Слава ЗСУ!

"Брат" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 31.08.2024

"Брат"

  Люся спочатку була в скаженій люті, а потім затиснулася в кутку, і нестримно плакала.

Їй було сім років, коли батьки принесли додому брата.

Вона дивилася на нього ревно, і навіть, насторожено-гидливо, поки він, як усі немовлята, шукав щось ротом.

Мати лагідно покликала її.

—Люсенько, ну подивися, який він гарненький!

—Ні! 

—Він на дідуся старенького схожий! —Ще ворушиться!

—Волосики в нього відростуть.

—А що тоді він хрюкає?

—У малюків така реакція, у шийці, ось тут, і тому він такі звуки видає. 

—І ти теж хрюкала, як порося.

Люся посміхнулася.

—Як назвемо його, доню? 

Мати підхопила її на ручки. 

—Це хто в мене величезна і така вродлива дівчинка Люсенька?

–Я!

—А братика як назвемо? 

—Ти – Люся, а він… хто?

—А ви з татом як хочете?

—Ну, ми з тобою вирішили порадитися, як зі старшою та дуже важливою сестрою.

—Давайте, Артем? 

—Як сина тітки Каті.

—Назвемо його, як нашого сусіда, Артемко?, — здивувалася мати. 

 —Що, інших імен, чи що, немає? 

—Паша, Костя, Микола, Дмитро, Ігор, Сергій, Юра, Владик, Вова, …

—Ні, якщо він буде Вова, я з ним водитися не буду! 

—Артем!, – категорично заявила матері Люся.

—Ну, Артем так Артем зітхнувши сказала їй мати.

…З сім'єю того Артема, хлопчика Люсиного віку, родина Бєлових дружила.

Жили вони у селі на вулиці Терновій у сусідніх будинках. 

Тітка Катя завжди пригощала Люсю смачненьким, шкодувала чомусь дівчинку, по голові її гладила. Казала, що Люся росте гарна.

Сім'ї підтримували добросусідські стосунки.

Дитинство Люсі та її брата Артема не можна було назвати безхмарним.

Вона брата ображала, обманювала, і часом навіть била. Користувалася тим, що він молодший, і через вік, не може бути хитрішим.

Одного разу він упав і розбив собі ніс. Пішла кров. 

А Люся лише сказала йому: «Обережніше треба бути!»

Жодного разу брат не поскаржився на Люсю батькам. Не розповів, що вона собі дозволяє.

Терпів він від неї багато, бо дуже трепетно любив сестру.

Люсю він відразу ж прощав у своїй добрій душі.

Сусідка тітка Катя обіймала Люсю і казала: «Ех, Люся-Люся! Не ображай свого братика. Він потім виросте і все-все тобі пригадає! І добре, і погане. Я ось, брата свого, Кольку, ображала. І мені тепер знаєш, як соромно? Не повторюй моїх помилок, Люсенько!»

А з Люсі, як з гуски вода.

—Коли він ще виросте, цей вічно сопливий пацан з битими колінами, який гидко ниє, коли мати на роботу йде?

А дратує він її зараз.

Але незабаром багато що змінилося.

…Коли Люся стала старшою, і на уроці біології в сьомому класі вони вивчали тему про те, що жінки виношують дітей у матці, Люся раптом зрозуміла – Артем їм не рідний.

—Не виношувала його мати! Не була вагітною.

У сім років дівчинка була досить усвідомлена, щоб пригадати: живота у матері не було.

Того ж вечора Люся пристала до тата, їй вже було чотирнадцять років.

—Тату, я дещо знаю… Ну, здогадуюсь.

—Ти про що, доню?

–Артем нам не рідний.

—Звідки ти знаєш, Люсю?

—Сама зрозуміла. Мати вагітною не була.

—Мабуть, не була, — не став відмовлятися батько. 

—Ми взяли Артема у родичів.

—А навіщо?

—Ну як, навіщо Люся? 

—Він потрапив у біду. І ми вирішили: доньку маємо. Ми з матір'ю не вічні. Буде в тебе в житті рідна людина.

—Але, він мені не рідний!

—З однієї сім'ї — і не рідний? 

—Що ти таке кажеш, Люсю!

