Слава ЗСУ!

"Ніхто тебе більше не образить" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 22.09.2024

"Ніхто тебе більше не образить"

—Ти де ходиш?,— грубо запитав Прохор у дружини, що увійшла до квартири.

—Я на роботі була.

—Адже сьогодні субота!

—Так я й у суботу працюю.

—Працюєш, а грошей нема.

—Сам-то зовсім не працюєш ...

—Ти в мене ще поговори, — крізь зуби промовив чоловік і стиснувши кулаки став загрозливо насуватися на дружину. 

—Швидко збігала до магазину! 

—Вдома навіть поїсти нема чого.

—Прохоре, у нас всього дві тисячі гривень залишилося, до получки ще тиждень. 

—Ти хоч би на роботу влаштувався, або на машині потаксував.

—Я тобі таксист чи що? 

—Скажи спасибі, що у моїй квартирі живеш, — він відчинив двері. 

—Все! Пішла до магазину!

***

Сльози потекли з очей Наталки. 

—Як прикро! 

—Хіба вона винна, що життя покотилося під укіс?

Чотири роки вони вже одружені. Спочатку начебто все непогано пішло. Батьки його та її склалися і квартиру двокімнатну молодим купили. Потім на машину назбирали, правда, на вітчизняну, недорогу, але як вони були раді. І все записали на Прохора, адже він голова сім'ї. Батьки Наталки у селищі жили, але свою частку також внесли.

У її чоловіка з батьком був маленький бізнес, великого прибутку від нього не було, але жити можна було. Але Прохор вирішив, що гідний більшого і через свою зарозумілість втратив усе. Посварився зі своїм батьком. Вже рік не працює і чекає невідомо на що.

Став на дружину кричати, а потім ще й руки розпускати. Наталка працювала по шість днів на тиждень, але грошей не вистачало, а чоловік продовжував кричати на неї, ніби вона у всьому винна. Вже й думки в голову приходили поїхати до батьків у селище. Але з ними дві її сестри молодші живуть. Ось вона ще їм на шию сяде третьою.

***

Вийшла з під'їзду, витерла сльози та попрямувала до магазину. Та не в найближчий, а котрий подалі, там і дешевше і додому повертатися не хочеться.

На стоянці біля одного з магазинів зупинився чорний джип Mitsubishi Pajero з нього вийшов чоловік, злегка накульгуючи. Вона це побачила бічним зором.

—Наталко!, —пролунав його радісний вигук.

Вона різко повернула голову.

—Вікторе!

То був її однокласник. Вітя був інвалідом з дитинства. Щось у нього з руками та ногами. Вони разом навчалися з першого до одинадцятого класу і, наскільки Наталка пам'ятала, він добру половину шкільного часу перебував у лікарнях. Хлопці над ним сміялися, але той не сумував, навчався краще за всіх не тільки в класі, а й у школі. Після кожного чергового лікування руки і ноги у хлопчика працювали трохи краще. Якщо в перший клас його мало не на руках принесли, то для отримання «золото медалі», після одинадцятого він вийшов, хоч і накульгуючи, але бадьорою ходою.

А ось зараз вийшов із крутої машини і радісно підійшов до своєї колишньої однокласниці.

—Наталко, невже це ти?! — у його голосі відчувалися впевнені нотки. —Щось тебе давно не видно. Адже ми два роки тому збиралися. Юлька казала, що сказала тобі, але ти щось не прийшла.

—Та так ... справи ..., — сказала вона якось невпевнено, що не сховалося від його пильного погляду.

—Ти в магазин?,— запитав у неї колишній однокласник, щоб перевести розмову на іншу тему.

—Так.

—Ходімо! Я також.

І потягнув її у бік магазину, але не того, до якого хотіла зайти Наталка. Цей занадто дорогий для неї. За секундним збентеженням, він здогадався, в чому справа. А уважно оглянувши свою колишню однокласницю, зрозумів ще багато чого.

—Наталко ..., — він спробував щось їй сказати.

—Ні, Вітю, я до цього магазину не піду. Вибач!

Звільнила руку і, опустивши голову, попрямувала до наступного, недорогого магазину.

***

Наталка купила продукти, рахуючи кожну гривню. Вийшла.

