася об його ноги. Він мовчки насипав їй корм, спостерігаючи
за її ритмічним хрускотом, і поїхав на роботу у місто, де повітря вже пахло
розпеченим бетоном і пилом. Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

 Дорога до метро була
короткою дистанцією крізь липку спеку. У вагоні метро Олексія втиснули в кут
біля дверей, де він опинився затиснутим між чиїмось спітнілим плечем у дешевій
сорочці та холодним металом поручня. Натовп дихав йому в обличчя сумішшю
ранкової кави, важких парфумів та втоми. Люди навколо стояли нерухомо,
втупившись у екрани смартфонів, наче під’єднані до єдиної мережі. Коли потяг
різко гальмував, людська маса хиталася як один організм, але кожен залишався
безнадійно самотнім. Олексій заплющив очі, намагаючись відключитися від гуркоту
коліс та чужого тепла, що проникало крізь одяг. Йому здавалося, що він — просто
ще одна деталь у цьому іржавому механізмі, який везе його в черговий день без
змісту.

На роботі в «Епіцентрі» було тихо. Покупці ліниво бродили
між рядами і нічого не купували.

В обід він знову був у лікарні. У палаті було нестерпно
душно. Мати лежала з вологим рушником на чолі. Вчорашня сварка не була забута —
вона просто застигла між ними важким осадом. — Привіз ліки, — сказав він,
кладучи пакунок на тумбочку. — Дякую, — сухо відповіла вона, не знімаючи
рушника.

— Льошо, скільки це буде тривати? — почала вона без вступу.
— Що саме, мам? Я ж приїхав, ліки купив... — Це! Твоя відсутність! — вона
обвела рукою простір навколо нього. — Тобі майже тридцять. Чому ти не
одружуєшся? Чому ти досі поводишся як підліток, який ховається від світу в
своїй кімнаті? — Мам, зараз не час про це... — А коли буде час? Коли я помру?
Ти боїшся відповідальності, Олексію. Боїшся стати чоловіком, боїшся, що хтось
побачить твою порожнечу. Ти уникаєш життя! Одруження — це не просто штамп, це
готовність бути для когось опорою. А ти... ти навіть для себе не опора. Ти
просто користувач, Льошо. Ти користуєшся моїм терпінням, а сам лише споживаєш
еротичні картинки в своєму ноутбуці.

Олексій нічого їй не відповів. Він розвернувся і вийшов з
палати, відчуваючи, як усередині все закипає. Повернення до магазину і решта
зміни пройшли як у мареві. Він рахував хвилини до кінця робочого дня, наче
в’язень до звільнення.

Вдома він був виснаженим. На вечерю приготував куряче філе з
овочами, але майже не відчув смаку спецій. Нагодував Джессіку і майже одразу
відкрив ноутбук.

Повідомлення від Соні знову висвітлилося на екрані телефона.
Він на мить завагався, але бажання втекти від реальності перемогло. Він не став
відкривати чат спілкування з нею. Замість цього він відкрив знайому вкладку з
порно на ноутбуці. Порнографія знову стала його прихистком, де не було ні
хворих матерів, ні задушливих торгових залів.

Він дивився відео одне за одним, доки очі не почали пекти
від напруження, а реальність не розчинилася в мерехтінні пікселів. Це був
спосіб самоанастезії, який ставав дедалі небезпечнішим.

О другій годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг
спати. Сон був важким і фрагментарним. Йому снилося, що він стоїть у
величезному порожньому «Епіцентрі», де замість шпалер на стелажах висять
людські обличчя, і серед них він намагається знайти своє, але бачить лише чорні
порожні чорні екрани.

День двадцять сьомий (робочий)

П'ятниця, 27 серпня 2021 року

П'ятниця почалася з дивного відчуття — наче всередині
Олексія щось клацнуло, перемикаючи його в режим очікування. Вчорашні слова
матері про те, що він «підліток який уникає відповідальності», залишили по собі
гіркий осад, який вимагав негайної дії.

Ранок за вікном здавався трохи чіткішим, ніж зазвичай. Перші
промені сонця ще не встигли розжарити цеглу сусідньої багатоповерхівки, і в
повітрі відчувався легкий, майже непомітний натяк на наближення осені —
прохолодний протяг, що на мить хитнув фіранку. Місто прокидалося з якимсь
особливим п'ятничним гулом: двірник ритмічно шкрябав мітлою по тротуару, а десь
удалині пронизливо загавкав пес. Олексій дивився на це через скло, і йому
здавалося, що сьогодні світ виглядає як декорація до початку чогось нового.  Насилу вставши з ліжка він поплентався на
кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував вівсянку.
Поки пластівці розбухали, він зварив яйце некруто, зосереджено стежачи за часом
на таймері. Очистив його під струменем холодної води, наче це був важливий
технологічний процес. Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу. Ранкове
метро було забите людьми, які вже мріяли про вечір п'ятниці, але Олексій
відчував себе осторонь цієї загальної млості.

На роботі  в
"Епіцентрі" він працював із подвоєною силою. Консультації покупців
щодо шпалер і клею стали чіткими й лаконічними. Олексій намагався не думати про
вечір, повністю занурившись у робочий ритм, щоб швидше дочекатися обіду.

В обід він поїхав до лікарні. Спека в Києві почала поступово
спадати, залишаючи по собі важку задуху. У палаті мати виглядала краще, але між
ними все ще висіло напружене мовчання минулої сварки. Олексій сів на край
стільця і, не піднімаючи очей, почав: — Мам, я вчора багато думав. Давай
укладемо парі. На тисячу гривень. Ніна Олександрівна здивовано відклала книгу.
— Парі? На що? — Дай мені десять тижнів. Рівно десять. Якщо за цей час я не
доведу, що змінюю своє життя на краще, якщо не знайду нову мету — я визнаю, що
ти була права, і віддам тобі гроші. Мати довго мовчала, розглядаючи його
втомлене обличчя. — Добре, Льошо. Парі прийнято. Але пам'ятай: мені не потрібні
твої гроші. Мені потрібен ти — такий, яким ти був до всього цього.

Повернення на роботу після лікарні пройшло в стані дивного
піднесення. Він відчував себе гравцем, який нарешті зробив свою головну ставку.
Решта зміни пролетіла непомітно.

Вдома він був близько дев'ятої вечора попередньо зайшовши до
"Сільпо" купити продукти. На вечерю Олексій приготував куряче філе з
овочами — аромат свіжої вечері на мить зробив квартиру затишною. Нагодував
Джессіку, яка вже чекала біля порожньої миски, і нарешті сів відпочити. У цей
момент телефон запищав — нове повідомлення від Соні: «Льошо, чому ти мовчиш? Я
бачила, що ти був онлайн. Будь- ласка, напиши мені хоч слово. Я дуже сумую за
тобою... Соня».

Він дивився на екран кілька хвилин. Пальці зависли над
клавіатурою смартфона, щоб відповісти їй на повідомлення, але страх перед
реальною розмовою, перед необхідністю бути щирим, знову виявився сильнішим за
його нову рішучість. Замість месенджера рука звично потягнулася до ноутбука.

Це був зрив. Попри щойно укладене з матір'ю у лікарні парі,
попри обіцянку матері, він знову відкрив знайомі вкладки з  порно. Порнографія сьогодні стала для нього
способом «відсвяткувати» початок змін або, можливо, останньою спробою вхопитися
за старий, звичний світ, де все було просто й безвідповідально. Він занурився в
мерехтіння екрана на кілька годин, випалюючи в собі залишки денного ентузіазму.
Очі пекло, а в грудях порожнеча стала ще більшою. О другій годині ночі Олексій
закрив ноутбук і ліг спати. Заснув він миттєво — важким, безпросвітним сном, у
якому час почав свій невблаганний відлік: тиждень перший, день перший.

День двадцять восьмий (робочий)

Субота, 28 серпня 2021 року

Перший ранок десятитижневого відліку зустрів Олексія сірим
маревом над Оболонню. За вікном панувала дивна суботня тиша, яку лише зрідка
порушував гуркіт далекого трамвая. Небо, затягнуте низькими шаруватими хмарами,
нагадувало брудну вату, крізь яку марно намагалося пробитися сонце. Вологість
була такою високою, що на склі зсередини виступив тонкий шар конденсату,
розмиваючи обриси сусідніх дахів. Світ здавався незавершеним ескізом, де все
було приглушеним і невиразним — саме таким, як і самопочуття Олексія. Він
прокинувся з чітким усвідомленням: «Сьогодні все має бути інакше». Проте тіло,
отруєне нічним сидінням за ноутбуком, слухалося неохоче. Насилу вставши з ліжка
він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він знову зварив чорну каву і приготував
вівсянку з вареним яйцем. Цей набір продуктів став для нього чимось на кшталт
аскетичної дієти перед боєм. Він зосереджено чистив яйце, намагаючись зняти
шкаралупу одним цілим шматком — маленька перемога в дрібницях. Джессіка терлася
об щиколотки, і він насипав їй корм, затримавши руку на її теплій спині. —
Перший день, Джесс. Тримай за мене лапи, — пробурмотів він і поснідавши
вівсянкою з вареним яйцем та чашкою чорної кави поїхав на роботу.

У метро суботній ранок відчувався інакше, ніж будні, але
вагон все одно був забитий. Тільки тепер замість втомлених офісних працівників
його оточували галасливі компанії молоді з рюкзаками, що їхали на пляжі чи
заміські прогулянки, та дачники з оберемками сумок. Олексія затиснули біля
вікна, що виходило в чорноту тунелю. Повітря у вагоні було спертим і гарячим;
вентиляція не справлялася, і піт лоскотно стікав по спині під сорочкою. Поки
всі навколо обговорювали плани на вечір, сміялися і штовхалися, Олексій стояв
кам'яною статуєю, вчепившись у поручень так міцно, що побіліли кісточки
пальців. Цей живий, пульсуючий натовп лише посилював його відчуття відчуженості
— він їхав не на відпочинок, а на чергову зміну своєї внутрішньої в'язниці.

 Робота в «Епіцентрі»
пройшла під знаком внутрішньої напруги. Олексій намагався бути підкреслено
ввічливим із клієнтами, наче це було частиною його «плану порятунку». Кожен
проданий рулон шпалер він подумки зараховував до активу своєї майбутньої
перемоги в парі.

В обід він поїхав до лікарні. У палаті пахло спиртом і
тушкованою капустою. Мати виглядала зосередженою. — Ну що, перший день пішов? —
запитала вона замість вітання. — Пішов, мам. Поки що все за планом, — Олексій
намагався впевнено посміхнутися, але очі, що припухли від недосипу, зраджували
його. Вони поговорили про дрібниці, про лікарів, про виписку, яка вже не за
горами. Але в повітрі все одно висіла напруга: мати чекала на справжні зміни, а
Олексій просто намагався досидіти цей візит, відчуваючи, як під вечір його воля
починає слабшати.

Після лікарні він повернувся на роботу, щоб відпрацювати
другу половину зміни. Вечірні години в гіпермаркеті тягнулися нескінченно.
Світло люмінесцентних ламп різало очі, а штучне повітря залу здавалося мертвим.
Він механічно переставляв рулони, консультував покупців, але думками вже був
удома. Кожен усміхнений відвідувач викликав у нього глухе роздратування: люди
купували шпалери для ремонтів у своїх справжніх життях, а він лише намагався
втримати свій картковий будинок від повного краху.

Вдома він був близько десятої. На вечерю приготував смажену
рибу — ніжне м'ясо в хрусткій скоринці на мить повернуло йому відчуття
реальності. Нагодував Джессіку, яка сьогодні була напрочуд лагідною. Саме тоді
телефон блимнув. Нове повідомлення від Соні: «Льошо, мені сьогодні наснилося,
що ми разом гуляємо біля Дніпра. Так реально... Я бачу, ти читаєш мої
повідомлення, але мовчиш. Будь -ласка, скажи хоч щось. Я сумую за твоїм
голосом».

Він дивився на ці літери, і вони здавалися йому голками.
Провина перед Сонею, втома від роботи і страх програти парі матері створили
всередині нього гримучу суміш. Замість того, щоб набрати номер або хоча б
написати «Привіт», він відчув непереборний страх. Реальна близькість вимагала
зусиль, яких у нього не лишилося.

Після вечері він відкрив ноутбук. Це був акт капітуляції в
перший же день «нового життя». Порнографія стала тим самим наркозом, який дозволив
не думати про Соню, про парі на тисячу гривень і про те, що він знову збрехав
матері в очі. Він занурився у віртуальний світ на три години, випалюючи залишки
совісті блакитним світлом екрана.

Коли о третій годині ночі 
він вимкнув ноутбук щоб лягати спати Олексій відчував лише огиду до
себе. Заснув він важко, з відчуттям, що його парі почалося з фальстарту, а
десять тижнів — це занадто великий термін для людини, яка не може витримати без
порно навіть один день.

День двадцять дев’ятий (вихідний)

Неділя, 29 серпня 2021 року

Неділя почалася з липкої тиші. Олексій розплющив очі й
одразу відчув тягар учорашнього зриву. Парі, укладене з матір’ю, здавалося
тепер не рятівним колом, а зашморгом, який він сам накинув собі на шию.

За вікном розгортався недільний ранок, позбавлений будь-якої
ознаки життя. Місто ніби застигло в бурштині серпневої спеки: вулиці були
порожніми, а сонячне світло, важке й хворобливо-жовте, нерухомо лежало на
фасадах сусідніх багатоповерхівок. Навіть тополі у дворі не ворушилися — повітря
було настільки густим і перегрітим, що здавалося, його можна торкнутися рукою.
Далекий гуркіт трамвая доносився наче крізь товстий шар вати, лише підкреслюючи
повну ізоляцію квартири. Світ за вікном виглядав як пересвічена фотографія, на
якій випарувалися всі кольори, залишивши лише білувате марево над розпеченим
дахом гаражів. Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречку з
вареним яйцем. Він дивився, як пара повільно піднімається над тарілкою,
розчиняючись у нерухомому повітрі кухні. Чистив яйце зосереджено, наче знімаючи
тонку шкіру з власного роздратування. Джессіка, відчуваючи його похмурий
настрій, не мурчала, а просто чекала біля миски. Він насипав їй корм, слухаючи
сухий звук кульок, що падали на керамічне дно — звук, який здався йому занадто
гучним у цій порожній квартирі. Поснідавши він поїхав до матері.

Поїздка до лікарні була важкою через спеку, що знову
навалилася на місто. У палаті пахло кварцуванням і в’ялими квітами. Мати сиділа
біля вікна, спостерігаючи за тополями, що жовтіли в лікарняному дворі.

— Прийшов, — сказала вона, не повертаючи голови. — Другий
день твого «нового життя», Льошо. Олексій сів поруч. Відбувся особливий діалог,
який змусив його заціпеніти: — Знаєш, — почала мати тихим, але твердим голосом,
— я сьогодні вночі думала про це твоє парі. Тисяча гривень — це ціна твоєї
відмови від самого себе. Ти думаєш, що купуєш у мене час, але насправді ти
просто намагаєшся відкупитися від власної душі. Ти хочеш виграти гроші, але
ризикуєш програти людину в собі.

— Мам, я просто намагаюся виплисти, — пробурмотів він. — Щоб
виплисти, треба перестати тягнути з собою каміння, Олексію. А твій ноутбук — це
навіть не каміння, це ціла скеля на твоїх плечах.

Він повернувся додому в обід, відчуваючи себе розбитим після
цієї розмови. На обід зварив суп із сочевицею — густий, пряний, він мав би
наситити, але в роті залишався лише присмак попелу. Почуття провини перед
матір’ю і страх перед її словами вимагали негайного «вимкнення».

Після обіду ноутбук відкрився майже сам собою. Олексій
занурився в порнографію, намагаючись стерти з пам’яті обличчя матері. Години
пролітали, як хвилини. Він не помічав, як сонце повільно переповзало по стіні,
залишаючи кімнату в напівтемряві. Це був його спосіб сховатися від того
«особливого діалогу» з матір'ю, який влучив занадто точно в ціль.

Ввечері він змусив себе встати, щоб приготувати вечерю.
Посмажив курячі крильця в медовому соусі — солодкий і гострий запах заповнив
кухню. Насипав корму  Джессіці, яка тепер
дивилася на нього з острахом, забившись під кухонний куточок.

Екран телефону блимнув. Нове повідомлення від Соні: «Льошо,
я щойно повернулася з прогулянки. Тут такий захід сонця... червоний-червоний.
Будь -ласка, розкажи мені, що з тобою відбувається. Я відчуваю, що з тобою тут
щось діється».

Він не відповів. Кожне слово Соні було як удар током.
Замість того, щоб написати хоча б «Добраніч», він знову відкрив ноутбук. Другий
сеанс порно за день був довшим і похмурішим. Він шукав відео, які б повністю
заглушили в ньому залишки людських емоцій.

Коли Олексій нарешті закрив ноутбук щоб лягати спати, була
глибока ніч. Десь третя година ночі. Кімната здавалася холодною, попри серпневу
спеку. Сон Олексія був важким і фрагментарним. Йому снилося, що він стоїть
посеред порожнього торгового залу, а замість шпалер на стінах висять
роздруковані повідомлення від Соні, і він намагається їх зафарбувати сірою
фарбою, але вони проступають знову і знову, вимагаючи відповіді.

День тридцятий (вихідний)

Понеділок, 30 серпня 2021 року

Понеділок зазвичай означає початок чогось нового, але для
Олексія цей вихідний став лише продовженням затяжного піке. За вікном ранок
розгортався з жорстокою енергією робочого дня. Оболонь наповнилася різкими
звуками: гуркітом сміттєвозів, виском гальм і тисячами кроків людей, що
поспішали до метро. Сонце, немов розпечена мідна монета, висіло над дахами,
випалюючи залишки нічної прохолоди. Повітря було настільки густим і насиченим
запахами пилу та вихлопних газів, що його, здавалося, можна було різати ножем.
Олексій сидячи на ліжку спостерігав крізь скло за цією метушнею, відчуваючи
себе за бортом життя, яке неслося повз нього з невблаганною швидкістю.

Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував пшеничну
кашу. Він довго розмішував її в каструлі, дивлячись, як крупа стає однорідною і
в’язкою. Поруч на пательні шипів омлет — він збив його нашвидкуруч, не дбаючи
про пишність. Налив велику чашку міцної чорної кави; її гіркота була єдиним, що
хоч трохи прояснювало свідомість після нічного заціпеніння перед екраном
ноутбука.

Джессіка обережно підійшла до столу, спостерігаючи за кожним
його рухом. Олексій мовчки насипав їй корм, слухаючи сухе шарудіння гранул, і
зробив перший ковток обпікаючої кави. Вона пахла робочим ранком, якого сьогодні
не було, і порожнечею, яка була завжди. Поснідавши він поїхав до матері у
лікарню.

У лікарні сьогодні панувала гнітюча тиша кінця літа. Мати
сиділа в кріслі, її пальці неспокійно перебирали край ковдри. Олексій сів
навпроти, уникаючи її погляду.

— Знаєш, Льошо, — тихо промовила вона, — мені сьогодні
наснився твій батько. Він стояв у нашому старому коридорі й ніяк не міг знайти
ключі від квартири. Я дивилася на нього і розуміла: він не ключі шукає, він
шукає двері, яких уже давно немає. Олексій мовчав, розглядаючи білу кахлю на
підлозі. — Я дивлюся на тебе зараз і бачу те саме, — продовжувала вона. — Ти
теж шукаєш ключі. Тільки ти намагаєшся відкрити ними екран свого ноутбука,
сподіваючись, що там знайдеш вихід. Але там немає дверей, сину. Там тільки
дзеркало в екрані, яке показує тобі те, чого ти боїшся найбільше — твою
самотність.

Ці слова викликали в Олексія напад німого відчаю. Він швидко
попрощався, посилаючись на справи, і 
вибіг з палати.

Обід вдома був швидким і неохайним — він просто розігрів
залишки вчорашньої їжі, не відчуваючи ні голоду, ні задоволення. Слова матері
про «дзеркало в екрані» стояли в нього перед очима. Щоб позбутися цього образу,
він зробив те, що робив завжди — відкрив ноутбук. Порнографія сьогодні була
його способом довести, що мати помиляється, що там є не лише дзеркало, а цілий
світ, де він може бути ким завгодно. Він просидів так до самого вечора, поки
спина не затекла, а мозок не став схожим на вату.

На вечерю він приготував макарони з сиром, щедро приправивши
їх гострим соусом, наче намагався розбудити свої смакові рецептори. Нагодував
Джессіку, яка весь день ховалася за шторами, і сів біля відчиненого вікна.
Телефон на столі завібрував — нове повідомлення від Соні.

«Льошо, я сьогодні була в українському соборі тут, у
Торонто. Поставила свічку за здоров’я твоєї мами... і за нас. Мені так не
вистачає твоїх повідомлень. Ти наче зникаєш, і я не знаю, як тебе втримати.
Будь -ласка, не мовчи».

Він прочитав це, і всередині нього щось боляче стиснулося.
Але замість того, щоб написати відповідь, він знову відчув ту саму паралізуючу
провину. Він не міг їй написати, бо відчував себе брудним і порожнім.

Замість відповіді Олексій знову відкрив ноутбук. Другий за
день сеанс порно був агресивним і довгим. Він намагався досягти піку емоцій,
щоб просто вимкнутися.

Коли він нарешті закрив кришку ноутбука щоб лягати спати, в
кімнаті було темно. Десь близько другої години ночі. Тільки червоне око
індикатора на телевізорі світилося в кутку, наче чиєсь невблаганне
спостереження. Сон Олексія був важким. Йому снилося, що він стоїть перед
величезним дзеркалом, але замість свого відображення бачить лише нескінченні
рядки програмного коду, які повільно стирають його обличчя, залишаючи замість
очей дві порожні чорні дірки у білому черепі.

День тридцять перший (робочий)

Вівторок, 31 серпня 2021 року

Останній ранок серпня дихнув у вікно прохолодою, яка, втім,
швидко розчинилася в міському смогу. У вівторок Олексій прокинувся з відчуттям
піску під повіками — наслідок нічного марафону перед екраном ноутбука. Небо над
спальним районом було бляклим, немов випрана тисячу разів сорочка. Сонце,
затиснуте між верхівками багатоповерхівок, здавалося не яскравим світилом, а
розпеченою мідною монетою, що ледь пробивалася крізь марево вихлопних газів та
пилу. На підвіконні лежав тонкий шар сірого нальоту — осад безсонної ночі та
великого міста. Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і приготував перлову
кашу. Крупа варилася довго, і він терпляче чекав, поки зерна стануть м’якими.
Поруч на пательні підсмажив яєчню — два жовтки дивилися на нього, як порожні
очі. Він з’їв усе мовчки, відчуваючи важкість їжі, яка мала дати йому сили на
робочий день. Насипав корму Джессіці. Кішка підійшла до миски ліниво, наче теж
втомилася від нескінченної серпневої спеки та похмурого настрою господаря.
Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Дорога на роботу в метро здавалася нескінченною.   Вагон був забитий вщент: потік людей
всмоктав Олексія всередину, притиснувши до холодних дверей. Повітря було
важким, вологим і пахло сумішшю дешевого парфуму, кави на винос та спітнілого
розпачу тих, хто не хотів їхати на роботу. Хтось уткнувся йому плечем у спину,
чийсь лікоть тиснув під ребра, але Олексій навіть не ворухнувся. Люди навколо
читали новини про підготовку до навчального року, а він просто дивився у темне
вікно тунелю, бачачи там своє відображення, яке в спалахах технічних ліхтарів
здавалося чужим і розмитим. В «Епіцентрі» ранок почався з інвентаризації
запасів шпалер і викладки нового товару на полиці. Під час перерви його колега,
Андрій, з яким вони зазвичай лише перекидалися парою слів про товар, підійшов
до нього з усмішкою. — Слухай, Льохо, ми тут із хлопцями в суботу на Десну
намилилися. Риболовля, вогнище, ночівля. Поїхали з нами? Тобі треба розвіятися,
а то ходиш як привид. Олексій відчув, як усередині все стислося. Пропозиція
була щирою, але для нього вона означала вихід із зони комфорту, де панував
ноутбук. — Я... я подумаю, Андрію. У мене там плани, — збрехав він, вже знаючи,
що нікуди не поїде. Бути серед людей, де треба розмовляти і бути «справжнім»,
здавалося йому зараз неможливим завданням.

В обід він знову поїхав до матері у лікарню. Ніна
Олександрівна виглядала втомленою від лікарняних стін. Вони майже не розмовляли
про парі, лише обмінялися новинами про здоров’я. Її мовчання тиснуло на нього
сильніше за будь-які докори — вона чекала на реальні зміни у його житті, а не
на красиві слова.

Після обіду він повернувся на роботу. Решта зміни пройшла в
механічному ритмі: чеки, рулони, консультації. Кожен його рух був частиною
великого спектаклю під назвою «нормальне життя».

Вдома він був о дев'ятій. На вечерю посмажив картоплю з
цибулею — запах дитинства на мить пом’якшив його напруження. Нагодував
Джессіку, яка вдячно муркнула і вмостилася поруч на стільці.

Саме тоді телефон на столі завібрував. Нове повідомлення від
Соні: «Льошо, літо закінчується... Завтра вже вересень.  Я тут дивлюся на календар і розумію, що ми не
говорили вже цілу вічність. Напиши мені, будь-ласка. Хоча б слово».

Він дивився на ці літери, відчуваючи, як серце починає
битися швидше.  Він знову не знайшов у
собі сил відповісти. Замість цього він відкрив ноутбук на знайомій вкладці.

Це був його спосіб завершити літо. Порнографія знову стала
його притулком. Він дивився відео одне за одним, намагаючись заглушити і голос
Андрія, що кликав на риболовлю, і благання Соні, і мовчазний очікувальний
погляд матері. Він занурився в це марево на кілька годин, доки тіло не
заціпеніло. О третій годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Заснув Олексій тільки під ранок. Йому снилося, що він стоїть
на березі річки з вудкою, але замість риби витягає з води шматки розірваних
кабелів та потрощені комп'ютерні клавіатури, а на іншому березі стоїть Соня і
махає йому рукою, але він не може її розгледіти через густий сизий туман, що
піднімається від води.

День тридцять другий (робочий)

Середа, 1 вересня 2021 року

Перше вересня середи дихнуло в обличчя прохолодним, майже
осіннім вітром. За вікном розгорталася картина, від якої Олексію ставало майже
фізично млосно. Небо було високим і пронизливо синім, без жодної хмаринки —
такий колір буває лише на початку вересня, коли літо вже пішло, а справжні
холоди ще не наважилися заявити про себе. На шкільному подвір’ї навпроти
виднілися яскраві плями квітів: айстри, гладіолуси, жоржини. Повітря було
настільки прозорим, що здавалося, ніби можна побачити кожен листок на каштанах,
які вже почали вкриватися іржавими плямами осені. Місто наповнилося білими
сорочками школярів та галасом, який долітав навіть крізь зачинені склопакети
від якого Олексію хотілося сховатися ще глибше у свою бетонну мушлю. Для всіх
починався «новий цикл», а для нього — новий день його особистого пекла. Насилу
вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і приготував гречану
кашу з  вареним яйцем. Гіркуватий смак
крупи добре пасував до його настрою. Він зосереджено очищав яйце від шкаралупи,
намагаючись не думати про те, що перші дні парі він уже фактично програв самому
собі. Налив чашку міцної кави, яка була такою чорною, що в ній не відбивалося
навіть світло лампи.

Джесіка сиділа на підвіконні, спостерігаючи за метушнею у
дворі. Олексій насипав їй корм у миску.

— Ну що, Джесс, осінь, — тихо кинув він, але кішка навіть не
повернула голови. Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу. Дорога на роботу
була сповнена контрастів. У метро їхали усміхнені батьки з дітьми, а Олексій
відчував себе чужим на цьому святі життя. У магазині «Епіцентр» теж відчувався
початок сезону: люди масово купували лампи, обігрівачі та дрібниці для дому,
готуючись до зимових холодів.

В обід він знову був у лікарні. Мати виглядала блідою, але в
її очах з’явилася якась нова, сталева рішучість. — Сьогодні перше вересня,
Льошо, — сказала вона, коли він сів поруч. — Колись ти цього дня йшов до школи
з величезним букетом айстр. Ти вірив, що можеш стати ким завгодно. А зараз...
на кого ти перетворюєшся? Ти хоч розумієш, що через дев’ять тижнів наше парі
закінчиться, і ти залишишся на попелищі свого життя? Олексій лише стиснув зуби.
Він не хотів сперечатися, бо знав — вона права.

Після обіду він повернувся до магазину. Андрій, колега,
знову підійшов до нього: — То що, рибалка в силі? Хлопці вже черв'яків
замовили, буде круто. Не кидай нас, Льохо. — Вибач, Андрію... В мене ж мама в
лікарні, треба бути весь час поруч, — збрехав Олексій, хоча насправді знав, що
суботу він проведе в обіймах свого ноутбука. Брехня далася йому легко, але по
собі залишила брудний присмак.

Вдома він був пізно. На вечерю приготував курячі гомілки,
запечені з картоплею. Запах спецій трохи заспокоїв його розхитані нерви.
Нагодував Джессіку, яка нарешті зглянулася і потерлася об його коліно.

Саме тоді телефон знову нагадав про себе. Повідомлення від
Соні: «Льошо, сьогодні в Торонто теж прохолодно. Згадала наше побачення у кафе
«L'Kafa Cafe» на проспекті Героїв Сталінграда 
в Києві. Чому ти не відповідаєш на мої повідомлення? Я починаю думати,
що я тобі більше не потрібна. Просто скажи правду, це краще за це мовчання.
Подзвони мені будь-ласка».

Від цих слів у нього перехопило подих. Провина тиснула на
плечі, як багатотонна плита. Він хотів написати: «Сонечко, мені просто
страшно», але пальці звично відкрили кришку ноутбука.

Це був його спосіб втечі від відповідальності за чужі
почуття. Він відкрив порносайт, і сине світло екрана миттєво поглинуло його
реальність. Він дивився відео до другої години ночі, поки мозок не заціпенів, а
обличчя Соні не розчинилося в калейдоскопі цифрових тіл. Це була його «осіння
терапія» — жорстока, руйнівна, але така звична. О другій годині ночі Олексій
закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Йому снилося, що він шістнадцятирічний школяр  іде шкільним коридором, але замість дверей до
класів там — величезні дзеркала. Він зазирає в них і бачить не себе, а Соніне
обличчя, яке повільно вкривається тріщинами, а з цих тріщин висипається на
підлогу чорний  пісок.

День тридцять третій (робочий)

Четвер, 2 вересня 2021 року

Новий ранок четверга зустрів Олексія важким небом, що
обіцяло дощ, який так і не пішов. Кожна клітина тіла вимагала сну, але
внутрішній механізм, накручений почуттям провини та парі, змусив його піднятися
з ліжка. Коли він підійшов до вікна, місто здавалося застиглим у сірій смолі.
Низові хмари чіплялися за антени на дахах сусідніх дев'ятиповерхівок, створюючи
ілюзію низької стелі, яка тиснула на плечі. Вулиця внизу виглядала потьмянілою:
асфальт набув відтінку вологого графіту, а дерева, ще вчора яскраві, тепер
здавалися брудними декораціями до старого фільму. Жоден листок не ворушився —
повітря було густим, нерухомим і пахло пилом, який так і не змила обіцяна
злива.  Постоявши кілька хвилин біля
вікна він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і приготував
кукурудзяну кашу з підсмаженим беконом та яєчнею. Яскравий колір каші
контрастував із сірістю за вікном. Він їв повільно, прислухаючись до того, як
бекон хрумтить на зубах, наче намагався через смак їжі повернути собі відчуття
реальності. Насипав корму Джессіці — кішка сьогодні була напрочуд спокійною,
лише уважно стежила за ним своїми бурштиновими очима поки він їв. Поснідавши,
він зібрався і поїхав на роботу.

Дорога до «Епіцентру» перетворилася на чергове випробування.
У переповненому вагоні метро Олексія затиснули між дверима та кремезним
чоловіком у чорному плащі. Повітря всередині було спертим, перенасиченим
запахами кави, сигаретного диму та людського тіла. Вагон кидало з боку в бік, і
Олексій змушений був відчувати кожне чуже зіткнення плечем чи ліктем. Він
заплющив очі, але шум поїзда, що вгризався в тунель, здавався нестерпно гучним,
наче метал скреготав прямо по його оголених нервах. Навколо люди вдивлялися в
екрани смартфонів, гортаючи стрічки новин, і Олексій відчув раптовий укол
нудоти від цієї нескінченної цифрової метушні, частиною якої він сам ставав
щоночі.

Робота в «Епіцентрі» почалася з несподіванки. У відділі
панувало пожвавлення. Тетяна, адміністраторка, яка завжди вирізнялася своєю
енергійністю, підійшла до нього біля стелажів із ламінатом. — Льошо, привіт! У
мене в суботу день народження, святкуємо вдома, по-простому. Заходь
обов'язково, будуть усі наші. Тобі корисно змінити обстановку! Олексій видавив
із себе вдячну посмішку, відчуваючи, як усередині росте паніка. Ще одне
запрошення, ще одна спроба витягнути його на світло. — Дякую, Тань, я
постараюся... якщо з мамою все буде добре, — знову використав він хворобу
матері як щит, хоча від цього на душі стало ще брудніше.

В обід він поїхав до лікарні. Мати виглядала бадьорішою, її
вже почали готувати до виписки. —Чому ти не брав телефон ? — запитала вона
одразу, щойно він переступив поріг палати. — Мам, я на роботі був, не міг
розмовляти, — Олексій відвів погляд. — Ти так нічого і не змінив у своєму житті?
Ти програєш своє парі не мені, ти програєш його самому життю. Подумай про це.

Повернення на роботу після лікарні було важким. Кожне слово
матері відлунювало в голові, заважаючи зосередитися на замовленнях. Решта зміни
пройшла як у тумані.

Після роботи він зайшов у «Сільпо» біля дому. Яскраве світло
супермаркету та нескінченні ряди продуктів здалися йому лабіринтом. Він
механічно клав у кошик овочі, куряче філе та хліб, намагаючись не дивитися на
людей навколо. На касі він відчув себе абсолютно виснаженим від простої
необхідності взаємодіяти з касиром.

Вдома Олексій приготував на вечерю рис із овочами та
запеченою куркою. Спеції лоскотали ніс, на мить створюючи ілюзію домашнього
затишку. Нагодував Джессіку, яка вдячно муркнула і вмостилася біля його ніг,
поки він їв у повній тиші.

Телефон на столі спалахнув. Повідомлення від Соні: «Льошо, я
вже не знаю, як до тебе достукатися. Мені здається, що я розмовляю з привидом.
Я все ще чекаю на твій дзвінок. Будь- ласка подзвони мені...»

Він дивився на екран, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок.
Він не міг знайти слів, які б не були брехнею. Сором за свою нікчемність знову
штовхнув його до знайомого виходу.

