Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Статті > Тваринний Інстинкт

"Тваринний Інстинкт" - оповідання від Величко Андрій Олегович опубліковано 09.07.2021

Аристофан лежав, не рухаючись.Найменший подих, найменший порух його тіла міг видати його місцеперебування.Це було питання життя і смерті─перед ним виднівся лютий хижий звір.Він грізно походжав то вперед, то назад, вишукуючи майбутню жертву.Тварина застала чоловіка зненацька, коли той хотів назбирати ягід додому.Тепер, він, лежачи у порваному вбранні, очікував на волю Богів.Лиш вони могли врятувати його.Великі неандертальські очі мружились вдалину, шукаючи спосіб хоч кудись втекти.Час роздумів був вичерпаний.Вовк помітив чоловіка, різкий напад супроводжувався грізним гарчанням.Тепер вони лежали у смертельних обіймах.Хижак стиснув руку Аристофана з неймовірною силою, з руки почала литись кров, в той час, як чоловік не мав нічого, щоб нанести нападнику хоч якусь шкоду.Біль пронизала все його широке тіло, гримаса болю виблискувала на сонці.Вовк тиснув все сильніше, не збавляючи натиску.Але й перекусити товсту кістку неандертальця було непросто.Чоловік зібрав всю силу в руки, і вгатив другою рукою тварині по голові.Тварина похитнулась, його хват послабився.Тоді Аристофан хутко повернувся, підняв товстенний камінь у вільну руку, і хотів вже кинути у вовка.Але той знову, з новою силою вчепився йому у ногу.Тепер він шматував верхню частину його ноги, жадібно вириваючи шматочки м’яса.Він хотів їсти.Аристофан згадав, навіщо він ішов по ягоди.Для того, щоб прогодувати себе.Йому не було що їсти, однаково як і вовку.Однак, це перетворилось на боротьбу за життя.Чоловік знову зібрав всю наявну силу, і реалізував її в одному потужному ударі каменем по голові тварини.Кров хлиснула з пораненої голови, мов промені сонця при сході сонця.Вовк голосно заскавулів.Тепер його мертве тіло лежало непорушно.Аристофан поглянув на свою ногу.З неї рікою струменіла червона кров.Рана була смертельна.Він насилу приліг, щоб хоч трохи перевести подих.Тоді підповз до вовка, і почав гострити камінь об камінь.Гучні звуки вдаряння каменів припинились.Два неживих тіла розляглись по землі.
* * * * * * * * *
Рамон пробирався крізь щільну снігову бурю.Божевільний вітер богів кричав йому на вухо.”Я заблукав”.Він ще недавно вів полювання з племенем, викопали 2─метрову яму-пастку для величезного мамонта.Їхні списи були вже напоготові, але тепер він десь далеко.Холод затьмарив його свідомість, і той забрів десь далеко, сам не знаючи куди.При ньому лише його порваний одяг, який раніше міг його захистити від холоду на годину, але тепер крізь широкі дірки пробивався холодний вітер.Але Рамон і не збирався впадати у відчай.Його плем’я не буде його шукати, бо він не допоміг вполювати здобич.Тепер чоловік сам по собі.Лютий вітер рвав його одіж, але Рамон і далі пробирався по холодному снігу.Він вирішив закопатись в снігу, принаймні на час бурі, бо під снігом точно тепліше.Чоловік зупинився, сів на коліна і почав руками вигрібати яму в сніговій пустелі.Рукам було холодно, але той на це не зважав.Викопавши яму приблизно на метр, той заліз у неї, й злегка прикрився сніговим плащем.Картина не могла не зачарувати.Скрізь тонни снігу, велика снігова стіна плавно осідала на землю.Вся Земля тепер у Льодяних обіймах.Рамону хотілось їсти.Він би з’їв частину себе, але не було при собі спису, чи хоча б чогось гострого, щоб відрізати шматок.”Чому ж його зараз немає при мені?”Снігова буря ще не вщухла, але Рамон вже йшов у напрямку печери.До неї залишалось менш як п'ятдесят метрів.Але чоловіку було дуже холодно.Він відчув, як всередині його м’язи активно то розслабляються, то навпаки, напружуються.Йому таки вдалось дістатись до печери.Тепер він у безпеці.Але немає з чого розпалити багаття.Рамон присів на печерний камінь.Його охопив пекучий жар.Спершу він дійшов до голови, потім пройшовся аж до ніг.Рамон кинувся до снігу, щоб охолонути.Зняв з себе всю одіж, і завмер.Людина вмерла.
* * * * * * * * * *
─Клеоне, спартанці під стінами Афін.

─Поставте два легіони на оборону стін міста.Я забираюсь звідси.Тепер Демосфен керує обороною Афін.

