Слава ЗСУ!

"Безсмертя душі " - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 16.09.2024

"Безсмертя душі"

  Віра зробила ковток холодної кави і втомлено подивилася у вікно. Похмурий осінній ранок затягнув липким туманом місто. Люди, які поспішали на роботу, снували сірим тротуаром і ховалися в дощ, що мрячив. Сумні очі молодої жінки сповнили сльози. Частими краплями заструмували по блідих щоках, падаючи на білу скатертину.

З сусідньої кімнати почувся тихий шепіт її чоловіка:

—Віро, подай води!

Жінка змахнула сльози і швидким кроком вирушила на його поклик.

Зашторені вікна не пропускали світло. У напівтемряві кімнати на скрипучому ліжку лежав чоловік. І хоча йому ледве виповнилося двадцять сім років, виглядав той виснаженим старим. У змученому хворобою сухому тілі ще тепліло життя. Бліда тонка шкіра на колись прекрасному обличчі. Запалі очі зосереджено дивилися на жінку.

Насилу відірвавши голову від подушки, Сергій зробив кілька ковтків:

—Дякую!,— подякував він і додав:

 —Прошу тебе, Віро, посидь зі мною будь-ласка.

Віра прибрала чашку на тумбочку, переповнену упаковками пігулок. Відключила крапельницю. Акуратно лягла на край ліжка, приклавши голову до грудей Сергія. З ніжністю провела кінчиками пальців по висохлій руці і міцно стиснула долоню.

—Знаєш, Віро, що я подумав?,— промовив Сергій.

—Ні. Розкажи мені, — відповіла Віра, прислухаючись до серцебиття найближчої людини на світі.

—Що, коли це правда?

—І чи насправді люди не вмирають? 

—Точніше, лише тіло перетворюється на порох, а безсмертні душі вирушають на інший світ. Де чекають свого часу, щоб знову повернутися на землю?

Останніми днями Сергій часто розмірковував про безсмертя душі. Страх перед неминучим підганяв його у пошуках порятунку. А коли безсилі лікарі, залишається лише надія. Він знову і знову міркував про смерть і вічне життя, кругообіг у Всесвіті. Стверджуючи про повернення та нове життя на Землі. І безвихідь вже лякала його менше.

І Вірі, як нікому іншому, хотілося вірити його словам.

—Виконай Сергію, моє прохання! 

—Якщо на тому світі хоч щось є, ти даси мені знати або знову знайдеш мене в нашому світі, щоб угамувати біль втрати, підвівшись, глянула в бляклі очі чоловіка Віра.

—Я вже постараюся!, —перемагаючи біль, натягнуто посміхнувся їй чоловік.

Жінка опустила голову на груди Сергія. Пролунало важке глибоке зітхання. Чоловік замовк. Тук, тук, тук... Все повільніше і тихіше долинало з його грудей стукання серця і невдовзі серце назавжди зупинилося.

Віра заплющила очі і тихо заскулила. 

—Ні, вона не кричала і не плакала, а саме скиглила. Смерть коханого чоловіка була неминучою і, нарешті, позбавила страждань. Сил не лишилося.

Віра зробила те, що мала: пройшла з ним цей шлях від початку до кінця. Всі ці важкі місяці, від перших днів прояви хвороби, перебувала поруч. Зробила все, що в її силах і навіть більше. На жаль, лікування не допомогло. Їм надали вибір: провести останні дні у лікарні чи повернутися додому та чекати смерті у рідних стінах. Тієї миті Сергій благаюче подивився на дружину.

—Ми їдемо додому!,—не роздумуючи, вирішила вона.

Погляд Сергія сповнився подякою. Губи беззвучно промовили: 

—Я люблю тебе.

Не в змозі назавжди попрощатися. Віра ще довго гладила холодні руки. Розглядала обличчя чоловіка. Він виглядав спокійним та умиротвореним.

—Пам'ятай про нашу умову, прошепотіла Віра і поцілувала пересохлими губами Сергія в лоба.

Потім злізла з ліжка і, тримаючись об стіни, пройшла в коридор. Звідки зателефонувала та повідомила про смерть чоловіка.

Похорон пройшов як у тумані. Віра навряд чи розуміла, що відбувається. Лише згодом самотність повною мірою обрушилася на тендітні плечі молодої вдови. Щодня і щогодини вона чекала знаку від милого з того світу. Сергій мовчав. Вона намагалася роздивитись їх, шукала всюди, але не знаходила. І навіть у своїх снах залишалася на самоті.

