Слава ЗСУ!

"Гогірок" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 26.08.2023

"Гогірок"

    Три дні тому йдучи додому після роботи, я випадково зустрів на вулиці свого шкільного знайомого Дениса якого давно не бачив.

—Станіславе, привіт вигукнув він здалеку першим мене впізнавши.

—Привіт Денисе, вигукнув я у відповідь ледве впізнавши його.

—Давно Станіславе не бачилися, сказав він підходячи до мене і вітаючись за руку.

—Так, Денисе вже більше двадцяти років не бачилися.

—Як Станіславе, у тебе справи спитав він у мене.

—Викладаю економіку в університеті, волонтерю відповів йому я.

—А у тебе Денисе як справи?

—А я був Фопом, але розорився, от хотів влаштуватися на роботу на держслужбу та провалив іспит з української мови.

—Так, як же так?

—Ти ж Денисе, я пам'ятаю чудово володів українською мовою ще зі школи.

—Ну Станіславе, як виявилося недостатньо.

—Я тест з української мови провалив зробивши дві помилки в одному слові і не поставивши кому в реченні.

—А що хоч за слово було?

—"Гогірок".

—Ти хотів сказати "огірок"?

—Ні, я сказав саме те, що хотів.

—І де ж це в Україні так кажуть "гогірок"?

—У Тернополі.

—Не може бути.

—Це правда.

—Ох, це прямо дурість якась.

—Згоден з тобою на 100%. 

—Але тест з української мови я все одно провалив неправильно написавши це слово.

—А як ти його написав?

—Через букву "ґ" замість "г", а замість букви "і" написав "и".

—І через це ти провалив тест з української мови?

—Ну і ще в реченні: "Над яскраво- білосніжним пагорбом, задивившись на зорі-блискітки, мовчки підіймався такий же сяючий місяць" і я не поставив кому перед словом "мовчки".

—Добре, Денисе не переймайся. Ти знайдеш собі інше місце роботи і необов'язково на держслужбі. Було б лише бажання, а робота завжди знайдеться.

—А я і не переймаюся Станіславе.

—Можна Денисе, я пригощу тебе пивом за нашу зустріч?

—Не відмовлюся.

Ми пішли в "This is пивбар", замовили по пиву з копченими кільцями кальмара і сіли за столик.

Офіціант приніс нам наше замовлення.

—Як приємно зустрітися з тобою після стільки років сказав Денис мені.

—Так мені теж відповів я йому.

—А ти знаєш Станіславе, що Люда, яка була найкрасивішою дівчинкою в нашому класі, закінчила Національний медичний університет імені О.О. Богомольця по спеціальності лікар-педіатр і поїхала жити до Німеччини і вийшла там заміж за німця?

—Ні, Денисе, я цього не знав.

—А пам'ятаєш рудого Петю з ластовинням на носі?

—Петю Савченко? Ну, звичайно, пам'ятаю.

—А він закінчив Київський Національний Університет Театру, Кіно і Телебачення  іменi І. К. Карпенка-Карого і став актором і тепер грає у театрі.

—Ти Станіславе, ходиш у театр?

—Ой, Денисе, я в театр рідко ходжу. Не до театру мені зараз.

—Так, я розумію Станіславе, зараз в країні йде війна, складнощі з роботою, брак вільного часу і все таке інше.

—Ти завжди Денисе, мене добре розумів ще зі школи.

—Так, ми з тобою були найкращими друзями.

—Так були.

—Гарний час був. Спокійний, бездумний, безтурботний, час першого кохання і першої дружби задумливо сказав він дивлячись мені у вічі.

—Так, але час не стоїть на місці, все тече, все змінюється і ми з тобою теж змінилися за цей час, - відповів я йому.

—Так, ти Станіславе, тут абсолютно правий.

Розмова з Денисом вже почала неабияк мене обтяжувати. Я не знав про що, з ним далі говорити після двадцяти років вимушеного розставання. Він вже давно перестав бути мені близьким другом з яким відверто розмовляють по душам і якому довіряють свої потаємні мрії і сподівання, а став просто ще одним моїм знайомим яких у мене чимало було у моєму житті.  

Я сидів за столиком, мовчки пив своє пиво з келиха, їв кільця копченого кальмара, слухав безтурботну балаканину Дениса про наші спільні з ним шкільні роки, а сам думав лише про те , як би мені скоріше з ним попрощатися і піти додому відпочивати після важкого робочого дня.

Нарешті зібравшись з духом я таки наважився з ним попрощатися.

—Ну Денисе, мені час іти. Приємно було з тобою зустрітися, сказав я йому встаючи з-за столика.

—До побачення Станіславе. Дякую тобі за частування пивом сказав він мені простягаючи мені руку для рукостискання.

—До побачення Денисе відповів йому я міцно потиснувши його руку.

Я вийшов із "This is пивбара" і пішов додому.

По дорозі додому я думав про те, що колись Денис був моїм кращим шкільним другом, але потім наші дороги в житті розійшлися як це часто буває з людьми, а тепер випадково зустрівшись з ним через двадцять років на вулиці, мені навіть і поговорити з ним крім колишніх шкільних років нема про що.

Кінець

Ваш коментар буде першим!