Слава ЗСУ!

"Печера" - оповідання від Куцярська Богдана опубліковано 23.07.2021

ПЕЧЕРА

Я лежав долілиць, сховавшись за кам’яною брилою, і довго дивився, як метелик б’ється з вороною.
Це видається неймовірним, але так, то були справжні метелик і ворона – може, й останні з живих тварин… Усіх їх ліквідовано після Катастрофи Рівності – після того, як одного дня всі живі істоти несподівано стали однаковісінького розміру, зростом і силою, як середня людина. Мурахи, коні… Та що там! Слони, кити, колібрі… Бідолахи не розуміли, хто кого має їсти, і, що, звісно, було найгірше – усі вони хотіли ( і могли!) їсти нас. Єдиним спасінням було знищити їх усіх, і Керівництво вирішило саме так. Рослини не планувалось винищувати, але в нових умовах вони швидко занепадали самі. Їх було уже так мало, що навіть затятому циніку щеміло в грудях від вигляду зеленавого листочка, що боязко визирав з-поміж каменюк. Ми розуміли, що скоро не буде і цього.
Терміново завершувалась розробка штучного кисню, будувались нові і нові лабораторії виготовлення «їжі» (все необхідне вводилось людині ін’єкціями раз на день у спеціальних медпунктах) – нам обіцяли, що все буде ОК.
Метелик добивав ворону. Його плямисті крила нагадали мені Олин домашній халатик і той понеділок, коли все це почалось. Не дарма я завше ненавидів понеділки… Пам’ятаю, ще дитиною навіть мав тверде переконання, що не може статися нічого лихого, для прикладу, у п’ятницю, а от понеділок ще з вечора неділі чатував мене, дихав у вухо, і тут однозначно варто було сподіватися недоброго.
А сьогодні, до речі, теж, здається, понедіок (ми йшли без смартфонів, без годинників – тому я трохи плутаюся в часі), може, навіть той понеділок, коли мали переіменовувати Катастрофу Рівності в День Верховенства Рівноправності. На перший погляд, досить нахабна ідея, але в дійсності… Не так і довго чекати, поки зникнуть останні, хто пам’ятає, як було, а нове покоління ж не знатиме ні про тварин, ні про смак їжі, ні про те, що раніше у всіх нас був різний одяг… Керівництво тоді зорієнтувалося досить швидко, було оголошено, що саме тепер, коли у всіх нас рівні сили, однакові здібності, можна нарешті організувати ідеальний устрій, рівномірно розподілити діяльність і все функціонуватиме чітко, як годинниковий механізм – адже ж люди тепер усі взаємозамінні. І рівними шеренгами марширувати назустріч своєму щастю. Це вже від себе я додаю…
І всю цю неокомустичну ідилію трішки заплямовувало одне питання: якщо ж усі тепер зовсім рівні, на яких засадах Керівництво оголосило себе керівництвом? Об’єктивно ж здібності у нас усіх однаковісінькі. Що ж за даних обставин дозволило саме їм опинитися на верхівці суспільної піраміди? Була підозра, що лише нахабство…
Насправді всі ми це знали. Хтось мовчки засуджував, хтось намагався загартувати достатньо нахабства в собі, щоб теж продертись нагору.
Ми всі однакові, але думки у нас поки що різні.
У нових поколінь цього дефекту вже не мало б бути.
Метелик уже снідав. Цікаво, що саме спрацювало проти ворони у даній ситуації? Напевно, її вік… Була менш витривалою…
То, виходить, ідея рівності людей завжди була фальшивою за своєю суттю? Більші права мали б бути у тих, у кого більше відповідальності. І,відповідно, хто має більше прав, більше можливостей, має нести більшу відповідальність. Як можна це розподілити порівну, коли люди все-таки різні за своєю спроможністю нести відповідальність? Люди різні за своєю совістю… І навіть зараз… І навіть потім, коли будуть рости нові покоління роботолюдей, все одно ж знайдуться серед них ті, хто прагнутиме собі кращого становища… То, може, дійсно було більш розумно одразу так і вважати, що є люди мілкіші – не погані, просто менші, їх совісті вистачає лише на маленьке, буденне життя, на більшій висоті їм паморочиться в голові – і є люди більшого масштабу, люди ВЕЛИКОдушні – от вони не лише можуть, але й повинні допомагати маленьким людям, бо голови їх вище, і бачать вони далі зі своєї висоти…
Оля все ще лежала, згорнувшись калачиком, але вже не спала, а тихенько плакала. Бідна дівчинка… Так хочеться їсти… Ми йдемо вже четвертий день, від останніх харчових ін’єкцій немає вже й сліду.
- Як думаєш, - тихенько спитала вона, - що ми маємо там робити, коли прийдемо?
- Не знаю…
- Може, то все дурна була затія? Просто божевілля якесь, ніби ми з тобою герої якось фільму… Гаррі Поттери недобиті…
Я не знав що казати.
- Ми ж не можемо уже повернутися, так?
Бідна маленька дівчинка… Ми були з нею одного зросту тепер, але її очі… Ці величезні печальні очі Джельсоміни… Вона б виглядала маленькою дівчинкою навіть, коли б ми всі стали носорогами.
- Треба іти, Олю. Треба іти, поки той метелик ситий. Коли він захоче обідати, наша подорож може закінчитись передчасно.
Вона всміхнулася крізь сльози і, рвучко підвівшись, сказала:
- Тільки сподівання на те, що там є справжня, докатастрофічна їжа, змушує мене йти!
- Еге ж, може, це виявиться таємний всіма забутий склад провізії, - підіграв їй я, і так, жартуючи, ми йшли і йшли в глибину лісу.
Якби мене спитати зараз, за що я більше її любив – за ті заплакані очі чи за звичку жартувати в найпекельніші миті – я б і не знав, що сказати. Але я точно, зовсім точно знав, що вона – це вона, навіть серед шеренги ідентичних. Бували миті, я дивився на неї, і серце стискалось так сильно, і здавалось, я бачу її душу.
На сьомий день ми прийшли до печери. І це теж дивно, думалось мені, що ми чогось шукали рятунку саме в печері. Згадався той вечір, коли вирішили йти. Ми тоді сиділи на балконі, мріяли про вітер, і Оля раптом сказала:
- Пам’ятаєш печеру, де ми були колись на екскурсії?
- Той грот з кажанами? Так.
- Вона мені вже тричі снилась. Думаю, ми маємо туди піти.
Це, типу, все. Отакий був наш план. І зараз він вже не виглядав таким очевидним, як того вечора. Від цих думок мені стало млосно.
Всередині було чогось тепло. Напевно, я мало знаю про печери, думав, там завше, як в склепі. Ми йшли напомацки, міцно тримаючись один за одного. Аж раптом!
Дід! Маленький сивий нормальний дід. Нормальний, розумієте? Не ідентичний, не з шеренги, звичайний собі дід в звичайному одязі. Я бачив його зовсім добре, і Оля теж, хоча довкола було так само темно, як і раніше. А він дивився на нас пильно і так якось радісно. На мене мама моя так дивилась.
- То добре, що ви прийшли, - сказав нарешті.
Ми обоє мовчали. Не знаю, що думала Оля, я зважував свої шанси у ролі рятівника світу.
А він дивися тим своїм поглядом, дивився мені таки в самісіньку душу і посміхаючись у сиву бороду, сказав:
- А це все не так і важливо. Важливо, що серед людей знайшлись такі, хто вирішив іти.

---

Ваш коментар буде першим!