Слава ЗСУ!

"Грішне кохання" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 25.04.2023

"Грішне кохання"

—Ви не можете забрати для поховання тіло загиблого під Бахмутом військового, сержанта 45 ОАБр Петра Романчука сказав Василю чоловік.

—Чому це здивувався Василь.

—Бо ви йому не родич.

—Я його дуже близький друг.

—Це не рахується.

— Але ж ми ж з ним разом воювали півроку в 45 ОАБр.

—Такий встановлений законом порядок...

—Забирати тіло для поховання мають право лише родичі.

—Я... тобто ми були разом...

—Не зрозумів...

—Ми щиро кохали одне одного!

—Тобто ви з ним... геї ?

—Ми були парою....

—Ви хочете сказати, що ви з загиблим Петром Романчуком перебували в статевих зносинах?

—Ми кохали одне одного, але наше кохання було більш високого рівня ніж прості статеві зносини. 

—Це було швидше платонічне кохання двох споріднених душ.

—Хм, це все одно нічого не змінює для вас, бо ви не є родичем і не є одним із подружжя.

—Що ж мені робити?

—Нічого.

—Як це нічого?

—Чекати поки хтось з родичів загиблого Петра Романчука забере його тіло для поховання...

—В нього ж є родичі?

—Є мати Віра Іванівна і молодша сестра Ксенія.

—А дружина?

—Петро був неодружений, в нього до армії була дівчина Лія з якою він невдовзі повністю порвав стосунки коли зрозумів що він гей...

—То нехай його матір і сестра звертаються і забирають тіло для поховання.

—Господи, що за дебільні закони такі прийняті в Україні обурився Василь.

—Не я ці закони приймаю, а Верховна Рада України відповів йому чоловік.

—Так, я все розумію, що ви особисто ні в чому не винуваті, а лише дотримуєтесь прийнятих Верховною Радою законів України сказав йому кислим голосом Василь і розвернувшись пішов геть.

Через кілька днів матір і сестра загиблого військового, сержанта 45 ОАБр Петра Романчука забрали його тіло для поховання у Львові на Голосківському кладовищі.

Через їх командира військової частини Василь дізнався про час і місце проведення поховання і приїхав на Голосківське кладовище Львова щоб попрощатися і віддати шану своєму загиблому бойовому побратиму і коханому Петру Романчуку.

На кладовищі Василь побачив багато нових свіжих могил молодих хлопців, вочевидь це були могили військових які загинули під Бахмутом. Йдучи серед цих могил з крестами Василь подумки молився за душі цих померлих Героїв, що боронили Батьківщину ціною свого власного життя.

Нарешті Василь побачив розриту свіжу могилу біля якої стояв чорний катафалк, а поруч стояли керівник почту, розпорядник, сурмач і барабанщик (військовий оркестр), почесна варта (30 військовослужбовців), поховальна група (8 військовослужбовців), салютне відділення (6 військовослужбовців), прапороносна група з Державним Прапором України з жалобною стрічкою, прапороносна група з прапором Збройних Сил України.

А також він побачив похилого віку священника у чорній рясі, трьох могильників, командира військової частини і декількох своїх бойових побратимів, родичів Петра Романчука і якусь молоду дівчину, імовірно Лію колишню дівчину Петра.

Загалом людей на похованні Петра Романчука було досить багато і Василь сильно розхвилювався через те, що на нього будуть дивитися десятки різних очей. Але ніхто з присутніх навіть не подивився на Василя, коли він підійшов ближче і став трохи подалі від інших.

Він дуже нервував коли відвідував масові заходи і тому знервовано мяв у руках придбаний на базарі букет гвоздик.

Спершу виступив командир військової частини, який сказав дуже довгу старанно підготовлену промову висловивши слова співчуття і підтримки рідним, а потім перехрестився, поклав квіти, постояв трохи біля труни і відійшов у бік.

Потім підійшов один із бойових побратимів який теж сказав заздалегідь підготовлені слова скорботи і підтримки рідним і перехрестившись та поклавши квіти відійшов у бік.

Після нього підійшов інший бойовий побратим, який так само як і попередній сказав заздалегідь підготовлені слова скорботи і підтримки рідним і перехрестившись та поклавши квіти відійшов у бік.

Після того як усі бойові побратими по черзі висловилися і поклали квіти, керівник почту, не змінюючи свого місця в строю, подав команду «СТРУНКО», приклавши руку до головного убору. Сурмач і барабанщик з військового оркестру виконали сигнал № 1 для віддання військових почестей «Пам'ять».

Поховальна група зняла з труни Державний Прапор України та розгорнула його над нею.

Салютна команда салютувала трьома залпами холостими патронами. З першим залпом салюту барабанщик та сурмач виконали сигнал № 2 для віддання військових почестей «Шана».

Поховальна група склала Державний Прапор України. Керівник почту прийняв Державний Прапор України. Потім керівник почту підійшов до матері Петра Романчука Віри Іванівни та вручив їй Державний Прапор України зі словами:

«Від імені Президента України — Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України Володимира Зеленського прошу прийняти цей прапор як символ держави, якій вірно і до кінця служив Ваш син».

