Слава ЗСУ!

"Глава перша. Ігри й фантазії." - оповідання від Max_Mak опубліковано 11.08.2020

Невеличкий і затишний світ малої мрійниці було легко окинути поглядом від одного краю до іншого – від високої чорної труби котельної у кінці вулички до невеличкого гайка-посадки та залізного містка через струмок за тим гайком. Ходити далі їй не дозволяли мати й бабуся. Та їй воно й не треба – досить і того, що вона бачить. Для неї це вже – цілий крихітний світок! Його завжди можна густо населити найнезвичайнішими вигадками, найнестримнішими мріями й фантазіями.
Де тільки не витала думками, ким тільки не уявляла себе маленька фантазерка! Покинувши набридливе дівчаче товариство, на самоті никала туди-сюди двором, городом і палісадником і бачила перед собою незвідані й дивовижні краї, до яких ізвідси – шапкою докинути. Степ за околицею наповнювався чарівними ярами з порталами у потойбіччя. Сусіднє село, звідки вряди-годи привозили до неї у гості двоюрідну сестричку, ставало казковим королівством, а сама вигадниця – хороброю воїтелькою-богатиркою, що звільняла той край від лихих загарбників і звитягою здобувала собі королівську корону…
Читати навчилася рано – десь у чотири роки. І відтоді жадібно й без розбору ковтала дитячі книжки – народні казочки та легенди, Чуковського, Михалкова, Маршака… Не відриваючись, мов заворожена, дивилася по старенькому чорно-білому телевізору мультики та фільми-казки. Прочитане й переглянуте ще дужче розбурхувало й без того бурхливу дитячу уяву. Подібно до малого Андерсена, намагалася по-своєму переказувати чужі твори. «А от я б не так написала! Я б інакше зіграла!» – думалося їй.
– Чи не письменниця це росте на нашу голову? – кепкувала мати, дивуючись із неоковирних доньчиних фантазій.
– Та ні, мабуть, художниця, – з таким же суворим глузуванням виправляла бабуся, намагаючись відмити закаляні фарбами й олівцями малі рученята онучки. – Щоб більше сьогодні не писала!
– «Лев Толстой у ті літа не писав такого!» – раптом не знати до чого, всміхаючись, проспівала мати. – Іди сюди, горечко моє цибулеве! Давай твої кучері причешемо! Ач, розпатлана яка!
– Я сама, – похмуро відказувало дівча, забираючи гребінця з маминих рук і підходячи до здоровенного, ледь не на чверть кімнатки, трюмо. Тут-бо знаходило воно ще одну розвагу. Сяк-так розчесавшись, усідалося на стільчика перед високим прямокутним дзеркалом, усміхалося до свого відображення й починало копіювати телевізійну дикторку. Та так, що мати й бабуся за животи хапалися від реготу.
– Ох, артистка! – втираючи сльози, зітхала бабця. – Аж селезінка болить від сміху!
– Ми її, мабуть, у драмгурток запишемо, – додавала мама. – Ти б краще на вулицю пішла! Засиділась у чотирьох стінах – аж жовта стала, як диня!
На вулицю виходила неохоче – не завжди до душі їй було шумне й галасливе дитяче товариство. Дивакуватою й відлюдькуватою була від раннього дитинства, відколи себе пам’ятала. Здебільшого воліла залишатися наодинці зі своїми думками, мріями й фантазіями, ніж крутитися поміж ровесниць – із ляльками, скакалками, стрибанням через гумку. А втім іноді таки не йшла, а просто-таки підстрибом бігла до них. Кортіло все ж подивитись і послухати, чим сьогодні живе їхній маленький гурт. І дівчатка завжди радо приймали її до себе. Тут, поміж них, вона ставала на якийсь час звичайною дитиною – веселою, жвавою, бадьорою. Проте лідеркою не була ніколи – занадто вже вразливу вдачу мала. І сварок поміж подругами не терпіла – боляче було слухати, як вони, ще хвилину тому дружно гравшись укупі, раптом через якусь дрібницю починали пащекувати одна з одної:
– Як ти ото «жучка» робиш?! Не вмієш стрибати – постій і повчися!
– Ой-ой! Прохвесор знайшовся! Прибацана!
– Шо ти мені там пальцем крутиш?! Не показуй, де болить – я не лікар Айболить!
– Вали звідсіля! Придуркувата!
– Сама така! Сама вали!..