Після вечері ноутбук відкрився з легким клацанням.
Порнографія стала його киснем. Він занурився в синюватий світ екрана,
намагаючись втопити в ньому і Тетянине запрошення, і материнські докори, і
безмежне терпіння Соні. Він дивився відео одне за одним, поки мозок не
вимкнувся, залишивши лише пусту оболонку. О третій годині ночі Олексій закрив
кришку ноутбука і ліг спати.

Йому снилося, що він стоїть посеред супермаркету «Сільпо», і
всі полиці заставлені не продуктами, а ввімкненими ноутбуками, з яких на нього
дивляться сотні очей Соні, а він бігає між рядами, намагаючись знайти вихід,
якого не існує.

День тридцять четвертий (вихідний)

П'ятниця, 3 вересня 2021 року

П'ятниця почалася з важкого відчуття марності. Лише
необхідність їхати до матері у лікарню змусила Олексія піднятися з ліжка і піти
на кухню готувати сніданок.

Олексій відкинув ковдру і підійшов до вікна. Ранок був
безбарвним і тихим, наче місто за ніч втратило всі свої звуки. Крізь каламутне
скло було видно, як над будинками завис густий молочний туман, що розмивав
контури дахів та дерев. На тротуарах виднілися перші калюжі від нічної мряки —
дрібної й холодної, яка не освіжала, а лише створювала відчуття брудної
вогкості. Одинока ворона сиділа на мокрій гілці каштана, байдуже спостерігаючи
за рідкими перехожими, які, зіщулившись від прохолоди, поспішали до метро. Цей
краєвид здавався Олексію ідеальним відображенням його власної душі: ніяких
яскравих барв, лише нескінченні відтінки сірого. Постоявши біля вікна Олексій
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу
з підсмаженою докторською ковбасою та яєчнею. Він довго дивився, як на каві
осідає пінка, згадуючи вчорашнє запрошення Тетяни на свій день народження.
Нагодував Джессіку, яка сьогодні була напрочуд мовчазною, наче відчувала, що
господар знову занурюється у свій внутрішній омут. Поснідавши Олексій поїхав у
лікарню до матері.

Поїздка до лікарні була передстанньою. Завтра — виписка.
Олексій зайшов у палату до матері, принісши їй свіжих фруктів. — Завтра о
десятій я буду тут, мам. Заберу тебе на таксі, — сказав він, намагаючись
звучати бадьоро. — Ти якийсь сірий, Льошо, — зауважила Ніна Олександрівна,
пильно дивлячись на нього. — Ти взагалі виходиш на вулицю, крім як до мене?
Друзі дзвонять? — Все добре, мам. Робота, справи... — він знову виставив перед
собою щит із напівправди.

В обід він повернувся додому. Спека нарешті спала, і в
квартирі стало прохолодніше, але Олексію здавалося, що стіни стали ближчими
одна до одної. Він приготував на обід макарони з тертим сиром, з'ївши їх прямо
з каструлі, стоячи на кухні. Смак їжі був порожнім, як і весь цей день.

Він знав, що йому треба було б прибрати у матері в квартирі
перед її поверненням, або хоча б випрати свої речі, але воля була паралізована.
Замість справ він відкрив ноутбук. Денний сеанс порно став його способом
заповнити порожнечу вихідного дня. Години зникали в безкінечному потоці
зображень. Олексій відчував, як час просочується крізь пальці, але не міг
зупинитися.

На вечерю він приготував смажену картоплю з грибами. Запах
смаженої цибулі на мить повернув його до тями. Нагодував Джессіку, яка терлася
об його ноги, вимагаючи ласки, але він лише машинально погладив її по голові.

Близько десятої вечора телефон завібрував. Повідомлення від
Соні: «Льошо, я щойно бачила прогноз погоди в Києві, кажуть, у вас дощі. Ти
взяв парасольку? Я так хочу просто посидіти з тобою поруч і помовчати. Ти став
таким далеким... іноді мені здається, що я пишу в порожнечу. Будь -ласка, не
зникай зовсім. Подзвони мені будь-ласка».

Замість того, щоб лягти спати раніше перед важливим днем
виписки, він знову відкрив ноутбук. Нічний перегляд порно був довшим і виснажливішим
за денний. Олексій шукав дедалі більше стимуляції, наче намагаючись втекти від
нав’язливих думок  про Соню та власну
матір, які переслідували його навіть у темряві кімнати.  О другій годині ночі Олексій закрив кришку
ноутбука і ліг спати, але сон не йшов до нього і він крутився у ліжку немов вуж
на гарячій пательні.

Заснув він лише о четвертій ранку. Сон був неспокійним: йому
снилося, що він стоїть на пероні метро, і потяг, що під'їжджає, замість
пасажирів набитий тисячами ноутбуків, які світяться синім вогнем, а з динаміків
замість назв станцій лунає голос Соні, що повторює: «Ти взяв парасольку?».

День тридцять п’ятий (вихідний)

Субота, 4 вересня 2021 року

Субота почалася з тривожного передчуття. Сьогодні Ніну
Олександрівну виписували. Це означало, що контроль з її боку посилиться і
Олексію буде важко вести свій звичайний ритм життя.

Він насилу встав з ліжка і підійшов до вікна, розсунувши
важкі штори. Ранок був яскравим, але якимось холодним і неживим. Сонце вже
піднялося над дахами, заливаючи двір різким, майже хірургічним світлом, яке
вихоплювало кожну дрібницю: тріщини на асфальті, припалі пилом листки кущів,
порожні лавки біля під'їзду. Тіні були довгими й чіткими, вони розтинали
подвір'я на темні та світлі смуги, нагадуючи решітку. В повітрі вже не було
літньої м'якості — воно стало сухим і прозорим, наче скло, яке от-от може
тріснути від першого справжнього подиху осені. Місто прокидалося неохоче, і цей
контраст між сонячним блиском та ранковою пусткою лише посилював внутрішнє
тремтіння Олексія. Постоявши біля вікна кілька хвилин Олексій поплентався на
кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і приготував вівсянку
з медом та волоськими горіхами. Він ретельно розтирав горіхи, наче намагався
вгамувати внутрішнє тремтіння. Зварив яйце некруто, випив міцну каву і
нагодував Джессіку. Кішка відчувала суєту господаря і нервово смикала хвостом.
Олексій востаннє оглянув свою холостяцьку оселю, яка за час хвороби матері
стала ще більше схожою на цифрову берлогу, і зібравшись поїхав до матері у
лікарню.

По дорозі до лікарні він зайшов в аптеку. Запах антисептиків
і ліків тепер асоціювався у нього з провиною. Олексій купив довгий список
препаратів: для серця, від тиску, вітаміни. Кожна упаковка ліків в його руках
була нагадуванням про те, як близько мати підійшла до межі.

У лікарні все пройшло швидко. Олексій підхопив сумки,
допоміг матері вдягнути плащ, і вони вийшли на ґанок. Викликали таксі. Дорогою
додому Ніна Олександрівна мовчала, притиснувшись лобом до вікна машини. Вона
жадібно розглядала київські вулиці, наче бачила їх уперше після довгої розлуки.

Коли вони нарешті увійшли до її квартири, Олексій відчув
різкий контраст: тут пахло старими книгами, лавандою та чистотою, а не пилом і
перегрітим пластиком, як у нього. Мати, попри втому, одразу пішла на кухню. — Я
не можу більше їсти ту лікарняну кашу, — сказала вона, зав’язуючи фартух. —
Сядь, Льошо.

Олексій сидів за маленьким кухонним столом, дивлячись, як
мати повільно, але впевнено чистить картоплю. Це був дивний момент затишку.
Вони пообідали разом домашнім борщем та котлетами. Смак справжньої їжі змусив
Олексія на мить відчути себе дитиною, захищеною від усіх негараздів. Вони
говорили про дрібниці, уникаючи теми парі, але розмови були теплими.

Близько п’ятої вечора Олексій попрощався. — Відпочивай, мам.
Завтра заїду, — кинув він і пішов до себе додому.

Шлях додому пролягав через парк. Люди гуляли, сміялися,
Андрій із колегами, мабуть, уже розпалювали багаття на Десні, а Тетяна
готувалася приймати гостей на свій день народження. Олексій пришвидшив крок.
Соціальний світ здавався йому мінним полем, яке треба проскочити якнайшвидше.

Вдома він насамперед нагодував Джессіку, яка зустріла його
біля дверей гучним нявканням. На вечерю він просто доїв те, що готував на
сніданок.

Телефон завібрував на столі. Нове повідомлення від Соні:
«Привіт. Ти як?  Я надіслала тобі відео з
нашого парку в Торонто, тут так красиво восени... Подивись його, коли будеш
мати час. Подзвони мені будь-ласка. Я сумую без тебе…».

Олексій не відкрив відео. Почуття того, що він не заслуговує
на таку відданість, знову накрило його з головою. Замість того він відчув лише
роздратування від того, що йому знову треба «бути нормальним».

Він звичним рухом відкрив ноутбук. Перегляд порно цього разу
був особливо довгим. Це була його компенсація за день, проведений «у
реальності». Олексій  наче намагався
змити з себе запах материної кухні та турботу Соні, замінюючи їх механічним,
позбавленим почуттів контентом. Олексій дивився відео, доки очі не почали
сльозитися від напруги, а цифри на годиннику не показали третю ночі. Тоді
Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов раптово. Олексію снилося, що він знову сидить на
кухні у матері, але вона готує не борщ, а розжарені мікросхеми, які він
змушений їсти, а Соня стоїть у дверях і знімає це на камеру телефону,
посміхаючись тією самою усмішкою з відео, яке він так і не відкрив.

День тридцять шостий (робочий)

Неділя, 5 вересня 2021 року

Недільний ранок виявився холодним і вогким. Сіре небо низько
нависло над містом, обіцяючи затяжну мжичку. Олексій прокинувся від того, що
Джессіка наполегливо дряпала двері спальні. Сон був коротким, а в голові все ще
стояв гул від нічного сидіння в мережі. Насилу вставши з ліжка він поплентався
на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував вівсянку з
сухофруктами. Поки каша варилася на вогні, він зварив яйце. Снідав швидко,
дивлячись у вікно на порожню дитячу площадку, засипану першим жовтим листям.
Насипав корму кішці — вона хрумтіла заспокійливо, наче нагадуючи, що в цьому
домі є хоч одна жива душа, якій від нього нічого не потрібно, крім їжі.
Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу. Дорога до метро була короткою, але
пронизливий вітер змушував сильніше кутатися в куртку. Вхід у підземку зустрів
його хвилею важкого, спертого повітря. У вагоні метро, попри вихідний, було не
проштовхнутися. Олексія затиснули між чоловіком у мокрому плащі, від якого
пахло тютюном, та жінкою з величезними пакунками. Поїзд смикався, і люди
навколо хиталися в унісон, наче якась багаторука істота. Олексій заплющив очі,
намагаючись відгородитися від чужого дихання, скрипу металу та надто гучних
розмов підлітків поруч. Кожна зупинка здавалася вічністю, а простір вагона
стискався, висмоктуючи останні залишки кисню.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла в дивній напівдрімоті. Покупців
було небагато — люди воліли проводити цей прохолодний вихідний удома. Андрій
знову пройшов повз, кивнувши: він уже повернувся з риболовлі, обвітрений і
задоволений. Олексій відчув черговий укол заздрості, змішаний із полегшенням,
що йому не довелося там бути.

Після роботи, близько дев’ятої вечора, він поїхав до матері.
Тепер, коли вона була вдома, він відчував обов’язок заїжджати щодня до неї у
гості.

У квартирі Ніни Олександрівни пахло ліками та свіжим чаєм.
Вона сиділа у кріслі з книгою, але Олексій помітив, що сторінка не
перегорталася вже довго. — Прийшов, — тихо сказала вона. — Як робота? —
Нормально, мам. Як ти почуваєшся? — Тіло загоюється, Льошо. А от за тебе мені
страшно. Ти став схожий на тінь. Я хвилююсь за тебе синку. Олексій не знайшов,
що відповісти. Він лише пообіцяв зайти завтра і поспіхом пішов, відчуваючи, як
стіни материної квартири починають на нього тиснути.

Дорога додому через вечірню Оболонь здавалася нескінченною.
Вдома він приготував на вечерю смажену курячу печінку з цибулею. Запах був
домашнім і затишним, але всередині Олексія оселилася холодна пустка. Нагодував
Джессіку, яка вдячно потерлася об його ногу, і сів за стіл.

Телефон на столі засвітився — повідомлення від Соні. Він
навіть не став його відкривати. Сором за свою мовчанку став настільки великим,
що заблокував будь-яку можливість комунікації.

Після вечері Олексій звичним, майже автоматичним рухом
відкрив ноутбук. Перегляд порно став його єдиним способом зняти напругу після
розмови з матір’ю. Він занурився у віртуальний світ, намагаючись не думати ні
про Соню, ні про слова матері, ні про те, що завтра — знову понеділок. Синій
екран випалював залишки реальності, залишаючи лише механічне збудження та
подальшу порожнечу.

О другій годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг
спати. Йому снилося, що він стоїть посеред величезного складу «Епіцентру», де
на стелажах замість товарів лежать тисячі вимкнених телефонів, і кожен із них
починає вібрувати одночасно, створюючи звук, схожий на тихий жіночий плач.

День тридцять сьомий (робочий)

Понеділок, 6 вересня 2021 року

Ранок понеділка зустрів Олексія важким, свинцевим небом. Сон
після нічного сеансу перед ноутбуком  був
тривожним і рваним; у вухах досі відлунював той самий плач із химерного сну про
склад телефонів. Джессіка спала в ногах, але навіть її присутність не додавала
затишку.  Насилу вставши з ліжка він
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він лише зварив чорну каву та розігрів залишки
вчорашньої курячої печінки. Їжа здавалася Олексію. позбавленою смаку, наче
жував картон. Поки пив каву, автоматично гортав стрічку новин, уникаючи вкладки
з повідомленнями. Соня не писала більше, і ця тиша тиснула сильніше за будь-які
слова. Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Шлях до роботи знову пролягав через підземку. У
переповненому вагоні метро панувала задуха. Олексія втиснули в кут біля дверей,
і він опинився в пастці між чужими спинами та плечима. Повітря було
наелектризоване загальним роздратуванням понеділка. Хтось боляче зачепив його
ліктем, хтось важко дихав йому в потилицю, поширюючи запах дешевого тютюну.
Стукіт коліс об рейки здавався занадто гучним, а миготіння ліхтарів у тунелі
викликало нудоту. Олексій втупився в темне скло дверей, намагаючись не
зустрічатися ні з ким поглядом, відчуваючи себе лише анонімною деталлю в цьому
залізному організмі, що несеться в невідомість.

Робочий день в «Епіцентрі» тягнувся нескінченно. Понеділок
приніс із собою нову хвилю метушні: приїхала велика поставка шпалер, і Олексій
більшу частину зміни провів на складі, розвантажуючи коробки. Фізична втома
була навіть доречною — вона приглушувала думки про своє пусте життя. Андрій, як
завжди енергійний, щось розповідав про нові снасті, але Олексій лише втомлено
кивав, намагаючись тримати дистанцію. Він відчував себе несправним механізмом
серед налагодженого ритму гіпермаркету.

Ввечері він знову поїхав до матері. Ніна Олександрівна
виглядала краще, навіть намагалася самостійно пересуватися по кухні. — Ти
сьогодні ще блідіший, Льошо, — зауважила вона, ставлячи перед ним чашку з
липовим чаєм. — Може, візьмеш відпустку? Поїхав би кудись, відпочив. — Не
зараз, мамо. Роботи багато, — збрехав він, дивлячись у чашку. Вона поклала свою
суху долоню на його руку. — Не ховайся від життя. Воно наздожене, і тоді буде
болючіше. Олексій швидко допив чай і пішов додому, посилаючись на втому. Слова
матері звучали як вирок, який він не хотів визнавати.

Дорогою додому він зайшов у 
«Сільпо» і купив пачку пельменів та кілька пляшок пива. Готувати щось
складніше не було сил. Оболонь була занурена в сутінки, осінній вітер розганяв
сміття по асфальту.

Вдома його зустріла тиша, яку порушувало лише мурчання
Джессіки. Олексій зварив пельмені, відкрив першу пляшку. Вечеряв у
напівтемряві, не вмикаючи світла на кухні. Погляд постійно падав на телефон, що
лежав екраном донизу. Він відчував, як прірва між ним і Сонею стає
непереборною, і це викликало водночас і страх, і якесь збочене полегшення —
ніби він нарешті остаточно сховався в мушлі.

Після вечері Олексій знову відкрив ноутбук зі знайомими
вкладками порно. Це вже стало ритуалом — втеча туди, де немає обов’язків, де
емоції підмінені пікселями, а чужі тіла не вимагають душевного тепла. Світло
екрана знову вихопило з темряви його обличчя, на якому застигла маска
байдужості. О другій годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Йому знову снився «Епіцентр», але цього разу він був зовсім
порожнім. Він блукав нескінченними рядами, шукаючи вихід, але куди б він не
повертав, скрізь бачив лише дзеркала, в яких замість свого відображення бачив
матір, Соню та порожні очниці вимкнених моніторів.

День тридцять восьмий (робочий)

Вівторок, 7 вересня 2021 року

Вранці вівторка Олексій прокинувся за кілька хвилин до
будильника з відчуттям повної емоційної вичерпаності. Йому здавалося, що він —
акумулятор, який перестав тримати заряд: скільки б він не спав, внутрішня
стрілка залишалася на позначці «нуль».

Ранок за вікном здавався ще більш чужим, ніж зазвичай. Сонце
намагалося пробитися крізь брудну пелену хмар, але давало лише хворобливе,
жовтаве світло, що підкреслювало кожен пил на підвіконні. Насилу вставши з
ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

Олексій стояв на кухні, чекаючи, поки закипить чайник, і
спостерігав за сусіднім будинком: там, у квадратах вікон, люди збиралися на
роботу — хтось похапцем допивав чай, хтось сварився, активно жестикулюючи. Весь
світ був зайнятий якоюсь суєтою, яка Олексію здавалася абсолютно позбавленою
змісту. Він відчував себе глядачем у кінотеатрі, де показують занудний фільм
без субтитрів.

Сніданок пройшов механічно — зварена чорна кава і вчорашні
пельмені, які він жував, дивлячись у стіну. Він спіймав себе на думці, що його
життя перетворилося на конвеєр: дім — робота — мати — ноутбук. І цей конвеєр
неможливо було зупинити, бо тоді довелося б почути власну тишу. Поснідавши, він
зібрався і поїхав на роботу.

Поїздка на работу у метро перетворилася на чергове
випробування. Вагон був набитий вщент; Олексія притиснули до металевої стійки,
яка була крижаною на дотик. Навколо — ліс із мокрих парасольок та важких
зимових пальт, що вже почали з’являтися в гардеробах киян. Повітря здавалося
густим від запаху вогкої вовни та перегару. Хтось наступив йому на ногу, але
Олексій навіть не ворухнувся. Він дивився на відображення власного обличчя в
темному склі вікна — очі здавалися двома чорними дірами на блідому фоні.
Ритмічний гуркіт потяга в тунелі віддавався в скронях пульсуючим болем,
підсилюючи бажання просто розчинитися в цьому натовпі, стати невидимим.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла під знаком дрібних конфліктів.
Покупці нервували через дрібниці, а Олексій відчував, як усередині закипає
холодна лють на весь світ. Він ледве стримувався, щоб не нагрубити жінці, яка
пів години обирала колір шпалер для вітальні. Роздуми про власну нікчемність
стали фоновим шумом. «Я просто продавець у великому ангарі життя», — думав він,
розставляючи цінники. «Я продаю свій час за можливість купувати пельмені та
корм для чужої кішки. Це і є весь мій сенс життя?»

Після роботи — звичний маршрут до матері. У матері було
занадто тихо. Ніна Олександрівна цього разу не сиділа в кріслі, а лежала на
дивані, накрита пледом і читала книгу. — Прийшов... — вона слабко посміхнулася
відкладаючи книгу убік. — Сідай, синку. Олексій сів поруч, відчуваючи важкість
у всьому тілі. — Мам, ти сьогодні якась не така. Ліки пила? — Пила, Льошо. Але
ліки не лікують самотність. Я все думаю... Твій батько теж так закривався.
Мовчав тижнями, а потім вибухав. Ти — його копія. Але він так і не встиг
сказати головного. Не повторюй його помилок. — Яких помилок, мамо? —
роздратовано запитав він. — Я просто втомлююся. — Помилка — думати, що ти
впораєшся сам. Ти відштовхуєш тих, хто тебе любить, бо боїшся здатися слабким.
Але справжня слабкість — це твоя втеча в мовчання. Олексій не витримав цього
погляду. Він поправив їй плед, буркнув щось про завтрашній візит і майже вибіг
із квартири. Слова матері потрапили в саму рану, яку він так ретельно прикривав
цинізмом і байдужістю.

На вулиці він дістав телефон з кишені брюк. Екран засвітився
— нове повідомлення. Соня. Серце пропустило удар. «Льошо, я не знаю, що
сталося. Якщо я тебе чимось образила — просто скажи. Але це мовчання вбиває
мене більше, ніж будь-яка сварка. Я просто хочу знати, що  з тобою все гаразд. Будь-ласка подзвони
мені».

Він дивився на ці літери, і пальці завмерли над клавіатурою.
Він хотів написати: «Вибач, я в лайні», або «Я просто не знаю, як бути
людиною». Але замість цього він опустив телефон у кишеню брюк. Сором за свою
слабкість був настільки густим, що здавався фізичною перешкодою. Він не міг
відповісти Соні, бо для цього треба було відкритися, а всередині була лише та
сама «холодна пустка».

Вдома він нагодував Джессіку, яка зустріла його тривожним
нявканням. Замість вечері він відкрив другу пляшку пива. Вечір закінчився
передбачувано. Синій екран ноутбука знову став його притулком. Але сьогодні
навіть порно не приносило полегшення. Картинка на екрані  здавалася брудною і безглуздою, а механічне
збудження лише підкреслювало його самотність.

Олексій вимкнув ноутбук щоб лягати спати, коли була четверта
година ранку і за вікном вже почало сіріти. Перед тим як провалитися в забуття,
він востаннє глянув на телефон. Соня була «в мережі». Він уявив її в іншому
кінці світу, як вона теж дивиться на екран і чекає на повідомлення, або дзвінок
від нього. І від цього усвідомлення йому захотілося кричати, але він лише
глибше з головою зарився в ковдру.

День тридцять дев’ятий (вихідний)

Середа, 8 вересня 2021 року

Ранок середи вихідного дня не приніс очікуваного спокою.
Олексій розплющив очі об девятій годині, відчуваючи себе розбитим, наче після
нічної зміни. Сонце пробивалося крізь немиті вікна, підсвічуючи пил, що
танцював у повітрі — такий же безцільний і самотній, як і він сам. У вікно з
вулиці увірвалося сире повітря, але воно не принесло свіжості. За вікном
розгорталася типова картина київського подвір'я: посірілі від часу дитячі
гірки, які тепер здавалися іржавими скелетами, та нескінченні ряди
припаркованих автівок. Сонце пробивалося крізь немиті вікна, підсвічуючи пил,
що танцював у повітрі — такий же безцільний і самотній, як і він сам. Олексій
дивився, як на балконі навпроти якийсь чоловік у запраному халаті палить,
дивлячись у порожнечу. Вся ця панорама буденності викликала у нього нудоту —
світ здавався великою, погано декоративною кліткою. Насилу вставши з ліжка він
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він вирішив зварити чорну каву,  приготувати гречку і  посмажити яєчню з помідорами. Поки Олексій
механічно нарізав помідори, думки знову повернулися до вчорашнього повідомлення
від Соні. Він уявляв її очі, її голос, і це викликало в нього фізичний біль,
змішаний із огидою до самого себе. Кожен рух на кухні здавався важким. Яєчня
пригоріла знизу, але він з’їв її прямо зі сковорідки, стоячи біля вікна. Кава
вийшла занадто гіркою. Внутрішня криза, підживлена вчорашніми словами матері
про батька, розросталася, як пухлина. «Я просто повторюю чужий сценарій», —
думав він, — «Я навіть не автор власного нещастя».

Близько десятої години він поснідавши  поїхав до матері. Настрій був зведений, як
курок. У квартирі Ніни Олександрівни було задушливо. Вона знову почала його
повчати, ледь він переступив поріг. — Ти не їв сьогодні нормально, я бачу по
обличчю, — почала вона, намагаючись підвестися. — Візьми суп у холодильнику...
— Мамо, я не голодний, — відрізав Олексій. — Ти завжди не голодний. Ти від
усього відмовляєшся. Від їжі, від допомоги, від стосунків з жінками ... Це
стало останньою краплею. Олексія накрила хвиля неконтрольованого гніву. —
Навіщо ти лізеш не в свої справи?! — крикнув він, і сам злякався сили власного
голосу. — Досить мене контролювати! Мені майже тридцять років, а ти поводишся
так, ніби я немічний! Живи своїм життям, лікуйся, читай книжки, але залиш мене
у спокої! Мати зблідла і замовкла, притиснувши руку до грудей. Її мовчання було
гучнішим за його крик. Олексій, не вибачившись, розвернувся і вилетів із
квартири, грюкнувши дверима так, що здригнулися стіни.

Дорогою додому він купив у «Сільпо» пляшку горілки.
Порожнеча всередині вимагала заповнення. На обід він просто відварив пельмені.
Їв швидко, майже не жуючи  запиваючи
пельмені горілкою. Відразу після їжі, намагаючись заглушити відлуння сварки з
матір’ю, Після обіду Олексій відкрив ноутбук. Порно стало його анестезією.
Чотири  години пролетіли в тумані
механічного задоволення, яке не принесло радості, лише виснаження.

Вечеряв він пізно — допивав горілку з хлібом і шматочками
сиру. Смак алкоголю здавався правильним — він обпікав горло, нагадуючи, що він
ще щось відчуває. Джессіка крутилася біля ніг, відчуваючи його стан. Він
насипав їй корму, і на мить, гладячи її по м’якій спині, відчув щось схоже на
ніжність, яка тут же змінилася роздратуванням.

Ближче до півночі Олексій знову опинився перед екраном
ноутбука. Перший сеанс порно в обід  не
допоміг — образи матері та Соні все одно виринали перед очима. Тепер він шукав
щось більш жорстке, більш відсторонене від реальності, щоб остаточно «вимкнути»
мозок. Синій колір екрана випалював очі. В якийсь момент Олексій зупинився,
дивлячись на своє відображення у вимкненому екрані: розпатланий, з порожніми
очима, у напівтемряві кімнати, що пахла алкоголем і самотністю. О третій годині
ночі Олексій закрив кришку ноутбука лягаючи спати.

Він ліг у ліжко, не роздягаючись. Алкоголь нарешті подіяв,
занурюючи його у важкий, безпросвітний сон без сновидінь. Останньою думкою
перед тим, як відключитися, була: «післязавтра знову на роботу». І це здавалося
єдиною стабільністю в його житті, що розвалювалося на шматки.

День сороковий (вихідний)

Четвер, 9 вересня 2021 року

Цей день четверга 
виявився справжнім випробуванням тишею. Олексій прокинувся пізно об
одинадцятій годині, з важкою головою та неприємним присмаком у роті — наслідком
вчорашньої горілки. Сонце настирливо пробивалося крізь штори, але він лише
сильніше заплющив очі. Коли він нарешті змусив себе піднятися і відчинити
вікно, ранкове повітря здалося йому занадто різким. Оболонь за вікном була
залита холодним осіннім світлом, яке висвітлювало неприємні деталі: тріщини на
асфальті, вицвілу фарбу на гойдалках і купу сміття біля переповненого бака, яке
розносив вітер. На дитячому майданчику не було нікого, крім зграї голубів, що
билися за шматок хліба. Це видовище — жорстоке і буденне водночас — викликало в
Олексія напад раптової туги. Йому здалося, що світ за вікном продовжує
обертатися за інерцією, і він сам — лише частина цієї інерції, позбавлена мети
та напрямку. Джессіка вскочила на ліжко і почала лизати його обличчя вимагаючи уваги.
—Добре, зараз встаю, — сказав їй Олексій насилу піднімаючись з ліжка. На
сніданок він зварив чорну каву   і  приготував собі вівсянку та  яєшню з двох яєць, просто розбивши їх на
холодну сковорідку. Поки вівсяна каша варилася, а  жовтки повільно схоплювалися на сковороді,
він сидів на табуреті, вдивляючись у тріщину на кахлі. Внутрішня криза після
сварки з матір'ю досягла апогею: він відчував себе не просто винним, а загнаним
у кут. Власна жорстокість до хворої жінки викликала огиду, але водночас він не
міг змусити себе набрати її номер. Сором за вчорашній крик був настільки
великим, що простіше було продовжувати мовчати. Після сніданку він поїхав до
матері. Дорогою купив фрукти та ліки, які закінчувалися. Він сподівався на
швидкий візит — просто залишити пакунки і піти, але Ніна Олександрівна чекала
на нього біля вікна. Розмова не клеїлася. Вона була підкреслено ввічливою, що
ранило Олексія ще сильніше, ніж якби вона знову кричала. — Ти взяв фрукти?
Дякую, сину, — тихо сказала вона. — Мам, я щодо вчорашнього... — почав він,
дивлячись у підлогу. — Не треба, Льошо. Я все розумію. Тобі важко. Але ти не
зможеш так вічно — ховатися від усіх у своїй квартирі. Ти молодий, а поводишся
так, ніби вже все скінчено. — Я просто втомлююся, мамо! Чому ти не можеш просто
прийняти це? — голос знову почав зраджувати його, піднімаючись до високих нот.
— Бо я твоя мати. І я бачу, як ти нищиш себе. Це не втома, Олексію. Це щось
інше. Він знову не витримав. Замість того, щоб обійняти її, він розвернувся і
пішов, кинувши матері  на ходу коротке
«завтра зайду». Кожен крок по сходах віддавався болем у скронях. Додому Олексій
повернувся в пригніченому стані. На обід розігрів залишки вівсянки.. Після їжі
— звичний маршрут до ноутбука. Перший сеанс порно був майже автоматичним, спробою
стерти з пам'яті вираз обличчя матері. Близько шостої вечора телефон знову
засвітився. Повідомлення від Соні: «Льошо, що з нами відбувається? Чому ти
видалив мене зі свого життя?» Він прочитав це тричі. Пальці тремтіли над
екраном, він хотів написати: «Я просто не знаю, хто я такий», але натомість
просто вимкнув телефон. Вечеря складалася з бутерброда з сиром  та пива. Олексій  сидів у темряві, дивлячись, як Джессіка
вилизує лапку. Насипав їй корму, і вона вдячно потерлася об його коліно. Це був
єдиний живий контакт за весь вечір, який не викликав у нього болю чи
роздратування. Ніч пройшла під синім сяйвом екрана ноутбука. Другий сеанс
перегляду порно тривав довше — він шукав щось, що змогло б заповнити ту
величезну чорну діру, яка розрослася в грудях після повідомлення Соні.
Врешті-решт, виснажений і спустошений, Олексій закрив ноутбук о четвертій
годині ранку, коли за вікном уже почали їздити перші автомобілі. Заснув він
миттєво, але сон був важким. Йому снилося, що він стоїть у порожній квартирі
матері, а навколо замість стін — гігантські екрани, з яких на нього дивляться
сотні очей Соні, і кожна пара очей плаче беззвучними сльозами.

День сорок перший (робочий)

П’ятниця, 10 вересня 2021 року

Ранок п’ятниці 
видався важким і сизим, наче розмита акварель, яку забули висушити. Небо
за вікном нагадувало брудне простирадло — щільна ковдра хмар не залишала
жодного шансу сонцю, стираючи кордони між висотками й обрієм. Вітер, що
напередодні лише обережно торкався листя, тепер розгулявся на повну: він
жорстко жбурляв обривки жовтих віт об скло, і цей сухий стукіт відбивався в
голові Олексія ритмічним болем. Дерева у дворі виглядали втомленими; вони
здригалися від кожного пориву, неохоче віддаючи свою золоту засмагу мокрому
асфальту. Внизу, біля під'їзду, калюжі взялися дрібними зморшками від холодного
протягу, що гуляв між будинками.

Осінь остаточно вступила у свої права, і в квартирі стало
відчутно прохолодніше. Олексій піднявся з ліжка з відчуттям, ніби він і не спав
— нічне сидіння перед екраном  ноутбука
витягувало з нього всі сили. На сніданок він зварив чорну каву і приготував
пшеничну кашу з маслом та декількома шматочками сиру. Поки каша варилася, він
спостерігав, як за вікном вітер гойдає жовті віти дерев. Снідав поспіхом,
запиваючи їжу міцною чорною кавою, яка вже встигла охолонути. Годування
Джессіки стало вже механічним ритуалом: він насипав корм, навіть не дивлячись
на кішку, яка сьогодні була незвично нав’язливою і постійно плуталася під ногами.
Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Дорога на роботу була похмурою. Метро було заповнене людьми,
які їхали на прогулянки чи дачі, і їхній розслаблений вигляд викликав у Олексія
глухе роздратування. В «Епіцентрі» день пройшов у суцільній метушні — потік
покупців не вщухав до самого вечора. Колеги обговорювали плани на вечір, але
Олексій тримався осторонь, відчуваючи себе застряглим у часовій петлі.

Після роботи він, як і обіцяв, поїхав провідати матір. Ніна
Олександрівна вже впевнено пересувалася квартирою, але її настрій був далеким
від мирного.

Сварка з матір’ю: Обстановка розжарилася майже миттєво. Мати
поставила перед ним чай і сіла навпроти, не зводячи очей. — Льошо, мені  шістдесят п'ять. Ти хоч розумієш, що життя не
нескінченне? — почала вона з притиском. — Мам, знову ти за своє... — Так, за
своє! — вона вдарила долонею по столу. — Ти 
граєшся в це парі, але ти так ні з ким і не зустрівся. Ти не одружений,
у тебе немає нікого, крім тієї кішки й ноутбука! Соня там, за океаном, чекає
невідомо чого, а ти тут гниєш живцем. Я хочу побачити онуків, Олексію! Я хочу
знати, що після мене хтось залишиться, а не порожня квартира з твоїм пилом! Час
іде, він не стоїть, а ти просто марнуєш свої найкращі роки життя!

— Я нікому нічого не винен! — вибухнув Олексій. — Твої онуки
не врятують мене від того, що я відчуваю щодня! — Ти нічого не відчуваєш, бо ти
став роботом! — крикнула вона навздогін, коли він вже грюкнув дверима.

Він летів додому, не відчуваючи ніг. Слова про онуків і
«життя, що йде» різали без ножа. Він відчував себе загнаним звіром у клітці,
яку сам же і збудував.

Вдома він на швидку руку приготував вечерю — смажені сосиски
з макаронами. Їв прямо з пательні, дивлячись у порожнечу. Поклав корм у миску
Джессіки, яка відчувала його лють і трималася на відстані.

Нових повідомлень на телефон від Соні не було. Вона не
писала вже день, але Олексія це не хвилювало.

