Слава ЗСУ!

"Без надії сподіватись. За мотивами латинської синтеції." - оповідання від mariiazaporozhets опубліковано 04.01.2023

…«Без надії
сподіватись! Так, саме так! Contra spem spero!» - пролунали в моїй голові ці давно знайомі рядки з
нечуваною силою.

«Що ж, ще один
ранок… Що це, благословення чи, може, кара Всевишня?» Німий біль день у день проймає моє тендітне й давно бліде
тіло до самісіньких кісток, лише їдка зневіра не наважується зазіхнути на
сталеві мури, що їх звела віра в середині моєї душі.

Світанок. Я
відвожу слабкою долонею ніжні незакосичені пасма мого дівочого волосся й, десь на денці віднайшовши спрагу до життя,
жваво підвожусь із теплої та затишної
постілі й так само швидко пірнаю в прохолодне,
просякнуте ранковою бадьорістю, весняне повітря. Підходжу до вікна й сміливо звільняю сонячні промені
від завіси цупких полотняних фіранок.
«О диво, й справді, це – весна! Щаслива я, щаслива як ніколи!» – мимоволі подумки промовляю я, але блискіт
моїх очей цього разу красномовніший тисячі слів. Я відчиняю
хвіртку, аби впустити в оселю подих
весни – пори року, що окрилює й надихає. Але що це? Здавалося, лише в один день стара яблуня біля моїх вікон
заквітла буйним й ошатним цвітом та з
колишньою юною зухвалістю так і прагне зазирнути в хату бодай однісінькою гілочкою. Немов рукою молодої
панночки в дорогоцінних шовкових
шатах, вона, заквітчана тисячею білосніжних пелюсток, ширше відчинила моє віконечко й люб’язно
наповнила весняним квітковим ароматом
мою скромну кімнату, що за неї мені стало трохи соромно перед вишуканою посланницею весни.

У душі моїй на
хвильку народилося відчуття, таке, що ще ніколи не зазирало туди. Воно наповнювало моє слабке тіло колишньою силою та спрагою до життя, здавалося, що хвороба,
яка споконвіку живе в моєму тілі, відступає,
а на обличчі з’являється жвавий рум’янець кольору вишневого цвіту.

Так розквітала
надія – сила, що до останнього подиху залишається з нами, живе в глибинних лабіринтах душі, шлях до яких напрочуд
легкий, потрібно лишень усім серцем
забажати його побачити.

Я вперше за
багато місяців відчула натхнення… Вже давно не сідавши за свій, завжди пообіді залитий сонячним світлом, стіл, я захотіла писати, писати по те що лежить на душі, про свій
тяжкий тягар та нездоланну віру. Можливо, навіть крізь сотні років люди відчують мене, зрозуміють мій
біль, а я натомість розділю із ними свої знання й мудрість, силу та натхнення. Здавалося,
стихія поезії поглинула мене, я писала рядки один за одним, лише зрідка дивлячись у вікно то на жвавих
бджілок, то на сусідську непосидючу малечу,
а вітер та стара яблуня-лицедійка, немов змовившись, уквітчували моє волосся пелюстками. Перо залишало за
собою жваві та стрімкі слова, що були
покликані в цей світ не просто так, їх призначення – дарувати надію. Так, саме вона оселилася в моєму серці,
така сильна та невблаганна. Коли б здавалося,
що їй немає місця, я віднайшла й виплекала її, адже навіть у глупу ніч на небосхилі можна відшукати яскраву
провідну зорю. Нехай рядки ці, розкажуть
за мене про те, як вірити в краще, коли б здавалося щілини для проміння щастя вже немає, попри всі
негаразди, адже саме віра дарує наснагу долати
найскладніші труднощі на нашому шляху. Наважитися йти далі по життю всупереч обставинам наважується не
кожен, але саме таких сміливців завжди
супроводжує щастя. Так, я завершила збірку, яка вже довго чекала на те, аби я додала до неї ще одну особливу
поезію, яка б стала уособленням девізу
мого буття, моїм маніфестом.

«Без надії
сподіватись! Так, саме так! Contra spem spero!» - пролунали в моїй голові ці давно знайомі рядки з
нечуваною силою.

Ваш коментар буде першим!