Слава ЗСУ!

"Кинути сім'ю" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 05.02.2022

"Кинути сім'ю"
На один із телеефірів присвячений темі сім'ї та сімейних стосунків прийшов молодий злегка сутулий чоловік середніх років одягнений у сірий вовняний светр великої в'язки та сині джинси. Він сів у студії на край дивана, а сам подався вперед і склав свої величезні руки на колінах. Чоловік назвався Іваном і сказав, що він родом з Івано-Франківська та його колишня дружина Марія теж. Чоловік помітно нервував і ведучий телеефіру запропонував йому склянку води. Іван подякував ведучому за турботу, одним великим ковтком осушив склянку і відразу повернув її ведучому. Як я вже казав раніше, мене звуть Іван і я як і моя вже колишня дружина Марія родом з Івано-Франківська. Я і моя колишня дружина Марія одружилися відразу після школи і вступили до одного й того ж Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Після закінчення інституту я пішов працювати хіміком на підприємство ТОВ "Полімер", а моя дружина на той час уже вагітна нашим старшим сином Тарасом не працювала. Чесно кажучи мені було приємно приходячи додому бачити дружину, що зустрічає мене з роботи. Вона стала домогосподаркою і займалася тим, що створювала затишок у будинку. Попрацювавши три роки на підприємстві я зрозумів, що підняти сім'ю що складалась з трьох людей двох дорослих і маленької дитини отримуючи маленьку зарплату службовця нижчої ланки неможливо. Тоді в мене вперше дозріла думка кинути все і разом зі своєю дружиною та дитиною виїхати спробувати удачі у США. Ми продали квартиру. Я звільнився з роботи, ми з дружиною зібрали валізи і відлетіли до Америки! Так ми з дружиною та маленьким сином Тарасом опинились у США. Америка! Якою гарною здалася вона нам після нашого Івано-Франківська. Цілий день ми ходили і милувалися пам'ятками Нью-Йорка Емпайр-Стейт Біллінг, Рокфеллер Центр, Метрополітен-музей, ми дивилися на Статую Свободи, гуляли Центральним парком, їздили в Нью-Йоркській підземці. Ми зняли найдешевший хостел за 60 дол.США на добу з особи на околиці Нью-Йорка. Ми платили за два ліжко-місця тому економили гроші тому наш старший син Тарас якому тільки виповнилося три роки спав разом з моєю дружиною в її ліжку. Іван продовжував говорити далі я влаштувався працювати кур'єром у US Ski Team. Моя дружина тим часом не працювала, а сиділа з нашим сином Тарасом удома. Я працював по 15-16 годин на добу буквально горів на роботі. Харчувалися ми погано. В основному ми їли Доширак локшину швидкого приготування або пюре швидкого приготування із пластикового стаканчика. Ми намагалися збирати гроші на покупку власного житла в Нью-Йорку. На роботі побачили мої старання і я за кілька років отримав підвищення на посаді став начальником відділу доставки і моя зарплата відповідно збільшилася. Ми взяли іпотечний кредит у банку на купівлю житла 140 тис. дол. США терміном на 15 років з підвищеною відсотковою ставкою 5% на рік, тому що ми були іноземцями в чужій країні і американські банки неохоче йшли нам назустріч. Через 15 років шляхом жорсткої економії сімейного бюджету та відмови від відпустки, ресторанів, кіно та інших розваг нам вдалося повністю виплатити підсумкову суму кредиту з відсотками, що склало 245 тис. дол. США. Ми стали власниками невеликої квартири у Бронксі площею 79 м² у будинку за адресою 3215 Olinville Ave. За 15 років, що я працював у компанії US Ski Team, я став заробляти більше і у мене навіть з'явилися непогані заощадження в банку. За ці 15 років моя дружина, яка не працювала, народила ще двох дітей Петра якому вже 12 років і Машу якій 8 років, які ходили до початкової школи поряд з будинком. Моєму старшому синові Тарасу вже виповнилося 18 років і він закінчив коледж і думав вступити до університету University of North Carolina at Charlotte. Ось тут моя ненаглядна дружина Марія заявила, що їй набридло жити в США де вона не має ні друзів, ні подруг і вона всі дні надана сама собі. Моя дружина Марія заявила мені, що вона сумує за своєю мамою, яка залишилася там в Івано-Франківську, сказав Іван. Марія наполягла, щоб ми негайно продали нашу квартиру в Бронксі, зняли всі заощадження з рахунків у банку і повернулися назад жити на батьківщину назавжди. Я чесно кажучи був у шоці від рішення своєї дружини. Але я не хотів її втратити, я її тоді дуже любив і довіряв їй, як самому собі зізнався Іван. Але повертаючись назад в Україну я хотів створити там свій бізнес, тому продавши нашу квартиру в Бронксі за 148 тис дол. та знявши ще 40 тис дол. США заощаджень з нашого з дружиною загального банківського рахунку я купив 10 б/в легкових машин для таксі і привіз їх в Україну, заплативши мито за ввезення машин. Частину привезених зі США грошей я витратив на покупку в селі під Івано-Франківськом гарного цегляного двоповерхового будиночка з 20 сотнями землі. Будиночок у селі під Івано-Франківськом я при покупці оформив на свою тещу Ганну Дмитрівну, а вона потім «подарувала» мені його назад. Гроші, що залишилися, я як є в доларах США поклав на рахунок Приватбанку. Наш старший син Тарас дуже переживав повернення зі США в Україну, бо він хотів залишитися там жити, вступити до американського університету, там у нього залишилися друзі з коледжу, з якими Тарас тепер періодично листувався. Я як міг спробував пояснити Тарасові, що це наше спільне рішення з дружиною повернутися назад в Україну, бо дружина дуже скучила за своїми батьками. Тарас подав документи на