Слава ЗСУ!

"М'яка вдача" - оповідання від Max_Mak опубліковано 25.07.2021

То тільки у мріях наша героїня – така відважна й рішуча. А от у дійсності… Й зізнатися сором! «Оп’ять рева груші продає! – не раз кепкувала бабуся, коли онучка починала жалісно кривити губенята та пхикати через якусь дрібницю. – Он подивися на Ірку! Чортяки кусок, а не дівка! Ніколи не заплаче, де хоч, пролізе, шо хоч, дістане! Отакою треба буть! А ти – як мокра курка! І в кого вдалася така?! Мабуть, у татка!.. Господи, як тільки вона заміж виходила за того недотепу?!»
Баба Віра не любила обох своїх зятів і не пропускала жодної нагоди, аби дорікнути донькам за їхній недоладний вибір.
А Оксанка зовсім не пам’ятала тата й бачила його тільки на світлинах. Такий собі чорнявий, чолатий, єхидно усміхнений чолов’яга… Коли батьки розійшлися, їй не було ще й року. Спершу навіть якось непевно почувала себе перед однолітками – у них у всіх повні родини, а у неї-от… Мати – за тата, а бабця – за матір! Тільки й лишилися їй у спадщину від татуся темно-карі очі та непереборний потяг до роздумів і фантазій.
А ота ніжна, тендітна й боязка вдача – вона від кого? Хтозна! Начебто небагатий був їхній важкою працею загартований, з діда-прадіда робітничо-селянський рід на слабаків, скигліїв та плакс. «От уже ніжнота чортова! Інтелігенція, гад твою лапу! – це знову бабуся (коли онуча просилося допомагати їй, але не могло впоратися з якоюсь хатньою роботою). – Ідіть ото на диванчик, ваше благородіє, та у ляльки грайтеся! А тут я вже сама як-небудь!..»
Оксанка ображено супила бровенята й надимала губки. Проте не заперечувала. Покірно пленталася до свого іграшкового володіння. Якийсь час мовчки сиділа на дивані, сердито набурмосившись і лише раз у раз бездумно оглядаючи усіх чотирьох підданців свого крихітного іграшкового королівства – трьох ляльок і плюшевого ведмедика. Це ведмежа було її ровесником, подарованим на уродини якоюсь материною подругою. І вже шостий рік поспіль дівчинка засинає, обіймаючи м’яке звірятко, гладячи й пестячи його, а іноді, у скрутну хвилину, ще й жаліючись йому на образи та кривди. І тоді сльози зникають самі собою. З новою силою спалахує дитяча фантазія й породжує свіжі вигадки-забавки. Настільки захоплюючі, що й незчуєшся, як пролетить кілька годин і бабуся покличе до столу чи до якогось цікавого ділечка. Чи вчергове докорить:
– Та вилізь же ти надвір хоч ненадовго! Що ж ти, як стара баба-пічкурка?! Он дівчата вже на лавці позбиралися – сходи до них! Не будь такою дикою!
І несподівано змінить глузливо-докірливий тон на лагідний:
– Піди-піди, Оксаночко! Побреши їм там шо-небудь, хвантазерко! Вони так інтересно розказувать не вміють, як ти у нас!
«Побреши!» Потрібні їм ті побрехеньки, аякже! Та там уже, здається, є кому брехати, – знадвору чути жвавий Ромчин голос. Щось таке теревенить, що подружки аж захлинаються від сміху. То чи не зайвою вона буде зараз у цьому гурті?
– Щось не хочеться, – пробурмотіла, кривлячись.
– От уже кисла капуста! – знову насупилася бабця, докірливо похитавши головою у червоній хустині.
А онучка й уваги на те не звернула, сумно визираючи у віконце й думаючи про щось своє. Давно вже звикла виглядати дивачкою, важко сходилась і з дорослими, і з дітлахами. Та якщо вже зійдеться, то міцно й надовго. От хоч би й з Ромкою. Чи з кимось із дівчаток. Вони – такі різні. Й цікаві кожна по-своєму. Олька – смішлива й злегка дурнувата, Оленка – вічно замріяна, ніжна й капризна, Янка – трохи зверхня й гордовита красуня, Віка – товстенька, щоката «дівка-танк», Ірка – шибайголова, хлопчак у спідниці… Ну і Юлька. Її, Оксанчина, кузина. Непосида «з шилом у м’якому місці». Раз на тиждень-два дядько Євген привозив її сюди у гості з села. І доти спокійна й тиха чотирикімнатна хата-мазанка переверталася догори дригом. Чого тільки тут не витівали дві сестрички!
