Слава ЗСУ!

"Тимур " - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 00:02:32

"Тимур"

  Бабуся Тамара Павлівна одного дня дуже сильно захворіла, а її онука, також Тамара —вісімнадцятирічна студентка, залишила всі справи і кинулася рятувати бабусю.

Бабуся Тамара Павлівна жила у селі за тридцять кілометрів від столиці, у вицвілому дерев’яному будинку, ще довоєнного будівництва. Сад, колодязь, навіс, під яким покійний дід Микола Петрович зберігав розбиті цегли та іржаві колеса від "Москвича". Все це виглядало досить сумно і безнадійно. 

Але ж колись, коли онука Тамара приїжджала сюди в дитинстві, і дідусь Микола Петрович був ще живий, у дворі бігали кури, гуси і навіть кізонька. А в цей приїзд будинок виглядав порожньо і сумно, як невиліковно хворий пацієнт. З живих у будинку була тільки сама бабуся Тамара Павлівна і Тимур.

—Як же ж без нього?

Тимур був величезним сірим вовком, але на щастя, вовком він був не надто породистим, тому вважався собакою.

Бабуся Тамара Павлівна, намагалася бадьоритися, зустрічаючи дорогу гостю, але виходило погано.

Навіть Тимур не виглядав орлом, чого з ним раніше ніколи не бувало. Звичайний зацькований сірий вовк. Ось у минулі часи Тимур справляв незабутнє враження, він поводився так, наче весь будинок був переписаний на нього, і бабуся з дідусем тут потрібні були тільки для того, щоб підливати воду в миску і кидати йому цукрові кісточки.

Онука Тамара сходила в найближчу крамницю за кілометр від будинку, накупила ліків і всіляких смаколиків, напоїла бабусю чаєм з малиною, поклала в ліжко і почала поратися по дому. Ну, точніше, викидати сміття і зіпсовані продукти.

Бабуся тільки ойкала:

—Тамарочко, а хліб, хліб куди ти понесла?

—Бабусю, він же позеленів.

—Батюшки, біда яка, позеленів. 

—Ну, так треба зрізати ножем трохи і все. 

—Нормальний же хліб.

—Бабусю, а як часто ти ходиш у магазин?

—Влітку, раз на два тижні, а якщо погода хороша і нормально почуваюся, то й щотижня ходжу. Ось у мене візок є, взяла і покотила. Дорогою на ньому посиджу, відпочину і далі пішла. А цього разу, думала, що весна вже настала. Сонечко пригріло, я зраділа і в одній кофті в магазин побігла, спітніла і застудилася ось. А взимку взагалі боюся так далеко ходити, ну, може раз на місяць і сходжу. Та й пенсія в мене не та, щоб щодня по магазинах шикувати.

Бабусю, а до тебе взагалі хто-небудь у гості заходить?

—Ну, заходять, іноді.

—Хто, тітка Олена?

—Та ти що, Олена вже років зо два, як померла. Царство Небесне.

—Ну, тоді хто?

—Хто? Хто. А, ну, виходить, що й ніхто.

—А хто до мене має ходити? 

—Кому потрібна стара бабка з вовчищем?

—Ось що, бабусю, тобі потрібно не киснути, а придумати собі якийсь хороший бізнес-план.

—Що?

—Ну, бізнес-план. Я в універі таке вивчаю. Уяви - кожна людина може для себе придумати й організувати який-небудь посильний бізнес. Головне придумати бізнес-план.

—Тамарочко, ти бачиш, у якому я стані? 

—Який мені бізнес? 

—Мені вісімдесят років. З дня на день ноги протягну. 

—Ти хоч Тимурку не кинеш, якщо що?

—Припини. Слухай, а може тобі торгувати чимось простеньким? 

—У тебе ж траса за парканом, та й автобусна зупинка під будинком.

—Чим торгувати? 

—Собою?

Йшли дні, хвора потихеньку вставала на ноги, а онука з ранку і до вечора ходила по двору і розмірковувала над бізнес-планом для бабусі. Одного разу, годині о шостій ранку онуку Тамару розбудило виття вовка. Гавкати він не вміє, а вити і гарчати - це з півоберту.

Глянула онука Тамара у віконце і побачила Тимура, що стояв на даху будки, так йому зручніше через паркан заглядати. Бабуся Тамара Павлівна вже не спала, вона, як завжди, в'язала, слухаючи радіоприймач.

—Бабусю, а на кого він там гарчить?

—Так люди ж на роботу йдуть.

—На яку роботу?

