Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Статті > Supernova

"Supernova" - оповідання від hamster89 опубліковано 30.12.2021

Видався чудовий сонячний день. Теплі промені відблискували у вікнах багатоповерхівок. Яків змітав опале листя з дороги на галявину за тротуаром, де потім мав зібрати його в купу для транспортування.
- Доброго дня, Якове Михайловичу! - це привіталася Людмила, мешканка багатоповерхівки, біля якої він зараз і працював.
- Доброго дня! - вдячно примружився Яків. З віком зір потроху залишав його. А може це було результатом тривалої наукової роботи в університеті. Хто зна...
Жінка пройшла і він знову почав прибирати. Листя на галявині ставало все більше.
Робочий день наближався до свого завершення. Залишалося прибрати біля пішохідного переходу. Яків починав там роботу, як згаслий недопалок впав саме у листя, яке він змітав. Це пройшов Сергій. Він колись був студентом в університеті, де викладав Яків Михайлович, але ніколи не вітався з ним. Колишній учень пробіг, не помітивши викладача, і зник у дверях найближчого під'їзду. Яків залишився наодинці з листям і недопалком. "Ну хоча б він кинув його туди, де прибирають...", - мудро зазначив немолодий двірник. Він давно вже змирився з байдужістю людей. Гори сміття, які він бачив кожного ранку в житлових кварталах де завгодно, але не в баках чи урнах, казали самі за себе.
" Я ж не прибрав біля п'ятого під'їзду!", - нагадав він сам собі. Треба було це обов'язково зробити до кінця зміни, інакше завтра безліч недопалків, скляних пляшок з-під випивки та іншого непотребу загрожувала переїхати на дитячі майданчики та дорогу, що набагато ускладнювало їх прибирання.
Коли всю щоденну роботу було виконано, Яків зібрав інвентар і відніс його в місце зберігання, яким слугувала маленька комора в торці багатоповерхівки. Він акуратно поклав до шафи свою спецівку, вдягнув старенький піджак та вирушив додому. Більшість його колег переодягалися вдома, але Яків не любив блукати вулицями міста у спецодязі, та ще й після тривалої робочої зміни.
По дорозі він зайшов до магазину придбати пляшку кефіру. Це був майже ритуал: його батько кожного вечора вживав щось кисло-молочне. Черги на касі не було, тому що до години пік залишалося ще багато часу. "Великий плюс роботи двірником - це раннє закінчення робочого дня.",- нагадав собі Яків.
Вхідні двері до квартири були зачинені на обидва замки, значить батько сьогодні не виходив на вулицю. З кімнати лунав голос диктора новин. Він роздягнувся і пішов на кухню покласти покупку.
- Яшо, це ти? - поцікавилися з кімнати з телевізором.
- Так! - відповів Яків. Це запитання обнадіювало. Значить батько знаходиться в повній свідомості. Деменція тільки починала захоплювати його розум і була помітна у незначних проявах, та все ж таки бачити рідну людину здоровою - це безцінний дарунок.
Залишок дня пройшов у поточних справах. Допомігши старенькому підготуватися до сну, Яків і сам пішов лягати. На роботу він прокидався о четвертій, а зараз це було робити набагато складніше, ніж влітку.
* * *
Яків прокинувся від того, що його хтось гукав. На вулиці вже були вранішні сутінки. "Я що, проспав?!", - він швидко встав з ліжка.
- Яшо! Яшо! Яшо... , - батько в кімнаті ще гукав його, але вже робив це менш гучніше.
Яків пішов до батьківської кімнати. Треба було перевірити його стан та, незважаючи на можливе запізнення, підготувати все необхідне для самостійного перебування вдома до закінчення робочої зміни. Зайшовши, він автоматично подивився на годинник, що висів на стіні. Той показував другу тридцять п'ять після опівночі. Думки про запізнення змішували все до купи у сонній свідомості, через що Яків не міг критично мислити.
- Тату, все гаразд? - звернувся він до батька. - Чому ти кричав?
- Прокинувся... ще рано... в кімнаті занадто світло...
Яків підійшов до вікна. На небі сяяли два місяці...
* * *
