Слава ЗСУ!

"Курбан-Кая -жертовна скеля" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 25.07.2022

"Курбан-Кая - жертовна скеля".

  Якось літнього спекотного дня художник Ігор Миколайович разом зі своїми друзями-художниками Борисом Сергійовичем та Дмитром Петровичем поїхав на екскурсію в селище Щебетівку, щоб подивитися на місцеву пам'ятку природи скелю Курбан-Кая. Він довго вмовляв своїх друзів, що облінилися від спеки, не спати до обіду в ліжку, а скласти йому компанію і таки вмовив їх поїхати разом з ним на екскурсію в селище Щебетівку подивитися на скелю Курбан-Кая. І ось зараз незважаючи на літнє припікаюче сонце Ігор Миколайович з похідним рюкзаком на спині бадьоро йшов разом з групою туристів по Щебетівці і слухав розповідь екскурсовода Віктора Івановича про історію виникнення селища Щебетівка. "Щебетівка (до 1945 року Отузи; укр. Щебетівка, кримськотат. otuz, Отуз) - селище міського типу на південному сході Криму. Входить до міського округу Феодосія (відповідно до адміністративно-територіального поділу України — центр Щебетівської селищної ради Феодосійської міськради Автономної Республіки Крим)." — розповідав екскурсовод Віктор Іванович туристам.

"Територія, на якій розташоване селище Щебетівка, була заселена здавна. На околицях Щебетівки виявлено пам'ятники неоліту, епохи бронзи (долина Чалки) судячи з результатів археологічних досліджень, на околицях Щебетівки поселення існували з VIII століття (у самому селі розкопок не проводилося). Є версія, що золотоординське селище Отузи засноване у другій половині XIII століття за участю переселенців із Малої Азії. На сільському цвинтарі співробітниками археологічної експедиції Крим ЦВК з вивчення татарської культури в Криму 1926 року було знайдено три надгробні камені 1328, 1361 і 1380 років. Напис на стелі 1328 року говорив «Скінчив своє життя, яке проходило в нужді. Могила бідного праведного шейха Яакуба Конійського. Хай буде над ним світ божий. 729 р.», на могилі 1361 року - «Бог. Могила покійного мученика Ідріса, сина Хаджі Яхья Отузького. Місяця Сафара, 763 р.» і поховання 1380 року прикрашав напис «Скінчив своє життя, яке проходило в нужді. Могила бідного праведного подвижника шейха Хаджі Яхья, сина Мухаммеда Іракського. Хай буде над ним світ божий. 782 р.». Біля входу малої мечеті була вставлена ​​заставна плита фонтану (виявлена ​​в одному з отузьких дворів і згодом перенесена в мечеть, на якій, з датою 1358 року повідомляється «Ця благословенна криниця побудувала в дні володарювання великого султана, стовпа миру і релігії, хай буде вічно царство його, по …нію Кутлугтимур бека, нехай буде довгим життя його, покірний і бідний раб Ідріс, син Хаджі Ях'ї. 760 р.». Після 1365 року Отузи входили до складу володінь генуезького Солдайського консульства. У 1383 році є ​​згадка про вірменський монастир в Отузах. Після захоплення у 1475 році генуезьких колоній османами селище включили до Судакського кадилка санджака Кефе (до 1558 року, в 1558—1774 роках — еялета) імперії. Кримському ханству Отуз офіційно належав лише 9 років: від здобуття ханством незалежності у 1774 році до приєднання до Росії у 1783 році. Деякі краєзнавці стверджують, що у 1778 році з Отуз у Приазов'я було виселено кілька кримських греків, але у відомостях А. У. Суворова від 18 вересня 1778 року і митрополита Ігнатія селище не згадано (якщо тільки не фігурує під нерозпізнаною назвою).

За Камеральним Описом Криму… 1784 року в епоху Кримського ханства два села — Отуз та Інший Отуз входили до Беша Кабакського кадилика Кефінського каймаканства. Після приєднання Криму до Росії (8) 19 квітня 1783 року, (8) 19 лютого 1784 року, іменним указом імператриці Катерини II сенату, на території колишнього Кримського Ханства було утворено Таврійську область і село було приписано до Левкопольського, а після ліквідації у 1787 році Левкопольського - до Феодосійського повіту Таврійської області. Після Павловських реформ, з 1796 по 1802 рік, Отуз входив до складу Акметецького повіту Новоросійської губернії. За новим адміністративним поділом, після створення 8 (20) жовтня 1802 року Таврійської губернії, Отуз був включений до складу Кокташської волості повіту Феодосії.

