Слава ЗСУ!

""Легенда про царицю Феодору"" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 27.07.2022

"Легенда про царицю Феодору"

  Одним спекотним літнім днем художник Ігор Миколайович зі своїми друзями-художниками Борисом Сергійовичем та Дмитром Петровичем поїхав на екскурсію до Алушти. Незважаючи на спеку Ігор Миколайович з рюкзаком на плечах бадьоро йшов по місту разом із групою туристів та слухав цікаву розповідь екскурсовода Олексія  Семеновича про історію виникнення міста Алушти.

«Алушта - місто обласного підпорядкування, розташоване на березі Чорного моря, у великій долині, оточеній горами Кастель, Бабуган, Чатирдаг, Демерджі. Через місто протікають дві невеликі  річки - Улу-Узош (Узень-Баш) і Демерджі-Узень. Відстань до Сімферополя - 45 км. Населення 23,5 тис. чоловік. Алуштинській міській Раді підпорядковані Фрунзенська селищна Рада та сільські Ради - Ізобільненська, Лучистівська, Маломаяцька, Малоріченська і Привітненська.

Про перебування тут людини ще в V -IV тисячолітті до н. е. свідчать кілька мисливських стоянок епохи неоліту, знайдених у навколишніх горах. Збереглися сліди поселень доби бронзи, а також таврські поселення і могильники IX-VI ст. до н. е.- перших століть н. е.

Перша писемна згадка про Алушту належить до VI ст., коли Південний Крим перебував під владою Візантійської імперії. Тоді на території теперішнього міста було збудовано приморську фортецю Алустон, яка захищала узбережжя від кочівників. Населення середньовічного Алустона займалося землеробством, скотарством, рибальством. Розвивалися також ремесла. Тут жили ковалі, ювеліри, каменярі, гончарі, чинбарі, теслярі, шевці, муляри. Велася жвава торгівля з Близьким Сходом. Арабський географ Едрізі згадує Алустон (Шалушту) серед інших важливих приморських міст.

У 1239 році монголо-татари зруйнували Алустон. На початку 80-х років XІV ст. місто захопили генуезькі купці, що оселилися в Кафі (Феодосії). В італійських нотаріальних актах і на картах XV-XVII ст. Алушта позначена як Алуста, Луста, чи Луска. До нас дійшла легенда про героїчний опір, який чинили жителі Алустона загарбникам. Війська генуезців багато разів йшли на приступ, поки захопили місто.

«Чоловіки, жінки і діти,- розповідає легенда,- всі були на укріпленнях, мечами, кілками, сокирами ... киплячими смолою й маслом боронились від обложників, кидали в них камінням».

У 1475 році війська турецького султана захопили Південний берег Криму, в т. ч. й Алушту. Деякий час вона входила до Судацького кадилику, залишаючись християнським поселенням. Жителі Алушти платили великі податки султанові.  В середині XVIII ст. тут налічувалося близько 40 хаток, побудованих з решток зруйнованого фортечного муру, що тулилися на крутих схилах горбів навколо руїн середньовічної фортеці.

Внаслідок російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Алушту було визволено від турецького панування. Порушивши Кючук-Кайнарджійський мирний договір, 22 липня 1774 року турки висадили в Алушті 50-тисячний десант, якому вдалося просунутися в бік Чатирдага і захопити села Шуми (тепер Верхня Кутузовка) і Демерджі (тепер Лучисте). Проти десанту вирушили російські війська (2550 чоловік) на чолі з гелерал-поручиком графом Мусіним-Пушкіним. Гренадерський батальйон Тульського піхотного полку під командуванням 29-річного підполковника М. І. Голенищева-Кутузова наступав на село Шуми. 23 липня під час штурму ворожих позицій поблизу села М. І. Кутузова було тяжко поранено. Незважаючи на шалений опір ворога і його переважаючі сили, російські війська розбили турків, захопивши 2 батареї і 4 прапори. На місці, де був поранений М. І. Кутузов, під час будівництва дороги Сімферополь - Алушта в 20-х роках XIX ст. встановлено пам'ятник-фомтан, відомий під назвою Кутузовського.

У складних політичних умовах, що склалися після Кючук-Кайнарджійського  мирного договору, О. В. Суворов (у той час командуючий російськими військами у Криму) створив укріплення в районі Алушти, щоб попередити несподівану висадку турецьких десантів. Полководець відвідав Алушту в квітні 1777 і в травні 1778 років.