Оксанка (ну нарешті читачі дізнались ім’я нашої головної героїні!), бачачи, що ця сварка вочевидь затягнеться надовго і гра відновиться нескоро чи, може, й узагалі не відновиться, кидала дівчачу компанію й непомітно від усіх зникала – тікала до себе у двір. До тих своїх подруг, які ніколи між собою не сваряться й не лаються, – нестримних мрій. Знову витала у далеких краях і чарівних світах, подумки залітала у минуле та майбутнє, відчуваючи себе неймовірно щасливою від оцього чудернацького фантазування. Як би з нього не кепкували подружки!..
– Ой, рятуйте нас, красна панно, бо загинемо! – зненацька, звідти, з власних марень, долинув до неї відчайдушний вигук. Ніби й радісний, та зі сльозами навпіл.
На гарячому скакуні, у сяючих роззолочених обладунках, із довгою багряною опанчею на плечах, із важким блискучим мечем на поясі, повільно їде вона через села, розорені нескінченними збройними сварками між жадібними, ненаситними панками-розбишаками. За нею слідом – тисяча вершників, трохи менш пишно вбраних силачів і завзятців. Низькими поклонами, як захисницю, як єдину надію й опору, здатну приборкати воєнне лихо, вітають її селяни, несуть на скляній таці хліб-сіль та знову слізно благають:
– Не полишайте нас, ваша милість! Згляньтеся над нами, нещасними! Хати у нас поруйновано, поля витоптано, сади-гаї попалено! Нема кому за нас, нещасних, заступитися, крім вас, наша зоре ясна!
– А чому ж ви самі себе не захистите? – супить брови визволителька. – Коли не можете за себе постояти, то й не плачте, що вас гноблять і розорюють! Невже ж серед вас нема міцних чоловіків, здатних зброю тримати?
– Та де вже нам, селюкам, до мечів-щитів торкатися?! Не до ратного діла нас привчали змалечку, а до праці мирної – до оранки, до сівби, до жнив. Ви вже заступіться за нас, а ми довіку за те дякуватимемо! За королеву, за владарку у нас будете!
– Ну й де ваш розум після цього?! Хочете з одного ярма вибратись, аби в інше втрапити?! А може, я ще лихіша й лютіша за тих, хто зараз із вас знущається?!
– Та ні, ви добра й милостива! На весь світ слава лунає про лагідне серденько ваше! Ви й у думках не заподієте кривди страждальцям! – слізно волають до неї майбутні піддані, хто у пояс кланяючись, а хто в ноги падаючи...
– Оксано! Обідати йди! – лунає з веранди бабусин голос. Ех, таку мрію й так нагло розвіяти! Ну дарма! Ще буде час про це пофантазувати!
– Та гляди, вигаднице, ложку у вушко не понеси, задумавшись! – усміхається бабуся. А онучці той беззлобний жарт здається дошкульним глузуванням. Ну хіба ж так говорять із доблесною героїнею, з майбутньою царицею?! І нічим не заперечиш матері й бабці! Бо, по-перше, вони дорослі. А, по-друге, звідки їм знати, крізь які пригоди й випробування щойно пройшла їхня донечка-онучечка? Та й не треба їм поки що про таке дізнаватися, бо все одно не зрозуміють і не сприймуть. «Удома треба сидіти, а не по світах тинятися!» – мабуть, зауважить бабуся. «Працювати слід, а не битися! – напевно повчатиме мати. – Ти ж дівчинка, а не хлопчисько-шалапут! Нехай он Ромка такими вигадками бавиться! А тобі це аж ніяк не личить!»
Ет, нехай собі кажуть, що хочуть! А вона від свого не відступиться! І хтозна, може, колись їй і вдасться перекласти ці свої вигадки на папір або й на кіноплівку, поділитися ними з людьми.
Ромчик, мабуть, теж її не зрозуміє. Напевне й цього разу глузливо гигикне й покрутить пальцем біля скроні. А може, й ні. Він теж – неабиякий фантазер. Іноді такі забавки вигадує!..