Щойно їжа на тарілці була з'їдена, рука сама потягнулася до
ноутбука. Це була єдина доступна Олексію втеча від реальності, де він — невдаха
без сім’ї та майбутнього. Перегляд порно був відчайдушним. Він шукав у цих
кадрах бодай якийсь замінник тієї близькості, про яку кричала мати, але
знаходив лише тимчасове заціпеніння. Це був спосіб заглушити тікання настінного
годинника, що вимірював час його  життя і
який, здавалося, став звучати у квартирі набагато гучніше. О третій годині ночі
Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Він заснув під ранок важким і тривожним сном. Йому снилася
мати, яка тримає на руках немовля, але замість обличчя у дитини — холодний
екран монітора, на якому миготять цифри зворотного відліку.

День сорок другий (робочий)

Субота, 11 вересня 2021 року

Ранок суботи за вікном здавався застиглим, наче невдалий
кадр на старій плівці. Небо набрякло вологою, перетворившись на монолітну сіру
масу, яка, здавалося, лежала прямо на дахах сусідніх багатоповерхівок. Жодного
промінчика, жодного натяку на обрій — лише нескінченний градієнт попелястого
кольору. Повітря було настільки густим і вогким, що шибки вкрилися дрібним
конденсатом, через який вулиця виглядала розмитою та чужою.

На підвіконні збиралися великі важкі краплі, що зрідка
зривалися вниз, але навіть цей звук тонув у загальній глухій тиші вихідного
дня. Жовте листя, вбите нічним холодом, не лелетіло, а важко опадало на мокрий
асфальт, прилипаючи до нього брудними плямами. Світ за склом виглядав вицвілим
і знекровленим, позбавленим об’єму та сенсу — ідеальним фоном для внутрішньої
пустки, яка з кожним днем ставала для Олексія все більш звичною.

Олексій прокинувся від сірого світла, що пробивалося крізь
немите вікно.

Він глянув на телефон, що лежав на підлозі біля ліжка. Екран
був темним. Повідомлень від Соні не було.

Соня мовчала другий день. На диво, Олексія це не хвилювало.
Навпаки, він відчув дивне полегшення, наче настирливе дзижчання мухи нарешті
припинилося, залишивши його в жаданому спокої. Насилу вставши з ліжка він
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і  приготував перлову кашу з  яєчнею. Він жував важку крупу, наче виконував
механічну роботу. Кава була ледь теплою і не приносила звичного бадьорого
удару. Нагодував Джессіку, яка сиділа біля порожньої миски з понурим виглядом.
Вона навіть не потерлася об його руку, просто почала їсти, ігноруючи
присутність господаря.

Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу. Поїздка на
роботу стала для нього справжнім випробуванням. Попри суботу, вагон метро на
Оболоні виявився вщент забитим — чи то через скорочений графік поїздів, чи то
через масовий виїзд городян у центр. Олексія затиснули біля дверей. Він стояв,
втиснутий між спітнілим чоловіком у важкій куртці та жінкою, яка міцно тримала
букет айстр, що лоскотали йому обличчя.

Повітря у вагоні було густим і гарячим, насиченим запахами
чужих парфумів, вологого одягу та дихання десятків людей. Потяг кидало в боки,
пасажири навалювалися один на одного при кожному гальмуванні, але Олексій лише
міцніше стискав поручень. Він дивився у темне скло тунелю, бачачи там своє
нерухоме відображення. Всі ці люди навколо, їхня штовханина, їхні розмови та
проблеми здавалися йому шумом на задньому плані. Він відчував себе капсулою,
герметично закритою від цього людського місива.

В «Епіцентрі» недільна зміна тягнулася повільно. Олексій
консультував покупців щодо вибору шпалер та клею, роблячи це з бездоганною,
холодною ввічливістю. Колеги намагалися завести з ним розмову про  риболовлю, але він лише коротко кивав, не
заглиблюючись у деталі. Йому було все одно на їхні успіхи, як і на те, що про
нього думають.

Після зміни він, як і зазвичай, заїхав до матері. Ніна
Олександрівна виглядала втомленою після вчорашньої сварки, але сьогодні вона не
починала розмов про онуків чи шлюб. — Чай будеш? — запитала вона сухо. — Ні,
мам, заскочив на хвилину, дізнатися, як ти, — відповів він, навіть не знімаючи
куртки. Він пробув у неї рівно десять хвилин. Її очікувальний погляд і
немовлені докори більше не чіпляли його.

Після відвідування матері Олексій повернувся до себе додому.

Вдома він приготував на вечерю макарони з сиром та гострим
соусом. Гострота соусу була єдиним, що пробивалося крізь його емоційну броню.
Нагодував Джессіку, яка одразу після їжі втекла до спальні.

Він знову глянув на телефон. Жодного нового повідомлення від
Соні.   Раніше це викликало б в Олексія
напад провини або паніки, але зараз він лише хмикнув і відклав гаджет убік. Її
відсутність у його цифровому просторі зробила вечір передбачуваним і безпечним.

Без зайвих вагань він відкрив ноутбук. Перегляд порно був
для нього як гігієнічна процедура — щось обов'язкове, щоб заповнити час перед
сном. Він перемикав вкладки з механічною швидкістю, не шукаючи нічого
особливого. Це була чиста стимуляція, яка не потребувала ні відповідальності,
ні розмов, ні планів на майбутнє. Синій екран відбивався в його очах, які не
виражали нічого, крім  втоми. О другій
годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Він заснув швидко. Сон був порожнім і позбавленим образів —
просто густа, тепла темрява, в якій не було ні матері з її вимогами, ні Соні з
її коханням, ні Олексія, яким він колись намагався бути.

День сорок третій (робочий)

Неділя, 12 вересня 2021 року

Новий день неділі не приніс ні тривоги, ні бажання щось
змінити. Ранок за вікном був стерильним і нерухомим, наче декорація до фільму,
з якого пішли всі актори. Небо остаточно втратило будь-яку текстуру,
перетворившись на пласку сіру стіну, що впиралася прямо в шибки. Повітря
здавалося замороженим — навіть вітер, який ще вчора бився об скло, затих,
залишивши по собі лише мертву, вакуумну тишу.

Світло було скупим і розсіяним, воно не освітлювало кімнату,
а лише робило предмети видимими, не додаючи їм кольору. Дерева у дворі стояли
як обвуглені скелети, не ворушачи жодною гілкою, а мокрий асфальт внизу блищав
холодним металевим блиском. Було відчуття, що природа теж натиснула кнопку
«пауза», застрягши в цій нескінченній недільній напівтемряві, де немає місця ні
для сонця, ні для справжнього дощу — лише для одноманітного, безкінечного існування.

Олексій прокинувся за хвилину до будильника, вимкнув його
одним рухом і вставив ноги в холодні капці. Він автоматично перевірив телефон:
екран був порожнім. Соня мовчала третій день поспіль. Це мовчання більше не
здавалося йому затишшям перед бурею — тепер це була просто тиша, до якої він
швидко звикав. Його це не хвилювало. Навпаки, відсутність потреби вигадувати
виправдання дарувала йому дивне відчуття свободи. Насилу вставши з ліжка він
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував ячневу кашу з
підсмаженою ковбасою. Він методично перемішував крупу, дивлячись на синій
вогник конфорки. Насипав корму Джессіці, яка сьогодні навіть не нявкнула,
просто підійшла до миски і почала їсти. Олексій випив каву, дивлячись у стіну.
Смак їжі, запах ранку, шурхіт лап кішки — усе це проходило крізь нього, не
залишаючи сліду. Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Поїздка на роботу знову стала частиною щоденного
випробування на витривалість. Вагон метро знову був забитий до відмови. Олексія
втиснули в самий кут біля дверей, де пахло гумою та чужим одеколоном. Хтось
боляче наступив йому на черевик, хтось дихав прямо в потилицю, але Олексій
навіть не ворухнувся. Він заплющив очі, розчиняючись у гуркоті потяга.
Переповнений вагон здавався йому лише набором фізичних перешкод, а не
скупченням людей. Він був як камінь у потоці води — обтічний і нечутливий.

В «Епіцентрі» робочий день пролетів непомітно. Емоційне
вигорання зробило його ідеальним працівником: він не дратувався на примхливих
клієнтів і не відволікався на розмови з Андрієм. Він був функцією, механізмом,
що надавав консультації та підбирав шпалери.

Після роботи він поїхав до матері. У її квартирі панувала
важка, густа тиша. Ніна Олександрівна сиділа на кухні, читаючи  книгу в окулярах. Вона навіть не підняла
очей, коли він увійшов. Мовчання матері було крижаним — після суботньої сварки
вона змінила гнів на повний ігнор. — Я прийшов, — сказав він, зупинившись у
дверях. Мати лише ледь помітно кивнула, не зводячи очей із книги. Олексій
постояв так хвилину, відчуваючи, як тиша тисне на барабанні перетинки,
розвернувся і пішов. Йому не було боляче. Йому було все одно.

Дорогою додому він зайшов у "Сільпо" щоб купити
продукти. Вдома він приготував на вечерю рис із тушкованою курятиною.  Нагодував Джессіку, яка після їжі одразу
зникла в спальні.

Після вечері  він
попрямував до спальні де на столі стояв ноутбук.

Телефон лежав на столі екраном донизу. Йому не було цікаво,
чи з’явилася Соня в мережі, чи написала вона щось. Він відчував себе порожньою
посудиною. Щоб остаточно завершити цей день і вимкнути залишки свідомості, він
відкрив ноутбук.

Перегляд порно тривав кілька годин. Це був його особистий
транквілізатор. Зображення на екрані змінювалися, створюючи ілюзію динаміки в
його абсолютно статичному житті. Коли він нарешті закрив ноутбук о другій
годині ночі щоб лягати спати, у нього не було ні огиди, ні задоволення — лише
чиста, кристалічна порожнеча.

Сон прийшов миттєво. Йому снилося, що він стоїть у
порожньому вагоні метро, який нескінченно мчить крізь темряву, і на кожній
станції двері відчиняються, але зовні немає нічого, крім холодного синього
сяйва, схожого на світло від монітора.

День сорок четвертий (вихідний)

Понеділок, 13 вересня 2021 року

Ранок понеділка не розпочався, а просто повільно витік із
густих сутінків, так і не ставши повноцінним днем. За вікном панувала абсолютна
нерухомість, яка буває лише в похмурі вересневі дні, коли природа ніби затримує
подих перед остаточним розпадом. Небо було кольору холодного попелу, без
жодного просвіту чи натяку на об’єм — суцільна рівна заливка, що тиснула на
дахи будинків. Навіть повітря здавалося старим і використаним. У дворі не було
чутно ні дитячих голосів, ні гуркоту машин; тільки одна ворона нерухомо сиділа
на голій гілці тополі, нагадуючи чорний наріст на тілі дерева. Світло, що
проникало крізь немите скло, було слабким і болючим для очей, воно не давало
тіней, роблячи кімнату пласкою та мертвою. Цей ранок не обіцяв змін, він лише
констатував факт: ще один день, який потрібно було просто перетерпіти,
перебуваючи в стані між сном і небуттям.

Вихідний день, який раніше міг би стати можливістю для змін,
тепер був лише затяжною паузою в його механічному існуванні. Олексій прокинувся
пізно, довго дивлячись у стелю, де в кутку сплів павутиння маленький павучок.
Його не дратувало ні павутиння, ні пил на комоді. Йому було просто байдуже.
Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і  приготував гречану кашу з двома вареними
яйцями. Він чистив шкаралупу зосереджено, наче це була найскладніша дія за весь
день. Снідав у повній тиші дивлячись у вікно на двір. Нагодував Джессіку, яка
сьогодні була напрочуд тихою — вона просто з’їла свою порцію і пішла на підвіконня,
згорнувшись у щільний клубок. Олексій зробив ковток розчинної кави, яка вже
давно перестала здаватися йому смачною, і почав збиратися до матері.

У квартирі матері панувала та сама атмосфера, що й учора —
важка й застояна.

 Ніна Олександрівна сиділа
у вітальні, дивлячись у екран телевізора. Коли Олексій увійшов, вона навіть не
кивнула. Він сів на стілець навпроти, поклав руки на коліна і просидів так
кілька  хвилин. Мовчання матері було
настільки щільним, що, здавалося, його можна було торкнутися рукою. Вона не
дорікала, не просила онуків, не згадувала про Соню. Вона просто викреслила його
зі свого емоційного простору. Олексій відчув легкий укол десь глибоко в грудях,
але він швидко розчинився в загальній апатії. Він підвівся, сказав: «Ну, я пішов»,
і зачинив за собою двері, не чекаючи відповіді.

Повернувшись додому, він приготував обід — посмажив трохи
картоплі з цибулею. Велика порція вуглеводів викликала сонливість. Замість того
щоб вийти на прогулянку чи почитати, він звичним рухом відкрив ноутбук. Перший
сеанс порно за день став логічним продовженням обіду. Це був спосіб заповнити
порожнечу дня, який не обіцяв жодних подій. Він дивився порно відео годину за
годиною, поки спина не почала затікати, а очі — пекти.

Близько сьомої вечора він приготував вечерю — макарони з
тертим сиром. Смак був передбачуваним, як і все його життя. Нагодував Джессіку,
яка навіть не підняла на нього очей.

Повідомлень на телефон від Соні не було. Це тривало вже
четвертий  день. Олексій відчув лише
легку нудьгу. Його більше не хвилювало, чи вона образилася, чи вона просто
втомилася стукати в зачинені двері. Її відсутність робила його світ простішим —
менше слів, менше зусиль, менше живого життя.

Щоб завершити цей день, Олексій знову відкрив ноутбук.
Другий сеанс порно був агресивнішим за перший. Він намагався досягти того
стану, коли думки остаточно зникають, залишаючи лише білий шум.  О третій годині ночі Олексій закрив кришку
ноутбука і ліг спати.

Сон Олексія був важким. Йому снилося, що він стоїть у
порожній білій кімнаті без вікон і дверей, і єдине, що там є — це величезне
дзеркало. Коли він підійшов до нього, то побачив, що у нього замість обличчя —
гладка, сіра поверхня, на якій немає ні очей, ні рота. Він намагався закричати
від жаху побаченого у дзеркалі, але не зміг ...

День сорок п’ятий (вихідний)

Вівторок, 14 вересня 2021 року

Вівторок не відрізнявся від понеділка ні кольором неба, ні
внутрішнім станом Олексія.

Ранок за вікном був позбавлений будь-яких ознак життя. Небо
нависало над містом важкою, брудно-сірою ковдрою, крізь яку сонце не могло
пробитися, а лише створювало тьмяне, розсіяне світло, від якого боліли очі.
Навіть повітря здавалося нерухомим і густим, наче застиглий холодець.

На підвіконні скупчилися важкі краплі нічного туману, які
повільно сповзали вниз, залишаючи за собою криві, брудні сліди на склі. Дерева
у дворі стояли абсолютно голими й чорними; їхні гілки не гойдалися від вітру, а
просто заціпеніли в безглуздих позах, нагадуючи вени на старій руці. На
дитячому майданчику самотньо мокла іржава гойдалка, і навіть звичного шуму
машин майже не було чути — лише глухий, монотонний гул міста, що десь там, за
межами кімнати, намагався вдавати діяльність. Цей краєвид не викликав суму —
він лише підтверджував Олексію, що світ навколо такий же вичерпаний і порожній,
як і він сам.

 Емоційне вигоряння
перейшло у фазу повної анестезії: він більше не відчував ні нудьги, ні
роздратування — лише в’язку, сіру байдужість, яка огортала кожен його рух, наче
невидимий кокон. Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував пшеничну кашу
з маслом та вареним яйцем. Він жував повільно, дивлячись у стіну над кухонним
столом. Кава здавалася на смак як тепла зафарбована вода, але він допив її до
кінця, бо так належало за його внутрішнім алгоритмом. Нагодував Джессіку, яка
навіть не вилізла з-під дивана, лише виставила лапу, коли почула звук кульок
корма, що падали в миску. Олексій навіть не нахилився, щоб її погладити. Після
сніданку він поїхав  до матері.

Ніна Олександрівна зустріла його так само холодно як і
учора. Вона не сказала жодного слова. Коли Олексій пройшов на кухню, щоб налити
собі води, вона навіть не повернула голови. Це мовчання матері вже не було
гнівним — воно було остаточним, наче вона змирилася з тим, що її сина більше не
існує. Олексій постояв біля вікна, подивився на голі гілки дерев і пішов. Його
не зачепило те, що мати з ним не розмовляє. Це було зручно. Тиша не вимагала
відповідей.

Повернувшись додому, він приготував обід — просто зварив у каструлі
макарони, додавши туди забагато кетчупу, щоб відчути бодай якийсь смак. Одразу
після обіду, наче за розкладом, він відкрив ноутбук. Перший сеанс порно тривав
майже до вечора. Він не вибирав відео — просто клацав на все підряд, дозволяючи
потоку зображень випалювати залишки думок. Кімната потонула у напівтемряві, але
він навмисно не вмикав лампу, сидячи в синьому сяйві екрана.

Увечері він приготував вечерю — смажені сосиски. Нагодував
Джессіку, яка поїла і швидко зникла в темному коридорі.

Нових повідомлень на телефон від Соні не було. П’ятий  день тиші. Олексій відчув щось схоже на
коротке полегшення, яке миттєво розчинилося в апатії. Її більше не було в його
житті, як не було й самого життя — лише набір повторюваних дій. Він поклав
телефон екраном донизу, навіть не перевіряючи час.

Повечерявши  Олексій
знову повернувся до ноутбука. Другий сеанс порно перед сном був довгим і
виснажливим. Це була вже не пристрасть, а важка робота по знищенню власної
свідомості. Коли о другій годині ночі він нарешті закрив ноутбук щоб лягати
спати, його пальці були холодними, а в голові панувала абсолютна порожнеча.

Сон Олексія був глибоким і мертвим. Йому снилося, що він
стоїть на дні глибокого колодязя, стіни якого викладені вимкненими екранами.
Він дивиться вгору, бачить там крихітний клаптик неба, але не відчуває бажання
підніматися. Йому добре там, у темряві, де немає ні звуків, ні почуттів, ні
людей.

День сорок шостий (робочий)

Середа, 15 вересня 2021 року

За вікном розгортався ранок середи, який не обіцяв жодних
змін. Небо над Києвом було кольору запраної білизни — невиразне, блякле,
набрякле від низьких хмар, що зачепилися за дахи багатоповерхівок. Сонце,
замість того щоб дарувати тепло, пробивалося крізь міський смог хворобливим
жовтавим диском, що більше нагадував тьмяну лампу в лікарняному коридорі.

Внизу, у дворі-колодязі, вітер ліниво ганяв сміття навколо
іржавих гойдалок. Рідкісні перехожі, стиснувши плечі, просувалися крізь вогку
ранкову імлу, схожі на тіні у густому киселі. Це було не пробудження природи, а
швидше її повільне, неохоче повернення до тями після важкого сну. Повітря за
вікном здавалося таким же важким і нерухомим, як і всередині квартири, де
панував запах пилу та застояної самотності.

 Олексій сів на ліжку,
відчуваючи, як легені наповнюються важким, застояним повітрям. Пил у квартирі
вже не просто лежав на полицях, він здавався частиною самої атмосфери, видимим
у косому промені блідого вересневого сонця. Прибирання здавалося непосильним проектом,
чимось на кшталт будівництва піраміди, тому він просто відвів погляд. Насилу
вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок була зварена чорна кава та ячнева каша з яєчнею.
Олексій байдуже спостерігав, як шматочок масла тане на сірій грудкуватій
поверхні, утворюючи маленьке золотисте озеро. Цей повільний рух жиру був
найбільш динамічною подією за останні кілька годин. Він їв механічно запиваючи
кашу з яєчнею міцною  чорною кавою, ледь
відчуваючи смак їжі. Насипав корму Джессіці — сухі кульки зі стукотом впали в
керамічну миску. Кішка навіть не підняла хвоста; вона сиділа на підвіконні,
дивлячись у вікно на порожній двір, і чекала. Її відчуженість була дзеркальним
відображенням його власної. Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Метро зустріло його звичною задухою. У вагоні, переповненому
людьми, що поспішали жити, Олексій почувався стороннім тілом. Його притиснули
до дверей; він відчував крізь тонку куртку тепло чийогось плеча, чув ритмічне
дихання незнайомця прямо у потилицю. Це фізичне наближення не викликало нічого,
крім глухої огиди. Щоб вижити, він увімкнув свій старий захисний механізм:
заплющив очі й уявив, що він — не людина, а шматок гладкого, холодного
пластику. Пластик не відчуває ліктів під ребрами, не чує запаху дешевого
парфуму та перегару, він не знає втоми. Він просто існує в просторі.

Робоча зміна в «Епіцентрі» проковтнула наступні вісім годин.
Світло люмінесцентних ламп випалювало кольори.

Люди у відділі  весь
час до нього зверталися задаючи безліч питань:

 «Які шпалери краще
придбати для дитячої?»

«На яких шпалерах дітям можна малювати фломастерами?»

«Які шпалери миються водою?»

«Що краще вінілові чи флізелінові шпалери?».

«Який обрати клей для шпалер?».

Олексій відповідав чітко, вказував пальцем на потрібний
стелаж, перевіряв артикули. Колеги, які раніше намагалися втягнути його в
розмови про футбол чи політику, тепер проходили повз, кидаючи лише короткі
вітання. Олексій став частиною інтер’єру, як штабелер чи стійка з інструментами
— корисний, але невидимий.

Після зміни — обов’язковий ритуал. Візит до матері. Ніна
Олександрівна зустріла його так само як і минулого разу. Її мовчання було не
випадковим, воно було монументальним. Вона не дивилася на нього, не відповідала
на питання про самопочуття, навіть не здригнулася, коли він поставив пакет із
ліками на стіл. Це була тактика випаленої землі: якщо вона його не помічає,
значить, його не існує. Олексій прийняв правила гри. Він посидів
п'ятнадцять  хвилин у цій в’язкій тиші,
яка тиснула на барабанні перетинки, і пішов, не прощаючись.

Вдома стіни стиснулися ще щільніше. Вечеря — швидкий рис із
сосискою, поглинутий прямо з каструлі, щоб не мити зайву тарілку. Годування
кішки. І, нарешті, єдиний доступний спосіб втекти від реальності — ноутбук.

Екран спалахнув холодним світлом. Перегляд порно тривав три
години. Це не було пристрастю чи бажанням, лише механічним стимулюванням
рецепторів, спробою витиснути з мозку хоч краплю дофаміну. Соня не писала йому
на телефон вже шостий  день. Олексій
глянув на дату останнього повідомлення  і
відчув лише пустку. Йому було байдуже. Вона була ще одним фантомом із минулого
життя, яке ставало все менш реальним. О третій годині ночі Олексій закрив
кришку ноутбука і ліг спати. Йому снилося що він нарешті одружився, але замість
привабливої дівчини у нього за дружину був великий, чорний ноутбук загорнутий у
білосніжну фату.

День сорок сьомий (робочий)

Четвер, 16 вересня 2021 року

Новий день четверга 
почався  з дрібного, настирливого
дощу, який робив небо над Оболонню схожим на брудну марлю. Олексій розплющив
очі, відчуваючи звичну важкість у потилиці — наслідок нічного сидіння перед
екраном ноутбука. Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував вівсяну кашу на
воді з дрібкою солі. Він механічно розмішував липку масу, дивлячись, як пара
піднімається до витяжки. Поруч на пательні підсмажив одне яйце — жовток
розтікся, нагадуючи пляму фарби. Він з’їв усе без залишку, не відчуваючи смаку,
просто щоб заповнити шлунок перед зміною. Нагодував Джессіку, яка навіть не
вилізла зі свого сховку за кріслом, доки він не відійшов від миски. Поснідавши,
він зібрався і поїхав на роботу.

Поїздка на роботу в метро була звично задушливою.
Переповнений вагон нагадував бляшанку, де тіла пасажирів були щільно притиснуті
одне до одного. Олексій стояв, втиснутий у двері, відчуваючи холод металу
лопатками. Чиїсь мокрі плащі, запах сирої шерсті та дешевої кави — усе це
проходило крізь нього, не викликаючи навіть роздратування. Він був лише
частиною цього людського вантажу.

В «Епіцентрі» ранок почався з офісної суєти. Денис, активний
хлопець із сусіднього відділу сантехніки, підійшов до Олексія з пластиковим
стаканчиком у руках, де вже знаходилися купюри. — Льохо, здоров! Скидаємося
Ігорю на день народження, сорок років стукнуло. Давай, хто скільки зможе, —
Денис усміхався своєю широкою, «копоративною» посмішкою. Олексій мовчки дістав
гаманець, витягнув звідти  пом’яту
двухсотку і кинув у стакан. Він не відчував ні симпатії до Ігоря, ні бажання
святкувати його день народження. Для нього це був просто ще один податок на
право вважатися «нормальним» серед людей.

Після зміни він поїхав до матері. У квартирі Ніни
Олександрівни панував напівморок. Мати сиділа на кухні з чашкою чаю, яка давно
охолола. Коли він увійшов, вона навіть не підняла голови. Мати мовчала. Це
мовчання тривало вже кілька днів і стало для Олексія звичною частиною
ландшафту. Він посидив навпроти неї п'ять хвилин, дивлячись на її зморшкуваті
руки, що лежали на скатертині. Не почувши жодного слова, він підвівся і тихо
вийшов. Його не мучила совість — він просто констатував факт.

Вдома він приготував вечерю — макарони з тертим сиром.
Вечеряв у темряві, дивлячись на вогні багатоповерхівок навпроти.

Нових повідомлень на телефон від Соні не було.  Вона вже тиждень  йому не писала.  Його це абсолютно не хвилювало. Почуття, що
раніше краяли серце, вигоріли до попелу. Олексій відклав телефон екраном
донизу, навіть не відчувши полегшення. Просто порожнеча.

Без жодних вагань він відкрив ноутбук. Перегляд порно став
фінальним акордом дня. Це була його територія контролю, де все було зрозумілим
і передбачуваним. Синій вогонь екрана відбивався в його очах, що не виражали
нічого.  О третій годині ночі Олексій
закрив кришку ноутбука і ліг спати,

Сон прийшов швидко — важкий, глибокий і порожній, як і весь
цей день.

48. День сорок восьмий (робочий)

П’ятниця, 17 вересня 2021 року

П’ятниця   почалася з
ниючого болю в шиї — Олексій знову заснув у незручній позі перед ноутбуком.
Квартира здавалася чужою, захаращеною непотрібними речами, які він перестав
помічати. Ранок просочувався у квартиру крізь брудне скло, наче розведена сіра
фарба. За вікном стояв штиль — той самий мертвий спокій, що буває перед
затяжною осінньою негодою. Місто задихалося у вологому тумані, який
перетворював сусідні багатоповерхівки на розмиті бетонні скелі, позбавлені
вікон і ознак життя.

На асфальті внизу застигли калюжі, схожі на плями відпрацьованого
мастила; у них не відбивалося небо, лише сіра безвихідь низьких хмар. Навіть
птахів не було чутно. Лише зрідка здалеку долинав приглушений гуркіт
вантажівки, що прорізав вату туману, але цей звук не додавав динаміки — він
лише підкреслював загальну німоту. Світ за вікном здавався декорацією до
фільму, зйомки якого давно припинили, залишивши реквізит повільно гнити під
вересневою сирістю. Олексій сівши на ліжку дивився у вікно  на цей пейзаж, і йому здавалося, що він і сам
— частина цієї нерухомої сірої маси. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався
на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу
з двома яєчнями-глазуньями. Він зосереджено проколював жовтки кінчиком ножа,
дивлячись, як вони розтікаються по крупі, змішуючись із маслом. Смаку майже не
було, лише відчуття теплої маси в роті. Нагодував Джессіку, яка навіть не
вилізла з-під крісла, доки він не вийшов із кухні. Їхні стосунки тепер
зводилися до сухого шарудіння корму в мисці. Поснідавши, він зібрався і поїхав
на роботу.

Поїздка в метро була традиційно виснажливою. Вагон був
переповнений дачниками та сім’ями, що їхали в центр. Олексія затиснули біля
дверей, і чийсь рюкзак постійно бив його по плечу, але він лише міцніше стиснув
зуби, дивлячись у чорноту тунелю.

В «Епіцентрі» суботній натовп діяв на нерви. Наприкінці
зміни сталася сварка з клієнтом. Чоловік у дорогому пальті вимагав негайно
знайти йому специфічні шпалери, яких не було в наявності, і почав підвищувати
голос, звинувачуючи Олексія в непрофесійності. — Ви взагалі мене чуєте? Я з ким
розмовляю, з деревом? — кричав клієнт. Олексій повільно підняв на нього очі.

В них не було ні страху, ні вибачення — лише крижана
порожнеча. — Того, що ви шукаєте, немає. І не буде. Шукайте в іншому місці, —
відрізав Олексій тихим, але настільки мертвим голосом, що чоловік на мить
замовк, збитий з пантелику цією абсолютною байдужістю, а потім розвернувся і
пішов, погрожуючи скаргою. Олексію було байдуже. Навіть звільнення зараз не
здавалося йому проблемою.

Після зміни він поїхав до матері. У квартирі матері було
тихо.  Ніна Олександрівна сиділа на
кухні, чистячи картоплю на пюре. Вона навіть не підняла очей, коли син увійшов.
Мовчання матері стало настільки густим, що в повітрі, здавалося, бракувало
кисню. Олексій сів навпроти, посидів кілька хвилин, слухаючи лише звук ножа об
овочі, і так само мовчки пішов. Ця німа війна більше не ранила його — вона була
частиною ландшафту.

Вдома він приготував вечерю — смажену картоплю з цибулею.
Запах був сильним, але апетит так і не з’явився. Нагодував Джессіку, яка швидко
з’їла свою порцію і зникла в темряві коридору. Він глянув на телефон. Нових
повідомлень на телефон від Соні не було. Вона вже вісім днів  йому не писала. Олексія це абсолютно не
хвилювало.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Перегляд порно був
довгим і механічним. Він шукав кадри, які могли б викликати бодай якийсь сплеск
адреналіну в його випаленій душі, але екран видавав лише пікселі. О третій
годині ночі коли очі почали сльозитися, він закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон Олексія був важким і похмурим. Йому снилося, що він
стоїть посеред торгового залу «Епіцентру», і всі полиці порожні, а навколо —
лише нескінченні ряди дзеркал, у яких не відбивається ніхто.

День сорок дев’ятий (вихідний)

Субота, 18 вересня 2021 року

Ранок суботи не увірвався у кімнату, а обережно просочився
крізь щільну завісу пилу на шибках. Це було бліде, анемічне світло, яке не
несло в собі жодного натяку на бадьорість. За вікном панував той особливий вид
міської тиші, що буває лише у спальних районах: глухий гул далекої траси, який
здавався диханням величезної стомленої тварини.

Небо було затягнуте однотонним сірим полотном, без жодної
тріщини чи просвіту, наче хтось наглухо забив вікна нагорі фанерою. Верхівки
тополь стояли нерухомо, вкриті першою іржавою жовтизною, яка в цьому світлі
виглядала як бруд. Повітря здавалося густим і нерухомим, застиглим у паузі між
літом, яке вже пішло, і осінню, яка ще не набралася сили для справжніх злив.
Весь світ за вікном  виглядав як стара чорно-біла
фотографія, яку забули на сонці: контури розмиті, сенс втрачений, а кольори
вигоріли до сталевого відтінку порожнечі.

Олексій прокинувся  об
одинадцятій годині, відчуваючи, як важка ковдра наче притискає його до матраца.
Вихідний не приніс радості, лише усвідомлення того, що сьогодні не потрібно
нікуди поспішати, а отже — порожнечу дня доведеться заповнювати самотужки.
Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу
з маслом та декількома шматочками сиру. Він їв прямо з каструлі, ліниво
пережовуючи крупу. Нагодував Джессіку, яка навіть не вибігла на кухню, а просто
чекала, поки він насипле корм у миску в коридорі. Поснідавши Олексій випив
чашку міцної чорної кави і, не заправляючи ліжко поїхав до матері. По дорозі до
матері він зайшов до аптеки і купив ліки. У квартирі матері було тихо.

Мати сиділа на кухні, дивлячись у вікно на голі гілки дерев.
Коли Олексій увійшов, вона навіть не повернула голови. Мовчання матері було
крижаним і непорушним. Він посидів поруч п’ять хвилин, слухаючи цокання старого
годинника на стіні. Не почувши ні слова, він просто підвівся і вийшов. Його це
більше не зачіпало — він звик до цієї німої війни.

На зворотному шляху Олексій зайшов у «Сільпо». Під яскравим
люмінесцентним світлом він блукав між рядами, кидаючи в кошик продукти:
пельмені, ковбасу, хліб, кілька банок консервів. Люди навколо усміхалися,
купували торти до недільного обіду, але Олексій відчував себе привидом серед
живих.

Вдома він приготував обід — зварив пельмені з великою
кількістю оцту та перцю. Смак був гострим, і це було єдине, що хоч трохи
бадьорило. Одразу після обіду він відкрив ноутбук. Перегляд порно до самого вечора
став його головним заняттям. Він перемикав вкладки, дивлячись на піксельні
тіла, намагаючись втекти від гнітючої тиші квартири. Світло за вікном повільно
згасало, кімната занурювалася в напівморок, але він не вмикав лампу — синього
сяйва екрана було достатньо.  З байдучим
виглядом Олексій глянув на телефон. Нових повідомлень на телефон від Соні не
було.  Вона вже дев’ять днів   йому не писала.  Його це абсолютно не хвилювало.

Близько восьмої вечора він приготував вечерю — яєчню з
помідорами та ковбасою. Нагодував Джессіку, яка швидко поїла і сховалася у
спальні під кріслом.

Після вечері він пішов до спальні  і відкрив ноутбук. Другий сеанс порно був
довшим і виснажливішим. Він дивився відео, поки очі не почали пекти, а спина —
нити від незручної пози. Коли він нарешті закрив кришку ноубука щоб лягати
спати, на годиннику була друга ночі.

Сон прийшов миттєво — важкий, мертвий сон без сновидінь.
Олексій просто провалився в темряву, знаючи, що завтра настане такий самий
порожній день.

День п’ятдесятий (вихідний)

Неділя, 19 вересня 2021 року

Ранок неділі зустрів Олексія важким, свинцевим небом, що
нависло над багатоповерхівками Оболоні. Здавалося, хмари опустилися так низько,
що зачепилися за гострі верхівки антен на дахах, розриваючи своє черевце і
випускаючи на місто дрібну, майже невидиму мряку. Це не був дощ, це була водяна
суспензія, що миттєво робила все навколо липким і неприємним.