Юля була на півроку молодша, проте у всіх отих вигадках-забавках завжди перед вела саме вона. Командувала й коверзувала над старшою сестрою, наче армійський «дід» над новобранцем («Оту ляльку не чіпай! Вона – моя!», «Чого стоїш, рукава спустивши?! Давай барикади строїть!», «Пішли гратися на в лікарню! Я – головна лікарка буду, а ти – санітарка!»).
З нею було весело й цікаво, проте… важкувато!..
От і цього разу…
– Сьогодні чи завтра, мабуть, оп’ять Юльку припруть до нас, – зненацька повідомила баба Віра. – Все, ханá хаті! Це ж не дитина, а чорт з рогами! І в кого воно тільки вдалося таке?! Мабуть, у татка свого! Ох і понаходили мужів мої дочечки!.. Обоє рябоє! Шо той, шо той – дураки по саму сраку!
Оксанка важко зітхнула, вже передбачаючи скільки Юльчиних каверз і капризів доведеться стерпіти, скільки почути суворих слів від бабці й примх і ниття від гості! Та куди ж від неї подінешся? Сестра!..
Ну а поки бажано-небажана гостя до них іще не завітала, можна спокійно… Почитати? Помалювати? Ні, знову помріяти! Полинути у ті лише їй одній відомі казкові далі, де стають дійсністю й захоплюючи пригоди, й суворі війни, і блискучі перемоги!.. Та щось їй зараз не мріється!..
Надворі ледь накрапує дрібний дощ. Повільно й ліниво бризкає у віконця прозорими крапельками, вистукуючи якусь чудну мелодію, нудну й моторошну. Моторошну? Так! Оксанка не могла збагнути причини того остраху, який огортав її, мов колючою холодною ковдрою. І хоча бабуся – десь поруч, у дворі (щось накриває та складає до сараїв, рятуючи від негоди), проте… Оця тиша, мертва й гнітюча, повсякчас навіває переляк. Дівча біжить до маленької кухні, що заледве вміщує пічку, стіл, пару стільців і оте саме трюмо-«телевізор» із дзеркалом. Всідається на один із стільчиків біля вікна, й не відводячи погляду, з тривогою вдивляється у сусідню кімнату (чи то зал, чи то вітальню), у стареньку шафу-буфет. Так і здається, що за тією шафою от-от щось зловісно зашарудить або й загарчить – спершу ледве чутно, а потім дедалі гучніше. Оксанка знає, хто це! То Страх! Мабуть, у помсту за оті «геройські» фантазування переслідує він малу, вилітаючи з її омріяного позасвіття, щойно вона залишиться на самоті. Того й гляди, покажуться звідти, з-за буфету, його криві роги та почується хрипке гарчання, що від нього аж кров холоне!..
Оксанка розгублено й злякано зиркає то туди, де за шафою – вхід у її невеличку спальню, то на кота, що спокійно собі дрімає, скрутившись калачиком біля пічки. Їхній Рудий – іще той злодюга! От і сьогодні вранці поцупив просто з-під носа у бабусі чималу рибину й утік у город. Десь там сховався в огудині й, мабуть, поласував досхочу. Та потім усе ж таки повернувсь і дістав належну кару від господині: баба Віра схопила крадія на руки й відхльостала твердою мозолястою долонею по отій вусатій хитроокій морді, примовляючи: «А нá тобі рибки! Станеш мені дибки!» Спокутував провину й спить тепер, наче праведник! І нікого не боїться – ні суворої старої хазяйки, ні того таємничого чудовиська!
Оксанка полегшено зітхнула: все ж таки вже хоч трохи спокійніше, коли поруч із тобою – жива душа. Хай навіть котяча! Хай навіть отака-от розбишацька! І неабияк зраділа, почувши на веранді знайоме «човг-човг». То бабусині калоші! Вона вже зовсім не самотня! Тепер тому клятому Страхові тільки й залишається чкурнути звідси геть ні в сих, ні в тих! Проте, на жаль, ненадовго. Дівчинка твердо знала, що цієї ночі він неодмінно повернеться…
А за вікном дедалі сильніше дощить. Важкі краплі, монотонно барабанячи у вікна, гулко стрибаючи по залізному даху й по жерстяних жолобах навколо хати, на кого хоч навіють нестримну й непереборну нудьгу. Тільки не на неї. Нудьгувати вона просто не вміє. Варто лише озирнутися довкола, й годяща забавка знайдеться сама. Бурхлива уява легко перетворить старенький диван на корабель, літак чи зірколіт. Ляльок і ведмедика – на хоробрий екіпаж, а їхню малу господиню – на відважного й кмітливого капітана. А ну ж бо, командо! З якоря зніматись, по місцях стояти! Віддати швартові! Повний уперед!..

---

Ваш коментар буде першим!