Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Статті > Глава друга. Спочатку підрости!

"Глава друга. Спочатку підрости!" - оповідання від Max_Mak опубліковано 11.08.2020

Довгі й пишні русяві кучері робили її схожою на ляльку при погляді зі спини. Та й спереду теж. Пухкі рум’яні щічки, де-не-де всіяні веснянками, якось по-чудернацьки, ніби ображено, підібгані рожеві губенята... Лише блискучі карі очиці-ґудзики під темними брівками, без упину жваво й кумедно «стріляючи» навсібіч, доводили, що це все ж таки жива дитина. Смішне маля!..
Ніколи й не подумаєш, що у тій малій голівці рояться мрії не про нові сукенки та іграшки, а про походи, бої, перемоги та гучну славу.
Бо Оксанка їх нікому й ніколи не повіряє. Не важиться. Соромиться. Це – лише її здобуток, іще не до кінця вирощений і виплеканий, аби випускати його у широкий світ. Поки що, як кажуть дорослі, призначений суто для внутрішнього споживання. І поступового доповнення та вдосконалення.
І вона «напише» подумки ще не одну главу цього безкінечного пригодницького роману. У неї вистачить фантазії! Варто лише озирнутися довкола, й вигадки заюрмляться, аж підштовхуючи одна одну…
Там, за Мінською вулицею, за якусь тисячу кроків ізвідси, закінчується їхній квартал, закінчується місто. І розстеляється широченний степ, де-не-де перемежовуючись із невеличкими штучними гаями-посадками, що від весни до осені буяють зеленню, немов оази серед пустелі. Неозоре поле і для дитячого ока, і для дитячих мрій.
Варто лише вдивитися хоча б в оту довгу стежину, що тягнеться поміж буйним різнотрав’ям кудись ген за невисокі пагорби. Й одразу ж... Так і здається, що на тих горбках от-от замайорять бойові знамена, загарцюють вершники! Свої чи ворожі? Та звісно ж, свої! Засумували либонь вояки без предводительки? То підведіть же їй гарячого коника! Нехай скочить у сідло і вкаже вам путь до нових звитяг і перемог!
А якщо й насправді б таке сталося, га?! Бачила ж вона не раз у фільмах-казках, як посеред звичайного міста, села, парку, поля зненацька відкривалися ходи у незвідані, позасвітні краї і з’являлися прибульці з інших часів, паралелей, планет!..
Ну, якби таке відбулося насправді просто зараз, то нашій хоробрій богатирці довелось би від сорому самій провалитися крізь землю у якийсь паралельний вимір! Куди їй на коня сідати, якщо вона навіть з маленького велосипедика падає – ніяк не втримає рівновагу на тій двоколісній їхалці! Де там їй мечем чи пірначем вимахувати – з такими-ось тендітними рученятами?
Ні! Нехай тоді станеться ось як! Стрінеться їй звичайний перехожий – може, навіть хтось знайомий. Лагідно посміхнеться й на очах у неї перетвориться на старовинного витязя чи мага. Поштиво вклониться і простягне коштовний кубок із чар-зіллям, покірно благаючи:
– Принцесо, піддані зачекалися на вас! Повертайтеся ж до своєї звичайної подоби й до свого рідного знедоленого краю! Рятуйте наш нещасний люд, бо крім вас нема кому це робити!
Вихилить вона до дна те чародійське пійло і… І зникне маленьке кумедне дівчатко-лялька, а замість нього з’явиться доросла красуня-войовниця у блискучих обладунках, із довгою опанчею за плечима, з важким мечем на поясі, з золоченим жезлом у руці. Отоді вже нехай підводять до неї хоч якого норовистого огира! Недовго він вибрикуватиме – покірно схилить пишногриву голову й підставить відважній вершниці осідлану спину.
Владний помах позолоченої палиці – й уже гуде земля навколо під тисячами кінських копит! То збираються на поклик своєї князівни-королівни відважні лицарі. Куди ж вашій високості сьогодні буде завгодно повести вірних васалів?..
Ще не знає. Ще подумає. Нехай собі поки що стають табором ось тут, на степовій межі, та чекають на бойовий наказ…