Після приєднання Криму до Росії (1783 рік) Алушта стала центром волості, до якої ввійшли всі поселення узбережжя від Сімеїза на південному заході і до Ускута (село Привітне) на сході. Частина алуштинських земель перейшла у власність генерал-ад'ютанта Попова. У 1798 році в Алушті налічувалося 48 дворів, проживало 218 чоловік, у т. ч. 189 поселян і 29 осіб духовного звання. Велике значення для її економічного розвитку мало будівництво шосейної дороги що з'єднала Південний берег Криму з Сімферополем. З 1838 року Алуштинська волость увійшла до Ялтин­ського повіту. Збільшувалася кількість населення в са­мій Алушті. Поблизу села з'явилися великі поміщицькі маєтки.

Мальовнича природа Криму і багата подіями його історія приваблювали сюди письменників і вчених.

У 1825 році Алушту відвідав польський поет А. Міцкевич, на якого мальовничі околиці Алушти справили глибоке враження. «Алушта- писав А. Міцкевич.-  одне з найчарівніших місць Криму». Їй він присвятив сонети «Алушта вдень» і «Алушта вночі». У 1837 році тут побував поет В. А. Жуковський, який у селі Карабаху (тепер Бондаренкове) познайомився з російським вченим, дослідником Криму академіком П. І. Кеппеном (1793- 1864 рр.).

У 1864 році в Алушті налічувалося 120 дворів і 763 жителі. Мешканці села були державшими поселянами. Жили вони на землях, наділених царським указом від 6 грудня 1846 року особам вищого мусульманського стану з колишнього ханського роду. За користування землею поселяни виконували на користь власника встановлені повинності. Відповідно до положення від 1870 року про поземельне впорядкування державних поселян, їм надавалися для постійного користування наділи в тих маєтках, де вони проживали, але право власності на землю зберігалося за її власником. Повинності за користування землею визначались уставною грамотою: на користь землевласника вносилася десята частина урожаю і, крім того, грошова повинність чи оброк. Алуштинська поселянська громада користувалася 2249 десятинами придатної і непридатної землі. Крім того, 417 десятинами володіли 169 домовласників.

У пореформений період прискорюється процес класового розшарування. У 1887 році з 266 поселянських дворів, де налічувалося 1172 чоловіка, 223 господар­ства були бідняцькими (173 господарства зовсім не мали робочої худоби, у 50 господарств було по одній голові). У 36 господарств було по 2-3 голови робочої худоби, зате 7 великих господарств мали по 4 і більше коней і волів. 20 господарств тримали по 25 овець кожне; 17 господарств користувалися найманою працею 31 робітника. Значна більшість поселян обробляла землю примітивним знаряддям. У селі було всього шість плугів і дряпаків, що належали багатим селянам. 97 дворів (100 чоловік) підробляли на стороні, 7 дворів здавали в оренду  10,2 десятини землі.

Основним заняттям місцевих жителів було виноградарство, виноробство, плодівництво, тютюнництво, виготовлення простого сільськогосподарського реманенту з дерева і металу. Ті господарі, що мали диліжанси, розвозили приїжджих на ку­рорти Південного Криму. Великі прибутки давало виноградарство й тютюнництво. Прибуток з 15 десятин, зайнятих під зерновими, дорівнював прибуткові з однієї десятини тютюну, чи півдесятини саду, або чверті десятини виноградника. Ціни на землю невпинно зростали. У  1873 році. десятина виноградника в Алушті кош­тувала в середньому 800 крб. На початку 80-х років ціна десятини землі під вино­градник досягала 3 тис. крб. Зрошувальні землі під тютюн здавалися в оренду по 175 крб., сади - від 150 до 600 крб. за десятину на рік. Звісно, що придбати їх могли тільки багатії.

Розвиток виноградарства, переробка сільськогосподарських продуктів збільшу­вали приплив до Алушти робітників-поденників. У селі в той час налічувалося 5 промислових підприємств і 10 торговельних закладів. На околицях Алушти почали з'являтися великі поміщицькі виноробні господарства капіталістичного типу. У 1885 році 18 приватних власників виготовили у своїх маєтках 3064 відра червоного і 6930 відер білого вина. У поміщиків Токмакова і Молоткова (тепер центральна садиба винорадгоспу «Алушта») вироблялося щорічно близько 150 тис. відер вина. Поміщики скуповували багато вина у населення, переробляли його, після чого відправляли в міста центральної Росії і за кордон. Використовуючи працю бідняків, прийшлих робітників з України й Росії, підприємці наживали великі ка­пітали.

