Слава ЗСУ!

"Бажання романтики" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 12.04.2024

"Бажання романтики"

     Анжела Петрівна вирішила зрадити чоловіка.

Не те щоб він її не задовольняв фізично — швидше морально. Він приносив додому гарну зарплату, любив дітей та котика, захоплювався кулінарією, і з захопленням варив борщі. А у вільний час будував будинок за містом. Своїми руками. Хобі у нього було таке. І все б нічого, та не вистачало Васі польоту думки та душі.

Нездатний він був на порив, не вмів отак, щоб жінка — ах! — і впала йому під ноги, мов стиглий плід. Прийшов, побачив, переміг — це було не про Васю.

—Ну, вкуси мене хоч, чи що, — іноді від безнадійності просила його Анжела Петрівна.

—Акула я тобі? Або алабай який? — Вася надував пухкі щоки, і важко зітхав, усім своїм виглядом показуючи: не може.

Він іншим брав, турботою та ласкою, що свого часу й підкупило Анжелу Петрівну. Загалом, Вася був затишний, як стоптані тапки, і надійний, як березове поліно.

Тим часом Анжела Петрівна була жінка великих пристрастей. Їй мріялося, щоб високі страждання, «ах, залиште граф!», «ні, графине, ви моя!», злети, падіння, і нарешті бажана винагорода. Загалом, Анжелі Петрівні хотілося романтики, якої їй законний чоловік дати не міг.

Якось вона наважилася цю романтику здобути. «Ну і що ж, що подружня зрада? — умовляла себе Анжела Петрівна. — Якщо мені чоловік не дає бажаного, то треба взяти на стороні. Всього один раз, і ніхто не дізнається. Хоч зрозумію, як це буває, з романтичним чоловіком. Бо до тридцяти п'яти років дожила, і справжньої пристрасті не пізнала».

Для отримання романтики, якої бракувало в організмі, Анжела Петрівна обрала колегу з роботи, Костика. Так його називали на роботі, незважаючи на сорокаріччя, що наближалося. Костик був неодружений, веселий і нелюдсько привабливий. У дам перехоплювало подих, коли Костик, високий, блакитноокий, цілий рік засмаглий, входив в офіс і обдаровував усіх білозубою посмішкою. Влітку він носив джинси з картатими ковбойськими сорочками, взимку — зі светрами крупної в'язки, «під Хемінгуея».

Костик давно вже "схиляв" Анжелу Петрівну до гріху, і нарешті, яскравим квітневим днем, вона "схилилася" на його пропозицію.

—Це буде незабутнє побачення, — по-змовницькому прошепотів він їй.

—Яке? — задихнулася від забороненого бажання Анжела Петрівна.

—Сюрприз, — усміхнувся Костик. У суботу Анжела Петрівна ретельно збиралася для гріхопадіння: прийняла ванну з ароматичними маслами, зробила укладку волосся та макіяж, одягла тонкі чорні панчохи зі швом, дорогу нижню білизну, чорну сукню, що підкреслювала фігуру, червоне пальто з кашеміру, легкий шовковий шарф і елегантні туфлі на шпильці довершили чарівний образ.

Вася, як завжди, пропадав за містом, на будівництві будинку. Діти були зайняті своїми справами. Почухавши за вухом кота, якого теж звали Васею, Анжела Петрівна випурхнула з квартири назустріч забороненій пристрасті...

Побачення було призначено на морському вокзалі, що Анжела Петрівна теж визнала романтичним. До того ж, вона здогадувалася: Костик поведе її в шикарний морський ресторан, що нещодавно відкрився поблизу.

Костик уже чекав на неї біля пірсу. Вітерець тріпав біляве волосся, шкіряна льотна куртка підкреслювала карбований профіль. Анжела Петрівна залюбувалася, і знову здивувалася, як тонко Костик відчуває стиль: він ніби з'явився з іншого, романтичного часу, і був схожий на всі одразу чорно-білі героїчні фото, що колись бачилися в підручниках.

Всупереч очікуванням, Костик узяв її за руку і повів до порома, що йшов на острів. Анжела Петрівна догадливо посміхнулася: там теж недавно відкрився морський ресторан, ще шикарніший.

Над морем віяв холодний вітер. Усі пасажири розмістилися в салоні, але Костик вважав за краще залишитися нагорі. Він підвів Анжелу Петрівну до борту, розкинув руки, і шепнув на вухо:

—Як у «Титаніку».

Крижаний вітер скуйовдив гарну зачіску, поставив волосся дибки. Вибив сльози з очей, і Анжела Петрівна з тугою відчула, як тече її макіяж. Сам Костик, що прикрився Анжелою Петрівною, почував себе чудово.

—Ніар, фар, фореварюар… — завивав він у тон вітру.

Анжела Петрівна терпіти не могла «Титанік» і засинала на п'ятій хвилині показу. Але зараз мужньо терпіла заради романтики. Нарешті, коли вся вона вже була в сльозах та соплях, а розмазана косметика та ірокез замість зачіски робили її схожою на божевільного Чингачгука, пором причалив на острів.