***
– Ти загубилася, маленька?– зненацька почула позаду старече шамкання, що, немов потужний вихор, розвіяло навсібіч усю її вимріяну рать і змусило знову стати малою кумедною дівчинкою. –
Відвести тебе додому?
Обернулася й усміхнулась: перед нею стояла одна з сусідок – баба Варвара, що жила у кінці їхнього кутка.
Дівча мовчки похитало голівкою. І, здається, лише зараз уважно подивилося навколо. Далеко ж воно забрело від домівки, занурившись у свої чудернацькі фантазування!
– Спасибі, дорогу я знаю… А вам допомогти? – кивнула на чималу сумку з якимись травами (може, чарівними?!) у старечій руці.
– Не треба, онучечко, бо ти таке й не донесеш. Це я мати-й-мачуху збирала… От виростеш велика, тоді вже… Біжи додому, бо тебе, мабуть, бабця вже шукає!
Звичайнісінька лікарська травичка в її сумці, а не чар-зілля, здатне перетворювати маленьких дівчаток на дорослих красунь-богатирок та носити крізь час, простір і фантазію у вимріяні краї! Ех, сувора буденність!..
Утім порада була слушна! Треба чимскоріше повертатися, доки її бабуся не бачить, куди онучка забігла!
А забігла таки далеченько! І як тільки примудрилася, не помітивши, перетнути Мінську – шосе, що відділяло міську околицю від степу? Неспокійна це була дорога, на якій майже ніколи не стихав гуркіт важезних вантажівок. Тут (як казали у їхній родині) Хомко, не зівай! Перше, ніж на асфальт ступити, роздивися як слід в обидва боки, бо й незчуєшся, як опинишся під колесами!
На щастя, зараз на дорозі було затишшя. Ніг під собою не чуючи, перебігло дівча через небезпечну трасу й помчало далі. Зараз лише зверне наліво й уже буде на своїй вуличці!
Промчала мимо Ромчиного подвір’я. Щось не видно дружка-приятеля! Сидить собі вдома, як порядна дитина. А вона от!..
Та й нікого з усього їхнього гурту нема надворі. Тиша й порожнеча у рідному кутку. Мабуть, і нашій мрійниці-мандрівниці саме час припинити побігеньки на свіжому повітрі та посидіти трохи у чотирьох стінах – з іграшками, малюнками, книжками.
Зайшовши до хати, зиркнула на себе у дзеркало й розчаровано скривила губенята. Звідти на неї сумно дивилося кумедне дівча – щокате, карооке, з розтріпаними від біганини пишними русявими кучерями. Ну хіба ж так має виглядати принцеса-воїтелька?! І коли ж вона вже виросте?!
Скоро, зовсім скоро! Якраз у кінці цього тижня їй виповниться шість. Як воно – бути шестирічною? Ще не знає, але пробує здогадатися. В уяві танцює-вибрикує весела й жвава цифра 6 у золоченому жупані наопашки й темно-рудій козацькій шапці. Скаче собі навприсядки, шабелькою вимахує та кольори міняє – то коричневою стане, то оранжевою, то жовтою. Чому вона саме така? І що вона принесе іменинниці? Та хто зна! От прийде шестиріччя, тоді, може, й дізнаємося.
А поки що…
– Бабусю, папір є?
І аж підстрибнула від радощів, коли смаглява і зморшкувата стареча рука зняла з високого серванту товстелезний паперовий сувій і акуратно відірвала від нього добрячий довгий шмат.
Малювати Оксанка любила до нестями. Здається, жодні гостинці її так не тішили, як коробка кольорових олівців та нові рулони тонкого й жорсткого білого паперу, які час від часу приносила з роботи тітка Тамара. Бо малювальні альбоми – то вже майже розкіш. Не завжди можеш їх собі дозволити. Хіба тільки раз або два на місяць – коли мати приїде з Донецька на вихідні та привезе гостинців і їй, і бабусі…
Що б таке зобразити? Чим засіяти, якими барвами розцвітити це поки ще незаймано чисте біле поле? Чи не отією недавньою уявою? І на папері з нізвідки постає кумедний хлопчисько-козачок у жовтому кунтушику та коричневій шапочці. У руці – здоровенна крива шаблюка, більша за свого господаря. Як видно, хоче він у танок навприсядки піти, та щось не дуже це йому вдається. Ноги у яскравих сап’янцях незграбно розійшлися навсібіч і ніяк не хочуть виробляти хвацькі й віртуозні танцювальні па. Малий і смішний. Як і художниця, що його створила. Може, йому вуса домалювати, щоб серйознішим виглядав?
Не допоможе. Ще смішніший зробиться… Та нехай уже буде такий, який є! А поруч напишемо цифру 6 – велику, жовту, у коричневих крапках. І теж у шапці!..
Оксанка, замислившись, відсунула вбік олівці й знову підійшла до дзеркала. Довго й прискіпливо розглядала давно знайому дівчинку із задзеркалля. Коли ж вона вже виросте? І якою буде, ставши дорослою? Невже й у шість років залишиться такою ж, як зараз, анітрохи не змінившись, не побільшавши, не подорослішавши?! Може, й підросте на якусь крихту. Та все одно ще довго залишатиметься малою. Далеко ще, ой як далеко їй до того вимріяного образу принцеси-воїтельки – міцної, сильної, вродливої!
– Чого витріщилася, мала?! – раптом крикнула на своє відображення. – Підрости спочатку, а тоді вже!..
А от що буде тоді, коли підросте, не знала. Хіба тільки уявити могла, та й то лише приблизно.
Підтримати автора:


Ваш коментар буде першим!