Слава ЗСУ!

"До столиці (уривок з роману Статус - Закохана)" - оповідання від YuliiaVereta опубліковано 10.03.2020

Через два дні і після численних обійм і настанов, задоволена собою Катя сиділа на Житомирському вокзалі чекаючи на електричку. Всі необхідні речі влізли в один рюкзак і маленьку валізку. Катя сиділа на дерев’яній лавці обхопивши рюкзак обома руками і дивилася на платформу, по котрій метушливо ходили люди. Вокзал виявився ще гучнішим ніж базар, який вона не любила через весь галас і крики.
«Морозиво на паличці. Морозиво в ріжку. Морозиво в брикеті. Ванільне, шоколадне, з наповнювачем», доносилось з одного боку платформи від тіточки, яка, судячи з усього, мала дуже великі легені. «Морозиво на паличці. Морозиво в ріжку...». Починала вона раз за разом.
Нарешті голос з гучномовця доніс до Каті те, на що вона чекала: «Електропоїзд Житомир-Київ прибуває на першу платформу». Катя зірвалася з місця разом з валізкою і стала на платформі нетерпляче чекаючи його прибуття. Вона була схвильована і щаслива, за всі свої вісімнадцять років вона жодного разу не покидала рідне місто. Напевне, це була одна з головних причин чому вона вирішила будувати своє життя в столиці, більшому та гарнішому місці, з цілою купою можливостей. Там на неї чекало щось зовсім інше ніж в Житомирі, не обов’язково краще, але точно інше.
Електричка нагадувала Каті величезний мурашник, який віз всіх до своїх невідкладних справ. Сидячи біля вікна посеред вагону, Катя з цікавістю спостерігала за людьми. Більшість з них нагадували торгашів, вони всі мали величезні клунки, які майже репалися від усього напханого всередину. Деякі з них були до болю знайомі, ті самі біло-сині клітчасті сумки, які вона сто разів бачила на базарах, деякі були просто чорні, хтось віз свої пожитки в злегка вицвівших пакетах, що втратили колір від безкінечних переїздів.
Були і зовсім інші люди: молоді дівчата і хлопці її віку, мами з малими дітьми, старші люди. Каті здавалося, наче хтось взяв усіх людей, всіляких різних, потрохи, перемішав їх в якийсь різнобарвний галасливий вінегрет і напхав ними потяг. Такі вони були різні.
Старий дядечко, що їхав напроти неї, в простому сіренькому костюмі і великих окулярах з дуже товстим склом розгорнув величезну газету і сховався за нею. Катя ще ніколи не бучила таких здоровецьких газет. Великими зеленими літерами на першій сторінці було написано «Високий замок». «І досить широкий», подумала Катя. За декілька хвилин дядечко, здається, заснув, лиш час від часу прокидаючись, поправляючи газету, вмощуючись зручніше на декілька наступних хвилин, поки знову не закуняє.
Дитина, яка сиділа поряд, через прохід від Каті, кожні дві хвилини запитувала в мами «А ще довго їхати?», «А коли вже приїдемо?», «А скільки ще залишилось їхати?», «А тепер скільки?», зводячи її з розуму. Врешті її непосидючість взяла верх і мама, якій набридли постійні питання, зайняла її грою на телефоні.
Катя посміхнулася і повернулася до вікна. «Цікаво спостерігати за людьми», подумала вона, «Певне і на мене хтось так дивиться, і думає, як я відрізняюся». Пейзаж за вікном постійно змінювався до самого Києва. Зелені дерева чергувалися з полями і маленькими хатинками біля станцій. Каті подобалося все, що вона бачила. Все було новим та іншим, незвичним і таким цікавим.
***
Наближаючись до столиці пейзажі змінювалися. На горизонті виднілися численні будинки і високі бізнес-центри всі зроблені зі скла і металу. Катя дивилася на них з широко розплющеними очима. Такого не побачиш ніде в її місті. Серце виривалося з грудей, її нове життя обіцяло бути багатим на пригоди та нові відчуття.
Люди у вагоні заметушилися. Важенні сумки з’їжджали з металевих полиць. Деякі пасажири комусь телефонували. «Їх усіх, напевне, хтось чекає», подумала Катя. Так і було. Як тільки вона і вся ця величезна самобутня маса людей вийшли з вагону, багатьох з них обійняли руки люблячих родичів чи друзів. Каті стало трохи сумно від того, що на неї тут ніхто не чекав. Озирнувшись в різні боки, вона повезла свою валізу прямуючи за натовпом людей, які, здавалося, знали правильну дорогу. Величезний годинник на білій будівлі показував майже другу.