—Так, звідки ж я знаю на яку? На будь-яку. У кожного своя. Йдуть на нашу зупинку, сідають на маршрутку чи автобус і їдуть у столицю на роботу, а ввечері назад.

Онука Тамара задумалася:

—Бабусю, а що це за люди, у сенсі, звідки вони всі йдуть?

—Як, звідки?

— Наші - це, сільські. 

—За озером знаєш хати? 

—Навіть і звідти деякі йдуть. Годину, напевно, цілу звідти пішки добираються. 

—А що робити? Сім'ю годувати треба, от і доводиться. 

—Це мені добре, я на пенсії все-таки, а люди кожен божий день змушені до столиці їздити. 

—Голод не тітка, адже тут у селі ніде роботи немає.

До самого вечора онука ні з ким не розмовляла, ні з бабусею, ні навіть з Тимуром, а пізно ввечері раптом закричала, налякавши бабусю:

—Бабусю, бабусю, прокинься! Пам'ятаєш, я в дитинстві малювала розмальовки?

—Кольорові олівці ще залишилися?

Бабуся здивувалася, але видала купу олівців і давно засохлих фломастерів.

Всю ніч онука Тамара працювала і до ранку створила стопку зворушливих, різнокольорових оголошень з візерунками.

А вранці, навіть не поснідавши, прихопила тюбик клею і пішла. Дійшла аж до села за озером і починаючи звідти і майже до самого їх будинку, вона розклеювала на стовпах і парканах своє нехитре оголошення:

"Шановні сусіди!

Ви можете залишати свої велосипеди в будинку №2 по нашій вулиці Вишневій (будинок біля автобусної зупинки, з зеленим парканом). Запитати Тамару Павлівну.

За збереження відповідає сірий вовк "Тимур".

Оплата чисто символічна, вам сподобається"

Відтоді минуло три роки, бабуся Тамара Павлівна розквітла і передумала вмирати.

Щодня, з ранку і до пізнього вечора, на подвір'ї будинку, під навісом, чекають на своїх господарів тридцять, а можливо, і всі сорок велосипедів і навіть пара мопедів. Точніші цифри має тільки сірий вовк Тимур. Тимур теж погарнішав і став виглядати задоволеним і важливим, наче щойно зжер і Червону шапочку, і бабусю Тамару Павлівну.

Тимур завжди стоїть на прийманні та на видачі речей.

Коли хтось приходить за своїм двоколісним другом, Тимур завжди привітно махає хвостом, а іноді навіть підходить ближче, щоб перевірити, чи все в порядку.

Його пильність і рішучість стали легендою серед сусідів, і навіть найсміливіші зловмисники обходять наш двір стороною, знаючи, що зустрінуться з Тимуром.

Кожного ранку, коли перші промені сонця пробиваються крізь дерева, Тимур вже на своєму місці, готовий до роботи. Він уважно стежить за кожним, хто підходить до двору, і з легкістю розпізнає своїх постійних клієнтів. Сусіди жартують, що у Тимура є свій особистий список «друзів», і він ніколи не забуває обличчя.

Обслуговує людей швидко, ввічливо і коректно. Він ніколи не випустить з двору клієнта з чужим велосипедом. Навіть експерименти спеціально проводилися. Просто вовк зрівнює запах клієнта із запахом велосипеда. Надійніше, ніж штрих-код.

Усе село полюбило бабусю Тамару, адже вона зберігає людям найдорожче, що у них є - час сну. Кому сорок хвилин, а кому й дві години на день. На велосипеді мчати - це ж зовсім не те саме, що бруд ногами місити.

Студенти і ті, хто молодший, платять бабусі Тамарі по триста гривень на місяць, їй почистили колодязь, відремонтували дах і налаштували антену, хтось їй домашні яєчка приносить і хліб, хтось банку молочка з-під своєї корови на велосипеді привезе, хтось просто дякую скаже, а за нагоди завжди в крамницю за хлібом для бабусі зганяє.

І так, з ранньої весни і аж до першого снігу, навіть взимку пару снігоходів і мотоколяску залишають.

Бізнес працює як годинник.

Хоча, якщо чесно, був одного разу невеликий збій. Якось один узбек, забираючи свій велосипед, спробував погладити Тимура по голові. Вовк, зрозуміло, прокомпостував йому руку.

Дуже дивний випадок. Я, наприклад, навіть не уявляю собі, як це можна додуматися, щоб у банківському сховищі, отримуючи золоті злитки зі своєї ячейки, погладити по голові озброєного охоронця під час виконання ним службових обов'язків...

Кінець

Ваш коментар буде першим!