Клеон дивився вдалечінь.Сьогодні йому прийдеться покинути це чудове місто, зморене голодом, чумою, і тепер війною.Афіняни програли війну.

─Ми готові, можемо вирушати.

Він востаннє попрощався з рідними.Рятувати він їх не міг─потрібно було рятуватись самому.

─Запряжіть мого Босфора.

Він спустився по крутих сходах донизу.Там його чекало четверо вояків на конях, і його, особистий кінь.

─Босфоре, ми покидаємо цей проклятий край.Боги не пошкодували нас.

Клеон застрибнув на тварину.Вони вирушили в дорогу.Десь там, на заході, було чути крики поранених бійців.Їхній же лідер втікав, як останній боягуз.”Потрібно рятувати своє життя”.Вони проїхали не один десяток кілометрів, як їх зупинила група кінних спартанців.Шестеро вояків сміливо кинулися в бій, а охорона Клеона, розуміючи що вони приречені, кинулись в останній бій, мов на останній смертельний танець.Це скоріше і був танець.Вони кружляли, щільно прикриваючи тіло щитами, не менш вміло атакуючи супротивника мечем чи списом.Клеон вже був далеко від них.”Вони однаково зобов’язані мені всім, а я мушу рятуватись.Їхня доля була визначена заздалегідь”.Босфор стрибав так швидко, як ніколи до того.Просто тепер на ньому ніхто не сидів.Клеона вбила блискавична стріла.
* * * * * * * * *
Велика Монгольська орда сунула на рідні землі.Святослав завмер.Його погляд був прикутим до багатотисячної орди, що сунула на нього, і його товаришів.Великий князь сказав іти на бій гідно, і тепер дати відсіч зловісним людям Азії.Але його сміливість десь зникла.Зникла й присяга на вірність перед князем.Тваринний страх заполонив молоде тіло, він не здатний був і поворухнутись.Його товариші вже кружляли в смертельному бою.Стріла на його луці не натягувалась.Тепер він відчайдушно втікав з поля бою, залишивши там і зброю, і все спорядження.Забулися всі слова про те, що його доля померти у бою, і що він нічого не вирішує.”Я все вирішую”.Позаду гнітючі крики роздертих душ лунали на все поле.Не один вже поліг у цій битві.Святослав вже доходив до міста.Величність цих всіх будівель і людей може бути зруйнованою монголами найближчим часом.”Я не битимусь проти армії, що переважає мою у декілька разів.”Він довго прогулювався вулицями міста, марно виправдовуючи себе перед самим собою.Раптом почувся стукіт кінних копит.На центральній площі повідомляли новину.Князь програв битву, монголи сунуть на Київ.Святослава охопив жах.Місто згоріло.
* * * * * * * * *
Луїза лежала в сльозах.Невидима смерть пробралась у її життя.Чорна Чума.Вчора померла її донька, довго борючись із хворобою.А сьогодні вона зрозуміла жахливе:тепер і її життя отруєне цим.”Я захворіла”.Смерть доньки, звісно, справила сильне враження на неї, але новина про її хворобу ошелешила її ще більше.Що ж тепер?Луїза тепер ходила по місцевих барах, випиваючи багато алкоголю, і розтрачуючи останні гроші на нього.І так залишилось недовго.Не було сенсу робити заощаджень─від цього не врятується ніхто.Раптом вона вирішила піти на кухню.ЇЇ кроки було чути по всьому маленькому будинку, але крім неї цього не було кому чути.Луїза підійшла до ножа.Взяла його, почала уважно роздивлятись.Скільки людської праці вкладено у нього.Вона підняла його над головою.Потім замахнулась, і не змогла нічого зробити.Ніж впав на підлогу.Хату охопило знайоме ридання.
* * * * * * * * *
─Оголошуємо вирок цьому покидьку, який наважився грабувати наші кораблі...

─Я ні в чому не винний.

─Підлі англійці заплатили йому гроші, щоб той топив наших людей, які перевозили золото, щоб віддати його нашому великому королю...

─Я цього не робив.

─Він наважився підняти свій меч проти нас, за що його сьогодні буде покарано шляхом...

─Припиніть це.

─Шляхом повішання.

─Досить.Досить.Досить.

На Робінзона накинулась паніка.Ще недавно він грабував багаті іспанські й португальські кораблі, жадібно забираючи звідти золото, й доставляючи його англійському королю, щоб той закривав очі на його витребеньки на морі.

─Я у всьому зізнаюсь, але припиніть, ─проскиглив він.

─Привести вирок у дію.

─Я поділюсь з вами золотом.

─Хуане, веди його до шибениці.

─Віддам вам все золото.

Пірат щиро хотів вирватись.Знав, що вчинив неправильно, але потрібно було якось рятувати ситуацію.