Згідно Відомості про кількість селищ, назви оних, у них дворів… що у Феодосійському повіті від 14 жовтня 1805 року, у селі Отуз нараховувалося 40 дворів і 172 жителя, виключно кримських татар. Згідно з енциклопедичним словником «Німці Росії», німецька лютеранська колонія Драйсіг була заснована при Отузах того ж, 1805 року. На військово-топографічній карті генерал-майора Мухіна 1817 року було позначено три ділянки села Отузи - дві без вказівки числа дворів і одна - верхня, розорена. Після реформи волосного поділу 1829 року Отуз, згідно з «Відомістю про казенні волості Таврійської губернії 1829 року» залишився у складі Кокташської волості. На карті 1836 року позначені два окремі села: Верхні Отузи з 38 дворами і Нижні Отузи з 23 дворами, як і на карті 1842 року. Шарль Монтандон у своєму «Путівнику мандрівника по Криму, прикрашений картами, планами, видами та віньєтами…» 1833 року так охарактеризував Отузи:

"Це село, що складається з 70 будинків, критих черепицею, в яких живуть татари, кілька російських селян, а також п'ять сімей німецьких колоністів, що належать до судакської колонії, заслуговує на увагу мандрівників".

У 1860-х роках, після земської реформи імператора Олександра II, село Отуз приписали до Таракташської волості. Згідно «Списку населених місць Таврійської губернії за відомостями 1864 року», складеному за результатами VIII ревізії 1864 року, Отуз — володарське та общинне село татар, російських та німецьких колоністів зі 114 дворами, 433 жителями та 2 мечетями при струмку складається з двох ділянок: Отуз верхній (Верхня ділянка) та Отуз нижній (Нижня ділянка). У німецькому Отузі було 43 мешканці. На триверстовій карті Шуберта у 1865-1876 роках в селі Верхній Отуз позначено 38 дворів, в Нижньому Отузі - 29 дворів. По путівнику Сосногорової 1871 року село Отуз розкинулося на досить велику відстань від моря і піднімається вгору по долині, відзначаються татарські сади та виноградники, а також кілька виноградних господарств із сучасним виробництвом вин. Авторка високо оцінювала якість місцевих вин. На 1886 рік у селі Отузи, згідно з довідником «Волості і найважливіші селища Європейської Росії», проживало 676 жителів у 173 домогосподарствах, діяли 2 мечеті та 4 лавки. В «Пам'ятній книзі Таврійської губернії 1889 року», за результатами Х ревізії 1887 року записані Отузи з 214 дворами і 1149 жителями, а на верстівці Криму 1889 року - одне село в 138 дворів з татарським населенням. В «…Пам'ятній книжці Таврійської губернії на 1892 рік» в Отузах, які входили в Отузьке сільське суспільство, нараховувалося 1014 жителів у 138 домогосподарствах. Перепис населення села Отузи 1897 року зафіксував у селі 1818 жителів з яких було 973 чоловіків та 845 жінок, з 1818 жителів села 1474 жителі були кримські татари (мусульмани) та 246 православні. По «…Пам'ятній книжці Таврійської губернії на 1902 рік» у селі Отузи, що входило в Отузьке сільське суспільство, нараховувалося 1434 жителя в 180 домогосподарствах, а, за словником «Німці Росії», німецька колонія в 1904 році становила 199 жителя. Того ж 1902 року у селі Отузи було відкрито земську школу, у селі працював фельдшер. Станом на 1914 рік у селі Отузи діяло земське училище. За "Статистичним довідником Таврійської губернії Ч.ІІ-га. статистичний нарис, випуск п'ятий повіт Феодосії", 1915 рік, в селі Отузи Таракташської волості Феодосійського повіту нараховувалося 476 дворів зі змішаним населенням в кількості 2768 осіб приписних жителів і 646 «сторонніх», були фельдшерський пункт та аптека, працювала школа садівництва та виноградарства (у віданні Нікітського ботанічного саду).

Після встановлення у Криму Радянської влади, за постановою Кримревкому від 8 січня 1921 року було скасовано волосну систему і село включили до складу новоствореного Судакського району Феодосійського повіту, а 1922 року повіти отримали назву округів. 11 жовтня 1923 року, згідно з постановою ВЦВК, до адміністративного поділу Кримської АРСР було внесено зміни, внаслідок яких округи ліквідувалися та Судакський район став самостійною адміністративною одиницею. Згідно зі Списком населених пунктів Кримської АРСР щодо Всесоюзного перепису населення 17 грудня 1926 року, в селі Отузи, центрі Отузької сільради Судакського району, нараховувалося 558 дворів, з них 528 селянських, населення яких становило 2207 осіб. У національному відношенні нараховувалося 1765 татар, 215 росіян, 92 українці, 79 німців, 32 греки, 11 вірмен, 8 білорусів, 2 болгарини, 1 єврей, 2 записані у графі «інші», діяла російсько-татарська школа.