Світ за вікном 
втратив глибину, ставши пласким і двовимірним. Порожній дитячий
майданчик у дворі виглядав як покинута декорація до фільму жахів: мокрі ланцюги
гойдалок ледь чутно порипували від сирого вітру, а жовте листя, прибите вологою
до асфальту, нагадувало плями іржі на бетоні. Жодного звуку, жодного руху —
місто наче завмерло в очікуванні чогось неминучого, але так і не дочекалося.
Олексій сівши на ліжку дивився в цю сіру стіну туману і відчував, як межа між
холодним склом вікна та його власною шкірою поступово зникає. Повітря в кімнаті
здавалося Олексію застояним, просякнутим запахом пилу та електроніки, що
працювала всю ніч. Тіло було ватяним, а в роті відчувався неприємний присмак
від перевтоми.  Насилу вставши з ліжка
Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував ячневу кашу з
підсмаженою докторською ковбасою. Він методично різав ковбасу на рівні кубики,
наче від цього залежало його життя. Нагодував Джессіку, яка навіть не
замуркотіла, лише коротко глянула на нього своїми жовтими очима і почала
хрумтіти кормом. Поснідавши Олексій випив велику чашку міцної  чорної кави без цукру і поїхав  до матері.

Поїздка до матері була короткою. Осінь уже впевнено панувала
в місті, розфарбовуючи парки в тривожні жовті кольори. У квартирі матері було
тихо і прохолодно.

Ніна Олександрівна сиділа у кріслі у вітальні  біля увімкненого телевізора. Олексій зайшов,
поклав на стіл куплений сир і фрукти. Мати навіть не повернула голови. Її
мовчання стало вже не формою протесту, а способом існування поруч із сином. Він
посидів навпроти неї сім хвилин, дивлячись на свої руки, потім встав і кивнув
на прощання порожнечі. Його байдужість до її холодності була вже настільки
глибокою, що він сприймав це як належне.

Вдома він приготував обід — зварив макарони по-флотськи з
великою кількістю перцю. Щойно тарілка була відставлена вбік, рука сама
потягнулася до ноутбука. Перегляд порно до самого вечора став його головною
справою. Він не шукав чогось нового, просто дозволяв зображенням миготіти перед
очима, замінюючи ними реальний світ. Сірі сутінки заповнили кімнату, але він
продовжував сидіти в синьому сяйві екрана, відчуваючи, як його розум остаточно
заціпенів.

Близько дев’ятої вечора він приготував вечерю — смажені
сосиски з яйцем. Швидко з’ївши все прямо з пательні, він нагодував Джессіку,
яка одразу після їжі сховалася в найтемніший куток квартири.

Нових повідомлень на телефон від Соні не було. Десятий день
тиші. Олексій відклав гаджет екраном донизу. Його байдужість була настільки
глибокою, що він навіть не пам’ятав, про що вони розмовляли востаннє. Її більше
не було в його реальності, як не було й самої реальності — лише пікселі.

Після вечері Олексій знову сів у спальні  з ноутбуком. Другий сеанс порно перед сном
був довгим і виснажливим. Він дивився, поки тіла на екрані не перетворилися на
розмиті плями. Коли о другій годині ночі 
він нарешті закрив ноутбук щоб лягати спати, у квартирі панувала мертва
нічна тиша.

Сон прийшов миттєво. Йому снилося, що він стоїть у
величезному порожньому залі «Епіцентру», де всі стелажі забиті однаковими
ноутбуками, і кожен із них показує його власне обличчя — сіре, нерухоме і
абсолютно чуже.

День п’ятдесят перший (робочий)

Понеділок, 20 вересня 2021 року

Ранок понеділка почався без будильника — організм сам
виштовхнув Олексія з важкого заціпеніння о шостій ранку. Сіре світло
просочувалося крізь немиті вікна, підкреслюючи шар пилу на телевізорі. Свинцеве
небо неділі за ніч набрякло і стало кольором сирого попелу. Хмари не просто
нависали, вони ніби вдавлювали місто в землю, примушуючи багатоповерхівки
Оболоні здаватися ще нижчими та похмурішими. Дрібна мряка, що вчора висіла в
повітрі, перетворилася на густий, в’язкий туман, який стирав межі між будинками
та горизонтом. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і приготував вівсянку.
Він стояв над каструлею, спостерігаючи, як бульбашки повітря повільно
прориваються крізь густу сіру масу. Додав шматочок вершкового масла, який
розтанув, залишивши жовту пляму, схожу на око. Їв стоячи, дивлячись у стіну.
Смак нагадував мокрий картон, але він доїв усе до останньої ложки запиваючи їжу
міцною чорною кавою. Джессіка з’явилася на порозі кухні, коли він дістав пакет
із кормом. Вона не мурчала і не терлася об ноги, просто чекала. Олексій насипав
їжу, звук падіння кульок корму у миску здався йому оглушливим у ранковій тиші.
Кішка почала їсти, а він поснідавши, не дочекавшись, поки вона закінчить, пішов
одягатися щоб їхати на роботу.

Метро зустріло його звичною задухою. Вагон був забитий
людьми в темному осінньому одязі. Олексія притиснули до поручня, він відчував
запах чужого поту  та сигаретного диму,
що йшов від чийогось пальта, але це не викликало роздратування. Він був
частиною цього багатоногого організму, що рухався під землею.

В «Епіцентрі» день минув як у тумані. Ряди шпалер,
нескінченні запитання покупців. Під кінець зміни до нього підійшов Сергій,
колега з відділу сантехніки. — Льох, слухай, ми після зміни з хлопцями в бар «У
Гріши» збираємося. Пива поп’ємо, розслабимося. Пішли з нами? А то ти зовсім як
інопланетянин ходиш. Олексій подивився на Сергія. Обличчя колеги здавалося йому
маскою, зробленою з дешевого пластику. — Ні, Серьога, справ багато, — тихо
відповів Олексій. — Та які справи в такий час? Хоч годину посидимо. — Іншим
разом, — відрізав Олексій і відвернувся до стелажа зі шпалерами.

Після роботи — звичний маршрут до матері. Ніна Олександрівна
сиділа у вітальні дивлячись телевізор . Коли Олексій увійшов, вона навіть не
поворухнулася. Він пройшов на кухню, поставив на стіл пакет із продуктами, які
вона все одно навряд чи розпакує сьогодні. Він сів на стілець навпроти неї.
Минуло десять хвилин. Жодного слова, жодного погляду. Мовчання матері було
схоже на важку ковдру, що тиснула на плечі. Олексій встав, зачинив за собою
двері і пішов додому.

Вдома він приготував вечерю — зварив пельмені. Пара
піднімалася до стелі, затуманюючи йому зір. Він висипав їх у тарілку, залив
оцтом і з’їв, майже не жуючи. Джессіка знову отримала свою порцію корму. Цього
разу вона навіть не подивилася в його бік, а з’ївши їжу одразу сховалася  за диван.

Звичним жестом Олексій перевірив телефон. Нових повідомлень
на телефон від Соні не було і  його це не
хвилювало.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Перегляд порно тривав
майже дві години. Рухи були механічними, погляд — застиглим. Він перемикав
вкладки, шукаючи щось, що могло б викликати хоч якусь фізіологічну реакцію, але
тіло здавалося чужим, ніби воно належало комусь іншому. О третій годині ночі
Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Йому снилося, що він іде нескінченним вагоном метро. Вагон
порожній, але двері між секціями заблоковані. Він дивиться у вікно, а там
замість тунелю — лише дзеркала, в яких він бачить себе, але з кожним наступним
відображенням його обличчя стає все більш розмитим, поки не перетворюється на
гладку сіру поверхню.

День п’ятдесят другий (робочий)

Вівторок, 21 вересня 2021 року

 Світло вівторка
просочувалося крізь шибки брудною, гнійною плямою, забарвлюючи кімнату в
неприємні відтінки старого паперу. Хмари, що вчора важко висіли над містом,
сьогодні набрякли нездоровою жовтизною, ніби ввібрали в себе весь зміг та
відчай мільйонного міста. Повітря за вікном здавалося не прозорим, а густим і
зернистим, наче в ньому розчинили дрібку іржі. Навіть птахи мовчали. Тільки
поодинокі ворони, схожі на чорні латки на жовтому фоні неба, нерухомо сиділи на
голих гілках тополь, дивлячись у нікуди своїми скляними очима. Це був ранок, що
не мав свіжості; він пахнув застояною водою та холодною вологою, яка,
здавалося, проникала крізь зачинені рами, осідаючи липким нальотом на кожному
предметі в квартирі. Олексій прокинувся від того, що затерпла рука, на якій він
пролежав усю ніч. Він дивився на свої пальці, що кололи тисячами дрібних голок,
і відчував дивну заздрість до цього болю — він був справжнім, на відміну від
усього іншого. Вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і гречку і  дістав із холодильника два яйця. Він розбив
їх об край чавунної сковорідки; звук удару здався йому крихким, як людський
череп. Жовтки випали на гарячу поверхню, миттєво взявшись білою плівкою. Він
посипав їх сіллю, дивлячись, як великі кристали розчиняються у прозорому білку.

Каша була без смаку, а яєчня була слизькою, холодною
всередині, але він ковтав її великими шматками, відчуваючи, як важкий клубок
опускається в шлунок. Джессіка сиділа на підвіконні, припавши животом до скла.
Коли він насипав їй корм, вона навіть не здригнулася від гуркоту сухих кульок.
Її очі-гудзики були спрямовані на вулицю, де вітер ганяв жовте листя. Вона
більше не просила уваги; вона, як і він, адаптувалася до вакууму. Поснідавши
Олексій зібрався щоб їхати на роботу.

Дорога до метро здалася довшою, ніж зазвичай. Асфальт під
ногами був липким. У вагоні його втиснули в кут між зачиненими дверима та
високим чоловіком у вологому плащі. Олексій відчував тепло чужого тіла, чув
ритмічне дихання жінки поруч, але для нього це були лише фізичні об’єкти. Вагон
хитало, світло в тунелі блимало, вихоплюючи з темряви бліді, втомлені обличчя
пасажирів. Олексій дивився на своє відображення у склі: воно здавалося тонким,
наче паперовий муляж, який ось-ось розмокне від вологи.

В «Епіцентрі» пахло свіжим деревом та пилом. Весь день
Олексій переставляв рулони шпалер з одного стелажа на інший. Кожен рулон мав
свою вагу, свою текстуру — шорстку, гладку, вінілову. Він вирівнював їх
наче  по лінійці, створюючи ідеальну
геометричну послідовність.

Ближче до обіду його колега Сергій з відділу сантехніки  знову пройшов повз, кинувши Олексію коротке:
«Ну що, вчора непогано посиділи, дарма ти не прийшов». Олексій не відповів.
Слова Сергія долетіли до нього, як шум радіоперешкод. Його реальність тепер
складалася лише з вертикальних ліній стелажів та артикулів на цінниках. Коли
клієнти щось питали, він відповідав їм короткими, відшліфованими фразами, не
дивлячись їм в обличчя. Його голос звучав так, ніби він виходив із глибини
колодязя.

Після зміни він знову поїхав до матері Ніни Олександрівни. У
квартирі пахло валеріаною та вивареною білизною. Мати сиділа на кухні, а у
каструлі на плиті нагрівалася вода для виварювання білизни. Перед нею на столі
стояла чашка  липового чаю. Вона не
поворухнула навіть пальцем, коли він сів поруч. Олексій дивився на її
натруджені руки, на сітку зморшок під очима. Він хотів щось сказати — можливо,
вибачитися або запитати, чи досі вона любить його, — але слова застрягли в
горлі, перетворившись на сухий попіл. Він просто сидів, вдихаючи густе,
нерухоме повітря цієї кімнати, де час зупинився. Через п’ятнадцять хвилин він
встав і пішов, так і не вимовивши жодного звуку.

Вдома Олексій зварив макарони. Вони розварилися,
перетворившись на однорідну клейку масу. Він додав забагато кетчупу, і тарілка
стала схожа на щось тривожне й криваве. Він нагодував кішку, яка поїла швидко й
беззвучно, одразу зникнувши під кріслом.

Після вечері Олексій сів за ноутбук. Екран засліпив його
білим сяйвом. Нові повідомлення від Соні на телефон ? Ні. Жодного повідомлення
чи дзвінка. Світ забув про нього, і це викликало лише слабке почуття
полегшення. Він відкрив звичні сайти. Порно тепер було для нього єдиним
способом переконатися, що його тіло ще здатне на реакції. Кадри змінювалися
швидко: крики, штучні рухи, неприродні пози. Олексій дивився на це, як
патологоанатом на розтин — без збудження, лише з холодним технічним інтересом.
Коли все закінчилося, він відчув лише порожнечу в паху та печіння в очах. О
другій годині  ночі Олексій закрив кришку
ноутбука і ліг спати.

Сон накрив  Олексія,
як важка мокра ковдра. Йому снилося, що він працює в «Епіцентрі» вночі. Він іде
вздовж нескінченних стелажів, але замість товарів на них лежать людські органи,
закатані в прозору плівку. Він шукає своє серце, перебираючи пакунки, але
знаходить лише порожні коробки з написом «Уцінено». Раптом світло гасне, і він
залишається в абсолютній темряві, де єдиним звуком є його власне, занадто гучне
серцебиття.

День п’ятдесят третій (робочий)

Середа, 22 вересня 2021 року

Олексій прокинувся вранці середи  від металевого присмаку в роті. Стеля над
ліжком здавалася нижчою, ніж учора, ніби квартира повільно стискалася,
витісняючи залишки кисню. За вікном розгортався типовий київський ранок кінця
вересня, але він не приносив свіжості. Небо було кольору брудного алюмінієвого
таза, низьке й однорідне, без жодного натяку на сонце. Повітря здавалося не
прозорим, а густим і сірим, наче розведений попіл. Місто за склом виглядало як
застигла декорація: дерева з потьмянілим листям стояли нерухомо, прибиті нічною
вологою до асфальту. З вулиці долинав приглушений гул автівок — звук був
плоским і монотонним, наче хтось нескінченно тер наждаком по металу. Цей ранок
не обіцяв початку чогось нового; він лише продовжував нескінченну інерцію
попереднього дня. Насилу вставши з ліжка немов його побили резиновими кийками
він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і  приготував грінки — просто вмочив черствий
батон у розбовтане яйце з молоком і кинув на сковорідку. Олія бризкала на
кахель, залишаючи дрібні жирні цятки, які він не збирався витирати. Грінки
підгоріли з одного боку, і цей вугільний присмак був єдиним, що він відчув.
Джессіка чекала біля миски. Сьогодні вона зробила щось незвичне — коротко
нявкнула, але голос її був хрипким, наче вона теж забула, як користуватися
зв’язками. Олексій висипав корм, спостерігаючи за її механічними рухами. Вона
була його дзеркалом: їсти, щоб не вмерти; мовчати, щоб не боліло.  Поснідавши, він поїхав на роботу. У метро
сталася технічна зупинка. Потяг завмер посеред тунелю на десять хвилин. Світло
згасло, залишивши лише тьмяне аварійне освітлення. У вагоні панувала тиша,
порушувана лише важким сопінням людей. Олексій стояв, заплющивши очі, і йому
здалося, що потяг — це труна, яку забули закопати. Коли поїзд смикнувся і
рушив, він не відчув полегшення — лише легку нудоту від руху. В «Епіцентрі» все
йшло за графіком, поки в обідню перерву в його відділі не розбилася велика
банка з клеєм для шпалер. Вона впала з верхньої полиці, розлетівшись на сотні
скалок. Біла, густа рідина почала повільно розтікатися по сірій плитці підлоги,
схожа на розлите молоко або гній.

Олексій став на коліна, щоб прибрати це. Він занурив
ганчірку в білу масу, і раптом побачив у цій білизні своє відображення —
викривлене, бліде, з темними провалами замість очей. На мить йому здалося, що
клей— це жива істота, яка намагається поглинути його пальці. Він застиг,
дивлячись на свої білі від клею руки. — Льохо, ти чого? Заснув? — голос його
колеги Сергія вивів його із заціпеніння. Олексій повільно підвівся. Клей  стікав з його долонь на черевики. — Все
нормально, — відповів він. Але в цей момент він відчув дивний імпульс — бажання
розмазати цю білу клейову масу по всьому відділу, зафарбувати ці нескінченні
цінники та шпалери, перетворити світ на чистий, порожній аркуш. Він стримався,
але руки тремтіли ще годину.

Після зміни Олексій знов поїхав до матері. У матері нічого
не змінилося. Вона чистила коропа на кухні. Запах сирої річкової луски
заповнював кухню, роблячи повітря липким. Олексій сів за стіл. Він дивився, як
ніж здирає луску, залишаючи рожеву шкіру. — Мам, я сьогодні банку з клеєм
розбив, — раптом сказав він. Це була перша фраза, яку він вимовив у цій
квартирі за довгий час. Ніна Олександрівна не відреагувала. Ніж продовжував
свій ритмічний рух: шкряб-шкряб. Вона ніби не чула його, або він для неї вже
став частиною меблів. Олексій почекав ще хвилину, відчуваючи, як тиша
перетворюється на бетон, і пішов геть.

Вдома він насипав корма Джессіці  і зварив сосиски на вечерю. Шкірка на них
лопнула, і вони виглядали непривабливо, як розпухлі пальці. Після вечері
Олексій відкрив ноутбук. Списки порносайтів були вже вивчені напам'ять. Він
шукав щось дедалі жорсткіше, щось, що могло б пробити його броню байдужості.
Кадри зливалися  в одну брудну пляму. Він
робив це як роботу — важку, нічну зміну. Коли тіло нарешті відгукнулося
коротким, болючим спазмом, він відчув не задоволення, а лише втому, наче пробіг
марафон у порожнечі. О третій годині ночі він закрив кришку ноутбука і ліг
спати.

Сон Олексія був про розлитий клей. Йому снилося, що він
стоїть у центрі порожнього відділу шпалер, і раптом зі стелі починає литися
біла клейова маса. Вона тепла і густа. Вона заповнює весь відділ, піднімається
до колін, до грудей, до горла. Олексій не намагається виплисти. Він просто
чекає, поки ця клейова маса заповнить його очі, вуха і рот, перетворюючи його
на нерухому білу статую посеред порожнього торгового відділу.

День п’ятдесят четвертий (вихідний)

Четвер 23  вересня
2021 року

Вихідний четверга не приніс полегшення — він лише прибрав з
розкладу обов’язковість руху. Світ за вікном був затягнутий низькими хмарами,
які нагадували брудну вату. Олексій прокинувся об одинадцятій, відчуваючи в
роті присмак перепаленої пластмаси. 
Насилу вставши з ліжка немов його побили резиновими кийками він
поплентався на кухню готувати сніданок.

Він довго стояв перед відчиненим холодильником, вдихаючи
його холодне, кислувате повітря. На сніданок Олексій зварив чорну каву і став
шукати в холодильнику щось їстівне бо готувати щось не було ні сил ні
бажання.  Знайшовся лише черствий сир і
половина банки солоних огірків. Він їв 
їх прямо з банки, скрегіт ложки об стінки банки  віддавався в зубах.

Джессіка сьогодні вела себе дивно. Вона не підійшла до
миски, а сіла навпроти Олексія і почала пильно дивитися йому в очі. У її
погляді не було голоду — лише якесь моторошне, майже людське вивчення. Олексій
відсунув банку з огірками . — Чого тобі? — запитав він. Його голос тріснув від
довгого мовчання. Кішка не відповіла, лише повільно моргнула і відвернулася до
стіни. Їхній зв’язок розривався по живому.

Після сніданку він вирішив перебрати стару поштову скриньку
у підїзді, яку не відчиняв тижнями. Серед рекламних листівок та квитанцій за
світло він знайшов цупкий білий конверт з письмом з Канади адресований йому.

Він сів на сходинку в під’їзді, не маючи сил дійти до
квартири. Пальці не слухалися, розриваючи папір конверту. Всередині була лише
одна фотографія і коротка записка на звороті. На фото — вони двоє сидять у кафе
«L'Kafa Cafe»  на Оболоні. Олексій там
сміється, його очі живі, а волосся розпатлане. На звороті було написано: «Я
знайшла це в старій книзі. Ти тут ще справжній. Пробач, що не змогла тебе
врятувати від тебе самого. Соня».

Олексій дивився на фотографію п’ять, десять, двадцять
хвилин. Він намагався викликати в собі бодай щось: злість, тугу, бажання
розплакатися. Але всередині була лише мертва зона. Він бачив цих людей на фото
як персонажів старого кіно, яке його більше не стосується.  Олексій повільно розірвав знімок навпіл,
потім ще раз, поки на підлогу не посипалися дрібні паперові пластівці, схожі на
сніг. Незважаючи на вихідний, він поїхав до матері. Йому потрібно було кудись
іти, щоб не залишитися наодинці з порожнечею квартири. Ніна Олександрівна цього
разу нічого не робила. Вона просто стояла біля вікна, дивлячись на дитячий
майданчик. — Соня прислала мені листа, а я і не знав— сказав Олексій,
зупинившись у дверях. Мати навіть не здригнулася. Вона продовжувала дивитися у
вікно, де гойдалка скрипіла під вітром. Олексій зрозумів, що вона теж розірвала
всі свої фотографії всередині голови. Він постояв п’ять хвилин у цьому
застиглому повітрі й вийшов, не прощаючись.

На вечерю він просто підсмажив залишки хліба з часником.
Запах був різким, він обпікав піднебіння, але це було добре — принаймні якийсь
подразник. Він кинув шматочок Джессіці, але вона навіть не понюхала його.

Після вечері  він
відкрив ноутбук. Перегляд порно перетворився на катування. Він шукав відео з
назвами, які обіцяли екстрим, біль, що завгодно. Його палець методично клацав
по посиланнях. Екран миготів, видаючи порції штучного задоволення, але Олексій
відчував себе глядачем у порожньому театрі, де актори давно померли, а на сцені
лише пил. Він закрив кришку о другий годині ночі, коли від світла екрана  почала нестерпно боліти голова і ліг спати.

Йому снилося, що він на березі Десни з Сонею. Але вода в
річці була чорною, як нафта, а замість Соні поруч стояла його мати, загорнута в
білу вуаль. Вона намагалася щось сказати, але з її рота висипався дрібний попіл
— такий самий, на який він перетворив сьогоднішню фотографію. Олексій хотів
зайти у воду, але зрозумів, що його ноги стали важкими, як бетонні палі, і він
повільно вростає ногами в річковий пісок.

День п’ятдесят п’ятий (вихідний)

П’ятниця, 24 вересня 2021 року

П’ятниця  нічим не
відрізнялася від четверга, окрім того, що шар пилу на тумбочці став трохи
помітнішим. Олексій прокинувся о десятій годині від сухості в горлі, яка
здавалася фізичним втіленням його внутрішнього стану. Насилу вставши з ліжка Олексій
підійшов до вікна.

Небо за вікном було не просто хмарним — воно висіло над
містом низьким сизим склепінням, важким і непроникним, наче брудне ватне
одіяло, яке забули випрати. З вечора йшов дрібний, виснажливий дощ. Це не була
життєдайна злива, а лише нескінченна водяна пилюка, що зависла в повітрі,
розмиваючи обриси сусідніх багатоповерхівок до стану нечітких графітових плям.
Крізь розводи на склі світ здавався хворим. Краплі води повільно сповзали вниз,
залишаючи за собою криві, звивисті доріжки, схожі на сліди слимаків. На
асфальті внизу розросталися калюжі кольору відпрацьованого мастила, в яких не
відбивалося нічого, окрім тієї ж одноманітної сірості. Голі гілки дерев під
вікном дрижали під рідкими поривами вологого вітру, здаючись тонкими, почорнілими
пальцями, що марно намагаються зачепитися за примарне світло. У цьому пейзажі
не було жодного яскравого акценту — навіть поодинокі перехожі під темними
парасольками виглядали як випадкові перешкоди на тлі загального заціпеніння.
Ранковий туман змішувався з димом далеких труб, створюючи ілюзію, що саме місто
поступово розчиняється, перетворюючись на ту саму липку субстанцію, якою
здавалося Олексію його власне життя.

Постоявши біля вікна кілька хвилин він поплентався на кухню
готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву та ячневу кашу і
приготував яєчню. Каша з яєчнею була липкою і несмачною, але він запихав її в
себе запиваючи міцною чорною кавою, дивлячись у вікно на сіре небо. Смак їжі
зник остаточно; залишилося лише відчуття проковтування чужорідного тіла.
Поснідавши він зібрався і поїхав до матері. Поїздка до матері була механічним
актом, як рух поїзда по рейках. У квартирі Ніни Олександрівни пахло затхлістю.
Мати сиділа на кухні вимірюючи артеріальний тиск, дивлячись на свої руки,
складені на клейонці столу. Олексій сів навпроти. — Мам, сьогодні субота, —
сказав він, просто щоб розірвати тишу. Вона не підняла очей. Лише ледь помітно
сіпнувся кутик її губ, але це не була посмішка — радше нервовий тик. Вони
просиділи так півгодини. Два живих манекени в декораціях старої радянської
кухні. Коли Олексій встав, щоб піти, він відчув, що його тіло важить тонну.

Вдома в обід він зварив пакет швидкого приготування —
локшину з хімічним присмаком яловичини. Пара від неї була їдкою, але Олексію
було байдуже. Він з’їв усе до останньої краплі. Одразу після обіду він відкрив
ноутбук. Перегляд порно вдень був особливо гнітючим. Крізь штори пробивалося
тьмяне світло, падаючи смугою на монітор. Олексій гортав сторінку за сторінкою.
Тіла на екрані спліталися, кричали, рухалися, але для нього це було не більше
ніж гра пікселів. Він шукав збудження, як спраглий шукає воду в порожньому
колодязі. Рука рухалася механічно, без пристрасті, просто виконуючи чергову
фізіологічну функцію.

На вечерю він зварив пельмені.  Їв їх механічно пережовуючи і думав що
нарешті закінчився цей довгий вихідний день. 
Джессіка терлася об стінку коридору, видаючи дивний звук, схожий на
скрип. Олексій висипав їй залишки сухого корму. Він помітив, що миска з водою
майже порожня, але не став її наповнювати — лінь була сильнішою за залишки
емпатії. Кішка подивилася на нього своїми жовтими очима, в яких відбивалася
лише темрява квартири і пішла під крісло.

Після вечері він знову повернувся до ноутбука. Цього разу
він вимкнув звук. У повній тиші рухи на екрані виглядали особливо безглуздими і
навіть відразливими. Він перемикав категорії порно, заглиблюючись у дедалі
більш дивні розділи, намагаючись знайти хоч якийсь образ, який би пробив його
емоційну анестезію. Очі пекли від напруги, голова гула, але він не міг
зупинитися, поки тіло нарешті не здалося під вагою втоми. О  третій годині ночі він закрив кришку ноутбука
і ліг спати.

Сон Олексія був напруженим і похмурим. Йому снилося, що він
знову вдома у матері, але замість підлоги під ногами — хитка чорна багнюка. Він
намагається підійти до Ніни Олександрівни, але вона починає повільно
розсипатися на дрібний сірий пил. Олексій дивиться на свої руки і бачить, що
вони теж стають прозорими, а замість крові в жилах тече той самий білий клей
для шпалер з «Епіцентру». Він намагається крикнути, але його рот забитий сухим
кормом, і він задихається, відчуваючи, як Джессіка стрибає йому на груди,
стаючи важкою, як величезна гранітна плита.

День п’ятдесят шостий (робочий)

Субота, 25 вересня 2021 року

Субота розпочалася з важкого, сірого світанку, який не
приніс світла, а лише оголив непривабливу наготу осіннього міста. Небо,
затягнуте низькими хмарами, нагадувало стару алюмінієву каструлю — таке ж
тьмяне, побите часом і безнадійно закрите. Дощ нарешті вщух, але замість нього
прийшов різкий, пронизливий вітер, що змушував віконні рами здригатися у своїх
пазах. Світ за межами квартири виглядав як знебарвлена фотографія. Асфальт у
дворі взявся темними плямами вологи, що за ніч так і не випарувалася. Залишки
жовтого листя, які ще вчора трималися за гілки, тепер брудною кашею встеляли
тротуари, прилипаючи до підошов рідкісних перехожих. Дитячий майданчик внизу
виглядав покинутим об'єктом із зони відчуження: заіржавілі гойдалки повільно
рухалися під поривами вітру, видаючи тонкий, ледь чутний скрип, що пробивався
навіть крізь зачинене вікно. Далеко на горизонті зубаті силуети новобудов
врізалися в свинцеву масу хмар, але в тому не було ніякої величі — лише
відчуття замкненого простору. Сонце десь там було, але воно здавалося згаслою
лампочкою, яка більше не мала сили пробити цей щільний шар міської гари та
осінньої депресії. Цей ранок не запрошував до життя; він просто вимагав
присутності, як чергова зміна на роботі, яку неможливо прогуляти.

 Олексій розплющив очі
задовго до будильника, слухаючи, як вітер свистить у щілинах віконної рами. Час
став для нього однорідною масою, де дні відрізнялися лише назвами страв.  Насилу вставши з ліжка він поплентався на
кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував пшеничну кашу
з маслом та декількома шматочками твердого сиру. Він їв повільно, зосереджено
дивлячись на те, як пара піднімається від тарілки. Смак був знайомим і прісним,
як і все його життя. Нагодував Джессіку, яка сьогодні поводилася вкрай тихо;
вона просто підійшла до миски, з’їла свою порцію і, навіть не глянувши на
господаря, зникла в глибині квартири. Поснідавши, він поїхав на роботу.

Поїздка на роботу в метро була звично задушливою.
Переповнений вагон хитався, люди навалювалися плечима, але Олексій стояв
непорушно, занурений у свій внутрішній вакуум.

В «Епіцентрі» день проходив монотонно, аж поки під час
обідньої перерви до нього не підійшов Вадим, хлопець із відділу
електроінструментів. — Слухай, Льохо, ми в п’ятницю з пацанами збираємося на
хаті. Буде музика, дівчата, трохи розслабимося. Давай з нами? Досить уже вдома
киснути, — Вадим поплескав його по плечу. Олексій відчув легкий дискомфорт від
цього дотику. — Я подумаю, — сухо відповів він, хоча вже знав, що нікуди не
піде. Будь-яка вечірка вимагала емоційних зусиль, яких у нього просто не
залишилося.

Після зміни він поїхав до матері. У квартирі Ніни
Олександрівни нічого не змінилося. Вона сиділа на кухні, перебираючи розкладені
на столі  якісь старі фотографії, але
коли Олексій увійшов, одразу відклала їх убік. Мовчання матері було вже не
просто холодним, а кам’яним. Він посидив навпроти неї п’ять хвилин, дивлячись
на закипаючий чайник, і, не дочекавшись жодного слова, тихо пішов. Ця тиша
більше не тиснула на нього — вона стала його природним середовищем.

Вдома він приготував вечерю — зварив сосиски та доїв залишки
ранкової каші. Їв у напівтемряві, не вмикаючи світло. Нагодував Джессіку, яка
швидко впоралася з їжею і пішла спати на підвіконня.

Він глянув на телефон. Від Соні — жодного знаку. Вона вже
майже стерлася з його пам'яті, як невдалий кадр на старій плівці. Олексія це не
хвилювало.  Після вечері він відкрив
ноутбук.

Перегляд порно тривав кілька годин. Це був єдиний спосіб
заглушити гул порожнечі в голові. Коли очі почали сльозитися від напруги, він
закрив кришку ноутбука. О другій годині ночі він закрив кришку ноутбука і ліг
спати.

Сон був глибоким і мертвим. Йому снилося, що він іде
нескінченними рядами «Епіцентру», де замість товарів на полицях стоять вимкнені
монітори, в яких відбивається лише сіре осіннє небо.

День п’ятдесят сьомий (робочий)

Неділя, 26 вересня 2021 року

Ранок неділі почався з відчуття липкої втоми. За вікном
панувала глуха, застійна тиша, яку лише зрідка прорізав далекий гуркіт першої
електрички. Небо остаточно втратило об’єм, перетворившись на пласку сіру стіну,
що, здавалося, присунулася впритул до самого будинку. Низькі, кошлаті хмари,
обважнілі від вологи, буквально чіплялися за антени та іржаві краї дахів
сусідніх багатоповерхівок, немов намагалися розірвати власне черево об гострий
бетон. Світло за вікном  було тьмяним і
"брудним", наче його процідили крізь стару марлю. Внизу, на
прибудинковій дорозі, виблискували калюжі, вкриті тонкою плівкою від бензину,
що переливалася отруйними райдужними кольорами — єдина пляма кольору в цьому
монохромному пейзажі. Дерева стояли абсолютно нерухомо, наче забальзамовані;
жоден листок не ворухнувся, підкреслюючи повну відсутність життя в
навколишньому просторі. Місто не прокидалося — воно просто виринало з нічного небуття
в денну апатію, і цей перехід був настільки непомітним, що Олексію на мить
здалося, ніби час взагалі зупинився десь між четвертою та п’ятою ранку.

 Олексій сидячи на
ліжку вимкнув будильник ще до того, як той встиг видати другий сигнал. Квартира
зустріла його звичною тишею та запахом пилу. Насилу вставши з ліжка він
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу
з двома підсмаженими яйцями. Жовтки розтеклися по тарілці, змішуючись із крупою
в однорідну масу. Він їв повільно, дивлячись у вікно, де низькі хмари чіплялися
за дахи сусідніх багатоповерхівок. Нагодував Джессіку, яка мовчки чекала біля
своєї миски. Її присутність у квартирі була майже непомітною — вона стала такою
ж частиною інтер'єру, як і старий холодильник. Поснідавши він поїхав на роботу.

Поїздка на роботу в метро була виснажливою. Вагон був
переповнений, люди штовхалися, намагаючись знайти хоч трохи вільного простору.
Олексій заплющив очі, намагаючись абстрагуватися від шуму та запахів. В
«Епіцентрі» день минув без особливих подій: клієнти, чеки, коробки з товаром.
Все це проходило повз його свідомість.

Дорогою з роботи він зайшов у «Сільпо» за продуктами. Він
блукав між рядами, механічно кладучи в кошик хліб, кефір, пачку пельменів та ковбасу.
Його не цікавили акції чи нові товари — він брав лише те, що потребувало
мінімум зусиль для приготування.

Потім був візит до матері. У квартирі Ніни Олександрівни
панувала тиша. Вона сиділа на кухні і їла. Коли Олексій поклав продукти на
стіл, вона навіть не кивнула. Мовчання матері було вже настільки звичним, що
він перестав чекати від неї хоча б слова. Це була мовчазна згода на взаємне
відчуження. Він постояв у коридорі кілька хвилин і пішов.

Повернувшись додому, Олексій приготував вечерю — зварив пельмені
з великою кількістю перцю. Смак був гострим, але не приносив задоволення.
Нагодував Джессіку, яка одразу після їжі сховалася під диван.

 Після вечері Олексій
відкрив ноутбук.

Перегляд порно тривав кілька годин, заповнюючи порожнечу
вечора яскравими пікселями, які нічого не значили. Це була його щоденна доза
цифрового знеболювального. О другій годині ночі коли очі остаточно втомилися,
він закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон був важким і безбарвним. Олексій провалився в темряву,
знаючи, що завтра настане такий самий  
безбарвний день.

День п’ятдесят восьмий (робочий)

Понеділок, 27 вересня 2021 року

Ранок понеділка почався з механічного звуку будильника, який
розрізав тишину квартири, наче скальпель. Олексій піднявся з ліжка, відчуваючи
кожним суглобом важкість цього ранку.