І знову Костик провів Анжелу Петрівну повз ресторан, вздовж пустельного берега. «Чи не маніяк він?» — з побоюванням подумала Анжела Петрівна. Гладка підошва туфель ковзала по мокрому каменю, шпильки за них чіплялися, і Анжела Петрівна з сумом подумала, що туфлям хана.

—Ось ми й прийшли, — сказав Костик, вказуючи на компанію, яка вільно розташувалася на березі біля багаття.

Компанія була різношерста — два літні чоловіки, один юнак років шістнадцяти, і чотири розпатлані жінки невизначеного віку. «Не маніяк, — втішилась Анжела Петрівна, і одразу перейнялася питанням: «А може, вони всі маніяки? Чи секта?»

—Стривай, моя прекрасна, я зараз, — сказав їй Костик, і кудись втік.

Анжела Петрівна присіла на викинутий морем корч, подумки прощаючись із червоним кашеміровим пальто. Дивні чоловіки та жінки мовчки заварювали «Доширак», передавали по колу пластикові склянки з горілкою. Анжелі Петрівні також запропонували, але вона відмовилася.

Незабаром повернувся Костик, і урочисто поклав на її голову вінок із кульбаб:

—Тобі, моя феє. Перші цього року.

Жовтий пилок обсипався з квітів на легкий шарф від Hermes. Анжела Петрівна заскрипіла зубами і полізла у смартфон, щоб дізнатися про розклад поромів. Раптом оплески змусили її відірвати погляд від дисплею.

—Присвячується моїй прекрасній дамі! — оголосив Костик.

Він прийняв драматичну позу, спрямував погляд до моря, і знову став схожим на фотографію героя. Анжела Петрівна навіть забула про вбиті туфлі, що коштували половину зарплати. Костик глибоко зітхнув, і почав вигукувати:

—Моя. Не твоя. Ти моя.

Я тебе радуватиму!

Даватиму!

Тобі, себе…

—Ви його муза! — із захопленням прошепотіла Анжелі Петрівні жінка невизначеного віку. 

—Як я вам заздрю, він геній, геній...

—Радувати! — провадив далі Костик, енергійно розрубуючи повітря долонею.

—Завжди. Усі роки.

І коли буду сивий.

Тобі буду Сонцем.

Зіркою.

Стрімкою їздою…

—Кудлатою піздою, — перебила Анжела Петрівна, рішуче встаючи.

Вона висмикнула з руки жінки невизначеного віку стаканчик з горілкою, випила його одним великим ковтком, гордо поправила ірокез на голові, висморкалася в шарф від Hermes і швидким кроком попрямувала у бік стоянки порома. Костик на мить онімів від несподіванки, а потім побіг за нею слідом.

—Моя феє, що з тобою? Тобі не сподобалися мої вірші? Я написав їх спеціально для тебе.

Анжела Петрівна зупинилася:

—То були вірші? То ти поет, чи що?

—Так, останній романтик, співак прекрасного, — зітхнув Костик.

Анжела Петрівна хмикнула:

—Краще б ти маніяком виявився. А хто всі ці люди?

—З Приморської спілки поетів, члени...

—Та які вони там члени, — зневажливо відмахнулася на ходу Анжела Петрівна.

—Але як же наша пристрасть? — говорив, наздоганяючи її, Костик. 

—Я збирався влаштувати ночівлю у наметі. А перед сном ми удвох дивилися б на зоряне небо.

—І срали б під кущем, — погодилася Анжела Петрівна.

—Але ж єднання із природою…

—Слухай, — осяяло Анжелу Петрівну. 

— Та в тебе Костику, бабла нема, чи що?

—Поетові чужа меркантильність, — сонячно посміхнувся Костик.

—Але ж свою зарплату ти куди витрачаєш?

—Мамі віддаю. Я в неї живу.

— І одяг мати тобі купує. Зрозуміло.

—Але Анжелочко…

—Анжела Петрівна. Ще раз підійдеш Костику, до мене на роботі, премії, блядь, позбавлю.

Чудовий романтичний образ Костика в її свідомості спалахнув останньою іскрою і згас без сліду як далека помираюча зірка у нічному небі. Анжела Петрівна схлипнула від образи і пішла по берегу геть, не обертаючись.

Порома довелося чекати три години, тож додому вона дісталася, коли вже стемніло.

Із кухні смачно тягнуло ароматом нещодавно звареного борщу. Анжела Петрівна швидко скинула пальто і шмигнула у ванну, щоб якнайшвидше змити з лиця сліди «Титаніка» та романтичної пригоди.

Незабаром вона вже сиділа за столом, їла обпікаючий борщ, зварений Васею. Однойменний кіт примостився біля її ніг і вилизував свої яйця.

—Ти сьогодні така гарна, неймовірно прекрасна якась, — несміливо сказав їй Вася. 

Попихкав трохи, збираючись із духом, і спитав: — Хочеш, я тебе вкушу?

Анжела Петрівна пересмикнула плечима:

—Не треба.

—Ну, ти ж романтики хотіла, — нагадав Вася.

—Та до єбенів цю романтику, — махнула байдуже рукою Анжела Петрівна. 

—Ходімо у спальню, я тобі без романтики дам.

Кінець

Ваш коментар буде першим!