У 1944 році, після звільнення Криму від фашистів, згідно з постановою ДКО № 5859 від 11 травня 1944 року, 18 травня кримські татари були депортовані до Середньої Азії. 12 серпня 1944 року було прийнято постанову № ГОКО-6372с «Про переселення колгоспників у райони Криму» та у вересні 1944 року до району приїхали перші новосели (2469 сімей) зі Ставропольського та Краснодарського країв, а на початку 1950-х років була друга хвиля переселенців з різних областей України. Указом Президії Верховної Ради РРФСР від 21 серпня 1945 року Отузи були перейменовані на Щебетівку (на честь лейтенанта М. Ф. Щебетова, який загинув у районі селища під час висадки десанта Феодосії) і Отузька сільрада — на Щебетівську. З 25 червня 1946 року Щебетівка перебувала у складі Кримської області РРФСР, а 26 квітня 1954 року Кримська область була передана зі складу РРФСР до складу УРСР. Згідно з «Довідником адміністративно-територіального поділу Кримської області на 15 червня 1960 року» село — центр Щебетівської сільської ради Судакського району, того ж року Щебетівці надано статус селища міського типу і сільрада, відповідно, стала селищною радою.

Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про укрупнення сільських районів Кримської області» від 30 грудня 1962 року Судакський район було скасовано і село включили до складу Алуштинського району. 1 січня 1965 року, указом Президії ВР УРСР «Про внесення змін до адміністративного районування УРСР —по Кримській області» Щебетівка віддана до складу міськради Феодосії. На 1974 рік у Щебетівці нараховувалося 2700 жителів. За даними перепису населення 1989 року у селищі проживало 3046 осіб. З 12 лютого 1991 року селище Щебетівка у відновленій Кримській АРСР, 26 лютого 1992 року селище міського типу Щебетівка у перейменованому в Автономну Республіку Криму. Станом на 2013 рік у селищі міського типу Щебетівка проживало 3442 особи" - розповідав екскурсовод Віктор Іванович туристам. Віктор Іванович зробив паузу щоб зібратися з думками та продовжити свою розповідь далі.

Основними об'єктами культурної спадщини в Щебетівці є продовжив своє оповідання екскурсовод Віктор Іванович:

"Братська могила радянських воїнів та лейтенанта Щебетова, що знаходиться на кладовище Щебетівки, могила партизана Криму, Героя Соціалістичної Праці, директора радгоспу Коктебель Македонського М. А.,

бронзове погруддя виноградаря, двічі Героя Соціалістичної Праці Бринцевої М.А., яке було встановлене у 1961 році" - розповідав екскурсовод Віктор Іванович туристам. Ну помилуйте, ця радянська історія Щебетівки кому вона зараз цікава грубо перебив його художник Борис Сергійович. А що ви хотіли від мене почути, спитав у нього образившись, що його перебили екскурсовод Віктор Іванович. Ну взагалі-то ми у вас хотіли почути історію про гору Курбан-Кая куди ми всі прямуємо, а не про радянських діячів, чиє життя було так чи інакше пов'язане із Щебетівкою, різко відповів екскурсоводу Віктору Івановичу художник Борис Сергійович. Я про гору Курбан-Кая теж вам розповім, відповів йому екскурсовод Віктор Іванович. Оскільки ми з вами зараз знаходимося у Щебетівці, то я хотів дати вам розуміння того, наскільки стародавньою є історія Щебетівки в околицях якої знаходиться гора Курбан-Кая, що вас так цікавить, відповів художнику Борису Сергійовичу екскурсовод Віктор Іванович. Дякую вам за докладну історію Щебетівки, але краще розкажіть нам безпосередньо про гору Курбан-Кая попросив у нього Ігор Миколайович. Добре, бажання клієнтів для мене закон зітхнувши, відповів йому екскурсовод Віктор Іванович. "Отже гора Курбан-Кая цікава з археологічної та ботанічної точки зору. Відгуки ботаніків свідчать про дивну схожість рослинного світу вершини хребта з яйлами кримського узбережжя, чого за логікою бути не повинно. Археологи ж виявили на схилах залишки багатошарового поселення, де визначили таврські, скіфські та сарматські артефакти. Є на горі також поселення періоду середньовіччя, і від цього часу залишилося джерело з обладнаним водозбором. Ним і зараз нерідко користуються альпіністи" - став розповідати туристам екскурсовод Віктор Іванович. "Назву "Курбан-Кая" або "Спляча красуня" пов'язують з нібито наявною схожістю скель гряди з силуетом дівчини, що лежить серед зелені. Але більшість туристів не бачать такої схожості. Гора не відрізняється великою висотою – найвища точка хребта не сягає і 550 метрів, що небагато навіть для відносно невисоких Кримських гір. Однак альпіністи ставляться до неї шанобливо - стрімкі схили скель Курбан-Кая і небезпечні, і важкі на підйомі.