У другій половині XIX ст., коли відкрився залізничний рух між Кримом і центральною Росією, великі землевласники почали будувати в Алушті дачі, будинки для приїжджих, ресторани. Наприкінці XIX ст. Алушта стає кліматичним курортом.

У період з 1897 по 1902 рік населення Алушти зросло з  2200 до 2800 чоловік. У 1902 році Алушту перетворено в заштатне місто. Але це не змінило її зовнішнього вигляду. Вузькі криві вулиці петляли по стрімких схилах Улу-Узені. Здалеку здавалося, що маленькі хатки буквально стоять одна на одній. У негоду по набережній навіть в екіпажах не можна було проїхати. Увечері місто поринало в темряву. У 1904 році Алуштинське товариство курортного благоустрою склало план поліпшення шляхового господарства, спорудження площ, нових вулиць і розширення старих, але збори уповноважених міського громадського управління відхилили цей проект за браком коштів.

Тяжким було життя робітників дореволюційної Алушти. Багато хто з них пра­цював за копійки в садах і на виноградниках у навколишніх маєтках, на будів­ництві палаців і дач, на добуванні діориту в Партеніті. Тодішні російські і татарські землевласники особливо жорстоко експлуатували сезонних робітників. Працювали вони від зорі до ночі, жили у вогких і брудних сараях. На плантаціях тютюну в око­лицях Алушти широко застосовувалася праця найманих робітниць, що приходили з південних губерній Росії і України. Серед них було багато неповнолітніх дівчат. Багатії примушували їх трудитися по 15 і більше годин на день. Жили робітниці в тих же сараях, де оброблялося тютюнове листя.

Нелюдські умови праці, тривалий робочий день і низька заробітна плата - все це породжувало невдоволення робітників існуючими порядками. Політичну роботу серед них напередодні революції 1905-1907 рр. проводили робітники-революціонери М. Кушніров, О. Кузьменко та ін. У 1903 році в Алушті виникла соціал-демократична група, яка вела агітаційну роботу серед робітників навколишніх маєтків. У садибі Романівці було створено недільний гурток грамоти, де соціал-демократи вчили робітників читати, писати, рахувати, проводили політичні бесіди і читали їм нелегальну літературу. У робітника Т. Г. Багликова ховали революційну літературу (прокламації, листівки, брошури тощо), яку видавав Ялтинський комітет РСДРП, і соціал-демократи розповсюджували її серед мешканців Алушти. Коли почалася російсько-японська війна 1904-1905 рр., в місті з'явилися антивоєнні прокламації.

Звістка про «Криваву неділю» 1905 року в Петербурзі дійшла і до алуштинців. Місцева молодь зібрала 215 крб. для допомоги робітникам Путіловського заводу. Влітку того ж року антиурядові листівки і прокламації часто з'являлися на стінах судників, у поштових скриньках і навіть на столах поштово-телеграфної контори міста. В лютому 1906 року в Алушті організовано т. зв. робітничий клуб, який регулярно проводив сходки і мітинги робітників поміщицьких маєтків. Так, на сходці, яку було влаштовано за містом 16 квітня, робітники обговорювали питання про впровадження 8-годинного робочого дня. 27 квітня 1906 року, в день відкриття першої Державної думи, понад 300 трудящих міста взяли участь у похороні одного революціонера. Похорон цей перетворився на демонстрацію протесту проти свавілля властей. Над труною майорів червоний прапор з траурними стрічками, робітники й студенти співали пісню «Ви жертвою в бою нерівнім лягли», проголошували революційні промови, покладали вінки з написами: «Від робітників - борцеві за волю». «Від студентів - жертві свавілля».

У травневі дні 1906 року понад 100 алуштинців зібралися в кладовищенському гаю. З розгорнутим червоним прапором вони рушили до північно-західної околиці міста - Сирту, тут до них приєдналися нові групи робітників. Про цю маївку в повідомленні про святкування 1 Травня в Криму згадувала щоденна легальна більшовицька газета «Светоч» (№ 5, 17 травня 1906 р.), що виходила в Москві.

26 жовтня того року спеціальним указом сенату в Ялтинському повіті оголошено стан надзвичайної охорони. Соціал-демократичну групу було розгромлено. Заарештовані тоді В. Кушніров і О. Кузьменко загинули у в'язниці. Т. Г. Багликова та багатьох інших поліція вислала за межі повіту.