вступ до Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника на спеціальність право. Наші молодші діти стали ходити до середньої загальноосвітньої школи в Івано-Франківську. Ми всі разом, включаючи мою тещу, жили в нашому будинку в селі під Івано-Франківськом і щоранку я відвозив старшого сина Тараса до університету, а молодших дітей до школи. Мої привезені зі США 10 машин стояли на платній стоянці, я ще не купив приміщення для розміщення свого таксомоторного автопарку. Весь час після того як вранці я відвозив своїх дітей вчиться я їздив містом у спробах знайти недороге та просторе приміщення для розміщення в ньому таксомоторного парку. Моя дружина цілими днями була дома зі своєю матір'ю. Напевно мені треба було більше часу проводити зі своєю дружиною і говорити, як сильно я її люблю, тоді б я не упустив ситуацію на самоплив. Тоді б нічого цього не трапилося б сказав Іван. Що далі було співчутливо запитав ведучий Івана. Одного дня я знайшов приміщення підходяще для розміщення в ньому таксомоторного автопарку, підписав документи на покупку приміщення і поїхав до банку, щоб зняти гроші з рахунку. Який був мій подив коли я дізнався що моя дружина зняла всі гроші з нашого загального банківського рахунку. Я в тривозі став дзвонити своїй дружині на мобільний, але вона не брала слухавку сказав Іван. Тоді я зателефонував до своїх дітей. Наш старший син Тарас був на заняттях в університеті, а молодші діти, як і належить на уроках у школі. Я взяв таксі та приїхав додому. Наша теща була вдома, а ось моєї дружини вдома не було. Я запитав у своєї тещі, де моя дружина, але вона нічого не знала сказав Іван. Тоді я зателефонував до поліції і розповів про зникнення своєї дружини та зняття наших загальних грошей із банківського рахунку. У поліції довго відмовлялися приймати мою заяву, розповів ведучому телепрограми Іван. Поліцейський на тому кінці дроту мені сказав що моя дружина – доросла жінка і сама пішла з дому і зараз напевно перебуває в гостях у своєї подруги чи коханця. Поліцейський заявив мені, що треба почекати три доби з моменту зникнення дружини, а потім писати заяву в поліцію. Я відчував, що з моєю дружиною щось сталося близьких подруг у неї не було і коханця теж, бо я б знав. Тому я з хвилюванням став обдзвонювати всі найближчі лікарні та морги чи не потрапляла до них моя дружина. Але моєї дружини ніде не було ні в лікарнях, ні в моргах. Увечері коли приїхали додому автобусом наші діти я вже місця собі не знаходив заявив Іван. Я насамперед запитав у нашого старшого сина Тараса, чи не знає він, куди могла поїхати його мати. На що Тарас відповів мені, що не знає. Про зникнення грошей із нашого загального банківського рахунку я вирішив нашим дітям не говорити. Досить з них того, що їхня мати кудись зникла. Я тоді ще сподівався що завтра чи післязавтра моя дружина повернеться до нас із грошима та все нам пояснить. Як же я помилявся, сказав Іван. Наступного дня мені прийшла СМС-ка на телефон від моєї дружини, в якій моя дружина писала мені, що вона поїхала закордон жити зі своїм коханцем Василем якого вона вже давно з юності любить, а також дружина писала що подає на розлучення та на розділ всього спільно нажитого майна включаючи будинок у селі під Івано-Франківськом у якому ми всі жили разом із моєю тещею та моїх 10-ти машин які стояли у мене на платній стоянці в очікуванні коли я перевезу їх в інше місце де буде знаходитись контора мого таксомоторного автопарку. Тепер про це можна було забути. Моя дружина не тільки вкрала всі наші спільні гроші, але й хотіла залишити мене без мого бізнесу та без даху над головою, залишивши мені на виховання трьох наших спільних дітей сказав Іван. Я був у шоці. Я звернувся до поліції із заявою про крадіжку грошей, але в поліції мені заявили, що банківський рахунок, на якому лежали гроші, був загальним і тому моя дружина мала повне право зняти ці гроші з рахунку. Поліція ясно дала мені зрозуміти, що не хоче витрачати час на пошуки зниклих грошей, коли у них є інші важливіші справи. Я тоді пішов до адвоката на консультацію і він сказав мені, що за українським законодавством дружина при розлученні отримує 50% всього спільно нажитого у шлюбі майна навіть якщо вона не працювала, а просто вела домашнє господарство сказав Іван. По-моєму, це несправедливо, адже гроші в сім'ю заробляв я один, а моя дружина тільки вела домашнє господарство і виховувала дітей. За 15 років життя в США я відвик від «особливостей українського правосуддя», Я відвик давати хабарі поліції, суддям. Підкажіть, що мені робити запитав у ведучого телепрограми Іван. Мені одному не виплутатися з цієї історії звернувся Іван до глядачів у залі. Один із глядачів у залі виявився адвокатом у шлюборозлучних справах і погодився допомогти Івану після телепрограми. Ми йдемо на рекламу, не перемикайте канал бадьорим голосом, повідомив ведучий телепрограми. Потім по телевізору почалася реклама жіночих гігієнічних прокладок Kotex, Vodafone, кави Nescafe, щоколадного батончика Lion все це неподобство тривало добрих 25 хвилин і я вже почав забувати що я щойно дивився на цьому каналі. Пам'ятаю тільки як я сильно обурився як можна було брутально на півслові перервати історію життя бідного чоловіка Івана рекламою жіночих прокладок Kotex Ultra Soft, але телеканалам теж треба заробляти гроші. А потім мене зморив сон і я вимкнув телевізор не дізнавшись, чим же скінчилася ця сумна історія з Іваном.
Кінець

---

Ваш коментар буде першим!