Слава ЗСУ!

"Мій друг-янгол!" від Ангеліна Бобильова опубліковано 21.04.2017

Смерть хижим круком летала над їхніми вже спітніло-вгору дертим від страху волоссям,яке смерділо кров'ю,на тілі закарбувалися краплі засохлої,багряної крові...Ще вчора вони-ліпші друзі йшли хлібодарним,українським полем,поміж золотисті ниви ,які голосно шаруділи:Коли вже серпанок гострий відрубає наші стигли колоски? Є ж бо пора жити й плоди праці сумлінної давати,ми з весни палисомося під разючими променями полум'яного сонця,яке не лягало, аж поки молодий,засмаглий вечір не вкриє туманом сіруватим,що й згубі можна піддатися митевій,бувало заведеш веселої,бо журної не вчили,не той ми рід,щоб в пекло дрів з людей,о,Боже праведний,живих підкидати...

Йдемо далі,лягаємо на скошене сіно,чи ба яка панна пишногруда нам таке м'яке багатство простилила?!Гей,Ганусю,дай води джерельної!Примружуся й чекаю! Опівдні малий Стефко,який обожнює наші оповідки про рідну сторононьку,коханий край!Залюбки босоніж гнався у розлогі степи,барвінкові поля,а сьогодні вперше не прийшов...- Може забув?-Малий не може!- Ходімо,друже!(він похлопав його по плечу,й радо посміхнувся,Андрій,глянув на товарища з під-лоба,немовби відчуваючи лихо).-Не журися!Бог з нами,обід буде!І він почав мелодійно свистати,так,що пташки грали з ним у переспівки,підлітали близенько й дивилися в саму глибинь-криницю холоднийх очей Андрія,які сьогодні не мали кольору барвінку,бо посмутніли,міркування важкі долали...

Тількі спогади про кохану заспокоювали його...А цілунок то який! Гарячі вуста вкраїнські...-Чуєш,там щось палає!Біжимо!-Рятуйте,кричала чиясь перелякана мати,у фартушку.Дивний запах,труп з ароматом борщу,голодний шлунок і витя собак зупинили хлопців на півдорозі,прийшовши до місця призначення вони знайшли родину,мертву,тільки дитя сиділо й обхопило колінки двома ручками,він не відчував болю від шоку,рученяток у Стефка майже не було,ми вирішили не казати юнаку про це,ми ще поборимося! Андрій підхопив його на мужні руки й щосили закричав:тікаймо! Завжди веселий Сашко був журний,тряс бездихвльне тіло батька-хлібороба...А мати-заклякла на місці...Їй не було рятунку...Обгоріла,наче пиріжки,які віддавали свиням...-Тікаймо! Сашко,прокинувся,прийшов до тями й більш не чишив опору,йшов,як вівця на заклання у невідомість...

На шляху їм стрівся старезний дід-дуб кремезний,що ніс на плечах хворос для багаття у клунку,подорожні віддали йому окраєць хліба останнього,бо для чесної людини перевал рятунком стане:ягоди!Не руш!Отруйні...Ще під горбочок,міст над прірвою з водопадом й зупинка,бо сутеніє...-Він вмре,показував Сашко на ледь живого малого...-Он там,показав він праворуч немає переходу,але час з'єкономимо,ні,якби двох,а так...Безпека...Пам'ятаєш,мати казали:пильнуй понад усе життя!Брати міцно взялися за руки,коліна їх якось по- дитячому затремтіли...-Давай по одному?- Гаразд!Вони вперше в житті пішли окремо,біда роз'єднує...Раптом Сашко згубив Андрійка десь позаду...Впіймав йогл вертаючись і ніс два тіла понад годину,хоча місточок був коротенький...Пройшовши подорожній озирнувся й побачив на горизонті червоне марево,окрім прірви нічого видно не було ...

Міст обірвався...Неба було під ним вкрите кульбабками,земля маками....Щастя,а чи знайдемо стежку душі?!Дійшовши до лікарні Сашко знепритомнів від спеки...Отямившись він побачив лікарню,ліворуч лежав Андрій і жваво розмовляв...За вікном стояли рідні:мама,татко й синочок Стефко!Й писали на папері з малюнком військрвого:Ми тебе любимо! Сон чи дійсність..?Правда!

А.Бобильова