Ромка жив у кінці їхнього кутка – майже упритул до старої трансформаторної будки та отого невеличкого гайка за провулком. Був на рік старший за Оксанку і просто схиблений на воєнних іграх. Однак тутешні хлоп'ята неохоче приймали його до свого товариства. Дуже вже м'якого характеру був: бійок не терпів, насмішок не переносив, по-пластунському лазити не наважувався (спробуй тільки закаляти чи порвати штанці або футболку – батько вуха повідкручує!). Тож найчастіше волів бавитись у війнушку на самоті. Зараз, мабуть, знову грається у пісочниці біля двору, нові фортеці будує – для себе та для уявного супротивника. А потім сам же й бомбардуватиме їх піщаними ядрами та тішитиметься зі своєї військової міці... Піти подивитися, як там у нього зараз битва йде!..
– Куди ти ото вже знову лижі нагострила? – підозріливо зиркнула бабуся. – Біля двору грайся, далеко не забігай. Бо я тебе шукати не піду по всій вулиці.
– Я – до Роми. Можна?
– Та йди вже!..
Ну, з ким тут сьогодні воює її лицар-герой? Цього разу не видно у пісочниці біля його двору ні піщаних замків, ні окопів, ані пластмасових солдатиків. Лише дошка метри у півтора завдовжки стоїть сторчма, на чверть укопана у пісок. В руках у Ромки довга, загострена з одного кінця палиця...
– У що це ти граєшся?
– Та так... Ні у що, – відмахнувся хлопчисько.
– Як це? Якщо нічого не робиш, значить і тебе немає, – повчальним тоном промовило дівча, повторивши не знати від кого чуту «мудрість».
– Що значить нема? А оце тоді хто? – ткнув себе пальцем у новеньку яскраво-жовту футболку з вишитим на ній мультяшним левеням.
Обоє засміялися.
– Поб’ємося з оцим-о страшидлом? – запропонував хлопчак, малюючи на дошці кольоровими крейдочками якусь неоковирну окату й вусату пику. – Он бач яке одоробало до нас придибало, незване-непрохане. Стало тут і стоїть, очі муляє! От зараз я його!..
Зігнувши руку у лікті, націлив своє дерев’яне ратище просто в «голову» ворога, метнув і... промахнувся!
– Дай я спробую! – аж підстрибнула Оксанка, раптом жваво зацікавившись новою забавкою.
– Та ти таку зброю й не піднімеш! – глузливо всміхнувся приятель, вимахуючи палицею.
– А нащо? У мене своя є!
Ромка зверхньо всміхнувся – подружка стискала у рученятах легку металеву лопатку з довгим, гладеньким дерев’яним держачком. Хоча... Чим не спис? Навіть іще кращий за Ромчин! Розмахнулась і щосили пожбурила те «ратище» у мовчазного й непорушного супротивника, що смиренно чекав своєї долі. Він захитався, скрипнув і... звалився, перекинувшись за дощану огорожу пісочниці!
– Ура! Вийшло! – радо підскочила новоявлена войовниця. – От бач як треба!
– А ну я ще раз! Зараз я його одним ударом!..
– Ромо! Додому! – почулося з-за воріт. – Обідати пора!
Хлопчак скривився з досади, проте тут же ввіткнув «піку» у пісок, відтягнув убік «убите страховище» і, важко зітхаючи, поплентався до хвіртки.
– Я ще вийду, пізніше, – кинув він, обернувшись. – А ти?
Оксанка знизала плечима.
– Знову будемо з оцим чудовиськом воювати?
Ромка відмахнувся:
– Та нехай воно сказиться! Може, щось краще вигадаємо... Не знаєш, Янка гулятиме увечері?
Дівча знову звело плечі вгору. А невдатний списоносець чомусь іще більше спохмурнів:
– Ну гаразд. Бувай. Скоро стрінемося.
Якби Оксанка була хоч трохи уважнішою, то напевно помітила б, як спалахнув хлопчисько, питаючи про її сусідку, як перемінивсь у голосі. І подумки (тільки подумки, а не вголос) покепкувала б із них обох: «Ти диви: тільки-тільки з горщиків позлазили, а вже молодий та молода!» Можливо, навіть трохи приревнувала б. Проте зараз її уяву захопила навіяна щойно закінченою грою та недавно читаними казками нова «серія» тієї нескінченної билі-небилиці, яку вона створювала подумки...
– Здається, кепські наші справи, ясновельможна, – доповідає їй, зіскакуючи з коня й поштиво схиляючи коліно, розвідник. – Кажуть, ворогів тут скупчилася сила-силенна! Є поміж ними один здоровило, якого ні меч, ні стріла не беруть! Прізвисько його – Дерев’яний (мабуть, тому що ні холоду, ні голоду не боїться й жалю ні до кого не має). За одним замахом десяток голів із плечей зносить!