Більше тато нічого їй не сказав, як донька його не катувала.

І дружині Ларисі нічого не сказав про свою розмову з донькою Люсею.

Вирішив сам спочатку заспокоїтися, і почекати відповідного моменту.

Наступного дня Люся та Артем розвеселилися, доки батьків не було вдома. Стали кидатися один в одного подушками. Артем випадково потрапив подушкою у мамину вазу і розбив її.

Увечері, коли мати виявила уламки у відрі, запитала суворо:

—Хто це зробив?

—Мамо, ми грали, — почала пояснювати Люся, — і випадково…

—Це я розбив вазу, — чесно зізнався Артем. 

—Люся не винна. Мене карай.

Сестрі стало соромно за свої недавні думки про Артема. Він такий маленький, але так любить Люсю, що зізнався і навіть готовий понести покарання!

Тільки матір це зізнання не пробрало. Ваза була далеко не першою річчю, зіпсованою дітьми.

—Артем, марш у куток, —сказала вона йому.

—Але, мамо!, — заступилася Люся. 

 —Що ти його! Він же зізнався!

—Ще б не зізналися ви! Та на вас ніяких грошей не напасешся! 

—У куток, я сказала, Артем!

Артем пішов, Люсі стало прикро за брата. І вона, в серцях, сказала:

—Мамо! Ти безсердечна! Якась ваза тобі дорожча! Це все тому, що він прийомна дитина, так?

Мати зблідла.

—Тихіше, Люсю! Почує!

А він почув.

І тепер давився сльозами стоячи у кутку.

У мозку хлопчика билися і підскакували, як град об асфальт, ці жахливі слова, що він прийомна дитина! Чужий! Усі вони, мати, тато та Люся – сім'я, а він ні! Зозуля!

…Увесь вечір заспокоювали хлопчика. Люся шкодувала брата, мати вибачалася перед ним, тато ходив, чорніший за хмари. Йому ще треба було порозумітися з дружиною – навіщо він сказав Люсі про Артема… 

Він все відтягував цю розмову…

Вдома повисла важка атмосфера смутку, коли треба зжитися з неприємною думкою, а не хочеться.

Артему і Люсі, через деякий час, батьки все ж таки зважилися розповісти правду. Посадили їх на стільці.

З'ясувалося, що Артем був родичем лише татові.

Так вийшло, що рідна батькова сестра померла під час пологів. Батько Артема був невідомий, і тому хлопчика усиновили Бєлови.

Татові Артем був рідним племінником.

Після цієї історії Люся полюбила Артема усією душею. Щось у ній змінилося! Вона стала шкодувати його, як нещасну сирітку. Погано, мабуть, почуватися не частиною сім'ї! Начебто цього ніхто не показує, але всі рідні, а ти – якийсь племінник…

Так, він Люсин двоюрідний брат. 

—Але що це змінює? 

—Люсі тепер було страшенно соромно за свою нестримний язик.

Вона себе докоряла за те, що на дитячу голівку Артема впала раніше часу ця непідйомна правда.

Він її так любив, а вона його так підвела.

Люся, розуміючи, що з матір'ю це питання не обговориш, зважилася підійти до сусідки, тітки Каті. Скинути тягар з душі.

—Тітка Катя! Я поговорити...

—Заходь, моя гарна! Чаю, млинців?

—Чаю та млинців! – кивнула їй головою Люся.

—Я тут таке дізналася, тітка Катя ...

—Все-таки, сказали тобі батьки?

—Так… Випадково, правда, вийшло.

—І як ти сприйняла?

—Так, жахливо! Мені так соромно!, —сказала їй Люся. 

—Я така винна!

—А тобі чого соромно? 

—Тут ніхто не винний. Ну, єдине що, мати могла б тобі й раніше сказати. Ти ж дівчинка вже велика, зрозуміла б…

—Ну так. Живота у матері з ним не було ...

Тут тітка Катя уважно подивилася на Люсю і замовкла.

Було враження, що їй зараз піску в рот надує, якщо вона заговорить! Вона кинулася протирати і так чистий стіл і припала до води.

—Вам погано, тітка Катя?

—А ти зараз про що мала на увазі?