Після поразки революції 1905-1907 рр. становище робітників Алушти погіршилося. В 1915 році у користуванні 363 селянських господарств та поселян було 309 десятин придатної і 2095 десятин непридатної землі. Близько 570 десятин (тобто понад 60 проц.) родючої землі належало 93 поміщикам. Цю землю обробляли наймити-поселяни, дрібні орендарі та сотні батраків, що приїздили сюди на заробітки з України й півдня Росії.

На початку 1914 року населення Алушти становило 5,8 тис. чоловік. Лише 127 мешканців брали участь у виборах до міського громадського управління, яке почало функціонувати з 1903 року. В місті налічувалося 532 кам'яні будинки, в т. ч. 378 житлових. Працювали телефонна станція, 2 великі й 50 дрібних готелів, нічліжний будинок на 200 місць, 32 трактири. Загальна довжина вулиць і провулків міста у 1910 році дорівнювала 7,5 км, забрукованих - 0,5 км. Освітлювалися вулиці гасовими ліхтарями. Мешканці Алушти брали воду з колодязів або з річок, а частіше у водовозів, які розвозили її в бочках по місту. До Сімферополя чи до Ялти добиралися на диліжансах, критих брезентом повозках. Улітку між південнобережними населеними пунктами курсували тихохідні пароплави «Гурзуф» і «Алушта». У 1913 році в місті відпочивало 10 тис. дачників. Хворі бідняки, не маючи коштів, селилися в брудних халупах місцевих злидарів.

Відсутність водопроводу і каналізації, загальний антисанітарний стан міста спричинювали часті спалахи інфекційних хвороб. Земська лікарня на 18 ліжок, де працювали лікар, фельдшер і акушерка, не могла обслужити все населення. Правда в місті були ще 8 приватних лікарів, 3 фельдшери, акушерка і 3 зубні лікарі, але їх послугами користувалися тільки заможні. У 1913 році на охорону здоров'я в Алушті асигновано 2400 крб., на народну освіту - 900 крб., або 2,4 відсотка міського бюджету. У 1887 році письменних алуштинців було всього 194 чоловіка. Школу, відкриту 1861 року, відвідувало 112 дітей. На початку XX ст. працювало 2 початкові школи (земська і церковнопарафіяльна), де навчалося 145 учнів, у 1914 році - 4 початкові школи (в них 397 учнів і 11 вчителів). У 1910 році в Алушті діяли 2 бібліотеки і 5 читалень.

В кінці XIX - на початку XX ст. Алушту відвідало багато відомих російських та українських письменників, громадських діячів. Тут побували В. Г. Короленко і О. М. Горький. У 1896 році в місті і в сусідніх селах чотири з половиною місяці працював у комісії по боротьбі з філоксерою український письменник М. М. Коцюбинський, він був тоді під таємним наглядом поліції «як політично неблагонадійний». Записи, зроблені письменником про звичаї і побут місцевого населення, про алуштинський пейзаж знайшли своє відображення в його кримських новелах. Влітку 1906 року кілька місяців в Алушті жив молодий К. Г. Паустовський, який відтворив яскраві картини місцевого життя в оповіданні «Пропасниця». У вересні - жовтні того ж року письменник О. І. Купрін написав тут оповідання «На глухарів». З Алуштою пов'язана творча діяльність російського радянського письменника С. М. Сергєєва-Ценського. У 1886 році в Професорський куточок прибув російський вчений М. О. Головкінський, залишивши в зв'язку із запровадженням нового реакційного університетського статуту посаду ректора Новоросійського (Одеського) університету. Працюючи в Криму головним гідрологом, він вивчав водний режим півострова, цікавився історією Криму, розвитком виноградарства і виноробства, у 1894 року видав

один з перших путівників по Криму. У селищі Лазурному понад 25 років проживала перша в Росії жінка-лікар Н. П. Суслова-Голубєва (1843-1918 по.). Разом зі своїм чоловіком професором-мікробіологом О. Ю. Голубєвим вона багато зробила для поліпшення медичного і санітарного обслуговування населення.