Наступний день нічим не відрізнявся від попереднього: прибирання сміття, підмітання листя. Тільки люди, які зранку звичайно поспішали до роботи, йшли всі з піднятими до гори головами. Мабуть їх теж зацікавило нове природне явище. Яків ще раз подивився на небо - другий місяць ще не зовсім сховався за обрієм, а значить це був не сон.
Вдома теж все на перший погляд було як завжди: батько сидів у своїй кімнаті і дивився телевізор. Як раз починався випуск новин і Яків вирішив теж його переглянути.
- Доброго дня шановні телеглядачі! І знову про найголовніше - блискучий об'єкт, що запалав в небі сьогодні вночі: що це? Запитаємо у експерта, який знаходиться у нас в студії. - почав диктор. - Вітаю Вас, Віктор!
- Добрий день.
- Скажіть, будь ласка, нам і всім глядачам, що трапилось в небі сьогодні вночі?
- Відбулась подія, яку вчені називають спалах понаднової або нової зорі.
- Розкажіть нам, що це за явище?
- Це етап існування зірки, при якому вона значно збільшує свою світність, десь в десятки тисяч разів. Імовірніше за все це відбувається через її вибух. Саме це явище ми з Вами і можемо тепер спостерігати в небі.
- А відомо, яка саме зоря вибухнула?
- Ще нема даних на 100 відсотків, але місце на небі, де це відбулося, відповідає розташуванню зірки Бетельгейзе. Вона до речі і була найпершим претендентом на но́ву.
- То чого ж тепер очікувати людству? Чи є якісь загрози?
- Загроза нашій планеті на даний момент відсутня. Зірка знаходиться від нас на відстані від 499 до 636 світлових років, тобто матеріальні залишки вибуху якщо і дістануться Сонячної системи, то десь тисяч через шість років. Гамма-сплеску при вибусі вчені не зафіксували. Людству залишається лише насолоджуватися неймовірним природним явищем та звикати до світлих ночей.
- І з цим нам тепер жити завжди?
- Ні. Будь-яка зірка має обмежений запас пального, якщо можна так сказати. Зараз нова витрачає в десятки разів більше енергії, ніж зазвичай, тому вона зменшить свою світність в діапазоні від трьох місяців до двох років. І все стане, як і було...
Потім ведучий попрощався з вченим і продовжив випуск іншими новинами.
- Не думав, що доживу до таких часів... - батько частенько використовував цю фразу, коли знаходився під враженням від побаченого чи почутого.
- Піду я мабуть готувати обід. - Яків промовив це ніби сам собі.
* * *
Ввечері було дуже дивне відчуття, наче вечір не наступив. Місто почало занурюватися в сутінки, але так і залишилося в незавершеному стані. На вулиці було досить світло. Яків дуже зрадів, що у нього в кімнаті висіли доволі щільні завіси, які не пропускали світло, а значить ніщо не загрожувало його відпочинку.
Прокидатися в новому світі теж було незвично. Наче й не лягав. З вікна на Якова дивилося все те ж засинаюче місто. Немов сам час зупинився... Тільки сонце, яке вийшло, коли він вже був на роботі, позначило початок нового дня.
Зате на роботі все було як раніше: сміття і листя. Все такі ж купи недопалків і пляшок майоріли поряд з переповненими урнами. "Людей ніщо не змінить, - подумав Яків, - навіть подія всесвітнього масштабу...".
Робочий день потроху наближався до свого завершення. Сонце вже почало зникати за багатоповерхівками. Він помітив, як поряд пройшов знайомий згорблений силует. Це був безхатченко, який жив в цьому районі. Його звали Павло, згадав Яків. Точніше Павло Іванович. Він вже був у солідному віці. Взагалі за специфікою нинішньої роботи та завдяки багаторічній практиці в сфері науки, що досить добре допомагала тренувати пам'ять, колишній викладач мав в голові майже картотеку всіх безхатченків, що мешкають в межах цього району міста.
- Доброго дня! - автоматично привітався Яків Михайлович. Він завжди вітався з тими, кого знав, хоч і розумів, що не всім це потрібно.
Силует зупинився, повільно розвернувся.
- Добридень. - відповів Павло. - Що, підмітаєте?
Питання було досить рядове. І Яків вже хотів відповісти на нього, як помітив щось незвичне. На старій зношеній сорочці Павла виднілась нова розстібнута тепла куртка, наче з бутіку. Ще взуття було нове - гарні теплі черевики. Як раз по сезону. Яків не став лізти у чужі справи, тому просто відповів:
- Так. Працюю...