Поруч із тротуаром стояв Віктор біля свого автомобіля. Рішуче підійшов, узяв її за руку, відчинив передні дверцята і наказав:

—Сідай!

Наталка покірно сіла, він сів поруч:

—Розказуй, що трапилося!

І вона, по-дитячому шморгаючи носом, почала розповідати про все без таємниці.

—Так іди від нього, і все!

—Вітю, ну, куди я піду? Все на ньому записано.

—Наталко, я один із найкращих адвокатів міста. Не має значення, що записано на нього, половина належить тобі. 

—Так, Віктор дістав свій смартфон, диктуй свій номер.

Наталка нерішуче дістала свій кнопковий мобільний телефон, продиктувала номер. Він відразу натиснув виклик і на її телефоні заграла мелодія.

—Сьогодні субота. У понеділок подаєш на розлучення. Далі я скажу, що робити і що писати, – завів машину. 

—Довезу тебе додому. 

—Ти де живеш?

—На вулиці Чехова, біля пошти.

—А я нещодавно переїхав ось у цей будинок, — і він кивнув на нову гарну двадцятитиповерхівку.

***

Під'їхали до її будинку. Він вийшов, відчинив двері перед своєю колишньою однокласницею:

—Все, Наталко, зважуйся! Я тобі зателефоную в понеділок. Якщо, що трапиться у вихідні, одразу дзвони мені.

—Вітю, я його боюся!

—Не бійся!, 

—І схвально посміхнувся.

***

Вона увійшла до своєї квартири, тут же до передпокою вибіг її чоловік:

—Ти з ким це на машині катаєшся?

—Прохоре, я колишнього однокласника зустріла.

—Чоловік дома голодний, а вона розважається...

Далі були нелітературні вирази і... удар кулаком в обличчя.

Наталка кинула пакет і, задихаючись від образи та болю, вибігла з квартири. Вилетіла з під'їзду та зіткнулася… з Віктором який стояв біля машини.

—Сідай у машину!

Відчинив дверцята, посадив, і машина рушила з місця.

***

Отямилася Наталка, коли колишній однокласник завів її у трикімнатну квартиру.

—Вітю, куди ти мене привів?

—Це моя квартира. Ніхто тебе тут не скривдить, я живу сам.

Тут на мобільному телефоні Наталки заграла мелодія, вона взяла слухавку і почула грізний голос свого чоловіка Прохора:

—Ти де ходиш?

Знову пішла нецензурна лайка. Віктор узяв з рук Наталки, яка плакала, мобільний телефон і твердо промовив у слухавку:

—Наталка подає на розлучення. 

—Ваша квартира залишається їй…

—Що-о-о? 

—Ти взагалі хто такий?

—Бикуватимеш, я тебе відправлю на пару років у місця не такі віддалені.

—Та, хто ти такий?

—Я все сказав.

Віктор вимкнув мобільний телефон та повернув Наталці. Та продовжувала плакати.

—Все, Наталко, заспокойся! Іди у ванну, приведи себе в порядок, зараз обідатимемо.

Поки гостя була у ванній, господар квартири поставив чай і кудись подзвонив по телефону.

***

Після невеликого чаювання, апетиту в обох просто не було, Віктор твердо сказав:

—Поїхали розбиратися з твоїм чоловіком!

—Ні, — в її очах майнув переляк. 

—Я його боюся…

—Наталко, — він схвально посміхнувся. 

—У цій справі все буде так, як ти захочеш.

Біля під'їзду на них чекав поліцейський автомобіль «Renault Duster». З нього вискочив лейтенант поліції і, козирнувши, промовив:

—Вікторе Петровичу, прибув у ваше розпорядження.

Вони потиснули один одному руки, посадили Наталку в машину.

***

Через п'ятнадцять хвилин вони постукали до квартири Наталки.

—Кого там чорт приніс, — пролунав зарозумілий голос і двері відчинилися.

—Прохор Туканов ви?,— спитав лейтенант поліції суворим голосом.

—Так.

—Мені потрібно поставити вам кілька запитань.

Прохор злими очима глянув на дружину і промовив крізь зуби:

—Заходьте!

Хазяїн квартири з лейтенантом поліції пройшли до вітальні, сіли за стіл, і поліцейський став складати протокол.