Штовхнувши великі дерев’яні двері, і минувши зал заповнений всіма можливими звуками і різними говірками української, вона вийшла на вулицю. Те, що коїлося навколо більше не нагадувало мурашник, а скоріше величезну ярмарку з кликунами і вуличною їжею. Київський вокзал виявився набагато голоснішим ніж Катя гадала, переповненим людьми, які поспішали до потягів і від них, у місто. З маленьких магазинчиків на Катю дивилися тонни шаурми і пиріжків. Повітря пронизували смачні аромати і менш привабливі запахи смаженої їжі.
На маленькій площі, над якою поважно нависала будівля вокзалу зі входом в столичний метрополітен, з усіх боків доносилися десятки голосів: «Сім-карти. Купуйте сім-карти. Київстар. Лайф. Білайн. Безлімітний Інтернет», «Екскурсії по місту. Київська Лавра. Хрещатик. Андріївський узвіз», «Таксі у місто. Фіксований тариф», «Оренда квартир на місяць, на тиждень, на добу»…Почувши це Катя зупинилася на півдорозі і озирнулася, намагаючись зрозуміти від кого з численних галасливих людей почулись потрібні слова. Ії планом не було зняти квартиру у перший же день. Натомість вона збиралася перших час пожити в дешевенькому хостелі, поки знайде житло, але ідея одразу зняти квартиру і не викидати гроші за некомфортне проживання у хостелі, здалась їй набагато кращою від її початкових намірів.
Напроти входу в метро стояла ціла лінійка жінок і чоловіків, які тримали в руках таблички з тим самим, що вони вголос рекламували. Низенький чоловік в кепці тримав картонку з написом «Квартири на місяць, на тиждень, на добу».
«Доброго дня», закричала Катя через маленьку площу, і махаючи йому рукою, направилася в його бік з валізкою, що вправно перескакувала с плитки та плитку. Захекавшись Катя задоволена своєю знахідкою стояла біля усміхненого чоловіка.
«І тобі привіт. Шукаєш квартиру?», запитав він, заглядаючи їй до рота.
«Взагалі-то кімнату. Є у Вас хтось, хто здає кімнату?»
«І кімнати теж здаємо. Тобі яку треба, в якому районі?», чоловік дуже швидко говорив і здавався дуже проворним.
«Певно, в нього багато знайомих, які здають нерухомість», подумала Катя і відповіла «Саму звичайну, маленьку. Таку, щоб не дорога».
«Ааа…Ясно. Є в мене одна така кімната, тут зовсім не далеко. Майже в центрі. Там живуть дві двоє дівчат-студенток. Ти туди чудово впишешся»
«Було б добре», відповіла Катя, подумавши що жити з дівчатами свого віку було б дійсно найкращим варіантом.
«Ось в мене є тут фотографії тої кімнати», чоловік почав її показувати фото на телефоні. Квартира виглядала гарною і просторою. «Та кімната коштує три тисячі в місяць і додатково комуналка», продовжував чоловік, «Перша оплата за місяць вперед і потім помісячно».
«Трохи задорого, я думала буде дешевше», засмутилася Катя.
«Це Київ, дитино, тут дешеве тільки повітря», засміявся чоловік, «Будеш її брати чи ні?»
Катя насупилася. Дуже її сподобалася кімната, певно вона дійсно недооцінювала столичні ціни.
«Ну давайте», нарешті відповіла вона вагаючись.
«Добре. Але гроші вперед. Потім я пригоню машину і завезу тебе прямо туди».
Катя насупилася ще більше і опам’ятавшись від гарної картинки побаченої в телефоні, згадала, що вперше в житті бачила чоловіка, який хотів від неї грошей.
«А це Ваша квартира?», запитала вона з підозрою.
«Ні. Мого знайомого. Він нас зустріне там на місці і віддасть тобі ключі», защебетав чоловік.
«То давайте я йому і заплачу тоді, якщо він хазяїн», впевнено відповіла Катя.
«Не віриш мені? Я б на твоєму місці теж собі не вірив. Бо ти мене вперше бачиш. Давай так. Ти мені вперед п’ятсот гривень, а решту на місці? Йде?», викрутився чоловік.
«А давайте все на місці?», спробувала домовитись Катя.
«Ні-ні-ні… Так ніхто не робить. Я все розумію, але зовсім без предоплати не можна. П’ятсот це не три тисячі. Домовились чи ні?», чоловік став трохи роздратований і чекаючи відповіді поглянув на Катю, яка не знаючи як краще зробити, піджавши губи, дивилася на нього у відповідь.
Махнувши рукою в Катин бік, чоловік підняв перед собою картонку і знову на всі боки заголосив «Квартири. Оренда квартир на місяць, на тиждень, на добу».
«Ну добре, добре», відповіла Катя і почала копирсатися в рюкзаку, шукаючи гаманець, який лежав на самому дні.
«Ось, тримайте», сказала вона, простягаючи незнайомцю гарненьку нову п’ятисотку і пхаючи гаманець назад якнайглибше в рюкзак. Чоловік склав купюру вчетверо, запхав її до кишені і сказав:
«Добре. Чекай мене тут. Я зараз пригоню машину і поїдемо до квартири».