Коли стало відомо про повалення царизму в лютому 1917 року, поміщики і власники дач міста відразу створили тимчасовий комітет громадської безпеки. Тоді ж виник місцевий комітет Тимчасового мусульманського виконавчого комітету Криму, який організувала  татарська  інтелігенція. Відбулися вибори до Ради робітничих і Ради солдатських депутатів, які у другій половині квітня об'єдналися в Раду робітничих і солдатських депутатів. Відсутність промислового пролетаріату позначилася на складі Ради - вона була есерівсько-меншовицькою. Тільки троє депутатів з 11 були представниками від робітників. Есерівсько-меншовицьке керівництво добровільно передало владу органам Тимчасового уряду.

Завдяки широкій роз'яснювальній роботі, яку провадили серед робітників і селян більшовики, що повернулися з в'язниць і заслання, посилювався їх вплив на робітничі маси. Весною 1917 року в Алушті виникли профспілки сільськогосподарських робітників, землекопів, робітників-будівельників та ін. У квітні професійні спілки, що налічували вже 800 чоловік, об'єдналися в «Спілку трудящих Алушти і іі околиць». Очолив спілку більшовик Т. Г. Багликов, який повернувся з фронту.

В червні 8 представників «Спілки трудящих» увійшли до складу Алуштинської Ради робітничих і солдатських депутатів. Було створено споживчий робітничий кооператив. Виконавчий комітет «Спілки трудящих» відкрив для робітників чайну, їдальню, а також нічліжний будинок для приїжджих, подавав матеріальну допомогу членам профспілки. До продовольчого комітету при міській управі виконком спілки направив для контролю представників від робітників. Для робітників навколишніх маєтків запроваджено 8-годинний робочий день.

 18 січня 1918 року в місті було встановлено Радянську владу. Представник від Алуштинської Ради робітничих і солдатських депутатів увійшов до складу обласного військово-революційного комітету в Севастополі.

На початку березня відбулися вибори Алуштинської Ради робітничих, солдатських і поселянських депутатів (голова М. Ф. Гриль). До її складу ввійшли представники від більшовиків - Т. Г. Багликов, А. А. Фролов, Г. М. Конторович, М. Плахотін та ін. При виконкомі Ради було створено 13 комісаріатів. Комісаріат праці, спираючись на профспілки, займався трудовлаштуванням населення, контролював роботу майстерень і підприємств; продовольчий - розподіляв між трудящими продукти, одяг, взуття, гас та інші товари першої потреби; військовий комісаріат формував червоногвардійські загони.

В квітні 1918 року обрано повітову Раду селянських і поселянських депутатів, яка конфіскувала великі поміщицькі володіння. Колишні наймити і малоземельні селяни одержали земельні наділи, а мешканці міста - ділянки під городи.   На початку квітня Раднарком Республіки Тавріди асигнував для Алушти 22 тис. крб. на народну освіту. В місті і навколишніх селах відкрилося 6 початкових шкіл. З кінця березня почав працювати народний університет, який організовував для населення лекції, проводив бесіди на різні теми. Друкарня «Труд» друкувала «Бюлетені», що їх видавав університет. Наприкінці того ж місяця проведено передплату серед населення повіту газет «Таврические Советские известия» і «Ялтинская коммуна».

Проти заходів Радянської влади виступили меншовики та есери, які розповсюджували антирадянські листівки. Виконком Ради конфіскував листівки і заарештував контрреволюціонерів. У березні в зв'язку з загрозою вторгнення німецьких окупантів створено і направлено в Сімферополь, де формувалися частини Червоної Армії, 3 загони. В місті, крім охоронного, залишилося 2 червоногвардійські загони.

У другій половині квітня в сусідніх з Алуштою поселеннях  білогвардійці вчинили заколот. У ніч на 20 квітня вони роззброїли командирів червоногвардійських загонів С. Жилінського й І. Кулешова, заарештували комісара праці Алуштинської Ради Т. Г. Багликова і захопили владу в місті. Довідавшись про те, що члени уряду Республіки Тавріди виїхали з Ялти, заколотники 21 квітня влаштували біля села Біюк-Ламбат (Малий Маяк) засаду, схопили членів уряду і привезли в Алушту. Проти контрреволюціонерів було вислано із Севастополя міноносець з загоном революційних моряків, а з Ялти червоногвардійський загін. Опівдні 24 квітня загін революційних моряків вступив в Алушту. Проте врятувати заарештованих не вдалося, вранці їх розстріляли в балці під горою Демерджі. Наступного дня у братській могилі біля моря були поховані голова Ради Народних Комісарів Республіки Тавріди Н. Г. Слуцький (Антон), член ЦВК Республіки Тавріди, голова губернського комітету РСДРП(б) Я. Ю. Тарвацький, народні комісари С. П. Новосельський, О. Коляденко, члени Севастопольської Ради Баранов і А. А. Бейм, комісар Алуштинської Ради Т. Г. Багликов, командири червоногвардійських загонів І. Кулешов і С. Жилінський. Тяжкопоранений народний комісар землеробства С. С. Акимочкін помер від ран через чотири з половиною місяці. У 1940 році на братській могилі загиблих встановлено 12-метровий обеліск, увінчаний червоною зіркою.

