знайди книгу для душі...
"Гогірок"
Три дні тому йдучи додому після роботи, я випадково зустрів на вулиці свого шкільного знайомого Дениса якого давно не бачив.
—Станіславе, привіт вигукнув він здалеку першим мене впізнавши.
—Привіт Денисе, вигукнув я у відповідь ледве впізнавши його.
—Давно Станіславе не бачилися, сказав він підходячи до мене і вітаючись за руку.
—Так, Денисе вже більше двадцяти років не бачилися.
—Як Станіславе, у тебе справи спитав він у мене.
—Викладаю економіку в університеті, волонтерю відповів йому я.
—А у тебе Денисе як справи?
—А я був Фопом, але розорився, от хотів влаштуватися на роботу на держслужбу та провалив іспит з української мови.
—Так, як же так?
—Ти ж Денисе, я пам'ятаю чудово володів українською мовою ще зі школи.
—Ну Станіславе, як виявилося недостатньо.
—Я тест з української мови провалив зробивши дві помилки в одному слові і не поставивши кому в реченні.
—А що хоч за слово було?
—"Гогірок".
—Ти хотів сказати "огірок"?
—Ні, я сказав саме те, що хотів.
—І де ж це в Україні так кажуть "гогірок"?
—У Тернополі.
—Не може бути.
—Це правда.
—Ох, це прямо дурість якась.
—Згоден з тобою на 100%.
—Але тест з української мови я все одно провалив неправильно написавши це слово.
—А як ти його написав?
—Через букву "ґ" замість "г", а замість букви "і" написав "и".
—І через це ти провалив тест з української мови?
—Ну і ще в реченні: "Над яскраво- білосніжним пагорбом, задивившись на зорі-блискітки, мовчки підіймався такий же сяючий місяць" і я не поставив кому перед словом "мовчки".
—Добре, Денисе не переймайся. Ти знайдеш собі інше місце роботи і необов'язково на держслужбі. Було б лише бажання, а робота завжди знайдеться.
—А я і не переймаюся Станіславе.
—Можна Денисе, я пригощу тебе пивом за нашу зустріч?
—Не відмовлюся.
Ми пішли в "This is пивбар", замовили по пиву з копченими кільцями кальмара і сіли за столик.
Офіціант приніс нам наше замовлення.
—Як приємно зустрітися з тобою після стільки років сказав Денис мені.
—Так мені теж відповів я йому.
—А ти знаєш Станіславе, що Люда, яка була найкрасивішою дівчинкою в нашому класі, закінчила Національний медичний університет імені О.О. Богомольця по спеціальності лікар-педіатр і поїхала жити до Німеччини і вийшла там заміж за німця?
—Ні, Денисе, я цього не знав.
—А пам'ятаєш рудого Петю з ластовинням на носі?
—Петю Савченко? Ну, звичайно, пам'ятаю.
—А він закінчив Київський Національний Університет Театру, Кіно і Телебачення іменi І. К. Карпенка-Карого і став актором і тепер грає у театрі.
—Ти Станіславе, ходиш у театр?
—Ой, Денисе, я в театр рідко ходжу. Не до театру мені зараз.
—Так, я розумію Станіславе, зараз в країні йде війна, складнощі з роботою, брак вільного часу і все таке інше.
—Ти завжди Денисе, мене добре розумів ще зі школи.
—Так, ми з тобою були найкращими друзями.
—Так були.
—Гарний час був. Спокійний, бездумний, безтурботний, час першого кохання і першої дружби задумливо сказав він дивлячись мені у вічі.
—Так, але час не стоїть на місці, все тече, все змінюється і ми з тобою теж змінилися за цей час, - відповів я йому.
—Так, ти Станіславе, тут абсолютно правий.
Розмова з Денисом вже почала неабияк мене обтяжувати. Я не знав про що, з ним далі говорити після двадцяти років вимушеного розставання. Він вже давно перестав бути мені близьким другом з яким відверто розмовляють по душам і якому довіряють свої потаємні мрії і сподівання, а став просто ще одним моїм знайомим яких у мене чимало було у моєму житті.
Я сидів за столиком, мовчки пив своє пиво з келиха, їв кільця копченого кальмара, слухав безтурботну балаканину Дениса про наші спільні з ним шкільні роки, а сам думав лише про те , як би мені скоріше з ним попрощатися і піти додому відпочивати після важкого робочого дня.
Нарешті зібравшись з духом я таки наважився з ним попрощатися.
—Ну Денисе, мені час іти. Приємно було з тобою зустрітися, сказав я йому встаючи з-за столика.
—До побачення Станіславе. Дякую тобі за частування пивом сказав він мені простягаючи мені руку для рукостискання.
—До побачення Денисе відповів йому я міцно потиснувши його руку.
Я вийшов із "This is пивбара" і пішов додому.
По дорозі додому я думав про те, що колись Денис був моїм кращим шкільним другом, але потім наші дороги в житті розійшлися як це часто буває з людьми, а тепер випадково зустрівшись з ним через двадцять років на вулиці, мені навіть і поговорити з ним крім колишніх шкільних років нема про що.
Кінець