Катя кивнула і всілася на валізку, обхопивши рюкзак обома руками. Вона знала, що вокзали – найулюбленіші місця крадіїв. Чоловік у кепці, зі своєю картонною табличкою під рукою через хвилину звернув за ріг. Годинник пробив третю.
Катя сиділа посеред голосної площі, по якій постійно туди-сюди ходили люди. Всі кудись поспішали і дуже хвилювалися, часто дивилися на годинник і говорили по телефону. Горлаті крикуни навколо раз за разом голосили «Сім-карти…», «Екскурсії по місту…», «Таксі…». Катя зголодніла. Вона раптом зрозуміла, що весь день нічого не їла після ранкової порції смажених яєць.
День був теплий, а після обіду геть зовсім жаркий. Сонце пекло Каті плечі і голову, яка від духоти і галасу в неї почала боліти. Вона подивилась у тому напрямі, куди пішов чоловік. Його не було видно, хоча минуло вже півгодини. Катя почала підозрювати недобре, але все ж сподівалася, що чоловік затримувався з якихось непередбачуваних причин. Вона схилила голову на рюкзак і вирішила чекати далі, оскільки нічого кращого їй не залишалося. Коли годинник на будівлі вокзалу пробив четверту, Катя була впевнена, що той чоловік вже не повернеться. Їй стало дуже соромно і боляче від того, що якийсь шахрай обдурив її щойно вона ступила ногою на нову землю. Нижня губа нервово затремтіла і сльози полилися самі собою.
«Як можна було бути такою дурною? Так тобі і треба, дурепа», картала себе Катя, голосно схлипуючи. Нової Каті не було і сліду. На валізі сиділа та стара дівчина, яка не могла впоратися з обставинами, у яких щоразу опинялася. «Не треба було мені сюди приїжджати. Сиділа б краще вдома», підсумувала вона.
«Привіт. В тебе все нормально?», почувся голос збоку.
Спочатку, сидячи вткнувшись носом в рюкзак, Катя лише побачила два чорно-білих кеда. Підвівши погляд побачила дівчину, трохи старшого за себе віку, яка з цікавістю її розглядала. Вона не виглядала як хтось, хто потравляв у безнадійні обставини, скоріше як хтось, хтось сам їх створював.
«Нормально», відповіла Катя, сильніше обхопивши рюкзак з ноутбуком і грошима. «Не вистачало стати на одні й ті самі граблі двічі за день», подумала вона.
«А чого плачеш, якщо нормально?», дівчина сіла на невеличке загородження поряд з Катею.
Вона виглядала досить привітною як для незнайомки. Катя подумала: «Тут вже був один привітний. І слід його простиг», але все ж відповіла «Один чоловік мене обдурив. Взяв гроші і втік».
Дівчина здвинула брови: «А навіщо ти йому дала гроші?»
«Він сказав, що я можу зняти кімнату у його знайомого. Сказав, що відвезе мене туди».
Незнайомка невдоволено похитала головою: «Не можна бути такою довірливою і давати гроші першому зустрічному. І тим більше кудись їздити не ясно з ким. І на багато він тебе надурив?».
«Хотів три тисячі вперед, але я дала лише п’ятсот гривень», похнюпившись відповіла Катя. Їй було дуже соромно за свою довірливість шахраєві.
Раптово дівчина голосно зареготала. Ледь стримуючи сміх вона відповіла: «Радіти треба, що накололи тебе всього на п’ятсот, а не на три тисячі»
«І то правда», посміхнулась Катя через сльози.
Дівчина виглядала досить веселою: «Слухай, в мене є знайома, яка може тобі здавати кімнату за три тисячі. Давай ти мені гроші вперед, а я тебе завезу», жартівливо сказала незнайомка і знову залилася реготом.
Катя на це образилася. Їй вистачало і власних докорів сумління і вона не хотіла слухати е чиїсь насміхання.
«Та жартую я, жартую», дівчина прикладала максимум зусиль аби спинити сміх, «А якщо серйозно, то моя бабуся здає другу кімнату. Її минула винаймачка закінчила вуз і з’їхала, так що кімната зараз пустує. Якщо хочеш – можу тебе туди звозити. Але на Борщагівці, далеченько».
Катя не знала, що їй робити. Хоча дівчина виглядала привітною і наче б то не шахрайкою, Катя вже на власному досвіді зрозуміла, що має бути дуже обережна зі знайомими, особливо коли справа доходить до грошей.
«Але ніяких грошей вперед», врешті-решт Катя вирішила, що блискавка не б’є в те саме місце двічі.
«Добре, пішли тоді», незнайомка засміялася і встала, потім простягнувши руку додала: «Давай допоможу з рюкзаком».
«Не треба, я сама», Каті зовсім не хотілося бігати за кимось по вокзалу, якщо в неї поцуплять всі цінні речі за раз.
«Мене, до речі, звати Оксана», сказала дівчина.
«Я – Катя», відповіла її нова знайома, і попрямувала за нею до метро.
***

Оповідання "До столиці" це уривок з роману "Статус "Закохана"

---

Ваш коментар буде першим!