- А я от не можу натішитися своїм обновам. Бачите які гарні?
Павло повернувся спочатку до правого боку, потім до лівого, щоб співрозмовник зміг усе побачити.
- Так, гарні. - відповів Яків. Він вже хотів завершити цю розмову. Але таким як Павло завжди не вистачає людського спілкування.
- Це все та штукенція винна. - Павло Іванович вказав на небо.
- Яка? - Яків не зрозумів.
- Ну та, що запалала позавчора на небі. Сиджу я значить вчора ввечері у себе. Готуюся ночувати. А дивлюся - на вулиці людей не меншає. Їх наче більше стало. Всі гуляють, фотографують небо. Якісь хлопці побачили, як я спати лягаю, підійшли, запитали чи не холодно і пішли. Потім принесли мені термос і ще оце. - Павло знову показав обнови.
- Це добре. - сказав Яків. - Тепер Вам не холодно і взимку буде.
- Так. Ну я пішов...
- До побачення.
Яків знову залишився наодинці із листям і своїми думками.
* * *
Через тиждень яскрава гостя на небосхилі вже не вбачалася нікому чимось дивним. Єдиною зміною в житті були світлі світанки наприкінці листопаду. Це навіть трохи підбадьорювало.
Вранішній двір був порожній. У вікнах тільки почало з'являтися світло. Світанок, хоч зараз він був дуже умовний, подобався Якову найбільше. Цей час здавався йому дуже чистим.
Спочатку він перевіряв урни біля під'їздів. Там завжди було багато залишків життєдіяльності різних нічних компаній. Цього разу біля першого під'їзду все сміття знаходилося в урні. Та й то, його було не багато. Якова це здивувало, але він зрадів. Біля інших під'їздів була та ж сама картина. Більше того - біля інших будинків було також.
Яків провів у думках наступні кілька годин, прибираючи опале листя. Він не знав, що могло стати причиною відсутності сміття.
Під час обідньої перерви Яків знаходився у своїй коморі. Він майже закінчив, як в кімнату хтось стрімко увірвався:
- Ви на уліцу хоть виходітє ілі всьо врємя здєсь сідітє?! - це увійшов Данило, бригадир двірників цього району. У нього було особливе ставлення до Якова Михайловича, як здавалося останньому.
- Я був весь час на вулиці, прибирав. Зайшов тільки на обідню перерву. - Яків намагався відповідати стримано, але й не втрачати самоповаги.
- Ну вийдітє і пасматрітє, как Ви паубіралі!
Яків вийшов із кімнати на вулицю. На тротуарі біля останнього під'їзду лежала купа побутового сміття. Було видно, що вона впала з великої автівки, що рухалася. Він згадав: коли йшов на перерву, бачив заїжджаючу вантажівку для прибирання сміття.
- Коли я йшов на перерву цього не було.
- Ну канешна. Єво же трудна замєтіть. Убєрітє нємедлєнна.
- Мені знадобиться певний час на цю роботу. Мабуть я тоді не встигну доприбирати листя отам. - Яків показав в кінець вулиці.
- Да хоть да ночі тут сідітє. Машина прієдіт за лістьямі завтра в два чіса дня. Я всьо сказал!
Данило відвернувся від підлеглого і пішов. Мабуть цей жест означав безкомпромісність наказів. Так здалося Якову.
Ввечері, виснажений від кропіткої праці, він вирішив посидіти в кімнаті батька та трохи відпочити. Той як завжди дивився телевізор. В новинах показували цікавий сюжет: те, що сьогодні побачив Яків, було не поодиноким випадком, в багатьох містах світу була схожа ситуація із сміттям, яке залишалося від нічних компаній в житлових кварталах. У сюжеті цей феномен пов'язували із збільшенням кількості людей на вулиці у нічний час. Відбувся перерозподіл годин соціальної активності. Психолог, що давав інтерв'ю, назвав це фактором "громадського осуду" і "пасивного контролю".
- Який неочікуваний наслідок, - Яків прокоментував почуте. - Куди ще нас може завести ця понаднова?
* * *
Дорогою до офісу управляючої компанії, де він працював, Яків думав над тим, що могло бути причиною запрошення: із Данилом він не сварився, навіть коли той дозволяв собі зайве, роботу свою виконував сумлінно, підвищення йому було не потрібне. Та й смішно було б таке почути. Не для кар'єри він туди влаштувався.
Доки він розмірковував, із кам'яних джунглів постала триповерхова біла споруда - це було місце призначення.