—Наталко, збери свої документи і все необхідне на перший час.

Її колишній однокласник Віктор сказав це спокійним, твердим голосом, але жінці було приємно. Останнім часом у неї не було жодної опори та захисту, лише безпросвітні проблеми та грубі окрики чоловіка.

І раптом з'являється колишній однокласник, до якого вона і в школі відносилася, як до хорошого друга. Більше у неї, як і будь-якої однокласниці, навіть думок не було. Тоді їм усім хотілося принца на білому коні, а краще на крутому білому автомобілі, але ніяк не кульгавого хлопчика, хай хорошого і доброго.

Вона відразу взяла свої документи і навіщось передала їх Віктору, той усміхнувся, глянув на неї щасливими очима. Наталка кинулася збирати свої речі. Робила все це машинально, не думаючи навіщо це робить і що буде далі, але розуміла, що гіршого не буде, що Віктор її не покине, а в грудях зароджувалося те саме почуття, яке робить людей щасливими.

—Вікторе Петровичу, я закінчив, — сказав лейтенант поліції, підводячись з-за столу.

—Добре! Дай, я з ним поговорю наодинці!

Він сів на місце поліцейського:

—Ось що, Прохоре, у понеділок ваша дружина подає заяву на розлучення. Потрібна і ваша заява. Дітей у вас немає і вас розведуть через загс. Загальне нажите майно чесно розділите навпіл.

—А якщо я не згоден на розлучення?,— Прохор криво посміхнувся. 

—Та й усе майно належить мені.

—Тоді Наталка, напише ще кілька заяв до суду: на розлучення, на поділ майна, і головне про нанесення побоїв. 

—Я голова однієї з обласних колегій адвокатів і можете не сумніватися, що рішення суду буде справедливим.

—Я сьогодні ввечері наодинці поговорю зі своєю, — він криво посміхнувся, — жінкою і все буде, як я захочу.

—А хто вам сказав, що ваша дружина Наталка залишиться з вами наодинці?

—Поки вона моя дружина я можу вимагати, щоб вона перебувала у моїй квартирі.

—Тоді, я зараз же організую ваше затримання через нанесення побоїв вашій дружині, і до понеділка ви проведете час у слідчому ізоляторі, а ваша дружина в цій квартирі. Вас такий варіант влаштовує?

—Гаразд, хай іде, куди хоче, — трохи подумавши, погодився Прохор.

—От і чудово. У понеділок вранці я за вами заїду, і ми всі разом поїдемо подавати заяву до ЗАГСу.

***

На мобільному телефоні заграла мелодія. Наталка радісно посміхнулася, дзвонила мама. Після розлучення з Прохором ставлення з матір'ю в неї стали не дуже, не схвалювали її батьки розлучень, самі вони понад чверть століття прожили без будь-яких сварок.

—Доброго дня, мамо!,— радісно крикнула вона у слухавку.

—Привіт, дочко!,— голос матері був якимсь нерадісним.

—Мамо, що трапилося? 

—Чому ти така сумна?

—Зате ти, дивлюся, радісна! Рада, схоже, що з чоловіком розлучилася.

—Чесно скажу, — твердо промовила Наталка, — рада!

—Ну, дивись, тобі жити.

—Мамо, ти, що дзвонила?

—Ольга, теж заміж надумала.

—Ой, а за кого?

—За якогось міського. хоче, як і ти, у місті жити. 

—У нього ні кола, ні двору – одне кохання. Батьки його до нас приїжджали. Вони хоч і в трикімнатній живуть, то в них ще один син із ними живе. 

—Ось куди вони нашу Ольгу приведуть? 

—Домовилися ми з ними у складчину однокімнатну квартиру в місті купити, але весілля не робити. Тож твоя сестра тепер похмура ходить.

—Нехай вони поки що в моїй квартирі поживуть, потім видно буде.

—Наталко, що ти таке кажеш? 

—А сама, де житимеш?

—Мамо, — в голосі дочки просто звучала радість, — я виходжу заміж.

—Не встигла, розлучитися, а вже…

—Обіцяю, це на все життя! 

—Його Віктором звуть. 

—Я його дуже кохаю!

Кінець

Ваш коментар буде першим!