Він підійшов до вікна і відсунув важку штору. За склом
панувала справжня осіння депресія. Небо було кольору сирого бетону, без жодного
просвіту. Дрібний, майже невидимий дощ завис у повітрі сірим маревом. Вітер
люто розгойдував напівголі верхівки дерев, змушуючи останнє жовте листя безсило
падати у брудні калюжі. Місто виглядало вицвілим, наче старе фото, яке занадто
довго тримали на сонці. Ця похмура статичність ідеально пасувала до його
внутрішнього стану. Постоявши кілька хвилин біля вікна він поплентався на кухню
готувати сніданок. На сніданок  Олексій
зварив чорну каву і приготував пшеничну кашу з маслом та двома сосисками, які
ледь встиг розігріти. Він жував повільно, дивлячись у порожнечу перед собою.
Нагодував Джессіку — кішка підійшла до миски мляво, лише на мить зачепивши
хвостом його ногу, але Олексій навіть не здригнувся. Поснідавши, він поїхав на
роботу.

Дорога в метро: Спуск під землю здався йому переходом у
паралельний світ. У вагоні метро панувала задуха, попри холод на вулиці. Натовп
був агресивним у своїй мовчазній штовханині. Люди в мокрих плащах притискалися
один до одного, створюючи єдиний організм із запахом сирої тканини та втоми.
Олексій забився в кут біля дверей, втупившись у темряву тунелю. Гуркіт коліс
заглушав будь-які думки, і йому це подобалося.

В «Епіцентрі» зміна минула безлико. Він був лише гвинтиком у
системі, що консультувала покупців щодо наявності шпалер, їх кольору та
ціни  і перевіряла штрих-коди на товар в
базі  даних магазину. Після роботи —
звичний маршрут до матері.

У квартирі Ніни Олександрівни панував запах ліків та старого
паперу. Вона сиділа у вітальні на дивані, загорнута у вовняну хустку і дивилася
телевізор. Коли Олексій зайшов, вона навіть не підняла погляду від
телевізора.  Мовчання матері стало
настільки щільним, що, здавалося, його можна було розрізати ножем. Він постояв
у дверях вітальні п'ять хвилин, відчуваючи, як холод від її нерухомості
проникає під шкіру. Не промовивши ні слова, він розвернувся і пішов геть.

Вдома він приготував вечерю — рис із соєвим соусом.
Нагодував Джессіку, яка одразу після їжі втекла під ліжко, наче відчуваючи щось
недобре. Після вечері Олексій сів за ноутбук. Перегляд порно тривав довго; він
шукав бодай якусь емоцію в пікселях, але отримував лише механічне виснаження.
Після другої години ночі він закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Йому снилося, що він знову в метро, але вагон нескінченно
довгий і абсолютно порожній. Він іде ним, переходячи з вагона у вагон, але
двері за ним зникають. Раптом він помічає, що замість вікон у потязі —
дзеркала, але в них не відображається нічого. Олексій підходить ближче і бачить,
що його власне відображення починає повільно розпадатися на дрібний сірий пил.
Він хоче крикнути, але замість голосу з його рота висипається суха крупа. В
останню мить перед пробудженням він бачить у дзеркалі Соню — вона стоїть далеко
в кінці вагона, але замість обличчя у неї гладка біла маска, і вона мовчки
вказує на годинник, стрілки якого біжать назад.

Олексій прокинувся о четвертій годині ранку в холодному
поту, важко дихаючи в темряві порожньої квартири, а потім знов ліг спати, але
сон не йшов...

День п’ятдесят дев’ятий (вихідний)

Вівторок, 28 вересня 2021 року

На ранок вівторка Олексій прокинувся пізно. Кошмар минулої
ночі залишив по собі дивний присмак — наче язик обклало попелом. Він довго
лежав, не наважуючись поворухнутися, поки холод у кімнаті не змусив його
підвестися.

Світ за вікном остаточно втратив кольори. Осінь перейшла в
ту стадію, коли вона стає агресивно-сірою. Небо набрякло вологою, нагадуючи
брудну губку, яку хтось забув викрутити. Вітер стих, і через це тиша на вулиці
здавалася неприродною, майже мертвою. Дерева стояли голі, їхні чорні гілки на
тлі туманного марева нагадували тріщини на старому дзеркалі. Навіть машини в
дворі виглядали покинутими, покриті шаром мокрого пилу. Насилу вставши з ліжка
він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував кукурудзяну
кашу з маслом. Яскраво-жовтий колір крупи був єдиною світлою плямою в квартирі,
але смак залишався таким самим прісним. Нагодував Джессіку — вона підійшла до
миски обережно, наче очікувала на удар, хоча Олексій ніколи її не бив. Його
байдужість лякала її більше, ніж агресія.

Потім був візит до матері. У квартирі матері було тихо. Коли
Олексій увійшов, вона просто сиділа в кріслі у вітальні та в'язала шарф. Мати
мовчала. Олексій сів навпроти, намагаючись знайти в її обличчі хоч якусь ознаку
того, що вона помітила його присутність. Але вона була наче з каменю. Через
десять хвилин цієї гнітючої тиші він просто встав і вийшов, не сказавши ні
слова.

В обід він повернувся додому. Приготував обід — яєчню з
ковбасою та хлібом. Їв прямо з пательні, стоячи біля вікна і спостерігаючи за
тим, як туман повільно ковтає сусідній будинок.

Одразу після обіду він відкрив ноутбук. Перегляд порно
затягнувся на кілька годин. Це було схоже на спробу заповнити дірку в душі
піксельним сміттям. Він не відчував збудження, лише тупе заціпеніння. Коли
сонце почало сідати (хоча його й так не було видно), він зрозумів, що майже
весь день пройшов у цьому синьому сяйві екрана.

Близько восьмої вечора він приготував вечерю — зварив
макарони і приправив їх кетчупом. Нагодував Джессіку, яка швидко з’їла свою
порцію і одразу втекла в іншу кімнату. Після вечері він знову сів за ноутбук.
Другий сеанс порно перед сном був швидким і агресивним. Йому просто потрібно
було виснажити мозок, щоб не думати про порожні дзеркала зі свого кошмару. О
другій годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Цього разу йому снилося, що він стоїть у своїй квартирі, але
вона безкінечна. Він переходить з кімнати в кімнату, і в кожній на столі стоїть
ноутбук. На всіх екранах транслюється один і той самий запис: він сам, як він
спить у цьому ж ліжку. Олексій підходить до одного з ноутбуків і бачить, що на
відео до нього в ліжко підсаджується мати і починає щось шепотіти йому на вухо,
але звуку немає. Він хоче її прогнати, але розуміє, що він сам і є цим
відеозаписом. Раптом Джессіка уві сні виростає до розмірів людини і починає
зачиняти всі вікна в квартирі, забиваючи їх дошками. Олексій хоче крикнути:
«Скільки днів мені залишилося жити?», але замість голосу чує лише сухе
шарудіння паперу.

Він прокинувся о третій ночі від власного хрипу, серце
калатало десь у горлі. Олексій до ранку крутився з боку на бік намагаючись
заснути. Близько п'ятої години ранку він нарешті заснув.

День шістдесятий (вихідний)

Середа, 29 вересня 2021 року

Олексій розплющив очі о десятій ранку середи  з відчуттям 
побитого тіла. У роті пересохло, а в голові все ще лунало те саме
"сухе шарудіння паперу" з нічного кошмару. Він важко підвівся з ліжка
і підійшов до дзеркала у кімнаті, але на мить завагався, перш ніж подивитися на
власне відображення — боявся побачити там порожнечу. У дзеркалі на нього
дивився неголений чоловік з красними від перевтоми очима. Олексій відвів погляд
від зеркала і поплентався на кухню готувати сніданок.  Туман на дворі за вікном  став настільки густим, що сусідній будинок
повністю розчинився в ньому. Здавалося, що квартири більше не існує в просторі,
вона просто зависла в сірому ніщо. Сніданок був механічним. Олексій зварив
чорну каву і приготував вівсянку на воді. Без солі, без цукру. Вона була схожа
на клейстер, але йому було байдуже. Джессіка сьогодні навіть не вийшла на
кухню. Вона забилася під диван у вітальні, і лише блиск її очей у темряві
видавав її присутність. Він насипав їй корм, але звук падіння сухих кульок у
миску  здався йому занадто гучним, майже
болісним.  Після сніданку Олексій знову
відвідав матір. Не тому що хотів, а тому що так було треба. Цього разу вона
навіть не в’язала. Вона просто мовчки дивилася у вітальні телевізор. Він
просидів поруч з нею двадцять  хвилин, відчуваючи,
як холод від її тіла передається йому. Ця мовчазна єдність була страшнішою за
будь-яку сварку.

У полудень Олексій пішов додому обідати. На обід він
посмажив картоплю з цибулею. Запах гарячої олії трохи привів його до тями, але
коли він сів їсти, йому здалося, що кожна часточка картоплі — це камінь, який
він мусить проковтнути.

О першій годині дня після обіду  він знову відкрив ноутбук. Світло екрана
ноутбука врізалося в очі. Порнографія більше не викликала навіть відрази — лише
відчуття механічного зношування. Він дивився на тіла на екрані як на анатомічні
посібники, не відчуваючи жодного зв’язку з людською природою. Його пальці
автоматично гортали вкладки, поки сонце, десь там за шаром хмар, не почало
хилитися до заходу.

Вечеря була символічною: шматок черствого хліба та чашка
холодного чаю. Він не хотів готувати. Він відчував, що будь-яка дія лише
поглиблює його втому.

Після вечері він знову сів за ноутбук. Вечірній сеанс був
довшим за попередні. Олексій шукав щось, що зможе пробити його броню байдужості,
але екран лише висмоктував залишки сил. Коли він нарешті закрив кришку ноутбука
о третій годині ночі щоб лягати спати, у кімнаті панувала така тиша, що він чув
власне серцебиття — нерівне, прискорене.

Цієї ночі сон прийшов миттєво. Йому снилося, що він знову в
квартирі матері. Але тепер замість меблів там стоять високі стелажі з
відеокасетами. Кожна касета підписана його ім'ям і датою. Він бере одну з них —
"День 60" — і вставляє в відеомагнітофон.

На екрані він бачить себе, що сидить на цьому ж дивані. Але
на відео він починає повільно розпадатися на паперові клаптики. Кожен клаптик —
це його спогад, його почуття, його страхи. Джессіка ходить навколо і збирає ці
клаптики, з’їдаючи їх один за одним. Мати стоїть у кутку кімнати і тримає в
руках величезне дзеркало. Коли вона повертає його до Олексія, він бачить, що в
дзеркалі немає його відображення — там лише чистий, білий екран ноутбука.

"Скільки мені ще лишилося днів?" — знову
намагається запитати він. Мати нарешті відкриває рот, але замість слів звідти
висипається вівсяна крупа.

Олексій прокинувся посеред ночі у ліжку не від крику, а від
холоду. Вікно у спальні  було відчинене,
хоча він точно пам’ятав, що зачиняв його. На підвіконні сиділа Джессіка і
дивилася в нічну темряву. Він не став закривати вікно. Він просто ліг назад,
дивлячись у стелю і чекаючи на новий ранок, який, здавалося, ніколи не настане.

День шістдесят перший (робочий)

Четвер, 30 жовтня 2021 року

Ранок четверга почався непомітно. Олексій розплющив очі від
холоду — центральне опалення ще не ввімкнули, і квартира просякла сирістю. Він
витягнув руку з-під ковдри, щоб вимкнути будильник, і відчув, як пальці миттєво
затерпли.

За вікном панувала холодна погода. Небо було затягнуте
однотонною сірою пеленою, яка не залишала жодного шансу на сонце. Перший
справжній холодний вітер жовтня рвучко кидав у скло жмені дрібного дощу. Дерева
в дворі, ще вчора подекуди зелені, сьогодні здавалися остаточно вицвілими, їхні
голі віти нервово здригалися від поривів вітру. Вулиця виглядала порожньою та незатишною,
наче декорації до фільму, який давно припинили знімати.  Насилу вставши з ліжка він поплентався на
кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і приготував пшеничну
кашу з великою грудкою масла. Він дивився, як жовта пляма жиру повільно
розтікається по сірій поверхні крупи, заповнюючи дрібні нерівності. Це було
схоже на те, як він намагався заповнити свій час — механічно і без надії.
Нагодував Джессіку, яка навіть не муркнула; вона просто мовчки їла, не
відриваючи очей від підлоги. Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Дорога на роботу в метро була виснажливою. Люди в теплих
куртках, що пахли потом та сирістю, притискалися один до одного. Олексій стояв,
втиснутий у кут вагона, і відчував, як вібрація потяга передається в його
власні кістки.

В «Епіцентрі» ажіотаж тиснув на вуха. Під час обідньої
перерви до нього підійшов Андрій, колега з відділу сантехніки, той самий, на
подарунок якому він нещодавно здавав гроші. — Олексію, слухай! Сьогодні ввечері
ми з пацанами збираємося в барі «Пивна Дума», відзначаємо мою днюху. Приходь,
посидимо нормально, пива поп’ємо. Треба ж тобі хоч іноді в люди виходити! —
Андрій щиро посміхався, очікуючи на ствердну відповідь. — Подивлюся за станом,
— сухо кинув Олексій, уникаючи зорового контакту. Він уже знав, що ніякого бару
не буде. Будь-яка розмова з живими людьми здавалася йому тепер тортурами.

Після зміни — візит до матері. У квартирі Ніни Олександрівни
було тихо. Мати на кухні готувала запіканку. Коли він зайшов, вона навіть не
кивнула. Мовчання матері стало настільки густим, що Олексію здалося, ніби він
занурюється у воду. Він постояв на кухні кілька хвилин, дивлячись на її
нерухому спину, і так само мовчки пішов геть.

Вдома він приготував вечерю — макарони з сиром. Їв у повній
тиші, лише звук вилки об тарілку порушував спокій кімнати. Нагодував Джессіку,
яка швидко з’їла свою порцію і одразу втекла під ліжко.

Він глянув на телефон — від Соні не було нічого.
Повідомлення про день народження Андрія він просто проігнорував. Олексій
відкрив ноутбук. Перегляд порно заповнив залишок вечора. Це було його звичне
«паливо», що дозволяло не думати про реальність. О другій годині ночі Олексій
закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон був важким. Олексію снилося, що він стоїть посеред
галасливого бару, але ніхто його не бачить. Він намагається взяти склянку, але
рука проходить крізь скло, наче крізь туман.

День шістдесят другий (робочий)

П’ятниця, 1 жовтня 2021 року

П’ятниця першого жовтня 
почалася з липкого відчуття неспокою. Олексій розплющив очі й кілька
хвилин просто слухав тишу, яка здавалася занадто гучною.

За вікном  панувала
холодна депресія. Небо було кольору запраної білизни — безформне, низьке, воно,
здавалося, давило на дахи будинків. Дерева під вітром хаотично розмахували
голим гіллям, наче просили про допомогу. Дощу не було, але вологість у повітрі
була такою високою, що все навколо здавалося вкритим тонким шаром слизу. Вулиця
була порожньою, лише вітер ганяв по асфальту брудний папірець. Насилу вставши з
ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив 
чорну каву  і приготував ячневу
кашу з маслом. Він довго розтирав грудочки крупи ложкою, намагаючись зробити
масу ідеально однорідною. Це був безглуздий ритуал, але він давав ілюзію
контролю. Нагодував Джессіку, яка мовчки чекала біля миски. Кішка стала
настільки ж емоційно обмеженою, як і її господар. Поснідавши, він поїхав на
роботу.

Спуск під землю у метро здався Олексію зануренням у бетонний
склеп. У вагоні метро панувала специфічна тиша, перервана лише гуркотом коліс.
Пасажирів було не дуже багато і   вони
сиділи, максимально дистанціюючись один від одного. Олексій дивився на своє
відображення у вікні — на тлі темного тунелю його обличчя виглядало сірою
маскою з порожніми очницями. Вібрація вагона проходила крізь підошви черевиків,
викликаючи легке тремтіння в колінах.

В «Епіцентрі» день не задався. Близько другої години сталася
жорстка сварка з клієнтом. Чоловік середніх років вимагав повернення грошей за
розкриту упаковку шпалер, які йому «не підійшли за кольором». Коли Олексій
спокійно відмовив, посилаючись на правила, клієнт перейшов на крик: — Ти
взагалі людина чи робот? Очі розплющ, на кого ти схожий! Я скаргу напишу, тебе
звідси виженуть! Олексій не здригнувся. Він просто дивився прямо на чоловіка
своїм «мертвим» поглядом. — Пишіть. Мені все одно, — відповів він настільки
холодно, що клієнт на мить замовк, збитий з пантелику цією абсолютною
відсутністю реакції, а потім, кинувши прокляття, пішов геть.

Після зміни — візит до матері. Коли Олексій увійшов, Ніна
Олександрівна сиділа у вітальні у кріслі біля торшера. Мати читала книгу у
старій палітурці. Вона навіть не підняла голови на звук дверей. Олексій пройшов
на кухню, залишив продукти, повернувся і став у дверях кімнати. Мати повільно
перегорнула сторінку, повністю ігноруючи його присутність. Вона не просто
мовчала — вона викреслила його з простору своєї реальності. Олексій постояв
хвилину і пішов геть, не сказавши ні слова.

Вдома він приготував вечерю — зварив рис із сосисками.  Їв механічно, втупившись у стіну. Нагодував
Джессіку.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Перегляд порно був
довгим і виснажливим. Він шукав у цих кадрах бодай якийсь дофамін, але
отримував лише суху втому в очах. О третій 
годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов швидко, але був важким. Йому снилося, що він
стоїть посеред «Епіцентру», і всі клієнти навколо мають обличчя його матері, і
всі вони мовчки читають одну й ту саму книгу, не помічаючи, як навколо них
починає падати білий сніг.

День шістдесят третій (робочий)

Субота, 2 жовтня 2021 року

Ранок суботи  почався
з відчуття повної емоційної спустошеності. Сварка з клієнтом напередодні не
залишила по собі навіть злості — лише суху втому, яка заважала підняти голову
від подушки.

Другий день жовтня остаточно позбавив місто кольору. За
вікном панував монохромний пейзаж: сірий асфальт, сірі будинки та сіре,
набрякле небо. Вітер зник, але повітря стало густим і вологим, наче туман от-от
мав перетворитися на дощ. Дерева стояли нерухомо, схожі на обвуглені скелети,
що вросли в землю. Світ здавався законсервованим у холодному заціпенінні, де
жоден звук не міг пробитися крізь щільну пелену низьких хмар. Насилу вставши з
ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував вівсяну кашу
на воді з дрібкою солі. Смак був безбарвним. Олексій їв стоячи, спираючись на
кухонну стільницю. Нагодував Джессіку, яка сьогодні поводилася вкрай обережно,
обходячи його ноги по великій дузі, наче боячись порушити його похмуру
зосередженість. Поснідавши, він поїхав на роботу.

Поїздка на роботу у переповненому вагоні метро була схожа на
подорож Данте у пеклі. Всю поїздку Олексій стояв затиснутий у кутку вагона між
високим чоловіком у синій куртці та товстою жінкою в пальто  з візком з продуктами, який боляче притискався
до його правої ноги.

Після зміни в «Епіцентрі», яка пройшла у повній ізоляції від
колег, він знову поїхав до матері. У квартирі панувала незвична тиша,
порушувана лише ритмічним стукотом спиць. Мати в'язала у вітальні, сидячи в
кріслі під жовтим світлом торшера. Вона навіть не підняла очей на сина. В її
руках повільно росло щось безформне і сіре, схоже на павутину. Олексій постояв
у дверях, спостерігаючи за рухом її худих пальців. Вона мовчала, повністю
занурена у своє заняття, наче в’язала стіну між собою та світом. Не знайшовши
сили порушити цю тишу, він просто залишив пакет із продуктами в коридорі та
пішов.

Повернувшись додому, він приготував вечерю — зварив сосиски
та з'їв їх хлібом та гірчицею. Гіркота гірчиці була єдиним, що він відчув за
весь день. Нагодував Джессіку, яка швидко впоралася з кормом і одразу пішла у
свій куток.

Після вечері Олексій 
відкрив ноутбук. Перегляд порно тривав кілька годин, заповнюючи кімнату
мерехтливим синім світлом. Це був єдиний спосіб вимкнути мозок після
виснажливого дня. О третій  годині ночі
Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов несподівано і був глибоким, як провалля. Йому
снилося, що він теж в’яже щось безкінечне з власних думок, і нитка стає дедалі
тоншою, поки не обривається в повній темряві.

День шістдесят четвертий (вихідний)

Неділя, 3  жовтня 2021
року

Ранок неділі 
вихідного дня не приніс полегшення, лише розширив простір для порожнечі.
Олексій прокинувся від того, що в кімнаті було занадто тихо.

Світло, що пробивалося крізь штори, було брудним і пласким,
наче вицвіла стара фотографія. Воно не освітлювало кімнату, а лише робило
видимим шар пилу на поверхнях. За вікном небо нагадувало перевернуту чашу з
каламутною водою, яка от-от мала пролитися на місто.

Дерева, остаточно втративши листя, ставали схожими на
виснажені скерети, що безпорадно тягнули кістляві гілки до низьких хмар.
Двірник унизу, маленький і згорблений у своєму брезентовому плащі, монотонно
згрібав мітлою жовте опале листя до купи; цей звук — шурх-шурх-шурх — розрізав
тишу, наче лезо, що повільно тупиться об асфальт. Моросив дрібний, майже
невагомий дощик, який не змивав бруд, а лише робив його липким. Вулиця
виглядала так, ніби з неї викачали все повітря, залишивши лише вологу пустку та
присмак іржі на губах.

Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував пшеничну
кашу. Крупа довго булькала в каструлі, википаючи сірою піною. Він додав туди
розрізане навпіл варене яйце — жовток здався йому занадто яскравим, майже
агресивним на фоні тьмяної маси каші. Їв повільно, дивлячись у вікно. За вікном
природа остаточно перейшла в режим розпаду. Дрібний, майже невидимий дощ завис
у повітрі, перетворюючи краєвид на розмиту акварель. На підвіконні з того боку
сидів мокрий голуб; птах виглядав так само заціпеніло, як і дерева внизу.
Жодного руху, жодного пориву вітру — лише волога важкість, що тиснула на дахи
будинків.

Джессіка чекала біля миски. Олексій насипав їй корм,
слухаючи, як сухі кульки з гуркотом б’ються об кераміку. Кішка їла швидко, не
піднімаючи голови, наче поспішала закінчити цю обов’язкову процедуру і знову
зникнути в тінях квартири. Поснідавши він поїхав до матері.

Візит до матері був коротким і безнадійним. Вона сиділа у вітальні
у тому самому кріслі, але замість спиць у руках тримала старий журнал із
кросвордами. Світло торшера висвічувало її напружене чоло. — Я приніс ліки, —
сказав Олексій матері. Вона навіть не здригнулася. Її олівець завис над
клітинками. Вона вписувала туди літери, наче вибудовувала складний шифр, у
якому для сина не було місця. Вона не підняла очей, не кивнула, навіть не
змінила пози. Цей ігнор не був злим — він був абсолютним. Олексій відчув себе
привидом, який намагається заговорити з живою людиною, але не має для цього
звукових хвиль. Він поклав пакунок з ліками на кухні на стіл і пішов геть.

В обід він вже був вдома. Кухня зустріла його запахом
немитого посуду. Він зварив макарони, перемішав їх із залишками вчорашньої
підливи. Смак був ідентичним до всього іншого — прісним і механічним.

Після обіду він відкрив ноутбук. Стіни кімнати зникли,
поступившись місцем мерехтінню екрана. Перегляд порно став його персональною
камерою сенсорної депривації. Змінювалися кадри, обличчя, пози, але все це
зливалося в один безкінечний потік м'яса та стогонів, який не викликав
збудження — лише тупе заціпеніння. Час провалився в цю синю прірву.

Вечеря була такою ж примарною: яєшня, підсмажена до хрустких
країв, з'їдена прямо зі сковорідки. Джессіка знову отримала свою порцію корму,
і знову між ними не відбулося жодного контакту.

Він знову ліг у ліжко з ноутбуком. Яскраві картинки на
екрані були єдиним джерелом світла в темній квартирі. Очі пекли від напруги,
але він не міг зупинитися, поки мозок нарешті не «перегорів», вимикаючи
свідомість.  О другій  годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і
ліг спати.

Сон накрив його, як важка мокра ковдра, без сновидінь і без
надії на те, що ранок середи буде інакшим.

День шістдесят п’ятий (вихідний)

Понеділок, 4 жовтня 2021 року

Ритм життя остаточно перетворився на зациклену стрічку, де
кожен новий день був лише блідою копією попереднього. Олексій прокинувся на
ранок понеділка з гірким присмаком у роті та відчуттям, наче він взагалі не
відпочивав.

Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і приготував гречану
кашу. Її різкий, специфічний аромат заповнив тісний простір. Поруч на пательні
шипів омлет, який Олексій збив виделкою прямо в мисці, не дбаючи про пишність.
Сніданок виглядав охайно, але для нього це була лише паливна суміш, необхідна
для підтримання функціонування тіла. Він їв, дивлячись у вікно, де світ
продовжував повільно помирати. Дощ припинився, але небо стало ще нижчим, важким
і свинцевим. З дерев злітало останнє хворе листя, яке вітер безжально вбивав у
брудний асфальт. Природа за вікном нагадувала декорації до фільму про кінець
світу, де головний герой залишився зовсім один.

Джессіка отримала свою порцію корму. Вона їла мовчки, лише
зрідка здригаючи вухом, коли Олексій випадково торкався стільця. Між ними
встановився дивний паритет — вони співіснували в одній квартирі, як дві
паралельні прямі, що ніколи не перетинаються. Поснідавши він поїхав до матері.

Візит до матері був ще більш відчуженим, ніж зазвичай. Коли
він зайшов, вона розмовляла по телефону зі своєю подругою, Любов’ю Петрівною що
жила в Ізраїлі. — Так, Любо, я ж і кажу... — її голос звучав жваво, навіть із
якимось натяком на емоцію, якої Олексій не чув вже місяцями. — А вона що? —  Та ти що... Вона бачила, як син зайшов у
кімнату, як поставив пакет із продуктами на підлогу, як поправив штору. Але
вона не перервала розмову навіть на секунду. Для неї голос у слухавці був
реальнішим, ніж фізична присутність Олексія поруч. Він постояв хвилину, відчуваючи
себе зайвим елементом у цій квартирі, і тихо пішов геть, так і не почувши від
неї навіть «привіт».

В обід він знову був вдома. Приготував щось нашвидкуруч —
розігрів залишки вчорашнього і додав трохи овочів, які вже починали в’янути.

Після обіду він знову сів за ноутбук. Це стало його формою
медитації. Мерехтливе синє світло вкладок порносайтів знову залило стіни
кімнати. Він перемикав вкладки, шукаючи щось, що могло б викликати хоча б іскру
справжнього почуття, але відчував лише механічну втому в очах. Час витікав
крізь пальці, як пісок, розчиняючись у безглуздому відеоряді.

Вечеря пройшла за тим самим сценарієм: швидке приготування
їжі, тихе хрумтіння корму Джессіки та повернення до екрану ноутбука. Ноутбук
був його вікном у світ, де люди щось відчували, навіть якщо це було лише
награно. Він дивився відео доти, доки фігури на екрані не почали зливатися в
єдине ціле.

Коли о третій годині ночі він нарешті закрив кришку ноутбука
щоб лягати спати, темрява в кімнаті здалася йому майже фізично відчутною. Сон
прийшов швидко — важкий, безпросвітний, схожий на тимчасову смерть, яка
дарувала коротку паузу перед наступним колом цього ідентичного пекла.

День шістдесят шостий (робочий)

Вівторок, 5 жовтня 2021 року

Олексій прокинувся вранці вівторка від сухого, безжального
звуку будильника. Темрява в кімнаті була такою густою, що здавалося, її можна
торкнутися рукою. За вікном панував холодний, ворожий жовтень. Світло ліхтарів
вихоплювало з пітьми нескінченні нитки дрібного, схожого на пил дощу. Дерева,
вже майже голі, розгойдувалися під поривами вітру, нагадуючи скелети, що
намагаються вирватися з асфальту. Природа не просто вмирала — вона гнила в
прямому ефірі. Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати
сніданок.

На кухні все відбувалося за відпрацьованою схемою. Олексій
зварив чорну каву і поставив каструлю на плиту: булькання води, в яку він
засипав вівсянку, було єдиним звуком у квартирі. Поки каша розбухала,
перетворюючись на сіру однорідну масу, він розбив два яйця. Жовтки розпливлися
по пательні, як два згасаючих сонця. Він їв стоячи, дивлячись у вікно на двір.

Джессіка підійшла до миски ще до того, як він відкрив пакет.
Олексій висипав корм — сухі кульки  з
глухим стукотом впали на кераміку. Кішка почала їсти, ігноруючи його
присутність. Він на мить затримав руку над її спиною, але так і не наважився
погладити. Порожнеча між ними була занадто відчутною. Поснідавши, він поїхав на
роботу.

Метро зустріло його важким запахом сирої вовни та
антисептика. На пероні юрмилися люди — сіра, безлика маса в темних куртках.
Коли під’їхав потяг, Олексія просто засмоктало у середину людського потоку. Він
стояв, притиснутий до дверей, відчуваючи чуже дихання на своєму обличчі. Всі
навколо дивилися в екрани смартфонів, створюючи ілюзію зв’язку зі світом, якого
насправді не існувало. Вагон хитало, і кожен поштовх відгукувався в голові
Олексія тупим болем. Це було перевезення живого вантажу з однієї точки небуття
в іншу.

На складі «Епіцентру» 
було холодно. Прийшла нова партія шпалер — величезні палети, обмотані
стрейч-плівкою. Олексій механічно розрізав пластик, вивільняючи рулони. Нові
надходження: "Бежевий пісок", "Сріблястий туман",
"Класичне золото". Назви обіцяли затишок, якого ніхто з тих, хто
купував ці шпалери, ніколи не відчує. Весь день він перетягував коробки,
маркував артикули та заповнював накладні. Паперовий пил осідав на руках,
роблячи шкіру сухою та мертвою. Час тут не йшов, він розтягувався, як гума.

Після зміни він знову поїхав до матері. Пакет із молоком і
хлібом у його руці здавався важчим, ніж палети на складі. Коли він зайшов, у
квартирі пахло ліками та старими газетами. Мати знову була на зв’язку з
подругою з Ізраїлю. — Так, Любо, я ж і кажу... тиск вчора був високий, але я
випила ті таблетки... — вона мазнула поглядом по Олексію, як по меблях. Жодного
питання матері  про роботу, жодного
"як ти?" Олексій мовчки поклав продукти в холодильник.  Він пішов геть, зачинивши вхідні  двері квартири настільки тихо, щоб зайве не
турбувати її.

Вдома вечеря була швидкою — розігріті сосиски та шматок
завітреного сиру. Джессіка знову отримала свою порцію корму, так само мовчки,
так само відсторонено.

Після вечері він сів за ноутбук. Екран спалахнув,
висвітлюючи його втомлене обличчя. Пошуковий рядок, знайомі сайти, нескінченний
парад оголених тіл. Олексій переглядав відео одне за одним, але в голові була
лише порожнеча. Це не було збудженням — це була спроба втекти від тиші, яка
здавлювала стіни кімнати. Коли о другій годині ночі очі почали сльозитися від
яскравого світла, він закрив кришку ноутбука і ліг спати.

І знову темрява кімнати поглинула все. Олексій ліг у ліжко,
відчуваючи, як холодні простирадла обволікають його тіло. Завтра буде середа.
Завтра все повториться.

День шістдесят сьомий (робочий)

Середа, 6 жовтня 2021 року

Олексій розплющив очі вранці середи за кілька хвилин до
будильника, відчуваючи в роті сухість і знайому важкість у потилиці. Кожен рух
давався через силу, наче його м’язи були зроблені з того самого вологого
бетону, що й стіни навколишніх багатоповерхівок.

За вікном панував розпач. Шосте жовтня принесло з собою
густий, брудний туман, який поглинув верхівки сусідніх будинків. Пейзаж
нагадував вицвілу стару фотографію: жодних чітких ліній, лише розмиті плями
голих кущів та мокрого асфальту. Світло від ліхтарів не розсіювало темряву, а
лише робило її каламутною, як застояна вода в калюжі. Повітря здавалося
настільки важким, що, здавалося, легені мають докладати зусиль, аби його
вдихнути. Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і підсмажив два шматки
хліба на сухій пательні. Запах горілого хліба трохи привів його до тями. Потім
він швидко зварив два яйця — жовтки виявилися надто рідкими, і він витирав їх
хлібом по пательні і їв хліб з яйцями, не відчуваючи смаку, просто заповнюючи
порожнечу в шлунку.

Джессіка чекала біля своєї миски, нерухома, як статуетка.
Він насипав їй корм, і звук сухих кульок здався йому занадто гучним у цій
ранковій тиші. Кішка почала їсти, методично хрумтячи, навіть не глянувши в його
бік. Їхня спільна самотність стала настільки звичною, що вже не потребувала
слів чи жестів.   Поснідавши, він поїхав
на роботу.

Дорога в метро була черговим колом пекла. Вагон був
переповнений людьми, які пахли вогкістю та дешевою кавою. Олексій стояв,
вчепившись у поручень, відчуваючи, як вібрація потяга проходить крізь усе тіло,
перетворюючи думки на кашу.

На складі «Епіцентру» знову кипіла робота. Приїхала велика
партія важких вінілових шпалер. Олексій розвантажував палети, відчуваючи, як
піт стікає по спині під курткою. Рулони були холодними і шорсткими. Він
розставляв їх по полицях, сортуючи за відтінками: від світло-кремового до
темно-графітового. Кожен рулон був надією якоїсь родини на оновлення життя, але
для Олексія це були лише кілограми мертвої паперової маси, які він мав
перемістити з місця на місце. До кінця зміни його пальці вкрилися дрібними
порізами від паперу, які нили під дією пилу.

Візит до матері після робочої зміни був коротким. Коли він
увійшов до квартири, вона знову була занурена в розмову по телефону з невидимою
подругою. — Ой, Любо, та не кажи... а ціни? Ти бачила ціни на ліки? — її голос
був напруженим і сповненим якоїсь дивної енергії, яку вона ніколи не витрачала
на нього. Олексій мовчки поставив пакет із кефіром та сиром на кухонний стіл.
Мати коротко кивнула йому, навіть не перериваючи речення, і відвернулася до
вікна. Він постояв кілька хвилин і пішов геть, відчуваючи себе привидом, що
випадково забрів у чуже життя.

Вдома вечеря була примітивною: пачка пельменів, зварених на
швидку руку, з великою кількістю чорного перцю, щоб хоч якось подразнити
рецептори. Джессіка знову з’їла свою порцію корму і одразу зникла в темному
кутку під диваном.

Ноутбук зустрів його синюватим мерехтінням. Він знову
відкрив вкладки, які вже стали його нічним притулком. Тіла на екрані рухалися в
нескінченному, бездушному танці. Олексій дивився на них годинами, намагаючись
знайти хоча б крихту збудження чи інтересу, але відчував лише порожнечу, яка
ставала все більшою. Екран відбивався в його скляних очах, доки голова не
почала падати від утоми.  О другій  годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і
ліг спати.