Так минув рік, потім другий, третій. Віра зневірилася, зневірилася і злилася на долю.

—Ти вмер, зник. 

—Тебе більше нема! 

—Ні на цьому світі, ні на іншому!

Часто вона плакала на могилі покійного чоловіка.

Час біг. І хоча легше не ставало, прийшла смиренність, а разом із нею і бажання жити далі.

Спочатку були нестерпний душевний біль та гіркі сльози горя, а потім життя увійшло до колишньої колії. Ще через п'ять років Віра зустріла хорошу людину. І нехай її серце вже не могло пізнати того палкого істинного кохання, що померло разом із першим чоловіком, вона вирішила спробувати знайти жіноче щастя. Вадим був надійним, добрим та вірним чоловіком.

Першим в них народився син Денис, а лише через два роки – дочка Оля. Шли роки. Кожен день, наповнений роботою та турботами, пролітав непомітно.

І ось Віра одружила сина Дениса, за ним видала заміж дочку Олю. А через ще кілька років у їх родині з'явилася онука Софія.

Незважаючи на  час що минув, не було й дня, щоб Віра не згадала першого чоловіка Сергія. 

—Ні, вона не плакала, а тільки тихенько зітхала. 

Іноді відвідувала могилу. І завжди мовчала. Адже й говорити потреби немає, якщо того світу не існує. 

—Хіба хто почує?

Одного літнього сонячного дня новоспечена бабуся Віра, ніби крокуючи і гордо поглядаючи на сусідок, вивезла коляску зі сплячою онукою Софією на прогулянку. Неквапливо дійшла до парку і сіла на лавку. Злегка похитуючи Софію, вийняла з сумки книгу і взялася за читання.

Захоплена розповіддю, вона не помітила хлопчика в пісочниці. Відкинувши вбік лопатку і машинку, той уважно стежив за сивою літньою жінкою. Спостерігаючи, ловив кожен жест незнайомки.

Онука прокинулася. Віра спішно сховала книгу. І, дбайливо хитаючи дитину, попрямувала тротуаром.

Раптом хтось потяг її за поділ спідниці. І обернувшись, вона побачила хлопчика років двох, що уважно вдивлявся в її обличчя. Продовжуючи міцно стискати в кулачках тканину спідниці.

Озирнувшись на всі боки і не помітивши матір, Віра опустилася навпочіпки:

—Хлопчику, а де твоя мама?,— ласкаво промовила вона.

Цієї миті дитина простягла свої ручки і взяла теплими долонями її обличчя. Уткнувшись своїм курносим носиком у ніс Віри, він пробелькотів:

—Це я!

Віра зблідла. Серце в грудях защеміло:

—А це я, —вторила вона словам дитини.

Віра не могла повірити у те, що з нею відбувається. 

Згадалися долоні покійного чоловіка, якими він робив те саме. Його завзятий сміх, коли він торкався своїм носом її носа.

—Матвію, ось ти де! 

—У тебе все гаразд?,— вибігла на тротуар перелякана молода жінка і, притиснувши до себе сина, глянула на Віру: 

—Вибачте! Сподіваюся, він вам не завадив?

—Не розумію, що на нього найшло. 

—Зазвичай він ніколи не тікає!

—Все гаразд. 

—У вас прекрасне маля, розгублено посміхнулася їй Віра.

—Дякую. До побачення!, — попрощалася жінка і, взявши за руку сина, покликала: 

—Ну, ходімо, синку. 

—Тато вже зачекався на нас!

Матвій усміхнувся Вірі, через що на його щоках відбилися чарівні ямочки. І весело, трохи підстрибом вирушив слідом за мамою. Попереду на нього чекало довге і прекрасне життя.

—Невже Сергій мав рацію, говорячи про кругообіг у Всесвіті?

—Душа безсмертна і рано чи пізно повертається до нашого світу. 

—Мій любий, коханий, Сергію, він дотримав своє слово!,— розмірковуючи, йшла Віра парком везучи перед собою коляску зі сплячою онукою Софією.

І на душі у Віри раптом стало так легко та світло. Подібно до цього сонячного ясного літнього дня.

Кінець

Ваш коментар буде першим!