26 квітня 1918 року Алушту окупували німецькі війська. Загарбники відновили владу поміщиків і великих землевласників. Німецькі окупанти відбирали у селян хліб, худобу, продовольство, реманент. Жителів, які чинили опір, розстрілювали. Міська управа вирішила зібрати з населення податки, починаючи з 1917 року, і внести їх до міської каси. В листопаді 1918 року на зміну німецьким загарбникам прийшли англо-французькі інтервенти і білогвардійці.

10 квітня 1919 року в Алушті було відновлено Радянську владу. 23 квітня створено Алуштинський волосний ревком і при ньому відділи - міського господарства, управління, господарсько-економічний, житловий та ін. Повітовий комітет партії очолила активна учасниця партизанського руху і партійного підпілля на Україні Р. Г. Чернова. Наприкінці травня партійна організація налічувала у своєму складі 5 комуністів і 31 співчуваючого.

Волосний ревком разом з Радою сільських і поселянських депутатів, яку було обрано в першій половині травня 1919 року запровадили одноразову речову повинність на торговців, заводчиків, фабрикантів, власників майстерень і великого нерухомого майна. В великих приватних господар­ствах реквізували коней, вози, збрую. В передмісті Алушти Попівці органі­зовано комітет бідноти з трьох чоловік; 4 комбіди і 6 кооперативів утворилися в Алуштинській волості. Охорону громадського порядку було покладено на робітничо-селянську міліцію, створену в квітні. Комендантом міста і начальником 1-го району берегової оборони призначили Б. А. Лавреньова, згодом відомого радянського письменника. 25 травня 1919 року за рішенням зборів Алуштинської партійної організації (в червні в ній налічувалося 10 комуністів і 18 співчуваючих) члени її стали вивчати військову справу. На початку червня загін добровольців вирушив на боротьбу з денікінцями.

Після загарбання Алушти в червні 1919 року білогвардійцями колишнім власникам повернули маєтки і землю. Населення міста зазнавало грабежів і насильств. Улітку 1920 року в Алушті діяла підпільна група комуністів на чолі з С. М. Сєровою (Славою), яка підтримувала зв'язок з Кримським обкомом партії. Працювало бюро формування партизанських загонів, очолюване А. М. Бродським. Червоні партизани раптовими наскоками наводили жах на білогвардійців, контролювали шосейні дороги. 14 листопада 1920 року частини 52-ї стрілецької дивізії Червоної Армії, яким допомагали партизани, визволили Алушту від білогвардійців. Перед їх приходом група комуністів на чолі з П. М. Ословським (Антоном) і (С. М. Сєровою, вийшовши з підпілля, захопила вузол зв'язку і підтримувала порядок у місті.

16 листопада відбулося перше засідання новоствореного Алуштинського ревкому, який очолив член партії з 1902 року професіональний революціонер І. Ф. Федосєєв. Революційний комітет ухвалив запровадити контроль за роботою винокурного заводу. 17 листопада організовано раднаргосп з відділами: продовольчим, земельним, комунального господарства, соціального забезпечення, охорони здоров'я, наросвіти підвідділом народного зв'язку. Тоді ж у листопаді продовольчий відділ Алуштинського ревкому налагодив випікання хліба для населення міста і роботу їдальні для червоноармійців. 28 листопада було створено Алуштинське організаційне бюро РКП(6), у першій половині грудня  було створено райком РКП(б), першим секретарем якого став М. І. Мойсеев. У січні 1921 року від­булася перша алуштинська партійна конференція. Її 12 делегатів представляли партійну організацію, що налічувала 33 комуністів. На конференції було обрано міський комітет партії.