Сон прийшов раптово, важкий і липкий. Йому снилося, що він
сам заклеєний у рулон шпалер — сірих, холодних і безкінечних, і він не може
дихати, задихаючись у пилу власного буття.

День шістдесят восьмий (робочий)

Четвер, 7 жовтня 2021 року

Ранок четверга почався з металевого присмаку в роті. Олексій
прокинувся за хвилину до того, як мав спрацювати будильник — організм
перетворився на годинниковий механізм, якому вже не потрібні зовнішні сигнали.

Надворі було ще темніше, ніж учора. Холодний жовтневий туман
з’їв обриси сусідніх багатоповерхівок, залишивши лише жовті плями ліхтарів, що
плавали в мареві, як очі глибоководних риб. Світ звузився до розмірів квартири,
а потім — до розмірів кухонного столу. Насилу вставши з ліжка він поплентався
на кухню готувати сніданок.

На сніданок була чорна кава і гречана каша без солі. Олексій
забув її посолити, але, усвідомивши це після першої ложки, не став виправляти
помилку. Прісний смак ідеально пасував до кольору неба за вікном. Він ретельно
збирав кожне зернятко з тарілки, поки вона не стала чистою, як дзеркало.
Джессіка сьогодні навіть не муркнула, коли отримала свою порцію — вона просто
з’їла корм і пішла під диван, де її не було видно. Поснідавши,  він зібрався і поїхав на роботу.

Метро зустріло його запахом мокрого одягу та дешевої кави.
Люди у вагоні здавалися Олексію деталями одного великого конвеєра: вони
хиталися в такт руху поїзда, тримаючись за поручні, наче прикуті до них
ланцюгами. Олексій заплющив очі, намагаючись не бачити свого відображення, яке
вчора його так налякало. Тепер він відчував себе не людиною, а просторовим
шумом.

Зміна  в
«Епіцентрі»  пройшла дуже метушливо.
Олексій розривався на частини допомагаючи на складі розвантажувати нову партію
шпалер та допомагаючи клієнтам у відділі обрати потрібні їм шпалери.

Візит до матері сьогодні був коротким. Олексій навіть не
заходив у кімнату. Він просто залишив пакунок з ліками та кефіром на кухні на
столі. З вітальні долинав звук телевізора по якому показували якесь розважальне
шоу. Він постояв біля дверей, затамувавши подих, але мати не озвалася. Вона
продовжувала свою мовчазну війну, і в цій війні вона перемагала. Постоявши
кілька хвилин Олексій пішов геть.

Вдома Олексій 
приготував на вечерю картопляне пюре з сосиками, нагодував Джессіку яка швидко
з’ївши корм втекла під ліжко у спальні. Після вечері він знову сів за ноутбук.
Рухи були звичними, майже ритуальними. Він гортав сторінки, шукаючи те, що
могло б викликати хоча б тінь реакції. Але екран лише відбивав холодний блиск у
його очах. Дофамінове виснаження досягло піку — картинки сприймалися як
кольорові плями, позбавлені змісту. О другій 
годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Він заснув у одязі, накрившись лише тонким пледом. Йому
снилося, що він — це один із манекенів в «Епіцентрі». На ньому фірмовий жилет,
на грудях бейдж із його ім’ям, але замість обличчя — гладкий пластик. Повз
нього проходять тисячі людей, серед них і мати, і нещодавній  розлючений клієнт. Вони торкаються його рук,
перевіряючи якість матеріалу, і ніхто не помічає, що під пластиком б’ється
серце, яке з кожним ударом стає дедалі тихішим.

День шістдесят дев’ятий (вихідний)

П’ятниця, 8 жовтня 2021 року

Олексій прокинувся близько десятої ранку п’ятниці від того,
що в квартирі було занадто тихо — навіть Джесіка не вимагала їжі, наче
змирившись із депресивним ритмом цього дому.

За вікном панував справжній жовтневий холод. Небо було
затягнуте важкими, низькими хмарами, які, здавалося, чіплялися за антени
сусідніх дев'ятиповерхівок. Вітер зривав останні жовті листя з кленів і
безжально кидав їх у калюжі, вкриті тонкою плівкою бензину. Все навколо
виглядало мокрим, холодним і безнадійно втомленим від нескінченної осінньої
мряки. Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував ячневу кашу з
маслом та декількома шматочками сиру. Він їв кашу з сиром запиваючи їх міцною
чорною кавою, не відриваючи погляду від стіни, механічно підносячи ложку до
рота. Смак сиру був ледь помітним, але Олексію було байдуже. Нагодував
Джессіку, яка мовчки з’їла свою порцію і одразу ж пішла на підвіконня
спостерігати за птахами крізь мокре скло. Після сніданку Олексій знову відвідав
матір.

Візит до матері був коротким. У квартирі Ніни Олександрівни
панував запах ліків і старої вовни. Мати сиділа у вітальні, загорнута у плед, і
переглядала старий журнал мод. Коли Олексій увійшов, вона навіть не кивнула.
Мовчання матері стало настільки звичним, що він просто пішов на кухню і поклав
на кухонний стіл куплений кефір і хліб. Він посидів поруч з матір’ю п’ять
хвилин, слухаючи цокання настінного годинника, а потім пішов. Між ними більше
не було конфліктів — лише абсолютна порожнеча.

В обід він повернувся додому. Приготував обід — зварив
пельмені, щедро посипавши їх чорним перцем. Гострота була єдиним, що на мить
вивело його зі стану заціпеніння. Одразу після обіду він відкрив ноутбук.

Перегляд порно тривав до самого вечора. Він переходив від
одного порноролика до іншого, відчуваючи, як мозок поступово відключається від
реальності. Його більше не хвилювали ні парі, ні робота, ні те, що відбувається
за стінами квартири. Весь світ звузився до мерехтливого екрана.

Близько дев’ятої вечора він приготував вечерю — макарони з
томатним соусом.

Після вечері він знову сів за ноутбук. Другий сеанс порно
був швидким і виснажливим. Він закрив кришку гаджета о другій ночі, залишивши
кімнату в повній темряві. О третій 
годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов миттєво. Йому снилося, що він стоїть у
порожньому залі «Епіцентру», де всі стелажі порожні, а замість покупців між
рядами ходить його мати і мовчки розвішує на гачки чорні нитки, якими він
намагається обмотати власні руки.

День сімдесятий (вихідний)

Субота, 9 жовтня 2021 року

Олексій прокинувся від того, що сонячний промінь, холодний і
блідий, пробився крізь щілину в шторах і влучив йому прямо в очі. Він відчув
роздратування — світло порушувало звичну напівтемряву його заціпеніння.

Ранок суботи був напрочуд ясним, але це була підступна
яскравість. На калюжах за ніч утворилася тонка крижана скоринка, яка
виблискувала під ногами рідкісних перехожих. Повітря було колючим і нерухомим.
Золото на деревах остаточно потьмяніло, перетворившись на брудну мідь. Місто
здавалося скляним — один незграбний рух, і ця крихка тиша могла б розлетітися
на друзки. Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу
з молоком. Він дивився, як біла рідина заповнює проміжки між темними
крупинками, і цей контраст чомусь здався йому огидним. Нагодував Джессіку, яка
сьогодні була напрочуд активною — вона терлася об його ноги, вимагаючи уваги,
але Олексій лише відсторонив її ступнею. Йому не хотілося нікого торкатися,
навіть кішки.

Потім після сніданку був візит до матері.  У квартирі Ніни Олександрівни панував спокій.
Мати сиділа на дивані у вітальні, вкривши ноги пледом, і просто дивилася
телевізор по якому показували «Сімейні мелодрами». Коли він зайшов, вона навіть
не повернула голови. Мати мовчала, і це мовчання вже не тиснуло на нього — воно
стало їхньою спільною мовою. Він залишив на кухні продукти, постояв у дверях
вітальні три хвилини і пішов геть.

В обід він повернувся додому. Приготував обід — яєчню з
трьох яєць та кілька шматочків  ковбаси.
З'ївши все прямо з пательні, він сів за стіл і відкрив ноутбук.

Перегляд порно тривав увесь день. Олексій механічно
перемикав вкладки, дивлячись на екран крізь примружені очі. Зображення на
моніторі були яскравішими за його власне життя, але вони не викликали в нього
жодних емоцій, крім легкої нудоти. Він просто спалював час, наче папір у
попільничці.

Ближче до вечора він відірвався від монітора, щоб
приготувати вечерю. Олексій просто зварив кілька сосисок, навіть не чекаючи,
поки вони повністю прогріються всередині. Він жував їх, дивлячись у вікно на
темніюче небо, не відчуваючи смаку. Потім насипав у миску Джессіки сухий корм.
Звук кульок, що вдарялися об керамічне дно, здався йому неприродно гучним у
порожній квартирі. Кішка підбігла до їжі, але він навіть не подивився в її бік.

Після вечері  знову
перегляд порно на ноутбуці. Цей ритуал став його персональним транквілізатором.
Закривши ноутбук о першій годині ночі щоб лягати спати, Олексій відчув, як
темрява кімнати обволікає його, наче кокон.

Сон був без сновидінь. Це був просто темний провал, де не
було ні Соні, ні матері, ні «Епіцентру». Тільки порожнеча, яка з кожним днем
ставала все затишнішою.

День сімдесят перший (робочий)

Неділя, 10 жовтня 2021 року

Олексій прокинувся вранці неділі від того, що за вікном вив
вітер, намагаючись пробитися крізь щілини пластикового вікна. Голова була
напрочуд легкою, але це була легкість порожньої консервної банки, яку виставили
на смітник.

За вікном панувала справжня жовтнева депресія. Небо було кольору
брудного алюмінієвого тазу, перевернутого над містом. Дерева, вже майже зовсім
голі, розгойдувалися в різні боки, наче божевільні, що б’ються головами об
стіни. Дрібний дощ сіявся безперервно, перетворюючи пил на підвіконнях у рідку
чорну рідоту. Все довкола здавалося зануреним у стан повільного гниття. Насилу
вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву та приготував гречану кашу
і відварив дві сосиски. Вони тріснули в окропі, виваливши назовні рожеву штучну
м'якоть. Олексій з’їв їх стоячи, вмочуючи в калюжку гострої гірчиці, яка на
мить обпалила горло, нагадуючи, що він ще живий. Джессіка з’явилася нізвідки,
потерлася об його ногу — холодно і механічно. Він висипав залишки пачки корму в
її миску. Звук падіння сухих кульок у миску нагадав йому стукіт дрібної гальки
об домовину. Кішка почала їсти, а він дивився на її хребет, що випинав під
тонкою шкірою, і відчував лише втому. Поснідавши, він поїхав на роботу.

Метро зустріло його тиснявою. Вагон був набитий людьми, що
ховали обличчя в коміри курток. Олексій дивився на своє відображення у темному
склі тунелю: обличчя здавалося сірим, майже прозорим.

На складі в «Епіцентрі» день почався з метушні. У комірчині
для персоналу накривали стіл — у Віктора з відділу сантехніки був день
народження. На розстеленому картоні лежала нарізана ковбаса «Салямі»,
пластиковий контейнер із підсохлим олів’є та кілька пляшок горілки,
замаскованих під мінералку. — Давай, Льоха, за здоров’я іменинника! — гукнув
хтось. Олексій випив теплу горілку з пластикового стаканчика. Вона пройшла
всередину як розпечене залізо. Він жував шматок дешевого білого хліба, слухаючи
вульгарні жарти колег і дивлячись на засмальцьовані стіни. Це «свято» здавалося
йому декорацією до дешевої п’єси, де всі актори давно забули свої ролі.

Після зміни він зайшов у «Сільпо» купити продукти. Яскраве
люмінесцентне світло різало очі. Він довго стояв перед полицею з акційними
товарами, не знаючи, що обрати. Зрештою, кинув у кошик пачку заморожених
овочів, банку консервованої кукурудзи та пляшку найдешевшого пива. На касі
черга рухалася повільно, і він розглядав потилицю жінки попереду, думаючи про
те, скільки однакових життів зараз стоїть у цій черзі.

Візит до матері був ще коротшим, ніж зазвичай. Олексій
поклав продукти на кухонний стіл, посидів трохи коло матері і пішов до себе
додому.

Вдома він просто висипав куплену в «Сильпо» готову овочеву
суміш на пательню щоб приготувати овочеве рагу. Кольорові шматочки моркви та
горошку виглядали занадто яскраво на тлі його сірої кухні. Він з’їв це прямо з
чавунної сковорідки, запиваючи пивом, яке віддавало залізом. Джессіка отримала
свою вечірню порцію і знову пішла ховатися в темряві кімнати.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Екран знову засліпив
його. Пальці звично набрали адреси порносайтів. Зображення жінок і чоловіків у
неприродних позах замиготіли перед очима. Олексій дивився на це без тіні
пристрасті — це була просто звичка, як чищення зубів. Він намагався
зосередитися на деталях, але все зливалося в суцільний фізіологічний шум.

Коли о другій годині ночі очі почали сльозитися, він закрив
кришку ноутбука і ліг спати. У кімнаті стало темно. Він ліг у ліжко прямо в
шкарпетках, відчуваючи, як ковдра тисне на нього вагою в кілька тонн. Сон
прийшов як удар — порожній, чорний, без жодного промінчика надії на завтра.

День сімдесят другий (робочий)

Понеділок, 11 жовтня 2021 року

Ранок понеділка почався не зі світла, а зі звуку — металевий
скрегіт сміттєвоза у дворі розрізав липку тишу кімнати. Олексій розплющив очі,
відчуваючи в роті терпкий присмак вчорашнього пива. Холод від вікна просочився
під ковдру, нагадуючи, що літо остаточно померло. Насилу вставши з ліжка він
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він знову зварив чорну каву і приготував гречку
з омлетом. Каша вийшла сухою, розсипалася в тарілці, як пісок. Він встромив
ложку в сіру масу, механічно пережовуючи зерна, які здавалися абсолютно
позбавленими смаку. Джессіка виникла біля ніг мовчки, як сірий дим. Олексій
нахилився і висипав їй рештки корму. Вона не мурчала, лише тихо хрустіла сухими
кульками, а він дивився на її вуса, що здригалися, і відчував, як між ними
росте прірва байдужості. Поснідавши, він поїхав на роботу.

Метро в понеділок було схоже на підземну річку, що несе
сміття. У вагоні пахло мокрою вовною та перегаром. Олексій тримався за
поручень, відчуваючи холод металу крізь тонку рукавичку. Навпроти сидів старий
із порожнім поглядом, і Олексію на мить здалося, що він дивиться у дзеркало
свого майбутнього.

Зміна на складі пройшла в гуркоті навантажувачів та
матерщині вантажників. Після вчорашнього святкування у Віктора в повітрі
роздягальні висів кислий запах вчорашнього олів’є та дешевого тютюну. Олексій
працював мовчки, переставляючи коробки зі шпалерами. Кожен рух був важким, наче
він пересував не товар, а власну втому. Колеги щось гукали йому, але слова
пролітали крізь нього, не залишаючи сліду.

Після роботи — неминучий візит до матері. Перед тим як їхати
до матері він купив у "Сільпо" 
хліб, сир, яблука і пакет молока. В її квартирі пахло ліками та
старістю. Мати дивилася телевізор у кріслі у 
вітальні і не звертала на нього жодної 
уваги. Олексій заніс продукти на кухню і поклав їх на кухонний стіл.
Посидів п’ять хвилин біля крісла матері у вітальні, дивлячись на тріщину на
стелі, яка за рік стала трохи довшою. Розмовляти їм не було про що. Всі слова
одне одному вже були сказані тисячу разів.

Додому він повернувся, коли місто вже остаточно потонуло в
сутінках. Вечеря була такою ж безглуздою, як і день: він зварив рештки
пельменів з морозилки. Вони злиплися у каструлі в один білий клубок, схожий на
якусь морську істоту. Він з’їв їх прямо над раковиною, вмочуючи в сметану щоб
хоч якось перебити смак дешевого тіста.

Джессіка знову отримала свою порцію корму — таку ж суху і
неживу, як і все в цьому домі. Вона з’їла все і зникла в темному кутку під
ліжком.

Після вечері Олексій пішов до спальні і відкрив ноутбук.
Світло екрана вихопило з темряви його немите підвіконня. Він знову ввів знайомі
літери в пошуковий рядок. Тіла на екрані спліталися, стогнали, демонстрували
механічний захват, але він лише відчував сухість в очах. Це було не збудження,
а спроба заповнити внутрішню пустку хоча б чужим, цифровим шумом.

О другій годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука щоб
лягати спати. Темрява впала на плечі, як мокра шинель. Не роздягаючись
повністю, він упав на ліжко. За вікном знову почав сіяти дрібний, як пил, дощ.
Сон накрив його миттєво — важкий, без сновидінь, схожий на коротку
непритомність перед наступним ідентичним порожнім днем.

День сімдесят третій (робочий)

 Вівторок, 12 жовтня
2021 року

За вікном розстилався ранок вівторка, що більше нагадував
брудну воду, розлиту по сірому полотну. Липкий туман не просто висів у повітрі
— він заповнював собою кожен міліметр простору, придушуючи звуки та стираючи
контури сусідніх багатоповерхівок. Сонце, приховане десь за товстим шаром
свинцевих хмар, виглядало лише блідою, ледь помітною плямою, яка не давала ні
тепла, ні справжнього світла.

Олексій відчайдушним зусиллям волі відірвав голову від
подушки.  Насилу вставши з ліжка він
поплентався на кухню готувати сніданок.

На кухні він зварив чорну каву і  дістав стару каструлю, щоб приготувати
пшоняну кашу. Крупа була з домішками, але він не став її промивати — просто
залив водою і поставив на вогонь. Поруч на сковорідці підсмажилася яєчня з двох
яєць; краї білка швидко обгоріли, ставши схожими на брудне мереживо. Він з’їв
усе це прямо з плити, поспішаючи і обпікаючи піднебіння.

Джессіка чекала біля своєї миски, карбуючи кожен крок.
Олексій висипав їй залишки сухого корму. Звук кульок які вдарялися об миску був
порожнім, як стукіт кісток. Кішка почала їсти, згорбивши спину, і в її рухах
було щось механічне, наче в іграшки, в якій сідають батарейки. Поснідавши, він
зібрався і поїхав на роботу.

Метро знову зустріло його смородом мокрого одягу та сирим
протягом тунелів. Олексій стояв, затиснутий між чиїмось рюкзаком і холодними
дверима вагона. Світло ламп миготіло, вихоплюючи з темряви втомлені, землисті
обличчя пасажирів.

На роботі в «Епіцентрі» день не задався з самого ранку.
Ближче до обіду на склад прийшов покупець — чоловік у дорогому пальті, яке
виглядало чужорідним серед пилу та бетону. — Я чекаю вже двадцять хвилин! Де
моя плитка? — заверещав він, бризкаючи слиною. — Машину ще не розвантажили, —
глухо відповів Олексій, не піднімаючи очей. — Мене не обходить ваша логістика!
Ви тут усі як сонні мухи! — продовжував кричати чоловік. Олексій відчув, як
усередині щось напружилося, але не вибухнуло, а просто натягнулося, як іржавий
дріт. Він просто мовчки відвернувся і пішов углиб складу, слухаючи прокльони,
що летіли йому в спину. Ця сварка не викликала гніву — лише ще більшу огиду до
всього живого.

Після зміни — звичний маршрут поїздка до матері. В квартирі
матері було темно, лише синє світло від телевізора вихоплювало профіль літньої
жінки у кріслі у вітальні. Олексій поставив пакет з продуктами на кухонний
стіл. — Мам, я прийшов, — сказав він. Вона не поворухнулася. На екрані йшло
якесь розважальне ток-шоу, де люди кричали про ДНК-тести. Мати дивилася наче
крізь екран телевізора, її губи були щільно стиснуті. Вона не промовила жодного
слова, навіть не кивнула. Олексій постояв у дверях вітальні кілька хвилин,
слухаючи закадровий сміх із телевізора, і так само мовчки пішов геть.

Олексій повернувся до своєї квартири, де його зустріла лише
тиша та ледь чутний шурхіт лап Джессіки.

Цього разу на вечерю була дешева ковбаса та залишки тієї
самої пшоняної каші, яка за день перетворилася на холодну, монолітну грудку.
Олексій розім’яв її виделкою, навіть не намагаючись розігріти як слід. Їжа була
позбавлена смаку, але він жував механічно, просто щоб заповнити порожнечу
всередині.

Джессіка знову сиділа поруч. Олексій відкрив останню банку
котячих консервів — залізна кришка здригнулася, порізавши йому великий палець.
На підлогу впала крапля густої темної крові. Він не здригнувся, лише витер
палець об край стільниці та вивалив вміст банки в миску. Кішка їла швидко,
майже не жуючи, а Олексій дивився на неї, відчуваючи дивну єдність: два
організми в бетоній коробці, що просто підтримують своє існування. Коли посуд
був кинутий у мийку, він відкрив ноутбук. Екран на мить засліпив його яскравим
білим світлом, боляче вдаривши по очах. Пальці звично ввели адресу порносайту.

Це не було питанням пристрасті чи бажання. Це був останній
за день спосіб хоч щось відчути — сурогат близькості, який не потребував
розмов, зусиль чи емоцій. На екрані ноутбука спліталися тіла, яскраві, ідеально
освітлені та абсолютно чужі. Олексій дивився на це з таким самим виразом
обличчя, з яким вдень дивився на коробки зі шпалерами. Світло від екрану
ноутбука фарбувало його обличчя в мертвотно-синій колір. Коли все закінчилося,
він відчув не полегшення, а лише ще більшу пустку та липкий сором, який швидко
змінився байдужістю.

О третій годині ночі він закрив кришку ноутбука щоб лягати
спати і кімната миттєво занурилася в темряву. Олексій ліг у ліжко, не
розстеляючи ковдру як слід. Він заплющив очі. Перед ними ще миготіли кадри з
відео та втомлене обличчя матері, але поступово все це розчинилося в чорному
мареві. Завтра буде новий день такий самий порожній, як цей.

День сімдесят четвертий (вихідний)

Середа, 13 жовтня 2021 року

Олексій прокинувся вранці середи від відчуття протягу, що
пробирався крізь шпарини у вікні.

За вікном панував справжній жовтневий холод. Небо було
затягнуте важкою свинцевою пеленою, яка, здавалося, лежала прямо на дахах
хрущовок. Дерева під вікном стояли майже повністю голі, їхні чорні віти нервово
здригалися від поривів різкого вітру. Рідкісні перехожі ховали обличчя у високі
коміри плащів, намагаючись швидше зникнути в під’їздах або метро. Місто
виглядало вицвілим, наче стару плівку занадто довго тримали під дощем. Насилу
вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і приготував
кукурудзяну кашу на воді з невеликим шматочком масла. Яскравий колір каші
дисонував із сірістю ранку, але на смак вона була такою ж пісною, як і
попередні сніданки. Нагодував Джессіку, яка мовчки чекала біля порожньої миски,
помахуючи кінчиком хвоста. Поснідавши Олексій поїхав до матері.

Перед візитом до матері Олексій зайшов у аптеку. Запах
антисептиків і медикаментів на мить протверезив його. Він механічно подав
список фармацевту, розплатився карткою і забрав пакунок із ліками для матері.

У квартирі Ніни Олександрівни було темно і тихо. Вона сиділа
у кріслі, втупившись у  телевізор.
Олексій поклав ліки на тумбочку біля ліжка, а продукти — на кухні на кухонному
столі. Коли він повернувся до вітальні, вона навіть не кивнула. Мовчання матері
було вже не формою протесту, а ознакою її повного відходу у власний внутрішній
світ, де для сина не було місця. Він постояв у дверях вітальні п’ять хвилин і
пішов геть у цій мертвій тиші.

В обід він повернувся додому. На обід приготував картопляне
пюре з сосисками. Він ретельно розминав картоплю, випускаючи пару, і їв,
дивлячись у порожнечу коридору.

Одразу після обіду він відкрив ноутбук. Перегляд порно
затягнувся на кілька годин. Яскраві образи на екрані замінювали йому реальні
почуття, витісняючи думки про матір, Соню та власну самотність. Це було цифрове
забуття, в якому він відчував себе у безпеці.

Близько восьмої вечора він приготував легку вечерю —
бутерброди з чаєм — і нагодував Джессіку. Кішка швидко впоралася з кормом і
пішла спати на своє місце.

Після вечері Олексій знову відкрив ноутбук для перегляду
порно. Це був останній акорд дня, спосіб виснажити мозок до стану повного
відключення. О другій годині ночі він нарешті закрив кришку ноутбука щоб лягати
спати.

Сон був важким і безбарвним, наче занурення в каламутну
воду.

День сімдесят п’ятий (вихідний)

Четвер, 14 жовтня 2021 року

Олексій прокинувся пізно об одинадцятій годині вранці
четверга, відчуваючи в роті сухість і металевий присмак втоми. Час став для
нього субстанцією, яку він просто переливав із порожнього в порожнє.

За вікном панував холодний, застиглий жовтень. Небо було
кольору брудної вати — низьке, важке, воно, здавалося, от-от розірветься під
власною вагою. Вітер вщух, і від цього тиша на вулиці здавалася неприродною.
Дерева стояли абсолютно нерухомо, вкриті залишками потемнілого листя, яке
нагадувало іржу на старому залізі. Місто виглядало порожнім, наче всі мешканці раптово
виїхали, залишивши по собі лише сірі стіни та мокрий асфальт. Насилу вставши з
ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і приготував гречану
кашу з маслом та омлет. Він довго спостерігав, як пар піднімається від тарілки,
створюючи химерні візерунки в холодному повітрі кухні. Нагодував Джессіку, яка
навіть не замуркотіла у відповідь на його рухи; вона просто з'їла свою порцію і
одразу ж пішла в куток, наче намагалася стати максимально непомітною.

Потім після сніданку був звичний візит до матері. Олексій
механічно піднявся по сходах, відчинив двері своїм ключем. Ніна Олександрівна
сиділа у кріслі біля вікна, загорнута у стару кофту. Коли він зайшов, вона
навіть не здригнулася. Мати мовчала, дивлячись у порожнечу перед собою. Олексій
поклав на стіл куплений хліб та кефір, постояв хвилину в коридорі, слухаючи
тихий гул холодильника, і пішов. Це мовчання вже не викликало болю — воно стало
частиною його власної тиші.

В обід він повернувся додому. Приготував обід — зварив
макарони з декількома сосисками. Їв прямо з тарілки на колінах, сидячи перед
ноутбуком.

Одразу після обіду він занурився у перегляд порно. Години
пролітали непомітно в мерехтінні екрана. Це було єдине місце, де була динаміка,
звуки та кольори, на відміну від його сірої квартири. Олексій відчував, як його
мозок стає дедалі більш інертним, сприймаючи лише ці швидкі імпульси.

Близько дев'ятої вечора він приготував вечерю — доїв холодні
макарони, запивши їх міцним чаєм. Нагодував Джессіку, яка коротко нявкнула,
нагадуючи про свою присутність, але він не звернув уваги. Соня не писала йому
на телефон вже Бог зна скільки часу. 
Вона була вже не людиною в його пам'яті, а лише абстрактним ім'ям у
записнику.

Після вечері він знову відкрив ноутбук. Другий сеанс
перегляду порно став фінальним акордом дня. Олексій відчував себе порожньою
оболонкою, яку заповнювало лише холодне світло монітора. Він закрив ноутбук о
першій ночі, коли очі почали нестерпно пекти і ліг спати.

Сон був важким і чорним, без жодного проблиску світла чи
сновидіння.

День сімдесят шостий (робочий)

П’ятниця, 15 жовтня 2021 року

Олексій прокинувся вранці п’ятниці від вологого холоду, що
просочився в кімнату. Світло за вікном було настільки тьмяним, що здавалося,
ніби сутінки так і не закінчилися.

За вікном панувала агресивна вологість. Жовтень перетворив
місто на мокру сіру пляму. Дрібний дощ, схожий на пил, завис у повітрі,
розмиваючи контури сусідніх будинків. Листя на деревах стало бурим і важким,
воно не летіло за вітром, а просто падало прямо в бруд, забиваючи зливостоки.
Небо було однорідним, наче шар бетону, крізь який ніколи не проб’ється сонце.
Насилу вставши з ліжка він поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і  приготував пшеничну кашу з вершковим маслом.
Він довго дивився, як тане жовта грудка, утворюючи на поверхні каші маленьке
блискуче озеро. Смак був звичним, майже невідчутним. Нагодував Джессіку — кішка
підійшла до миски мляво, лише на мить торкнулася вусами його руки, але Олексій
навіть не відреагував на цей слабкий прояв живого тепла. Поснідавши, він
зібрався і поїхав на роботу.

Спуск у підземку здався Олексію виходом у зону відчуження. У
вагоні метро панувала тиша, перервана лише скреготом металу на поворотах. Люди,
втиснуті один в одного, ховали очі в екрани телефонів або в підлогу. Олексій
стояв біля дверей, дивлячись на своє вицвіле відображення. Запах мокрої вовни
та металевого пилу став настільки звичним, що він його вже не помічав. Він
відчував себе гвинтиком, який щоранку закручують у цей іржавий механізм міста.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла без подій. Олексій працював на автоматі,
механічно скануючи штрих-коди та виставляючи товар. Після роботи — традиційний
візит до матері. Перед цим Олексій зайшов до "Сільпо"  і купив продукти.

У квартирі Ніни Олександрівни було тихо. Мати сиділа на
кухні міряючи тиск. На столі перед нею стояла недопита склянка води і блістер з
таблетками "Каптопрес". Коли Олексій поклав продукти на кухонний
стіл, вона навіть не поворухнулася. Мати мовчала, і це мовчання вже було не
формою образи, а станом її існування. Олексій постояв поруч три хвилини, відчуваючи,
як холод від її нерухомості просочується крізь його куртку, і так само мовчки
пішов геть.

Повернувшись додому, він приготував вечерю — зварив
пельмені. Вечеряв у напівтемряві. Нагодував Джессіку, яка швидко з’їла корм і
втекла у спальню.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Перегляд порно тривав
кілька годин. Це було його особисте знеболювальне, цифровий шум, що глушив
пульсуючу порожнечу в грудях. О другій годині ночі він нарешті закрив кришку
ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов пізно. Це був важкий, бездиханний провал у
небуття, де не було ні спогадів, ні облич.

День сімдесят сьомий (робочий)

Субота, 16 жовтня 2021 року

Субота почалася з відчуття заціпеніння. За вікном панував
холодний і колючий ранок. Небо було кольору старого алюмінію, важке й
непроглядне. Вітер посилився, він люто терзав залишки листя на тополях,
змушуючи гілки стукати у скло. На калюжах утворився тонкий наліт інею, який
перетворював двір на якусь крижану пустелю. Місто виглядало вимерзлим і
байдужим до всього живого.  Насилу
вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу
з яєчнею. Яскраві жовтки на тлі темної крупи нагадували йому розбиті надії, але
він швидко відігнав цю метафору, зосередившись на жуванні. Нагодував Джессіку,
яка сьогодні була особливо флегматичною — вона з’їла корм, навіть не підвівшись
на лапи повністю, наче перейняла втому свого господаря. Поснідавши, він
зібрався і поїхав на роботу.

Поїздка в метро була напрочуд галасливою для суботи. Вагон
був забитий людьми в теплих куртках, що пахли холодом і вихлопними газами.
Олексій стояв, притиснутий до дверей, і дивився, як у тунелі миготять кабелі.
Гуркіт коліс на поворотах перетворювався на суцільний гул у голові, який
допомагав не чути уривки чужих розмов. Він відчував себе стороннім
спостерігачем у цьому вагоні життя.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла в режимі «енергозбереження».
Олексій майже не розмовляв із колегами, і навіть Андрій більше не підходив із
пропозиціями про бар. Після роботи — звичний візит до матері.

У квартирі Ніни Олександрівни панував напівморок і запах
сухої лаванди. Мати сиділа на дивані, загорнута в плед, і дивилася  телевізор. Коли Олексій поклав продукти на
кухонний стіл і заглянув у кімнату, вона навіть не кивнула. Мати мовчала, і ця
тиша була настільки густою, що йому здалося, ніби він сам стає німим. Він
постояв у дверях вітальні кілька хвилин, дивлячись на її нерухомий силует, і
тихо пішов геть.

Повернувшись додому, він приготував вечерю — зварив макарони
і приправив їх кетчупом. Вечеряв у повній самоті, чуючи лише звук власного
дихання. Нагодував Джессіку, яка одразу після їжі втекла під ліжко.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Перегляд порно тривав
кілька годин. Синій екран висвітлював його байдуже обличчя, поки очі не почали
сльозитися від напруги. Це було його єдине вікно в світ, де були емоції, хоч і
фальшиві. О  третій   годині ночі він нарешті закрив кришку
ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов швидко — важкий, глибокий і без сновидінь. Він
просто вимкнувся, наче його висмикнули з розетки.

День сімдесят восьмий (робочий)

Неділя, 17 жовтня 2021 року

Неділя почалася з важкого дзвону в голові — чи то від
погоди, чи то від хронічного недосипу. За вікном панувала недільна пустка. Небо
було затягнуте важким, брудно-сірим маревом, яке майже торкалося голих верхівок
тополь. Повітря здавалося густим і вологим; дрібна осіння мряка зависла в
просторі, перетворюючи все навколо на розмите акварельне полотно. Вітер стих, і
через це тиша на вулиці здавалася напруженою, наче місто затримало подих перед
першими справжніми заморозками. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на
кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував перлову кашу
з вареним яйцем. Крупа була жорсткою, скільки б він її не варив, а яйце —
холодним і прісним. Він жував повільно, дивлячись у вікно на двір. Нагодував
Джесіку — кішка сьогодні була напрочуд спокійною, вона лише коротко нявкнула,
позначивши свою присутність, і зосередилася на їжі. Поснідавши, він зібрався і
поїхав на роботу.

У метро в неділю вранці було повно людей. Олексій стояв у
кутку вагона притиснений натовпом, прихилившись головою до холодного скла
двері. Потяг мчав крізь тунелі, і в темряві за вікном він бачив лише власне
виснажене відображення.  Гуркіт металу об
метал став для нього звичним фоновим шумом, який допомагав ні про що не думати.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла без зайвих слів. Покупців було
небагато, і Олексій більшу частину часу просто переставляв товар на полицях.
Після роботи — незмінний візит до матері.

У квартирі Ніни Олександрівни пахло вогкістю та ліками. Мати
сиділа у кріслі, вкрита товстим вовняним пледом і читала книгу. Вона навіть не
підняла очей, коли син увійшов до кімнати. Мати мовчала, і це мовчання вже не
було гнітючим — воно стало природним, як стіни цього дому. Олексій мовчки
розставив продукти в холодильнику, постояв хвилину в коридорі та пішов геть, не
сказавши ні слова.