─Мої люди допоможуть вам проти британців.Ми потопимо їх.

На його шиї вже була затягнута петля.

─Клянусь всіма богами, я віддам вам все, ─панічно процідив Робінзон.

--Виконати вирок.

Нижня дерев’яна платформа зникла.Вечірнє сонце засліпило неживе лице.
* * * * * * * * *
Василь виглядав втомленим.Двадцять днів тому їх занесли на чорну дошку.Їхнє село лишилось без припасів.Його жінка, Катерина, вже тиждень лежала непритомною.Його діти мали надуті животи, вони теж не їли вже близько тижня.У них забрали все.Не залишили їжі навіть на тиждень.Потрібно було щось робити.Вчора він хотів вбити сусіда, і з’їсти його, але того вже вбила його сім’я.Він знав, що було б правильним вбити себе, і врятувати сім’ю, але щось всередині не дозволяло йому цього зробити.Життя стало важливішим, як ніколи раніше.Суто тваринний інстинкт підказував йому вбити когось слабшого, і з’їсти його.Його менший син, Максим, тільки повернувся з вулиці.Він шукав їжу, принаймні щоб прогодувати себе.

─Максиме, знайшов щось?

─Ні, батьку.Найшов лише дві малини, та я їх з’їв.

─Треба було принести додому.

─Вибач, батьку, я не..

─Ти покараний.

Він схопив сина за руку, легко прочинив двері іншою рукою.Вони вже були на вулиці.

─Навіщо ми прийшли в сад?─зі сльозами на очах мовив Максим.

У Василя щось луснуло всередині.Його очі жалісливо дивились на невинне дитя.

─Вибач, сину, ─зібравшись силами, відповів він сину.

Василь хутко притулив його до себе.Дитина перестала дихати.Він задушив власного сина.
* * * * * * * * *
Степанові приходилось жити у жахливих умовах.Від того часу як румуни взяли його в полон, він майже нічого не їв, не пив.Декілька днів тому румуни здійснили рейд на їхній польовий табір, й розгромили всіх, хто там був.Кому не пощастило, потрапив у полон.Умови перебування були нестерпними, мабуть, тварини жили краще.Сьогодні його мали розстріляти, він це почув у розмові двох охоронців табору полонених.Потрібно було рятувати життя.Степан знав, що один з охоронців заходить до них два рази: о восьмій годині ранку, і о сімнадцятій, щоб принести їжу.Біля нього сидів ще один полонений, очевидно, хлопчина з його ж табору.Виглядав він не більше ніж на 20 років.

─Марко, коли той бовдур ще раз прийде, ти допоможеш мені вбити його.Часу в нас обмаль, але у нього буде щонайменше одна гвинтівка.Заберемо її, і проберемось далі.

План втечі вони обговорили ще сьогодні зранку, після приходу охоронця.На вулиці дув лютий вітер, лило як з відра.Металеві двері голосно скрипнули, і всередину зайшов чоловік.

─Агов, бовдуре, йди сюди, я тобі покажу де твоя Румунія, ─прокричав до нього Марко.

Чоловік зрозумів що йому хотіли сказати, кинув всю їжу, яку приніс, і побіг до хлопчини.

По кімнаті пролунали голосні крики незадоволення.Охоронець почав гамселити кулаками Марка, той пробував відбиватись.Степан підхопився, замахнувся і вдарив по голові румунського вояка.Той впав долілиць.

─Хутко, ─просичав Степан Марку, той вже встиг заробити не одну рану на голові.

З його брови текла кров.

Вони вибігли з відкритої кімнати.Попереду стояв ще один охоронець.Вистріл─гвардієць вже лежить.Втікачі пробирались крізь кімнати.Нарешті добрались до вулиці.Двері розчинились.На них було націлено чотири карабіни.

─Mainile sus!

Пролунав вистріл.Впало два вояки.Ще два вистріли.Степан лежав, стікаючи кров’ю.

─Unde este celălalt?─прокричав румунський гвардієць.

У Степана все пливло перед очима.Він бачив знайомі образи 20─ти річної давності.

─Я не розумію, ─процідив той.

─Гдє другой?─ламаною російською сказав той.

Степан знизав плечима.

─Ти мнє нє нужен.Нужен он.

У Степана промайнув блиск надії в очах.Він знав, що і так не втече звідси, а це його єдиний спосіб врятуватись, хоч і знав, що напевне його застрелять.

─Побіг до найближчого села.

Румун дістав рацію, і щось сказав голосу з тієї сторони.Пролунав вистріл. Степан більше не дихав.

Підтримати автора:

Останній коментар

Admin 15.07.2021

доволі об'ємний текст, варто було публікувати як книгу?


Додати коментар