Слава ЗСУ!

"І який же я бідний, і який же я нещасний..." - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 05.01.2024

"І який же я бідний, і який же я нещасний..."

     У ранньому дитинстві я дуже погано ходив. Я народився з ДЦП та ще й права нога була довша за ліву на 1,5 см. Щоб змусити мене ходити по вулиці моя мати Галина Григорівна вдавалася до маленької хитрості. Вона чистила на долоню зерна соняшника і підманювала мене до себе. А зерна соняшника я дуже любив.

—Стасику, йди сюди,— кликала мене лагідним голосом мати.

—А я з упертим виглядом дивився на матір і не йшов до неї.

—Стасику, дивися, що в мене є,— лагідно казала мені мати.

З цими словами моя мати простягала до мене розкриту долоню, на якій лежало п'ять почищених зерен соняшника.

—Я недовірливо дивився на матір, на розкриту мамину долоню, на якій лежало п'ять зерен соняшника, аналізував відстань між нами і розмірковував чи варті ці п'ять почищених зерен соняшника моїх витрачених на ходьбу зусиль.

—Прийнявши остаточне рішення що буду йти, я робив кілька кроків назустріч матері, а моя мати тим часом повільно задкуючи відступала назад поступово збільшуючи відстань між нами.

Тоді я знову робив кілька кроків їй назустріч і запитально дивився на матір, яка зупинившись, терпляче чекала коли я до неї нарешті підійду.

В результаті підійшовши до матері, я брав у неї з долоні зерна соняшника і з задоволенням їв, а моя мати чистила собі на долоню нову партію соняшникових зерен і повільно задкуючи відходила від мене поступово збільшуючи відстань між нами.

Якось увечері ми усією сім'єю поверталися з пляжу у Геленджику. Попереду, як завжди, швидким рішучим кроком йшов мій покійний батько Іван Тимофійович, за ним не поспішаючи тихо розмовляючи між собою йшли моя старша сестра Ірина Іванівна та моя мати Галина Григорівна, а я маленький 1,8-річний хлопчик як завжди плентався за ними самим останнім.

—Ох, ох, ох голосно зітхав я при кожному своєму кроці.

—Стасику, що ти так тяжко зітхаєш?,—запитала мене мати.

—Ох, і який же я бідний і який же я нещасний!, — жалібно відповів я матері.

—Господи, Стасику, та що ж трапилося в тебе?,— хором вигукнули моя мати і старша сестра різко зупинившись і повернувшись до мене обличчям.

—А мене такого ГАРНОГО, а ніхто на руки НЕ БЕРЕ, — гірко зітхнувши, відповів я їм.

Моя мати та старша сестра почали голосно сміятися зігнувшись від сміху навпіл і схопившись руками за свої животи, а мені стало дуже прикро, що вони наді мною відверто сміються.

Дивно, скільки часу минуло з тих пір, а я досі пам'ятаю той день, як вони стоять і сміються наді мною, а мені прикро.

Кінець

Ваш коментар буде першим!