Тому тут часто влаштовують тренувальні сходження. Але потрапити на вершину гори може і непідготовлена ​​(хоча і здорова людина, яка перебуває в пристойній фізичній формі) – через зарослі лісом розлами, де можна пройти і без спеціального спорядження.

Скелелази регулярно здійснюють тут походи на вершину по вертикальних поверхнях – Курбан-Кая вважається у професіоналів досить складною тренувальною ділянкою. Але екскурсії для звичайних людей тут проводять дуже рідко, та й взагалі людей на Курбан-Кая небагато.

Причиною такої непопулярності є одна місцева рослина. Називається вона ясенець голостовпчиковий (у народі – «зірочка», або «неопалена купина»). Це ошатна трава з великими яскраво-рожевими квітами. Тільки запах попереджає про їхню підступність, змушуючи згадати візит до стоматолога підвищеної неприємності (всі згодні, що він нагадує якийсь медикамент).

Вся рослина, і квіти особливо виділяє отруйну речовину. Вона здатна викликати справжнісінький хімічний опік - почервоніння, сильне печіння, великі пухирці, які лопаються, залишаючи виразки, що довго не гояться. Може підвищити температуру і з'явитися інші ознаки отруєння. Померти від цього не можна, але довге лікування та шрами ясенець людині забезпечить запросто. При цьому рослина без квітів малопомітна, і не так вже й важко схопитися за неї з необережності під час підйому на гору.

Ясенець виділяє свою бойову отруйну речовину так інтенсивно, що її неможливо підпалити. Якщо до нього піднести сірник, вийде ефект схожий на спалах неякісного газу в плиті - спалахне коротко червоний вогонь. Сірник згасне, а рослині нічого не буде. Ця особливість і породила назву «неопалима купина».

Однак отруйний ясенець – головна причина того, що у туристів гора Курбан-Кая не надто популярна. Це альпіністам добре відомо – на їхніх стрімких кам'яних скелях ця біологічна зброя не росте" розповідав екскурсовод Віктор Іванович туристам. Ну ось, ми вже майже на місці сказав туристам екскурсовод Віктор Іванович вказуючи своєю правою рукою вперед на величний силует гори Курбан-Кая, що чорнів на тлі яскравої смарагдової зелені. "Ми підемо стежкою через ліс Касле до гірської дороги, що сполучає Бельбецьку та Качинську долини. На перетині маршрутів викладено з каміння невеликий тур. Повз нього проскочити неможливо. Підійшовши до нього, треба буде вирішити куди йти: праворуч (на схід) і тоді ми потрапимо в Алимову балку і спустимося до Качі-Кальона, або ліворуч (на захід). Тут на нас чекає Зміїна балка, села Танкове та Мале Садове. Ми ж повернемо після туру ліворуч до гори Курбан-Кая", - сказав туристам екскурсовод Віктор Іванович. 

...Пройшовши кілька сотень метрів після кам'яного туру перед захопленими туристами нарешті відкрився чудовий краєвид на гору Курбан-Кая (або як ще називають в народі цю гору - "Кубишку").

...Туристи йдучи стежкою слідом за екскурсоводом Віктором Івановичем наближаючись все ближче і ближче до "Кубишки". "79-й маршрут проходить біля підніжжя цієї гори, але щоб піднятися до "Кубишки", потрібно відійти трохи вправо від 79-го маршруту. Через невеликий лісок ми вийдемо на галявину. Звідси буде відгалуження стежки вправо, на гору Курбан-Кая" сказав туристам екскурсовод Віктор Іванович. А ви знаєте якусь стародавню кримськотатарську легенду про гору Курбан-Кая запитав у екскурсовода Віктора Івановича художник Ігор Миколайович. Звичайно ж знаю, і зараз я розповім вам всім кримську легенду про "жертовну скелю - Курбан-Кая" відповів йому екскурсовод Віктор Іванович.