Настала черга родичів загиблого Петра Романчука прощатися з ним.

Першою підійшла до труни матір Петра Романчука Віра Іванівна.

Вона промовила довгу і болісну до глибини душі промову, яку кілька разів переривала своїми риданнями і постійно витирала носовою хустинкою червоні від сліз очі. Потім вона перехрестившись поклала квіти і відійшла у бік.

Другою за нею підійшла до труни її донька і сестра Петра Романчука Ксенія. Вона теж промовила щиру і болісну до глибини душі промову і теж щохвилини витирала заплакані очі носовою хустинкою. Потім вона перехрестившись поклала квіти і відійшла у бік ставши поруч з матір'ю.

Третьою до труни підійшла колишня дівчина Петра Романчука Лія. Вона промовила щиру і розриваючу серце промову зізнаючись йому у вічній пам'яті та коханні і перехрестившись та поклавши квіти, витираючи носовою хустинкою заплакані очі, відійшла у бік ставши поруч з матір'ю і сестрою Петра Романчука. 

Потім до труни підійшов священик який став монотонно читати молитву.

Тут Василь вирішив, що настав слушний момент підійти до труни попрощатися і покласти квіти.

Він підійшов до труни попрощатися і покласти квіти. В цей момент коли Василь прощався з Петром Романчуком і клав квіти, на нього звернула увагу матір Петра Романчука Віра Іванівна.

—Ви Василь, чи не так спитала вона.

—Так, я Василь, відповів він їй дуже здивований тим фактом, що вона знає його ім'я.

—Звідки ви знаєте моє ім'я спитав у неї здивований Василь.

—Бо мій покійний син Петро, багато розповідав мені про вас по мобільному телефону по Viber відповіла йому Віра Іванівна.

—Я вас прошу Василю, заберіть свої квіти і йдіть звідси різким тоном сказала йому Віра Іванівна.

—Але чому здивувався Василь.

—Бо ви своєю присутністю ганьбите світлу пам'ять мого сина Петра.

—Ми були дуже близькими приятелями...

—Я знаю якими "близькими приятелями" ви були з моїм сином і я вимагаю від вас щоб ви взяли назад свої квіти і тихо пішли звідси без скандалу.

—Вибачте мені Віро Іванівно, але я маю таке ж саме право тут знаходитися як і ви відповів їй спокійно Василь.

—Ви мерзенний збоченцю, а ну геть звідси закричала на нього пронизливим голосом Віра Іванівна.

На її пронизливий голос почали обертатися усі люди присутні на церемонії поховання.

—Я не піду відповів їй вперто Василь.

—Мамо, хто це здивовано запитала у Віри Іванівни Ксенія.

—А це Ксенію, бойовий побратим з 45 ОАБр і коханець твого загиблого брата Василь відповіла їй різким голосом Віра Іванівна.

—Це він здивовано перепитала у матері Ксенія.

—Так, і має ще нахабство прийти на поховання Петра відповіла їй матір.

Жінки підійшли і оточили півколом Василя.

—Як вам не соромно сюди приходити сказали йому в один голос Віра Іванівна, Ксенія і Лія.

—Я глибоко поважав і кохав Петра і тому я тут щоб віддати йому останню шану.

—Це не кохання, а збочення відповіла йому різким тоном колишня дівчина Петра Романчука Лія.

—Що ви Ліє, можете знати про кохання?

—У нас було чисте платонічне кохання більш високого рівня ніж прості статеві зносини між чоловіком і жінкою. Ми разом пліч-о-пліч пройшли крізь жорстоке і криваве "пекло війни", були налаштовані на одну "хвилю" і розуміли одне одного без слів.

—Це гріховне розбещення, яке не схвалюють Бог і церква відповіла йому Лія.

—По-перше церква по Конструкції України відділена від держави і вже не формує державну політику щодо суспільства, по-друге Бог любить усіх людей і навіть невиправних грішників і він хоче щоб люди були щасливими. А ми щиро кохали одне одного і були щасливими разом відповів їй Василь.

На ці слова священик який читав молитву підняв голову і пильно подивився на Василя.

—Йдіть звідси, бо я зараз чесне слово не стримаюся і при усіх присутніх людях дам вам ляпас по обличчю сказала йому почервонівши від злості Віра Іванівна.

Василь подивився пильно на розлючену і червону від злості Віру Іванівну, на бліду від сильного хвилювання Ксенію, на бліду Лію що в напівнепритомному стані від горя ледве стояла на ногах, а потім озирнувся по сторонах і побачив що на нього з усіх боків уважно дивляться люди, які чули їх розмову.

Він майже на фізичному рівні відчув мовчазний осуд і огиду, які красномовно читалися в їх спрямованих на нього поглядах.

—Знаєте, я не звик битися з жінками і тому я йду, але ви усі тут не праві сказав він Вірі Іванівні і під пильними поглядами присутніх людей розвернувся і пішов з Голосківського кладовища геть...

Кінець

Ваш коментар буде першим!