Вдома він приготував вечерю — варену картоплю з салом. Смак
солі та жиру був інтенсивним, майже агресивним на фоні його звичного прісного
раціону. Він їв руками, дивлячись пустим поглядом у стіну. Нагодував Джессіку,
яка швидко впоралася з порцією і пішла спати на своє звичне місце під диваном.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Перегляд порно тривав
кілька годин, випалюючи залишки думок. Це була його єдина розвага, його єдиний
спосіб відчути хоч якийсь сплеск гормонів у цій сірій пустелі. О  другій             
годині ночі він нарешті закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов швидко — важкий, глибокий і без сновидінь. Він
просто ніби перестав існувати до наступного ранку.

День сімдесят дев’ятий (вихідний)

Понеділок, 18 жовтня 2021 року

Ранок понеділка почався з відчуття абсолютної нерухомості
повітря. Олексій прокинувся пізно, довго дивлячись у стелю, де в кутку
з’явилася ледь помітна пляма вогкості.

За вікном панував млявий, безбарвний понеділок. Осінь
перейшла в ту стадію, коли вона стає неохайною. Небо нагадувало стару, багато
разів прану ковдру — брудно-біле, з сірими розводами. Повітря було настільки
нерухомим, що дим із далекої труби котельні стояв вертикальним стовпом, не
розсіюючись. Дерева здавалися пластиковими декораціями — жодного тремтіння
листя, жодного пташиного крику. Світ виглядав як натюрморт, який забули
прибрати зі столу. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував вівсяну кашу
на воді з дрібкою цукру та яєчню. Солодкий присмак каші здався йому штучним і
неприємним. Нагодував Джессіку, яка мовчки вилізла з-під ліжка, з’їла корм і,
навіть не вмившись, повернулася назад у темряву. Її байдужість стала
дзеркальним відображенням його власної.

Потім після сніданку був візит до матері.  У квартирі Ніни Олександрівни пахло печеними
яблуками. Мати сиділа на табуретці на кухні, тримаючи на колінах старий
фотоальбом. Мати мовчала. Олексій пройшов повз неї, залишив на кухонному
столі  пакунок з кефіром та хлібом, і так
само мовчки пішов геть. В обід він повернувся додому. Приготував обід —
підсмажив на пательні картоплю з цибулею та доїв залишки хліба. Їв швидко, не
відчуваючи смаку, просто щоб втамувати механічний голод.

Одразу після обіду він відкрив ноутбук. Перегляд порно
затягнувся на три години. Олексій сидів у кріслі, не змінюючи пози, поки ноги
не почали німіти. Яскраві картинки пролітали перед очима, не залишаючи жодного
сліду в пам’яті. Це була просто візуальна жуйка для мозку, що застиг.

Близько восьмої вечора він приготував вечерю — рис із соєвим
соусом. Нагодував Джессіку яка з’ївши іжу сховалася десь під ліжком. Після
вечері Олексій знову сів за ноутбук. Другий сеанс порно перед сном тривав до
глибокої ночі. Він дивився ролики один за одним, поки очі не почали сльозитися,
а в голові не з’явився знайомий гул втоми. О 
третій годині ночі він нарешті закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон був глибоким і мертвим. Йому нічого не снилося. Він
просто перестав бути, розчинившись у темряві кімнати.

День вісімдесятий (вихідний)

Вівторок, 19 жовтня 2021 року

Вранці вівторка Олексій прокинувся від того, що в квартирі
було занадто холодно — бетонні стіни панельки остаточно вихолонули. Він довго
лежав під ковдрою, дивлячись на тріщину на стелі, яка за ці два місяці стала
йому ріднішою за обличчя матері.

За вікном панував «залізний» жовтень. Небо було кольору
сирого бетону — однорідне, без жодного просвіту. Вітер стих, і через це повітря
здавалося важким, майже твердим. Голі гілки дерев під вікном застигли в
химерних позах, наче їх раптово паралізувало. На асфальті лежали розмоклі
залишки листя, які вже не шелестіли, а просто гнили, перетворюючись на чорну
рідоту. Весь світ виглядав як стара чорно-біла фотографія, яку забули в калюжі.
Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу
та пухкий омлет. Жовта пляма яєць яскраво контрастувала з темним зерном, але
Олексій дивився лише на те, як тане вершкове масло, утворюючи на поверхні
маленьке блискуче озеро. Смак був порожнім. Нагодував Джессіку — кішка підійшла
до миски мляво, лише на мить торкнулася вусами його руки...

Потім після сніданку був візит до матері.   Поїздка в тролейбусі пройшла в повному
заціпенінні — він дивився на перехожих і не бачив у них живих людей, лише
рухомі об’єкти. У квартирі матері панувала та сама задушлива тиша. Ніна
Олександрівна сиділа на кухні, тримаючи в руках 
чашку з чаєм . Мати мовчала, дивлячись крізь сина. Олексій поклав
на  кухонний стіл продукти, постояв у
дверях п’ять хвилин, слухаючи, як на вулиці глухо гуде сирена швидкої, і пішов.
Їхня відчуженість досягла своєї межі.

В обід він повернувся додому. Приготував обід — зварив
макарони і підсмажив їх із яйцем. Їв прямо з пательні, стоячи біля вікна.

Одразу після обіду він відкрив ноутбук. Перегляд порно тривав
годинами. Це була його єдина стимуляція, спосіб відчути бодай якийсь сплеск у
мозку, що засинав. Кадри на екрані миготіли, зливаючись у суцільну яскраву
пляму, яка не залишала по собі нічого, крім порожнечі.

Близько девятої 
вечора він приготував вечерю — приготував картопляне пюре з соленим
оселедцем. Нагодував Джессіку, яка після іжі швидко сховалася під кріслом.

Після вечері Олексій знову сів за ноутбук. Другий сеанс
порно перед сном був швидким ритуалом для того, щоб вимкнути свідомість. О
першій годині ночі він закрив кришку ноутбука, зануривши кімнату в абсолютну
темряву і ліг спати.

Сон був глибоким і важким. Олексій просто провалився в
небуття, де не було ні днів, ні зобов'язань, ні болю.

День вісімдесятий перший (робочий)

Середа, 20 жовтня 2021 року

Ранок середи почався з механічного сигналу будильника, який
розрізав липку темряву кімнати. Олексій відчув, як біль у голові з тупого
дзвону перетворився на ледь відчутну, але постійну пульсацію у скронях. Світ за
вікном не змінився: та сама сіра вата замість неба, той самий присмак безвиході
в повітрі. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати
сніданок.

На кухні пахло газом і старою накип’ю. Олексій зварив чорну
каву і  поставив варитися перлову кашу.
Цього разу він залишив її на вогні довше, але крупа все одно залишилася
гумовою, чіпляючись за зуби. До каші він приготував омлет — збиті вилкою два
яйця з мукою перетворилися на пательні на пласку жовтувату масу, що потім
швидко охолола на холодній тарілці.

Джессіка чекала біля миски. Вона терлася об його ноги,
залишаючи на синіх штанях коротку шерсть. Олексій мовчки виклав корм; звук
ударів кульок об керамічну миску  був
єдиним живим звуком у квартирі. Кішка почала їсти, а він сидів навпроти, жуючи
несмачну перловку й дивлячись на тріщину на кахлях.  Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

У метро панувала тиснява «години пік». Понеділок вигнав на
перони тисячі похмурих людей у темному одязі. Олексія втиснули в середину
вагона. Він не тримався за поручень — щільність натовпу тримала його замість
них. У повітрі стояв запах вогкої вовни, дешевих парфумів та втоми. Заплющивши
очі, він знову розчинився у гуркоті коліс, уявляючи, як поїзд нескінченно мчить
крізь чорноту тунелю, нікуди не приїжджаючи.

Зміна в «Епіцентрі» тягнулася повільно. Світло
люмінесцентних ламп випалювало очі. Він переміщував коробки з одного стелажа на
інший, не замислюючись над сенсом цієї дії. Руки працювали самі собою, поки
мозок перебував у стані анабіозу.

Після роботи — звичний маршрут до матері. У коридорі Ніни
Олександрівни пахло корвалолом і пилом. Мати знову була в своєму кріслі. Вона
дивилася телевізор і не звертала на сина жодної уваги. Олексій мовчки пройшов
на кухню, виклав на кухонний стіл кефір, сир і хліб.

Він не питав, як вона почувається.

Вона не питала, як пройшов його день. Вони існували в
паралельних порожнечах. Виходячи з квартири, Олексій лише тихо закрив двері щоб
не турбувати її і пішов геть.

Вдома він приготував вечерю: знову варена картопля, але без
цибулі — просто посипана сіллю. Картопля розсипалася, пара обпікала обличчя,
але Олексій не відчував тепла. Нагодував Джессіку, спостерігаючи за тим, як
вона ретельно вилизує миску.

Коли в кімнаті запанувала остаточна тиша, він відкрив
ноутбук. Яскраві, агресивні кольори на екрані здавалися сюрреалістичними у
порівнянні з його сірим життям. Перегляд порно став тривалим зануренням у чужу,
викривлену фізіологію. Це була єдина доступна йому імітація близькості, яка
залишала по собі лише відчуття ще більшої спустошеності.

О другій годині ночі він закрив кришку ноутбука і ліг спати.
Сон накрив його миттєво, як важка бетонна плита.

День вісімдесят другий (робочий)

Четвер, 21 жовтня 2021 року

Ранок четверга проступив крізь фіранки брудним,
молочно-білим світлом. Олексій прокинувся за хвилину до будильника, відчуваючи
в роті металевий присмак і важкість у всьому тілі, наче за ніч його кістки
стали свинцевими.

Туман за вікном настільки щільно заповнив простір між
будинками, що протилежний бік двору зник. Лише розмиті жовті плями вікон
прорізали цю сіру стіну. Дерева здавалися обвугленими скелетами, що завмерли в
очікуванні смерті. Конденсат великими краплями стікав по зовнішньому склу,
залишаючи криві доріжки, схожі на сліди від сліз на немитому обличчі. Повітря
було перенасичене вологою, холодною і мертвою. Насилу вставши з ліжка Олексій
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і приготував гречану
кашу з вареним яйцем.

Джессіка чекала мовчки біля миски. Її очі-гудзики відбивали
тьмяне світло лампи. Коли він виклав корм, вона почала їсти з якоюсь гарячковою
швидкістю, не звертаючи уваги на господаря. Олексій дивився на її хребет, що
випинався під шкірою, і відчував лише глуху порожнечу. Поснідавши, він зібрався
і  поїхав на роботу.

У метро він знову став частиною безликої маси. Поїзд
виривався з тунелю на естакади, але туман за вікном вагона не давав розгледіти
місто — лише нескінченне «ніщо». Олексій дивився на своє відображення в склі:
глибокі тіні під очима, щільно стиснуті губи. Він здавався собі привидом, що
випадково заблукав серед живих.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла під монотонний гул голосів і
оголошень по гучномовцю. Він виставляв шпалери, відчуваючи холодну гладкість
текстури кінчиками пальців. Робота не потребувала думок, і це було найкраще в
ній. Після завершення зміни була звична поїздка до матері.

У квартирі Ніни Олександрівни повітря було нерухомим, як у
склепі. Мати сиділа у своєму незмінному кріслі і читала книгу.

Він поклав на кухні на кухонний стіл пакунок з продуктами.

Поправив плед на її ногах.

Жодного звуку, жодного погляду. Тільки запах старості та
ліків, який він виніс із собою на одязі. Посидівши біля матері кілька хвилин у
повному мовчанні Олексій встав і пішов геть.

Вдома на вечерю була варена картопля з салом. Жир танув на
гарячій картоплі, лишаючи блискучі сліди на пальцях. Він їв швидко, майже
жадібно, не відчуваючи насичення. Нагодувавши Джессіку, він одразу перейшов до
спальні.

Ноутбук став його останнім прихистком. Порнографія на екрані
була гучною, пітною і сповненою фальшивої пристрасті. Це був єдиний перевірений
спосіб заглушити муки самотності. О третій годині ночі коли очі почало різати
від втоми, він вимкнув ноутбук і ліг спати.

Сон прийшов без запрошення, забираючи його в темряву, де не
було ні туману, ні пам'яті, ні гречаної каші.

День вісімдесят третій (робочий)

П'ятниця, 22 жовтня 2021 року

Свідомість повернулася до Олексія вранці п'ятниці разом із
різким звуком будильника. Кілька секунд він лежав нерухомо, намагаючись
згадати, який сьогодні день, але дні вже давно злилися в один нескінченний
сірий потік.

Світ за вікном став ще більш примарним. Туман не зник, він
лише ущільнився, перетворившись на в'язку білясту субстанцію, що поглинула
навіть ліхтарі. Дерева остаточно розчинилися в цій марі, залишивши по собі лише
ледь помітні темні плями. На підвіконні ззовні зібралася брудна волога, яка
повільно стікала вниз, наче стіни будинку плакали від вогкості. Повітря
здавалося неживим, позбавленим кисню, наповненим лише запахом мокрого бетону та
тліючого листя десь далеко в приватному секторі. Насилу вставши з ліжка Олексій
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок була чорна кава, кукурудзяна каша та яєчня.  Каша пузирилася на вогні, виплескуючи на
плиту  гарячі жовті краплі. Поруч на
сковорідці шкварчала яєчня — краї білка швидко ставали коричневими й жорсткими.
Він їв, не відчуваючи смаку їжі запиваючи її міцною чорною кавою,  ніби механічно наповнюючи шлунок гарячою
масою.

Кішка сиділа біля порожньої миски, її вуса ледь помітно
здригалися. Олексій насипав корм, і звук сухих кульок, що падають на дно миски,
знову став єдиним підтвердженням того, що час у цій квартирі все ще йде.
Джессіка їла мовчки, не піднімаючи голови. Поснідавши, він зібрався і поїхав на
роботу.

У метро панувала звична тиснява. Люди навколо ховали обличчя
в коміри курток та шарфи, намагаючись відгородитися від світу. Олексій стояв,
вчепившись у поручень, і відчував, як вібрація вагона передається в його лікоть.
За вікном тунель здавався набагато реальнішим за те, що чекало на поверхні.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла в режимі енергозбереження. Він
розставляв шпалери на полицях і гул відвідувачів здавався далеким прибоєм, який
не мав до нього жодного стосунку. Після зміни був візит до матері.

У Ніни Олександрівни все було без змін. Та сама вогкість,
той самий запах ліків. Мати сиділа в кріслі, загорнута в плед, і цього разу
читала книгу.

Олексій виставив на полицю холодильника молоко та хліб.

Набрав у чайник свіжої води і закип’ятив його.

Він постояв у дверях кімнати кілька секунд, чекаючи, чи не
скаже мати хоч слово, але тиша була непохитною. Постоявши так кілька хвилин він
зібрався і пішов до себе додому.

Вдома він приготував вечерю – макарони з тертим сиром.
Звичний ритуал, який дарував ілюзію стабільності. Смак солі на губах був єдиним
гострим відчуттям за весь день. Після їжі він нагодував Джессіку, яка відразу
після трапези зникла в глибині квартири.

Ноутбук знову відкрився в напівтемряві. Екран висвітив його
бліде обличчя. Кілька годин перегляду порно стали звичним анестетиком, що
випалював залишки емоцій. Це був спосіб довести собі, що він ще живий, хоча б
на рівні базових інстинктів.

Олексій закрив ноутбук о третій годині ночі і ліг спати. Сон
прийшов важкий, без сновидінь, стираючи безслідно ще один робочий день його
життя.

День вісімдесят четвертий (вихідний)

Субота, 23 жовтня 2021 року

Вихідний суботи не приніс полегшення — він лише прибрав
необхідність кудись поспішати, розтягнувши сірі години до нескінченності.
Олексій прокинувся пізніше, ніж зазвичай, але втома в м’язах залишилася такою
ж, наче він усю ніч розвантажував фури.

За вікном розкинувся ранок, який важко було назвати початком
дня. Небо, затягнуте важкою ковдрою низьких хмар, нагадувало брудну вату, що не
пропускала жодного сонячного променя. Світло було тьмяним і плоским, воно не
освітлювало кімнату, а просто робило предмети видимими, позбавляючи їх об'єму
та кольору. Голе гілля дерев завмерло в нерухомому повітрі, немов застиглі вени
на фоні блідого фасаду сусіднього будинку. Усе навколо — від мокрого асфальту
до порожнього дитячого майданчика — здавалося зануреним у в’язкий кисіль
нескінченної осені.

Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати
сніданок.

На кухні панувала звична тиша. Олексій зварив чорну каву і
поставив на плиту каструлю з водою.

Сьогодні він приготував 
на сніданок ячневу кашу та яєчню. Каша була безбарвна на смак, а яєчня
пригоріла знизу. Він їв повільно, прислухаючись до мірного гудіння
холодильника.

Кішка терлася об кути меблів, чекаючи на свою частку.
Олексій насипав їй корм і дивився як вона їсть спостерігаючи за механічними
рухами її щелеп. У її присутності була якась сумна буденність, що не
потребувала слів.

Оскільки роботи не було, він після сніданку  вирушив до своєї матері Ніни Олександрівни
раніше. У її квартирі пахло незмінним корвалолом. Мати сиділа в кріслі,
втупившись поглядом у телевізор, який працював без звуку. По екрану рухалися
кольорові плями, але вона не реагувала на них думаючи про щось своє. Олексій
мовчки виклав продукти: пакет молока, сир, м'який хліб. Він протер пил на
тумбочці та постояв хвилину в коридорі, дивлячись на старе пальто, що висіло на
вішалці. Жодних розмов. Тільки важкий подих квартири, що повільно помирала
разом із її мешканкою.

Близько другої години 
дня він повернувся додому.

На обід він приготував варену картоплю з салом. Смак був
прісним, не рятувала навіть велика кількість солі.

Одразу після обіду Олексій відкрив ноутбук. У світлі дня
екран здавався тьмяним, але він занурився в перегляд порно. Години пролітали
непомітно: сцена за сценою, механічні рухи на екрані витісняли реальність. Це
було схоже на спробу зігрітися біля порожнього вогнища — спалах є, але тепла
немає.

Коли сонце, так і не з'явившись, просто зникло за
горизонтом, зануривши кімнату в густі сутінки, він закрив ноутбук.

На вечерю Олексій нічого не готував, а просто  доїв залишки картоплі зі шматком холодного
сала.

Насипав Джессіці вечірню порцію. Вона з'їла все до останньої
крихти й одразу пішла на своє місце.

Після вечері Олексій знову повернувся до ноутбука. Тепер, у
повній темряві кімнати, яскраві образи на екрані здавалися єдиною реальністю.
Він переглядав відео одне за одним до самої ночі, поки очі не почали пекти, а в
голові не залишилося нічого, крім білого шуму.

Олексій закрив кришку ноутбука о третій годині ночі, коли
очі почали боліти від втоми і ліг спати. Сон прийшов швидко — такий самий
пустий і важкий, як і весь цей вихідний.

День вісімдесят п’ятий (вихідний)

Неділя, 24 жовтня 2021 року

Неділя просочилася в квартиру разом із сирим холодом.
Олексій прокинувся від того, що затерпла рука, якою він притискався до стіни.
Свідомість поверталася повільно, неохоче, наче піднімаючись із глибокої
каламутної води.

Світ остаточно втратив об'єм і став плоским. Здавалося, небо
лежить прямо на дахах сусідніх дев’ятиповерхівок, не залишаючи простору для
повітря. Дерева стояли нерухомо, їхні мокрі чорні стовбури блищали від вологи.
Вітру не було, і від цього тиша на вулиці здавалася неприродною, майже мертвою.
Все навколо виглядало як застигла декорація до фільму, з якого пішли всі
актори. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій знову зварив чорну каву, приготував
кукурудзяну кашу  і підсмажив на пательні
яєчню. Жовта маса каші на тарілці була єдиною яскравою плямою в кімнаті. Поруч
лежала яєчня, краї якої підсохли й стали схожими на пергамент. Він жував
механічно, дивлячись у порожнечу перед собою.

Джессіка сьогодні була апатичною. Вона не терлася об ноги, а
просто сиділа біля миски, опустивши голову. Олексій висипав у миску залишки
пачки корму. Звук сухих кульок об миску здався йому занадто гучним у ранковій
тиші. Поснідавши Олексій поїхав до своєї матері.

У квартирі Ніни Олександрівни пахло незмінною сумішшю пилу,
корвалолу та старої вовни. Мати сиділа в кріслі, накрита пледом і дивилась
телевізор. Вона не ворухнулася, коли син зайшов до кімнати. Олексій відніс
пакет з продуктами на кухню і поклав на кухонний стіл, повернувся у вітальню до
матері і поправив подушку в неї за спиною та хвилину дивився на її нерухомий
профіль. Він не намагався заговорити — слова здавалися зайвими й важкими, як
бруківка. Постоявши біля матері кілька хвилин Олексій тихо пішов геть.

Повернувшись додому в обід, Олексій відчув, як стіни власної
квартири починають на нього тиснути.

На обід він  зварив
пельмені. Їв з каструлі , не використовуючи тарілку.

Одразу після обіду він відкрив ноутбук. Яскраве світло
екрана на фоні сірих сутінків у кімнаті різало очі. Перегляд порно тривав годинами.
Це була його особиста капсула, де час зупинявся, а думки випаровувалися,
залишаючи лише фізіологічне напруження, що швидко змінювалося спустошенням.

Коли за вікном стало зовсім темно і місто зникло в чорноті,
Олексій встав, щоб приготувати вечерю.

На вечерю були варена картопля і підсмажена риба. Жувати
ставало все важче, наче щелепи зроблені з дерева.

Олексій механічним жестом насипав корм Джессіці. Вона з’їла
свою порцію і, навіть не облизнувшись, пішла спати під диван, у свою особисту
темряву.

Після вечері він знову сів за ноутбук. Світло від екрана
вихоплювало з темряви його виснажене обличчя та купу немитого посуду на столі.
Відео змінювали одне одне, заповнюючи порожнечу в голові сурогатом чужого
задоволення.

Близько другої ночі він закрив ноутбук щоб лягати спати.
Тиша, що запанувала після цього у кімнаті, була майже фізично відчутною.
Олексій ліг у ліжко, натягнув ковдру до підборіддя і миттєво провалився в сон
без сновидінь — останню втечу перед робочим понеділком.

День вісімдесят шостий (робочий)

Понеділок, 25 жовтня 2021 року

Олексій розплющив очі вранці понеділка за кілька хвилин до
будильника. Кімната була наповнена сизим, непривітним світлом. Осінь остаточно
закріпила свої позиції, вимиваючи з навколишнього світу останні залишки кольору.

За вікном природа перебувала у стані тихого розпаду. Дерева,
що ще тиждень тому трималися за рештки бурого листя, тепер стояли абсолютно
голими, нагадуючи виснажені чорні вени на фоні низького неба. Повітря було
густим від туману, який не розсіювався, а лише щільніше притискався до землі,
перетворюючи далеку забудову на примарні силуети. Все навколо здавалося
ілюстрацією до підручника з ентропії: мокрий асфальт, застиглі калюжі з
бензиновими плямами та нескінченний сірий простір.  Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на
кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і  приготував перлову кашу з вареним яйцем. Він
механічно чистив шкаралупу, яка кришилася під пальцями дрібними гострими
уламками. Розрізав яйце навпіл — жовток був сухим і блідим. Олексій жував
повільно, відчуваючи кожне жорстке зерно перловки, але цей процес не приносив
ситості, лише відчуття заповненості шлунка. Потім нагодував Джессіку. Кішка
з’їла свою порцію мовчки, навіть не глянувши на нього, і одразу пішла митися на
підвіконня, відгороджуючись від нього своєю байдужістю. Поснідавши, він
зібрався і поїхав на роботу.

Поїздка в метро була схожа на занурення в підземну ріку
забуття. Натовп на пероні рухався єдиним інертним масивом. У вагоні Олексій
знову опинився затиснутим між чиїмось мокрим плащем та холодними металевими
дверима. Потяг смикався, вив у тунелях, і цей звук здавався єдиною ознакою
життя в мовчазному вагоні. Люди навколо виглядали як копії один одного:
втомлені обличчя, згаслі очі, пальці, що бездумно гортають стрічки новин.
Олексій дивився в темряву за склом, де в кабелях і бетоні пролітали дні його
життя.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла під акомпанемент люмінесцентного
світла, від якого до вечора почали боліти очі. Смуга за смугою, код за кодом —
він був частиною великого логістичного ланцюга, позбавленого сенсу, але
наповненого функціональністю.

Після роботи він знову поїхав до матері. У квартирі Ніни
Олександрівни працював телевізор. Екран заливав кімнату миготливим синюватим
світлом, що робило обличчя матері схожим на воскову маску. Вона сиділа в кріслі
у вітальні, загорнута в стару хустку, і невідривно дивилася якесь ток-шоу. Звук
був вимкнений, і яскраві образи на екрані — люди, що жестикулювали, кричали та
плакали — виглядали абсурдним пантомімом у повній тиші квартири. Мати не
повернула голови подивитися на сина. Її погляд був прикутий до мерехтливих картинок,
які замінили їй реальність. Олексій відніс продукти на кухню поклавши їх на
кухонний стіл, постояв кілька хвилин у дверях вітальні, почуваючись зайвим у
цьому мовчазному союзі людини та телевізора, і пішов геть.

Вдома він знову зварив пельмені. Пара від каструлі на мить
затуманила йому обличчя, приносячи хвилину вологого тепла. Вечеряв на самоті,
слухаючи, як на вулиці вітер б’є гілкою яблуні по віконному склу. Насипав корму
Джессіці — вона з’їла свою частку з якоюсь механічною жадібністю і миттєво зникла
в глибині спальні.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Екран спалахнув,
вихоплюючи з темряви його втомлене обличчя. Перегляд порно тривав годинами,
перетворюючись на нескінченний цикл механічних рухів та випадкових кадрів. Це
був спосіб вимкнути мозок, розчинити залишки денної тривоги в яскравих,
позбавлених справжньої близькості образах. О другій годині ночі Олексій закрив
кришку ноутбука і ліг спати.

Сон накрив його раптово, як важка мокра ковдра. Це був сон
без сновидінь — просто чорна тиша, яка триватиме до наступного дзвінка
будильника.

День вісімдесят сьомий (робочий)

Вівторок, 26 жовтня 2021 року

Ранок вівторка почався з важкого усвідомлення того, що цикл
"дім-робота-візит до матері-дім" повторюється знову. Повітря в
квартирі здавалося застояним, незважаючи на холод, що пробивався крізь щілини у
віконних рамах.

За вікном панував монохромний штиль. Туман став ще густішим,
він перетворив двір на закриту камеру, де межі світу закінчувалися за десять
метрів від під’їзду. Навіть звуки машин долітали сюди приглушеними, наче крізь
шар вати. Опале листя, перемішане з брудом, остаточно втратило форму,
перетворившись на однорідну слизьку масу, яка вкривала тротуари. Небо не
обіцяло нічого, окрім нескінченної низької хмарності. Насилу вставши з ліжка Олексій
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок Олексій зварив чорну каву і приготував
кукурудзяну кашу. Вона була яскраво-жовтою, єдиною яскравою плямою в цій
кімнаті, але на смак залишалася прісною і сухою, попри додане масло. Він з’їв
її швидко, дивлячись в одну точку на стіні, де відклеївся край шпалер.
Нагодував Джессіку — кішка підійшла до миски з якоюсь приреченою покорою,
хрустіла кормом у тиші, а потім коротко потерлася об ніжку стільця, не чекаючи
на відповідну ласку. Олексій лише провів поглядом її хвіст, що зник за дверима.
Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Шлях до метро був коротким переходом крізь сиру імлу. У
підземці панував запах озону та дешевої кави з автоматів. Вагон метро знову
став його тимчасовою кліткою. Олексій вхопився за поручень, відчуваючи холод
металу крізь тонку рукавичку. Його оточували люди з такими ж нерухомими
обличчями, занурені в індивідуальні цифрові світи. Кожна зупинка
супроводжувалася механічним голосом, який оголошував назви станцій, що вже
давно втратили для нього будь-який географічний сенс — це були просто точки на
маршруті його нескінченного терміну.

Зміна в «Епіцентрі» тягнулася повільно. Світлові панелі під
стелею гуділи на межі чутності, створюючи фонове роздратування, яке він
навчився пригнічувати. Весь день він перекладав важкі коробки зі шпалерами.

Після роботи — звичний маршрут до матері. У квартирі Ніни
Олександрівни пахло ліками та старими паперами. Вона знову сиділа у кріслі
перед телевізором в тій самій позі, але цього разу в кімнаті було абсолютно
темно, лише екран телевізора вихоплював з темряви кути меблів. На екрані
миготіли кадри якогось старого концерту — люди в яскравих костюмах усміхалися і
співали, але без звуку це виглядало як дивний обряд у скляному акваріумі. Мати
не ворухнулася, коли він зайшов до вітальні. Олексій пішов на кухню, поставив
пакет з молоком, сиром та хлібом на стіл і пішов геть не сказавши жодного
слова.

Вдома він приготував вечерю — смажену картоплю з цибулею.
Запах підгорілої олії на мить наповнив кухню чимось схожим на домашній затишок,
але це відчуття швидко зникло, щойно він сів за стіл. Нагодував Джессіку, яка
виникла з нізвідки, швидко з’їла свою порцію і так само непомітно розчинилася в
темряві коридору.

Після вечері він відкрив ноутбук. Світло монітора було
єдиним джерелом життя в кімнаті. Перегляд порно став його ритуалом відчуження,
спробою викликати хоч якусь хімічну реакцію в мозку, що вже давно відмовився
відчувати справжні емоції. Пальці механічно гортали сторінки, поки очі не
почали сльозитися від напруги. О третій годині ночі Олексій закрив кришку
ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов як амнезія. Він просто перестав існувати в ту
мить, коли голова торкнулася подушки, провалюючись у важку сіру безодню без
снів і надії на зміни.

День вісімдесят восьмий (робочий)

Середа, 27 жовтня 2021 року

Олексій прокинувся вранці середи від звуку власного дихання
— воно здавалося занадто гучним у цій порожній квартирі. Тіло було важким, наче
за ніч воно налилося свинцем.

За вікном природа остаточно капітулювала перед листопадом,
що наближався. Ранок був позбавлений повітря — на місто опустився густий,
брудний смог, змішаний із низькими хмарами. Світло було таким слабким, що
здавалося, ніби сонце взагалі не зійшло, а лише трохи підсвітило сіру бетонну
масу неба. На підвіконні з того боку скупчилися великі краплі брудної води, які
повільно сповзали вниз, залишаючи мутні сліди. Місто виглядало зношеним,
вицвілим і безнадійно старим. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на
кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував перлову кашу
з омлетом. Яйця на пательні зашипіли, але цей звук не викликав апетиту. Омлет
вийшов гумовим і надто солоним, а перловка — важкою. Олексій жував, дивлячись
на тріщину в керамічній плитці над плитою. Він не відчував смаку, лише
механічний опір їжі. Нагодував Джессіку — кішка підійшла до миски, коротко
нявкнула, але звук був хрипким, наче вона теж застудилася в цій сирості. Вона
торкнулася лапою його капця і почала їсти, а Олексій просто дивився на її
згорблену спину, не маючи сил нахилитися і погладити. Поснідавши, він зібрався
і поїхав на роботу.

Спуск у метро нагадував щоденне занурення в колективну кому.
Потік людей на ескалаторі рухався вниз, у задушливе нутро станції. У вагоні
пахло мокрими парасольками та чоловічим потом. Олексій стояв, затиснутий між
двома чоловіками в темних куртках, і дивився у чорний отвір тунелю, де миготіли
рідкісні технічні ліхтарі. Це було життя в підземеллі, де кожен пасажир — лише
тінь самого себе, занурена в екран смартфона, щоб не бачити обличчя навпроти.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла під знаком іржавої рутини.
Олексій знову немов робот виставляв на полиці шпалери. Час тягнувся, як
жувальна гумка.

Після зміни — звична дорога до матері. У квартирі Ніни
Олександрівни повітря було нерухомим. Мати сиділа у вітальні в кріслі перед
телевізором, який наповнював кімнату агресивним мерехтінням реклами. Звук був
ледь чутним — нерозбірливий шепіт і бадьора музика створювали сюрреалістичний
фон. Мати відсторонено дивилася на екран телевізора. Олексій пройшов на кухню,
розклав продукти, помив її брудну склянку. Коли він повернувся до вітальні,
вона навіть не моргнула. Він хвилину постояв у дверному отворі, дивлячись, як
блакитні відблиски танцюють на її зморшкуватому обличчі, і пішов геть.

Повернувшись додому, він приготував вечерю — пельмені. Вони
плавали в каструлі, випускаючи слабку пару, яка швидко зникала в холодному
повітрі кухні. Він з’їв їх стоячи, біля вікна. Нагодував Джессіку, яка швидко
вхопила з миски шматок корму і втекла у свій кут під ліжком.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Синій екран висвітлив
його порожній погляд. Перегляд порно тривав кілька годин — це була єдина форма
емоційної розрядки, доступна йому в цій ізоляції. Це було не про задоволення, а
про виснаження, про спосіб довести себе до того стану, коли мозок просто
вимикається. О другій годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов раптово — важке, безпам’ятне забуття, що тримало
його в полоні до самого світанку, не залишаючи місця ні для мрій, ні для
тривог.

День вісімдесят дев’ятий (вихідний)

Четвер, 28 жовтня 2021 року

У четверг вихідного дня Олексій прокинувся пізно об
одинадцятій годині ранку. За вікном природа остаточно занурилася в анабіоз.
Новий день зустрів місто дрібним сизим туманом, що більше нагадував завислу в
повітрі вогкість. Небо було важким, як брудне простирадло, без жодного натяку
на просвіт. Вітер стих, і через це тиша на вулиці здавалася неприродною, лише
зрідка перериваючись далеким гулом машин. Гілки дерев, мокрі й чорні, застигли
в нерухомості, наче застиглі в бетоні. Весь світ виглядав як стара чорно-біла
фотографія, яка почала пліснявіти від вологи. Насилу вставши з ліжка Олексій
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу
з яєчнею. Жовтки розпливлися по поверхні пательні, утворюючи липку масу.
Олексій їв повільно, прислухаючись до того, як холодильник на кухні то
вмикався, то затихав. Смак їжі був безбарвним. Нагодував Джессіку — вона
сьогодні була особливо мовчазною. Кішка лише на мить потерлася об його ногу,
але цей дотик був коротким і майже випадковим, наче вона просто перевіряла, чи
він ще тут. Олексій не поворухнувся. Поснідавши Олексій поїхав до своєї матері.

Візит до матері був затяжним. У квартирі Ніни Олександрівни
панувала тиша. Мати сиділа у вітальні в кріслі, її погляд був прикутий до
телевізора що працював без звуку. На екрані миготіли кадри новин — якісь
графіки, цифри, обличчя дикторів, чиї губи ворушилися в повній тиші. Мати
навіть не повернула голови на звук вхідних дверей. Олексій помив посуд у
раковині на кухні, вимив підлогу в коридорі, виніс старі газети, які ніхто не
читав. Коли потім він сів на табурет поруч з нею у вітальні, вона продовжувала
дивитися крізь нього на мерехтливий екран телевізора. Це мовчання вдвох було
настільки щільним, що в ньому ставало важко дихати. Він пішов геть так само
непомітно, як і прийшов.