Предводителька глузливо всміхається:
– Що там за «сила-силенна», ще подивитися треба. І немає на світі таких дерев'яних, які б від сталі гострої на тріски не розліталися! Де зараз їхнє збіговисько?
– Верст за п'ять ізвідси. Я покажу!
– Гаразд, веди. На коня, панове-молодці! За мною!
Вона легко заскакує у сідло і владно махає золоченим жезлом до своїх вояків. Ті хутко стрибають на коней, прапороносець розгортає малинове знамено за її спиною... І тисячна дружина риссю мчить навстріч неприятелеві, готова й до перемоги, й до славної смерті...
Бенкетують панки-розбійники – бучно, з розмахом. Холопами нікчемними взивають тутешніх селян, похваляються їх у баранячий ріг скрутити. Поміж ними й отой горезвісний Дерев'яний. Довжелезний, незграбний, із виряченими очиськами, з хижо ошкіреним ротом-пащею – достеменно така сама пика, як та, намальована Ромкою на дошці...
– Здоров'я володарю та благодійнику нашому, панові Коцькому! – гримає він на все горло, розмахуючи повним кубком. – Він дарує нам усі ці землі у довічне володіння!
– Слава йому! Хай здоров буде на многі літа! – підкрикує застільна громада, охоплена п'яним захватом. І лише один із-поміж них насмілюється подати голос усупереч загальним радощам:
– А чи чули ви, панство, про оту хлопську князівну Оксану? Тутешнє мужиччя подейкує, що вона аж надто вже зухвала. Наміряється наше військо розгромити, а нас (гидко сказати!) з підлими селюками зрівняти!..
– Що?!! – гарикає на всю горлянку Дерев'яний. – Відколи це наше славне воїнство почало дівчат страхатися?! Дайте мені ту бісову дівку-відьмачку – вона у мене гіркими сльозами заллється з переляку! Навколішках пощади благатиме!
І регоче гидким скрипучим сміхом – ніби тупа ножівка пиляє міцне дерев'яччя. Не відає, дурень, що луговина, де вони гуляють, уже оточена зусібіч!
– А що, панове, – поводить він довкола хижими очищами, – чи не навідатися нам до селюків у гості? Чи не нагадати підлому бидлу, що ми тут господарі?!
– Та як же так? – підхоплюється раптом якийсь палкий юнак. Аж тремтить, бідолаха, від почутих зухвалих слів та від власної безпорадності. – Хіба ж личить нам здіймати клинки супроти беззбройних селян та супроти шляхетної панни? Хіба для цього вони кувалися?..
– Цить! – обриває його побагровілий від пиятики Дерев'яний. – Ти що, жалієш чернь паршиву? Вона тільки на те й придатна, щоб її падлиною землю угноювати! А благородні панянки по світах зі зброєю не тиняються, а сидять по замках та на вояків-кавалерів чекають! Смерть розбійниці! Подайте мені її сюди! Хоч погляну, яка вона! Напевно бридкіша від жаби!
І вся компанія вибухає реготом на його грубий дотеп. Уся, крім того нещасного юнака. Він гнівно супить брови, стискає кулаки, проте... ніхто не хоче помічати його обурення. Тоді юний лицар наважується на відчайдушний крок. Він підходить упритул до Дерев'яного й твердо вимовляє, вдивляючись у його каламутні п'яні баньки:
– Негайно припиніть оце неподобство! Ваш меч гартувався для битв із сильним ворогом, а не з заляканим селянством. Ви можете ненавидіти панну Оксану як ворогиню, проте ніхто не давав вам права ображати й зневажати її!
Дерев'яний аж захитався. Не знати – чи від хмелю, чи від подиву.
– Чи ви чули його, панство ласкаве? – прохрипів він, п'яно озираючись по почарківцях. – Серед нас – захисник хлопів! Або ворожий шпигун!
Схопив супротивника за меч, зірвав його з пояса й переломив навпіл.
– Не годен ти, зраднику, чесну зброю носити! Забирайся геть з-поміж нас! Іди разом із хлопами землю орати! Або до тієї відьми-потвори у її зграю просися! А коли ми її ущент розіб'ємо, навіть не думай пощади благати! Не діждеш ти її від нас!
– І піду! Краще підняти зброю за чесне й добре діло та й загинути за нього, ніж дичавіти з вами, ледарями та п'яницями!