—Я про брата. А ви?

—І я… про нього… про кого ж ще?

Тітка Катя промокнула піт з чола.

З глузду з'їхати! Вона мало не промовилася! Люсина мати їй цього не пробачила б!

—Мамо, – прийшла додому Люся. 

 —Я ходила до тітки Каті. На…млинці. 

—Мамо, скажи мені, що ви з татом ще від нас з Артемом приховуєте?

—Нічого, Люсю! Чого ти взяла?

—Я відчуваю, мамо. Тітка Катя… В її очах було таке… Що вона щось знає! Будь-ласка, скажи мені!

Мати відвернулася від Люсі і почала збиратися з думками.

—Коли потрібно розповідати правду? 

—Чи існує вік готовності до дорослої інформації?

—Мааам? Скажи, – не відставала від матері Люся. 

—Насправді, Артем татові не племінник? 

—Він син від іншої жінки? 

—Я доросла, все зрозумію.

Лариса обернулася до доньки.

Її очі були сповнені сліз.

—Обіцяй сприйняти інформацію стійко, Люсю.

—Спробую.

…Чотирнадцять років тому бездітна пара, Валерій та Лариса Бєлови, втративши надію на те, що у них колись з'являться діти, удочерили дитину з Будинку малюка.

Карта п'ятимісячної Люсі містила масу діагнозів. Пара не побоялася проблем.

Вони витягнуть Люсю, адаптують до життя і ще пишатимуться своєю донькою!

Дівчинка трохи відставала у розвитку, погано їла, пізно сіла та пішла. Але незабаром нагнала однолітків, і навіть дещо перегнала.

Виховували її як рідну.

Усьому своєму оточенню заборонили розповідати Люсі правду.

Сусідка Катя їздила з Бєловими за Люсею, і знала всі подробиці цієї історії. Вона багато допомагала Ларисі, адже у неї був син Артем такого ж віку.

Коли Люсі було сім років, у сім'ї Бєлових з'явився ще Артем.

Він дійсно був родичем тата, що залишився сиротою.

Люся була вражена почутим від матері.

—То їх що, обох усиновили?

Тепер все стрімко змінилося: якщо Артем мав з батьками хоч якусь спорідненість, то саме Люся була абсолютно чужа! Це вона зозуля!

—Ось про це мало не промовилася сусідка, тітка Катя!

Люся, не маючи сил стримувати емоції, втекла до себе в кімнату.

—Нехай поплаче, – сказав Валерій дружині Ларисі, коли дізнався про все. 

—Дорослий таке дізнайся, сам загубиться! А тут – підліток!

—Не я, так інші скажуть, — монотонно розгойдуючись у кріслі-качалці, сказала чоловіку Лариса. 

—Люся ще довго, можна сказати, у невіданні перебувала.

—Дякую, хоч від чужих не дізналася.

—Не пробачила б…

—Так. Не кори себе, Ларисо. — сказав Валерій обійнявши дружину. 

—Пора було сказати. Піду, Люсю пожалію та заспокою, — сказав він Ларисі.

—Іди, Валеро. Тепер треба вчитися якось із цим жити… Вона гарна дівчинка, рідна нам, щоб там не писали в особистих картах…

—Навчимося з цим жити, все перемелеться. головне, що ми їх любимо, і вони люблять один одного. 

—Артемка геть, квіточок набрав. Ромашок польових. Вгадай, кому це він?

—А де Люся?, – закричав Артем з порога.

—У себе в кімнаті, їй зараз сумно! – сказав йому тато. 

—Ходімо до неї, синку.

Вони пішли до Люсиної кімнати. Вона лежала на ліжку, уткнувшись обличчям у подушку. Валерій її м'яко погладив по спині і сказав:

—Коли ти побачиш, що тобі приніс Артем, ти одразу плакати перестанеш!

 —Що? — Прогунділа вона забитим носом.

—Сама глянь!

Не витримала Люся і подивилася заплаканими очима на букет ромашок.

—Мої кохані! Польові! 

—Один ходив?

—Не побоявся! 

—На це здатна тільки та людина, яка тебе любить доню, по-справжньому. 

—Це твій рідний брат!

Кінець

Ваш коментар буде першим!