"По долині звідусіль видна ця жертовна скеля - Курбан-Кая. Вона відвернулася від села і схилилася до старокримського лісу. Точно замислилася, а якщо підійти до неї на сході сонця з того боку, стане видно, як на скелю підіймається величезна людина, яка однією рукою вхопилася за її вершину, а другою впирається в ущелину, і всім своїм тілом притиснулася до сірого каменю, щоб не впасти в прірву. Кажуть у народі, то скам'янілий пастух, чабан Усейн. Так кажуть кримські татари, а чи правда це, чи ні, хто знає.

Коли настає свято жертв, Курбан-байрам, кримські татари дивляться на скелю Курбан-Кая та одразу ж згадують про чабана.

Чабанів раніше багато було. Кожен заможний кримський татарин мав свою отару овець. От тільки краще отари ніж у Муслядіна не було в долині, бо чабаном у Муслядіна був Усейн, а краще нього не було чабана у селі. Знав чабан Усейн кожну стежку в горах, кожну галявину в лісі, кожен ключ у долині.

І Муслядін був такий задоволений ним, що обіцяв йому віддати за нього заміж свою дочку. Але красуня Еміне була одна в Муслядіна, а коли маєш одну дочку, чого не зробиш заради неї. А в серці Еміне жив давно інший, молодий Рефеджан, Арик-Рефеджан, як звали його в селі за тонкий стан. Дізнався про це чабан Усейн, розлютився на Рефеджана, а через тиждень так сталося, що впав його суперник Рефеджан зі скелі і розбився насмерть. Настало свято Курбан-байрам, приніс чабан Усейн своєму господареві Муслядіну жертовного барана і, коли розповіли йому, що вбився його суперник Рефеджан, він лише криво посміхнувся.

— У кожного своя доля відповів своєму господареві Муслядіну чабан Усейн.

І коли зарізав курбана та омив у його крові руки, ще раз усміхнувся.

— Від батьків пішло: хто сам упаде, той не плаче цинічно сказав чабан Усейн своєму господареві Муслядіну.

Сподобалося мудре слово Муслядіну і підморгнув він чабану Усейну, коли проходила повз нього двором красуня Еміне. Тоді ж послав чабан Усейн стару жінку, яка жила в будинку, поговорити з дочкою свого господаря Муслядіна Еміне про весілля.

— Еміне хоче, щоб ти поліз на ту скелю, де вбився Рефеджан. Влізеш, — піде за тебе заміж, — сказала йому стара жінка, коли повернулася з відповіддю від красуні Еміне. Почухав голову її спантеличений батько Муслядін.

— Ніхто туди не міг влізти, сказав чабану Усейну його господар Муслядін.

— А я от влізу відповів той Муслядіну.

— Хвастаєш сказав своєму чабану Усейну його господар Муслядін.

Образився на нього чабан Усейн і присягнув:

— Якщо не влізу, хай сам тоді стану скелею.

І побачила красуня Еміне, як на заході сонця став підійматися чабан Усейн по скелі, як доліз майже до самої вершини, і як раптом відірвався від неї величезний камінь і в курній хмарі покотився донизу. Пішли люди туди, думали, розбився насмерть чабан, але так і не знайшли його, а коли на сході сонця прийшли знову, то побачили чабана Усейна, який перетворився на величезний камінь.

Кажуть люди, коли доліз чабан Усейн до вершини скелі, то побачив там тінь підступно убитого ним суперника Рефеджана, якого він підло зіштовхнув зі скелі перелякався і скам'янів від жаху. І сказали тоді кримські татари, що на Курбан-байрам приніс чабан Усейн сам себе в жертву Аллаху, і назвали скелю "Жертвенною скелею - Курбан-Кая". Так кажуть у народі, а чи правда це, чи ні, - хто його знає! "- розповів туристам екскурсовод Віктор Іванович стародавню кримську легенду "про жертовну скелю - Курбан-Кая". Так, повчальна легенда помовчавши трохи, сказав йому у відповідь художник Ігор Миколайович. Так, мораль цієї легенди "ніколи не рий яму іншому, тому що сам неодмінно у неї впадеш" відповів йому екскурсовод Віктор Іванович. А ось ми вже пройшли ліс і галявину і підійшли до підніжжя гори Курбан-Кая, поправляючи свій рюкзак на плечах, сказав туристам екскурсовод  Віктор Іванович...

Кінець

Ваш коментар буде першим!