Олексій повернувся додому від матері близько другої години
дня. Вулиці були наповнені тим самим липким туманом, що й зранку, і квартира
зустріла його звичною тишею, яку порушувало лише ледь чутне цокання годинника
на стіні.

Для приготування обіду він знову дістав із морозилки пачку
пельменів. Це була його найнадійніша рутина — не потрібно було нічого різати,
вимірювати чи думати. Він стояв над каструлею, дивлячись, як у киплячій воді
піднімаються на поверхню білі тіла тіста. Пара піднімалася вгору, осідаючи
дрібними краплями на холодній поверхні кухонних меблів. Олексій виклав пельмені
в глибоку тарілку, кинув зверху шматок вершкового масла і почав їсти прямо за
кухонним столом, не вмикаючи світла. Масло повільно тануло, стікаючи жовтими
краплями на дно. Смак був гарячим, але порожнім.

Закінчивши, він змив залишки жиру з тарілки у раковину і
одразу пішов до кімнати.

Олексій сів на диван і відкрив ноутбук. Світло від монітора
різко вихопило його обличчя з напівтемряви кімнати. Перегляд порно став для
нього обіднім ритуалом, способом заповнити кілька годин вільного часу, який у
вихідний здавався йому непосильною ношею. Він механічно перемикав вкладки,
гортав нескінченні стрічки відео, де людські тіла спліталися в ідеальних,
технічних актах пристрасті. На вечерю Олексій нічого не готував, а просто  доїв залишки пельменів.

Нагодував Джессіку, яка швидко з’їла корм і одразу пішла
спати  в іншу кімнату.

Після вечері Олексій знову відкрив ноутбук. Світло від
екрана було занадто яскравим для його втомлених очей. Перегляд порно тривав
годинами — він шукав у цифрових образах те, чого давно не було в реальності:
бодай імітацію пристрасті чи живого тепла. Це було його особисте заціпеніння,
спосіб втекти від усвідомлення того, що завтра буде такий самий день. О другій
годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука 
і ліг спати.

Сон прийшов пізно. Це був глибокий, бездиханний провал у
небуття, де час зупинявся, а тиша ставала абсолютною.

День дев’яностий (вихідний)

П’ятниця, 29 жовтня 2021 року

Вранці  п’ятниці
Олексій прокинувся о дванадцятій годині. Організм, виснажений одноманітністю,
вимагав дедалі більше сну, який став єдиним легальним способом не існувати.

За вікном природа досягла піку своєї депресивної статики.
Світ став камерним, обмеженим лише стінами кімнати. Дрібна мжичка, яка навіть
не була дощем, осідала на шибках, змушуючи скло «плакати» тонкими кривими
струмочками. Здавалося, що час зупинився, і цей сірий жовтневий день триватиме
вічно, поглинаючи будь-яку надію на сонце. Світло було тьмяним, брудним і
зовсім не гріло.  Насилу вставши з ліжка
Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував пшеничну кашу
з вареним яйцем. Він довго зчищав дрібну шкаралупу, яка прилипала до пальців.
Каша вийшла дещо в’язкою, він їв її, вдивляючись у малюнок на клейонці столу.
Смак був знайомим до нудоти. Нагодував Джессіку — кішка підійшла до миски
мляво, лише злегка торкнулася його руки своїм холодним носом і одразу взялася
за їжу. Олексій відчув цей короткий контакт, але в душі не прокинулося жодної
емоції. Поснідавши Олексій поїхав до своєї матері.

Візит до матері пройшов за відпрацьованим сценарієм. У
квартирі Ніни Олександрівни було тихо. Мати знову сиділа перед телевізором і
в’язала щось сіре і довге схоже на шарф. На екрані йшло якесь шоу про здоров'я:
лікарі в білих халатах щось емоційно пояснювали, розмахуючи руками, але звук
був приглушений. У цій тиші їхня жестикуляція виглядала божевільною. Мати
дивилася на них з кам'яним обличчям. Олексій поставив на кухні на стіл ліки,
перевірив термін придатності молока в холодильнику. Він постояв поруч із нею у
вітальні три хвилини, слухаючи лише її переривчасте дихання, і, не дочекавшись
жодного слова чи погляду, пішов.

Він повернувся додому в обід. Квартира зустріла його запахом
застояного повітря. Олексій приготував на обід картопляне пюре з тушкованим хеком.
Їв механічно жуючи і дивлячись у вікно. 
Це було просто паливо для тіла, яке відмовлялося відчувати задоволення.

Після обіду він відкрив ноутбук. Світло екрана миттєво
заповнило кімнату. Перегляд порно знову став його головним заняттям на кілька
годин. Він гортав сторінки, шукаючи відео, які могли б пробити його емоційний
панцир. Це був механічний процес: очі фіксували рух, але розум залишався
холодним. Це було його «цифрове знеболювальне», що дозволяло вбити час, який у
вихідний здавався нескінченним.

На вечерю Олексій приготував макарони з кетчупом і з’їв їх
прямо з каструлі. Нагодував Джессіку — вона швидко з'їла свій корм і, не
затримуючись, пішла у спальню, сховавшись під диваном.

Він знову сів за ноутбук. Вечірній сеанс перегляду порно
тривав до глибокої ночі. Олексій дивився на екран, поки очі не почали пекти. У
цьому світі штучних пестощів він намагався сховатися від власної самотності та
відчуття повної порожнечі, що оселилася в його грудях. О третій годині ночі
Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов як раптове вимкнення електрики. Це був важкий,
бездиханний провал у темряву, де не було ні думок, ні спогадів про те, хто він
і навіщо прокинеться завтра.

День дев’яносто перший (робочий)

Субота, 30 жовтня 2021 року

Олексій розплющив очі вранці суботи і на мить зажмурився від
незвичного яскравого світла, що різало повіки.

Вперше за довгий час на небі з'явилося сонце. Воно було
низьким і сліпуче білим. Його промені не гріли, а лише підкреслювали кожну
порошинку в повітрі та кожну тріщину на асфальті. Повітря було кришталево
чистим і неймовірно холодним. Небо набуло глибокого, майже неприродного синього
кольору. Але цей ранок не приніс радості — він лише оголив усю неохайність і
занедбаність осіннього міста, яке під сонячним світлом виглядало ще більш
мертвим. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував вівсяну кашу
з цукром і яєчню. Солодкий смак каші здався йому нудотним, але він доїв усе до
останньої ложки. Нагодував Джессіку, яка, засліплена сонцем на підвіконні,
мружилася і неохоче підійшла до своєї миски. 
Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Поїздка у переповненому вагоні метро була випробуванням.
Субота вигнала людей з домівок, і вагон був набитий втомленими пасажирами в
темному одязі. Олексій стояв, затиснутий у самому центрі натовпу. Сонце, що
пробивалося крізь вікна на наземних перегонах, вихоплювало з напівтемряви
обличчя людей: зморшки, суху шкіру, порожні очі. Він відчував кожний поштовх потяга,
кожний чужий лікоть, але всередині нього була лише глуха, застигла тиша.
Поснідавши він поїхав на роботу.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла під акомпанемент нескінченних
запитань покупців, на які він відповідав короткими, майже механічними фразами.
Сонце, що світило крізь  вікна магазину,
дратувало його своєю недоречною яскравістю.

Після роботи — традиційний візит до матері. У квартирі Ніни
Олександрівни було тихо. Мати у вітальні читала книгу, сидячи в кріслі біля
торшера. Вона не підняла очей, коли Олексій увійшов. Сторінки книги були
жовтими і крихкими. Він пройшов на кухню, поставив продукти на кухонний стіл,
прибрав порожню упаковку від ліків. Коли він повернувся, щоб піти, вона все так
само нерухомо схилялася над текстом, наче його не існувало в цій кімнаті. Це
мовчання над книгою було ще більш відчуженим, ніж її мовчання перед
телевізором.

Повернувшись додому, він приготував вечерю — зварив макарони
з сиром. Нагодував Джессіку, яка після трапези одразу пішла у свій куток під
ліжком. Сонце вже давно сіло, і квартира знову занурилася в звичну сіру
напівтемряву.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Перегляд порно
затягнувся на кілька годин. Яскраві картинки на екрані були його єдиною
реальністю, де ще існували кольори та рух. Він дивився, поки в очах не почало
різати, а мозок не перетворився на чистий аркуш. О третій годині ночі Олексій
закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов швидко — важке занурення в темряву, де не було
ні сонця, ні метро, ні книг.

День дев’яносто другий (робочий)

Неділя, 31 жовтня 2021 року

Олексій прокинувся вранці неділі від сухого кашлю. Квартира
здавалася вичавленою, наче з неї прибрали весь кисень. Дев'яносто два дні —
цифра, яка вже не викликала жодних емоцій, лише констатація факту тривалого
заціпеніння.

Останній день жовтня зустрів місто похмурою величчю. Небо
було кольору брудного олова, важке і низьке. Сонце, що вчора давало надію,
сьогодні зникло за щільною стіною хмар. Вітер став рвучким і холодним; він
ганяв по асфальту залишки мертвого листя, які шурхотіли, наче сухий папір. Все
навколо виглядало застиглим у чеканні першого снігу, який мав би нарешті
прикрити це осіннє гниття. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню
готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і  приготував перлову кашу з омлетом. Крупа була
жорсткою і прісною, а омлет, приготований на поспіх, підгорів знизу,
залишаючись рідким зверху. Він з’їв усе механічно, відчуваючи лише теплу масу,
що наповнювала шлунок. Нагодував Джессіку — кішка сьогодні була напрочуд
мовчазною, вона просто з'явилася біля миски, наче тінь, і так само непомітно
зникла після їжі. Поснідавши, він зібрався і 
поїхав на роботу.

Недільний ранок у метро був задушливим і напруженим. Вагони
тріщали від людей, притиснутих одне до одного так щільно, що годі було поворухнутися.
Повітря стояло густе, насичене запахами парфумів, кави й ще не до кінця
прокинувшихся тіл. Олексій ледве втиснувся всередину вагону і стояв вчепившись
у холодний поручень, намагаючись втримати рівновагу.

Вікна запітніли від тепла й дихання, і тунель за ними лише
миготів уривчастими спалахами світла. Гуркіт коліс не заколисував — він глухо
бив у скроні, змішуючись із уривками розмов, писком дверей і сухим оголошенням
станцій. Кожна зупинка приносила нову хвилю пасажирів, яка проштовхувалася
всередину, стираючи особистий простір до повного зникнення.

Люди здавалися не поодинокими фігурами, а єдиною масою, що
дихала, хиталася й повільно текла вперед разом із вагоном. І в цьому щільному,
задушливому русі Олексій почувався лише краплею в чужому, тісному потоці.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла як у тумані. Недільний натовп
покупців створював фоновий шум, який Олексій навчився ігнорувати. Він просто
рухався, просто відповідав, просто існував.

Після роботи — незмінний візит до матері. У квартирі Ніни
Олександрівни панувала напівтемрява, яку розрізало лише холодне мерехтіння
екрана. Мати дивилася телевізор, не перемикаючи канали. На екрані миготіли
якісь рекламні оголошення, але звук був приглушений. Вона сиділа нерухомо, і
відблиски реклами фарбували її обличчя в неприродні сині та червоні кольори.
Олексій поставив продукти на кухні на кухонний стіл, помив посуду у раковині та
постояв хвилину біля дверей вітальні сподіваючись, що мати зверне на нього
увагу. Вона навіть не обернулася. Це була вища точка їхньої взаємної ізоляції.
Постоявши так кілька хвилин він тихо пішов геть.

Повернувшись додому, Олексій приготував вечерю — зварив
сосиски і з'їв їх з хлібом. Нагодував Джессіку, яка швидко з’їла корм і втекла
у спальню.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Перегляд порно
затягнувся на кілька годин. Це було його єдине джерело дофаміну, сурогат життя,
який дозволяв не думати про тишу в сусідній кімнаті та порожнечу в майбутньому.
Він дивився порноролики, поки очі не почали сльозитися від напруги. О другій
годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов раптово — важкий, несвідомий провал у небуття,
де час нарешті зупинявся.

День дев’яносто третій (робочий)

Понеділок, 1 листопада 2021 року

Олексій розплющив очі вранці понеділка від різкого звуку
будильника, який здався йому пострілом у порожній кімнаті. Листопад почався з
вологої, пронизливої темряви. За вікном стояв густий туман, який поглинув
сусідні будинки, залишивши лише тьмяні жовті плями ліхтарів. Світ навколо став
розмитим, наче невдале фото.  Насилу
вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу
з вареним яйцем. Каша  була сухою і
застрягала в горлі, але він методично ковтав її, запиваючи міцною кавою без
цукру. Нагодував Джессіку. Кішка терлася об його ноги, але це тертя здавалося
йому механічним, позбавленим тепла — просто ще один ранковий ритуал.
Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Дорога до метро була короткою подорожжю крізь холодну
суспензію туману. Краплі вологи осідали на куртці, перетворюючи її на важкий
панцир. У вагоні панувала тиша понеділка — найважча тиша тижня. Люди ховали
обличчя в коміри та смартфони. Олексій заплющив очі, намагаючись розчинитися в гуркоті
потяга, відчуваючи, як залізо вібрує під ногами, передаючи ритм байдужого
міста.

Зміна в «Епіцентрі» тягнулася нескінченно. Перший день
місяця приніс нові цінники та перестановку товарів. Олексій переставляв коробки
зі шпалерами з  місця на місце, відчуваючи
себе частиною великого конвеєра, що працює вхолосту. Покупці були роздратовані
погодою, їхні голоси зливалися в одноманітне гудіння, яке він успішно
відфільтровував.

Після роботи — звичний шлях до матері. У квартирі Ніни
Олександрівни пахло ліками та пилом. Мати лежала на дивані, вкрита старим
пледом, і дивилася телевізор. Олексій мовчки виклав продукти: хліб, молоко,
сир, яйця. Він помив кілька тарілок у раковині, навмисно голосно стукаючи
посудом, щоб перевірити, чи вона зреагує. Мати не поворухнулася. Вона була
схожа на порцелянову ляльку, яку забули в покинутому будинку.

Повернувшись додому, він приготував вечерю — смажену
картоплю з цибулею . Вона пригоріла, пахла димом і олією, але йому було байдуже
на смак. Нагодував Джессіку, яка одразу після їжі зникла в глибині квартири.

Після вечері Олексій звичним жестом відкрив ноутбук. Екран
ноутбука знову став єдиним вікном у світ, де щось відбувалося. Перегляд порно
став болісною рутиною. Він перемикав ролики, шукаючи щось, що змогло б пробити
його емоційний блок, але відчував лише сухість в очах і легку нудоту. Це було
схоже на спробу зігрітися біля намальованого вогню. О четвертій годині ночі він
закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон накрив його, як важка мокра ковдра — без сновидінь, без
думок, просто вимкнення системи до наступного ранку.

День дев’яносто четвертий (вихідний)

Вівторок, 2 листопада 2021 року

Олексій прокинувся 
вранці вівторка об одинадцятій годині ранку. Вихідний після трьох
робочих днів відчувався не як відпочинок, а як пастка. Тіло було важким, наче
налите свинцем, а голова гула від надмірного сну.

Листопад остаточно утвердився за вікном. Туман, що висів у
повітрі зчора, перетворився на дрібну, майже невидиму мжичку. Небо було
однотонним, без жодного натяку на хмари чи сонце — просто величезний сірий
купол, що тиснув на місто. Вулиця виглядала як старе чорно-біле кіно, де всі
кольори вицвіли до відтінків попелу. Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався
на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і  приготував кукурудзяну кашу з маслом та
яєчню. Яскраво-жовтий колір крупи в тарілці здавався чужорідним і надто
агресивним у цій сірій кімнаті. Він їв повільно, відчуваючи крупинки каші на
зубах. Нагодував Джессіку. Кішка лише ліниво підняла голову, підійшла до миски,
з’їла трохи корму і одразу пішла спати згорнувшись тугим клубочком на кріслі.
Її байдужість сьогодні була майже фізично відчутною. Після сніданку Олексій
поїхав до матері.

У квартирі Ніни Олександрівни панував запах старого паперу
та зів’ялих квітів, хоча квітів там не було вже давно. Мати сиділа на на кухні
задумливо дивлячись у вікно. Перед нею на скатертині стояла остигаючи чашка
зеленого чаю. Вона не відреагувала на звук ключів у замку, не повернула голови,
коли Олексій поставив на стіл пакет із продуктами — сир, хліб, яблука. Він
кілька секунд дивився на її профіль, що став гострим і прозорим. Вона мовчала
так глибоко, що Олексію здалося, ніби він сам починає зникати в цій тиші.
Постоявши так кілька хвилин Олексій пішов додому.

Він повернувся додому і на обід зварив суп з локшиною
швидкого приготування з пакету. Хімічний запах приправ заповнив кухню, але смак
був порожнім. Олексій дивився в тарілку, намагаючись згадати, коли він востаннє
відчував справжній голод, а не просто потребу заповнити шлунок.

Після обіду він відкрив ноутбук. Світло екрана звично
вдарило по очах. Перегляд порно розтягнувся на весь день. Він механічно гортав
вкладки, шукаючи нові ракурси, нові сценарії, але все здавалося вторинним і
неживим. Ці картинки були його єдиним зв’язком із чимось, що нагадувало людську
пристрасть, хоча сам він залишався абсолютно холодним. Час провалювався в цю
цифрову безодню, година за годиною, поки за вікном не стемніло остаточно.

На вечерю він просто зробив бутерброди з ковбасою. Їв у
темряві, не вмикаючи світло, підсвічуючи собі лише екраном телефону. Нагодував
Джессіку, яка коротко мявкнула, вимагаючи добавки, але отримавши її, знову
пішла в спальню.

Після вечері Олексій знов повернувся до ноутбука. Вечірній
сеанс перегляду тривав до другої ночі. Коли о другій годині ночі  він нарешті закрив кришку ноутбука щоб лягати
спати, у вухах стояв дзвін від тиші. Олексій ліг у ліжко, відчуваючи повну
емоційну стерильність.

Сон прийшов раптово — як падіння в глибокий, сухий колодязь,
де не було місця для жодних думок про завтрашній день.

День дев’яносто п’ятий (вихідний)

Середа, 3 листопада 2021 року

Олексій прокинувся вранці середи від важкого відчуття в
грудях. Листопад продовжував свою монотонну роботу: небо над містом остаточно
перетворилося на суцільну бетонну плиту. Повітря було настільки вологим і
нерухомим, що здавалося, ніби місто занурили на дно глибокого ставка. Насилу
вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву  і 
приготував ячневу кашу з омлетом. Каша була грубою, з характерним
землистим присмаком, а омлет — блідим і майже позбавленим смаку. Він їв
повільно, дивлячись, як на підвіконні накопичується конденсат. Нагодував
Джессіку. Кішка сьогодні була особливо апатичною: вона ліниво зїла трохи корму
і повільно пішла точити кігті об стару оббивку дивана. Цей звук — сухий і
монотонний — був єдиним, що порушувало тишу квартири. Після сніданку Олексій
поїхав до матері. Коли Олексій увійшов, у кімнаті Ніни Олександрівни панувало
тьмяне світло від торшера. Мати сиділа у вітальні  в кріслі, схилившись над книгою. Це був
старий томик поезії із потертою палітуркою. Вона перегортала сторінки з таким
виглядом, наче в кожному слові шукала порятунку від реальності. Олексій пішов
на кухню,  поставив продукти в холодильник,
виніс сміття. Коли він зупинився в дверях вітальні, щоб сказати, що йде, вона
навіть не поворухнулася. Її очі не відривалися від тексту, наче він був
прозорим, невидимим об’єктом у цьому замкненому просторі.

Він повернувся до себе близько першої години дня. Квартира
зустріла його звичним холодом. На обід Олексій приготував картопляний суп. Він
довго чистив картоплю, дивлячись на довгі смужки шкірки, що падали в раковину.
Суп вийшов рідким, із золотистими кружальцями жиру на поверхні. Він їв його просто
з каструлі, обпікаючи язика, але майже не відчуваючи смаку овочів. Тепла рідина
лише на мить зігріла його зсередини, не торкнувшись внутрішнього холоду що
панував у нього на серці.

Після обіду Олексій відкрив ноутбук. Світло екрана миттєво
поглинуло його увагу. Перегляд порно став його персональним коконом. Це були
години штучного життя, де на екрані люди кричали, рухалися і вдавали емоції,
поки він сам сидів нерухомо. Кожне нове відео було лише спробою відчути хоча б
щось, але ефект ставав дедалі слабшим. Час зникав у безкінечному гортанні
вкладок.

На вечерю він зварив пельмені. Пара від каструлі на мить
затуманила йому обличчя, приносячи хвилинне полегшення від холоду. Він з’їв їх
з оцтом і великою кількістю перцю, щоб відчути хоч якийсь гострий смак.
Нагодував Джессіку, яка з’їла свою порцію і одразу сховалася під ліжком.

Вечір закінчився так само, як і десятки попередніх. Останній
сеанс перегляду порно затягнувся до глибокої ночі. Світло монітора вихоплювало
з темряви його обличчя — бліде, із застиглим виразом байдужості в очах. Коли о
третій годині ночі він нарешті закрив ноутбук, темрява в кімнаті здалася йому
майже відчутною на дотик, як чорна вата.

Сон прийшов швидко — важкий провал без сновидінь, де час
переставав існувати до наступного сірого ранку.

День дев’яносто шостий (робочий)

Четвер, 4 листопада 2021 року

Олексій прокинувся вранці четверга від відчуття, що в
квартирі занадто мало повітря, хоча вікно було на провітрюванні.  За вікном розгортався ранок, який нічим не
відрізнявся від попереднього, наче природа теж втратила здатність до оновлення.
Небо було кольору брудної вати, низьке й важке, воно немов придавлювало місто
до землі. Перше світло не несло тепла — це була лише зміна відтінків сірого:
від глибокої сажі до тьмяного алюмінію.

На голих гілках дерев нерухомо сиділи ворони, схожі на
обвуглені нарости. Внизу, на вологому асфальті, вже виблискували калюжі, в яких
відбивалися неонові вивіски цілодобового супермаркету, що розмивалися під
тонкими струменями холодного листопадового дощу. Місто прокидалося з хрипким
гуркотом сміттєвозів та далеким виттям сирен, але цей рух здавався механічним,
позбавленим життя. Повітря було насичене запахом сирої землі та вихлопних
газів, воно затікало в кватирку липким киселем, від якого ставало ще важче
дихати. Олексій дивився, як крапля дощу повільно повзе по склу, залишаючи за
собою кривий слід, і розумів: дев'яносто сьомий день почався точно так само, як
і всі попередні.

Насилу вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати
сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву  і приготував пшеничну кашу з маслом. Кожен
рух був відточений до автоматизму: насипати крупу, залити водою, додати сіль.
Смак був звичним — ніяким. Нагодував Джессіку, яка мовчки чекала біля миски,
дивлячись на нього своїми великими, наче скляними очима. Вона більше не
муркала, вона просто існувала поруч, переймаючи його звичку до тиші.
Поснідавши, він зібрався і  поїхав на
роботу.

Дорога на роботу була окремим колом пекла. У вагоні метро
панувала задуха, змішана із запахом вологого одягу та дешевої кави з паперових
стаканчиків. Олексія затиснули біля дверей. Він стояв, притиснутий до холодного
металу, відчуваючи чуже плече своїми лопатками. Навколо були люди, але він
бачив лише деталі, позбавлені цілісності: чийсь засмальцьований комір куртки,
чиїсь червоні від втоми очі, що втупилися в екран смартфона, пульсуючу жилку на
скроні незнайомця. Потяг кидало зі сторони в сторону, і натовп гойдався унісон,
наче єдиний багаторукий організм, що дихає важко й неритмічно.

Скляні двері вагона відображали темний тунель, крізь який
проступало обличчя Олексія — бліде, розмите, майже прозоре. Йому здалося, що
якщо він зараз просто зникне, розчиниться в цьому натовпі, ніхто навіть не
похитнеться. Коли потяг різко гальмував, тіла вдавлювалися одне в одне,
створюючи ілюзію інтимності, від якої нудило. Кожен пасажир був замкнений у
власному внутрішньому вакуумі, і це колективне мовчання тиснуло на вуха
сильніше, ніж гуркіт коліс об рейки.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла як у сповільненій зйомці.
Олексій переставляв на полицях відділу шпалери, відчуваючи кожним м'язом тупу
втому, яка вже не минала після відпочинку.

Після зміни — візит до матері. У квартирі Ніни Олександрівни
панувало мерехтливе світло. Мати у вітальні дивилася телевізор, на екрані якого
якісь люди в яскравих костюмах щось емоційно доводили один одному активно
розмахуючи руками, але звук був вимкнений. Вона сиділа нерухомо, наче манекен,
і лише відблиски реклами на її обличчі створювали ілюзію життя. Мати мовчала.
Олексій відніс пакет з продуктами на кухню і поклав на кухонний стіл, помив її
чашку, а потім пішов у вітальню і постояв хвилину поруч з матір'ю. Вона навіть
не моргнула. Він пішов геть відчуваючи, як це невидиме мовчання заповнює його
власні легені, наче бетон.

Повернувшись додому, він приготував вечерю — зварив рис із
сосисками. Їв механічно, втупившись у стіну. Нагодував Джесіку, яка швидко
з’їла свою порцію і одразу втекла у темний коридор.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Перегляд порно тривав
годинами. Він шукав бодай якусь емоцію, бодай якийсь сплеск, але відчував лише
порожнечу. Екранне задоволення стало його єдиним способом вимкнути думки перед
сном. О третій годині Олексій закрив ноутбук і ліг спати.

Сон прийшов раптово, але замість забуття приніс жах. Йому
снилося, що він стоїть у вагоні метро, який ніколи не зупиняється. Вагон
заповнений людьми без облич, і всі вони тримають у руках книги, які читала його
мати. Раптом він розуміє, що він сам — це товар на полиці «Епіцентру»,
загорнутий у прозору плівку, і не може поворухнутися. Повз нього проходить
мати, вона дивиться на нього крізь плівку і мовчки починає заклеювати йому рот
і очі скотчем.

Олексій намагається крикнути, але замість голосу з нього
виходить лише чорний пісок, який заповнює весь вагон, поки світло в метро не
гасне назавжди.

Він прокинувся посеред ночі в холодному поту, задихаючись.
Серце калатало десь у горлі, а в кімнаті панувала така тиша, що він чув власну
кров у вухах.

День дев’яносто сьомий (робочий)

П’ятниця, 5 листопада 2021 року

Олексій прокинувся вранці п'ятниці  з важкою головою. Відлуння нічного кошмару
все ще пульсувало в скронях, змушуючи його рухатися обережніше, наче він був
зроблений із крихкого скла.

За вікном панував глибокий, безнадійний листопад. Небо було
кольору застиглого свинцю, без жодного натяку на просвіт. Повітря здавалося
настільки густим від вологи, що дерева вдалині перетворилися на розмиті сірі
плями. Дрібний дощ, схожий на холодний пил, безперервно осідав на шибки,
залишаючи мутні розводи. Місто виглядало втомленим і брудним; навіть рідкісні
жовті листки на гілках здавалися не живим кольором, а симптомом хвороби. Насилу
вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і  приготував перлову кашу з яєчнею. Яєчня
пригоріла, але його це не хвилювало. Олексій їв стоячи, дивлячись у вікно на
двір і кожен ковток давався йому з зусиллям. Нагодував Джессіку — кішка
сьогодні була дивно наляканою, вона швидко схопила кілька кульок  корму і забилася під кухонний стіл, звідки
лише виблискували її очі. Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Поїздка у переповненому вагоні метро: Це була поїздка в
самій гущавині людського заціпеніння. У переповненому вагоні Олексія притиснули
до холодного металевого поручня. Поруч хтось важко дихав, пахло сирим сукном і
дешевою кавою. Потяг смикався, і вся маса людей синхронно нахилялася в один
бік, наче єдиний багаторукий організм. Олексій заплющив очі, намагаючись не
думати про те, що він — лише одна з тисяч таких самих тіней, що щоранку
розчиняються в тунелях підземки.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла монотонно. Шум будівельних
інструментів та оголошень по гучномовцю зливався в один нескінченний гул.

Після зміни — візит до матері. Коли він відчинив двері, у
квартирі було незвично тихо — навіть телевізор мовчав. Мати у вітальні  читала книгу, сидячи в кріслі під торшером.
Старий том поезії у потертій палітурці закривав її обличчя. Вона не
ворухнулася, коли син пройшов на кухню. Олексій виставив продукти на кухонному
столі, прибрав зі столу порожню чашку з-під чаю і повернувся до вітальні. Мати
так і не підняла на сина погляду. Вона перегорнула сторінку книги і цей сухий
хрускіт аркушу паперу був єдиним звуком у кімнаті. Постоявши кілька хвилин біля
матері він пішов геть.

Повернувшись додому, він приготував вечерю — пельмені. Пара
від окропу на мить запітніла його обличчя, даруючи короткочасне відчуття
реальності. Він з’їв їх швидко обмакуючи у сметану і не відчуваючи насичення.
Нагодував Джессіку, яка нарешті вийшла зі схованки.

Після вечері Олексій відкрив ноутбук. Перегляд порно
затягнувся до глибокої ночі. Це стало його формою медитації, способом витіснити
з голови образи матері, метро та вчорашнього кошмару. О другій годині ночі коли
очі почали нестерпно пекти, він закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон прийшов миттєво. Цього разу він був порожнім і важким,
наче чорний бетон, який надійно захистив його від нових сновидінь.

День дев’яносто восьмий (робочий)

Субота, 6 листопада 2021 року

Олексій прокинувся вранці суботи за кілька хвилин до
будильника. Стан був дивний — повна відсутність думок, лише чистий аркуш у
голові та сухість у горлі.

Листопад остаточно стер усі фарби. За вікном панувала
«мертва зона». Небо було однорідно-сірим, без жодної хмаринки чи проблиску
світла — просто суцільний бетонний звід. Дерева, повністю оголені, здавалися
чорними венами на фоні цього неба. Повітря було нерухомим і важким, наповненим
запахом мокрого пилу та згарища від далеких вогнищ. Місто виглядало як
покинутий знімальний майданчик, де життя зупинилося на середині кадру. Насилу
вставши з ліжка Олексій поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу
з вареним яйцем. Він довго чистив шкаралупу, знімаючи її дрібними шматочками,
наче це було найважливіше завдання дня. Каша була сухою, але він не став
додавати масла. Нагодував Джессіку, яка сьогодні поводилася вкрай відсторонено:
вона з’їла свою порцію і одразу пішла на підвіконня, де застигла, дивлячись у
порожнечу двору. Поснідавши, він зібрався і поїхав на роботу.

Суботній ранок у метро був тісним. У переповненому вагоні
Олексій опинився затиснутим між дверима та жінкою в об’ємному пуховику. Він
відчував кожну зупинку не лише слухом, а й усім тілом — інерція натовпу
штовхала його то вперед, то назад. Запітніле скло вагона приховувало темряву
тунелів, залишаючи пасажирів наодинці з їхніми втомленими відображеннями.
Олексій дивився в одну точку на поручні, намагаючись не дихати на повні груди
через задуху.

Зміна в «Епіцентрі» пройшла як зазвичай — у сповільненій
зйомці під люмінесцентним світлом ламп. Олексій розвантажував ящики зі
шпалерами на складі, відчуваючи кожним м'язом тупу втому, яка вже не минала
після відпочинку.

Після зміни — незмінний візит до матері. У квартирі Ніни
Олександрівни панував напівморок. Мати сиділа на дивані у вітальні, загорнута у
свій незмінний плед. Коли він увійшов, вона навіть не здригнулася. Мати мовчала
дивлячись в  екран телевізора по якому показували
якусь сімейну мелодраму про стосунки літніх батьків з дорослими дітьми. Олексій
поклав продукти на кухонний стіл, помив кілька тарілок у раковині та постояв у
дверях вітальні, сподіваючись на бодай якийсь жест від матері. Але мати була
нерухомою і мовчазною, наче пам’ятник власній самотності. Постоявши кілька
хвилин Олексій тихо пішов геть.

Повернувшись додому, він приготував вечерю — зварив макарони
та підсмажив їх із залишками сосисок. Нагодував Джессіку, яка коротко нявкнула,
нагадуючи про себе, але Олексій лише механічно підсипав корму їй у миску.

 Парі з матір'ю
добігало кінця, але Олексій вже розумів що програв його. Після вечері він
відкрив ноутбук. Перегляд порно тривав кілька годин. Яскраві картинки на екрані
здавалися йому єдиним доказом того, що десь у світі ще існують людські тіла та
рух. Він дивився, поки в очах не почало пекти, а в голові не оселилася звична
порожнеча. О другій годині ночі Олексій закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Сон був глибоким і важким. Йому нічого не снилося — лише
чорна безмовна ніч, яка надійно ховала його від завтрашнього дня.

День дев’яносто дев’ятий (вихідний)

Неділя, 7 листопада 2021 року

Олексій  прокинувся
вранці неділі з дивним відчуттям — не радості, не тривоги, а простої фізичної
втоми від того, що він усе ще змушений розплющувати очі.

За вікном панував «застиглий» листопад. Світло було тьмяним,
наче його пропускали крізь брудне скло. Небо, затягнуте однорідною сірою
пеленою, висіло так низько, що, здавалося, торкалося антен на дахах. Вітер
вщух, і дерева стояли абсолютно нерухомо, схожі на обвуглені скелети. Калюжі у
дворі затягнулися крижаною плівкою, в якій застигли опалі листки — маленькі
коричневі мумії в скляних саркофагах. Насилу вставши з ліжка Олексій
поплентався на кухню готувати сніданок.

На сніданок він зварив чорну каву і приготував гречану кашу
з омлетом. Яскраві жовтки на фоні темної крупи здавалися єдиним джерелом
кольору в усій квартирі. Він їв повільно, відчуваючи металевий присмак води.
Нагодував Джессіку, яка сьогодні поводилася вкрай стримано: вона з’їла корм і
одразу пішла на своє місце, навіть не глянувши в бік господаря.

Після сніданку був візит до матері. Поїздка в
напівпорожньому недільному тролейбусі була короткою і безмовною. У квартирі
Ніни Олександрівни панував запах старої вовни та ліків. Мати сиділа у
вітальні  у своєму кріслі втупившись
у  телевізор по якому йшла довга реклама
зубних протезів.  Олексій пройшов на
кухню і поклав продукти на кухонний стіл, а потім заглянув до вітальні. Мати
мовчала. Це було мовчання, яке вже не потребувало слів, — воно стало їхньою
спільною формою існування. Він постояв у коридорі хвилину, відчуваючи холод від
стін квартири, і так само мовчки пішов геть.

Повернувшись додому, Олексій приготував обід — суп з
локшиною. Бульйон був прозорим і гарячим, але Олексій їв його без апетиту,
просто заповнюючи внутрішню порожнечу.