– На погибель зрадникові! – горлають навколо. Підпилі панки підхоплюються з місць і витягають із піхов клинки... Кількасотенна озброєна юрба проти одного беззбройного відчайдуха!
– Ну що, дурнику? До чого довела тебе твоя... чесність?! – останнє слово Дерев'яний вигукнув нестерпно глузливим тоном. – І не допоможе тобі та відьмачка! Не сьогодні-завтра вона валятиметься у мене в ногах і пощади благатиме!..
– А чи не станеться навпаки? – лунає зненацька владний дівочий голос. Оксана стає віч-на-віч із зухвальцем, розгнівана й сліпучо красива у своєму гніві. З важким мечем наголо. Готова й до звитяги, й до героїчної загибелі.
Дерев'яний на мить торопіє чи то від несподіванки, чи то від дівочої краси, розгублюється, мовчки ковтає повітря. Нарешті отямлюється й кривить у єхидній посмішці й без того криві уста:
– Га... Га-га-га! Сама свою голову мені принесла? Ну, то чого стала стовпом? Залізяку геть! На коліна! Пощади проси!
У відповідь блискавкою спалахує Оксанчин меч – б'є нахабу плазом по лобі. Оглушений супротивник валиться до її ніг, а решта панків-пияків завмирає від несподіванки.
– Биймо відьму! – раптом огидно пищить хтось із них, і озброєна юрба, отямившись, суне на неї. Оксана гучно свистить, і зусібіч наче з-під землі виростають її вояки – тисяча збройних завзятців. Вражені вороги бліднуть і тремтять від переляку.
– Мечі додолу! Негайно! – владно дзвенить її голос, здаючись супротивникам громом з ясного неба. Вони розгублено випускають клинки з рук і скавчать по-щенячому:
– Ваша милосте! Ваша величносте! Пощади! Ласки!..
Переможниця презирливо оглядає їх і наказує своїм воїнам:
– Заберіть у цих поганців зброю й обладунки. Не гідні вони таке носити. Стережіть їх до ранку. Коли протверезіють – судитимемо військовим судом за розбій, за пияцтво, за безчестя.
Ледь устигнувши віддати цей наказ, із подивом бачить, як до неї наближається той самий лицар. Той самий палкий правдолюбець, що не побоявся присоромити свого роззухваленого ватажка. Схиляє коліно перед нею і...:
– Прекрасна й шляхетна панно, ви вразили мене мужністю й благородством! Я мрію служити під вашою орудою й разом із вашими воїнами захищати бідний люд від оцих розбійників! Що мені зробити, аби заслужити таку честь?
Жестом наказала йому підвестися, поглянула у вічі. Когось він їй нагадував. Проте не могла згадати, кого. Невже Ромку?!.
– Будете одним із моїх офіцерів. Візьмете під командування сотню.
Новий соратник вдячно вклоняється і йде до своїх підлеглих. А вона тим часом...
Вона сильно стомлена, проте намагається не показувати цього. Бо не сміє. Мужньо долаючи спокусу просто зараз розіпнути шатро, повечеряти й перепочити, йде оглядати своє військо. Усі живі, здорові, цілі. Бо й бою справжнього не було. Просто заскочили зненацька своїх п'яних воріженьків і роззброїли їх... Ну що? Мабуть, усе-таки час вам перепочити, грізна воїтелько?..
Оксанка задоволено всміхається й полегшено зітхає, озираючись. Навколо – буденний пейзаж: сяк-так засипана щебенем, але досі не заасфальтована вуличка, поросла біля дворів споришем, дощаті, фарбовані зеленим та синім ворота й паркани, цегляні та глиняні, крейдою побілені, хатки... Височенна акація біля подвір’я баби Валі. Пісочниця коло Ромчиного двору. І її рідне обійстя з квітучим палісадником, із духмяним рожевим бузком... Як же хороше повертатися додому, до миру й затишку, з далекої, важкої й небезпечної (хай і уявної) мандрівки! Яким же милим здається навколишній спокій після вигаданих нею важких походів, боїв та воєнних лих! Проте все ж таки... Нізвідки більше так не тягне у далекі й захопливі мандри, як із рідної домівки. Аби знов і знов повертатися сюди з честю та славою. Нехай навіть нафантазованою й поки що лише їй одній відомою.

---

Ваш коментар буде першим!