За дверима знаходився пост охорони. Черговий знав Якова, тому без питань пропустив його в середину. Тепер треба було зачекати перед дверима служби персоналу.
Хвилин через п'ять його запросили. Всередині було дуже гарно. З ним мав поспілкуватися менеджер.
- Доброго дня, Якове Михайловичу! Як Ваші справи? - картонно усміхалася йому жінка років тридцяти п'яти.
- Доброго дня! Все добре. Дякую за увагу. - він досі не міг зрозуміти ціль бесіди.
- Ми вас викликали ось із якої справи. За останній місяць наші спеціалісти помітили зменшення кількості залишкового сміття в житлових кварталах. А той факт, що настає зимовий період, де буде використовуватися автоматизоване прибирання ділянок, свідчить, що у нас в компанії є надлишкова кількість трудових ресурсів. Ми, на жаль, не можемо собі такого дозволити. Тому керівництвом прийняте рішення про скорочення Вашої посади.
- Тобто Ви мене звільняєте? - Яків нарешті дізнався причину. Це одночасно було і полегшенням, і неприємністю.
- Ні. Ми Вас скорочуємо. У Вас буде ще місяць. Потім ми самостійно передамо Ваші документи до Центру зайнятості. Думаю, з Вашою освітою, науковим ступенем і досвідом роботи, Вам буде нескладно знайти нову роботу.
Штучна посмішка не сходила з обличчя жінки. Якову залишилося тільки кивнути та піти. Він розумів, що не вона приймає ці рішення, а розмовляти зі своїм керівником йому не хотілося.
По дорозі додому Яків відчував сум. Але й полегшення засіло десь в глибині. Кілька років тому, коли він зі скандалом звільнився з університету, дружина подала на розлучення, мати померла і треба було наглядати за батьком, ця робота здалася йому єдиним виходом. Сюди він наче втік від всього світу. Але все має властивість закінчуватися...
* * *
Яків прокинувся серед ночі. Він лежав і дивився у стелю. Вже два місяці він не працював. Мабуть відсутність зайнятості і була причиною часткового безсоння.
На вулиці було тихо. Аж якось занадто. Тиша застигла у вухах товстою стіною. Яків підвівся, йому захотілося пройтися.
Спочатку він вирішив піти в батьківську кімнати, перевірити чи все добре. Там було темно. Яків пройшов крізь батьківське ліжко до вікна. Завіси не було. З'явилося дивне відчуття, що чогось не вистачає. Ще раз подивившись у вікно, він зрозумів чого: понаднова зірка згасла. Місто спало, накрившись спокійною темрявою. Нарешті воно могло відпочити і підготуватися до нового дня.
- Тату, ти спиш? - Яків повернувся до ліжка.
Ніхто не відповідав. Про всяк випадок, він вирішив перевірити наявність дихання. Нахилившись над батьком, Яків нічого не відчув. Руки були холодні, як і лоб. Пульс теж не відчувався. Помер...
Зранку він сидів один у порожній квартирі. Швидка ще вночі забрала батька. Залишалося лише підготуватися до церемонії прощання.
Задзвонив його телефон:
- Доброго дня, Якове Михайловичу!
- Доброго дня. Хто це?
- Вас турбує відділ персоналу ЗАТ "Атоменерго". Ми розглянули Ваше резюме і хочемо Вас запросити на співбесіду на посаду інженера. Вам цікава ця пропозиція?
- Так, але зараз не дуже слушний час. У мене є деякі сімейні обставини... помер батько.
- Ми все розуміємо. Дуже співчуваємо.
- Дякую.
- Чи буде Вам зручно зустрітися наступного тижня?
- Так.
- Тоді чекаємо Вас наступного вівторка о другій дня.
- Добре. Дякую.
- До побачення...
Всередині Якова виникла дивна суміш печалі і радості. Відчуття вирували, наче хтось почав лити окріп на лід. Незрозуміло чому він вирішив вийти на вулицю. Одягнувши свій старенький піджак, зачинив двері квартири. Може початок весни, що насувалася на місто, зможе розставити все, що коїться в душі, по своїх полицях.
Сонце вже піднялося на небі. Його промені знову заглядали у вікна будинків. Яків вийшов із під'їзду - урна, що стояла поряд була переповнена: купа недопалків, пляшок та іншого непотребу височіла поряд. Все поверталося на круги своя...
Підтримати автора:

Останній коментар

Леся 03.01.2022

Це просто космос! Хамстер зачепив до глибини!


Леся 03.01.2022

Найкраще, що я колись читала !!! Додаю у свою
колекцію ! Автор, не зупиняйся, будь ласка ;)


Додати коментар