2 грудня 1920 року було затверджено склад Алуштинського районного ревкому (голова І. Ф. Федосєєв), який підпорядковувався Ялтинському повітовому ревкомові. Чудові парки і будинки в маєтках мільйонерів Стахеєва (тепер Палац піонерів) і Ліплена було взято під охорону. Спеціальна комісія облікувала майно 45 алуштинських дач і готелів.  Реквізовувалося та конфісковувалося також майно сімей білогвардійців, здійсню­валася націоналізація міських пекарень. В місті відкрилося кілька профспілкових робітничих їдалень і безплатних пунктів харчування для голодуючого населення. Після запровадження карткової системи посилилася боротьба зі спекуляцією. На одній із дач було влаштовано притулок для старих і непрацездатних, а також тимча­сове житло для тих, хто його потребував. У грудні 1920 року відкрилися дитячий садок, «будинок майбутніх громадян» (дитячі ясла), два дитячі будинки.

Під керівництвом партійних і радянських органів у всьому повіті було націона­лізовано землі і маєтки великих поміщиків. Частину землі передано селянам. На­прикінці 1920 - на початку 1921 рр. в Алушті організовано філіал «Південрадгоспу», до якого ввійшло 15 культурних садиб. Земвідділ ревкому створив близько 20 дріб­них сільськогосподарських артілей.

 З кінця 1920 по 1922 рік включно на Алушту нападали озброєні загони, які складалися з білогвардійців. Боротьбу проти них очолив Алуштинський районний комітет РКП(б). Захищати місто доводилося силами невеликого червоноармійського загону (приблизно півсотні багнетів), міліції і частини особливого призначення (ЧОПу). Кожного вечора після роботи всі комуністи й комсомольці збиралися в штабі ЧОПу і потім розходилися в нічні застави і патрулі.

 Весною 1926 року в Алушті вже діяли агрономічний, прокатний і ветеринарний пункти, кредитне сільськогосподарське товариство, 14 дрібних колгоспів, 2 радгоспи - «Алушта» і «Червоний рай». Більшість селян ще залишалася одноосібниками. В місті налічувалося 440 селянських господарств.  Крім того, багатії орендували у селянської бідноти землю, якою наділила їх Радянська влада, бо частина бідняків не мала  інвентаря для її обробітку.

Одразу ж після визволення міста від врангелівців на основі ленінського декрету РНК РРФСР «Про використання Криму для лікування трудящих» почалася органі­зація Алуштинського курорту. Наказом Кримревкому 25 грудня 1920 року Алушту в складі Ялтинського району оголошено курортною місцевістю загальнодержавного значення. Ще 22 листопада затверджено список десяти дач, призначених під санаторії для трудящих. Крім міського будинку «Відпочинок», наприкінці листопада відкрилося 2 санаторії на 20 і 25 місць. Дача, що колись належала царському гене­ралові Ліндену, стала першим за Радянської влади санаторієм для поранених учасників штурму Перекопа. Господарями палацу колишнього мільйонера Стахєєва були робітники - металісти. У 1923 році на базі 14 націоналізованих дач почала пра­цювати профспілкова здравниця - Будинок відпочинку Кримської ради профспілок на 800 місць. Відтоді курортне передмістя Алушти стали називати Робітничим ку­точком. Поступово місто впорядковувалося: на вулицях було встановлено електричні ліхтарі, ремонтувалися будинки й дороги, прокладено бульвар. У 1925 році стала до ладу відбудована міська електростанція. Ще наприкінці 1920 року Алуштинський ревком взяв під свою опіку терапевтичну й інфекційну лікарні, санітарну станцію і бактеріологічний кабінет. Поліпшилася медична допомога населенню. У 1925 році в міській лікарні на 40 ліжок працювали 2 лікарі і 6 медсестер. Діяли амбулаторія й аптека. Відділ народної освіти ревкому створював мережу нових закладів народ­ної освіти і культури. В 1924 році в місті працювали три школи першого ступеня, дитячий будинок, клуб юних піонерів, міська бібліотека, а на кінець 1925 року - п'ять шкіл, три школи першого ступеня і 2 - другого, в них навчалося 692 дітей.

У липні 1923 року дві партійні організації міста об'єднували 27 членів і 7 кан­дидатів у члени РКП(б). Чотири комсомольські осередки налічували 46 членів РКСМ. З ініціативи райкому партії було створено єдиний партійний і міжспілковий клуб для роботи з комуністами і членами профспілки. Тут працювали гуртки - робкорівський, бібліотечний, драматичний, спортивний, крою та шиття; діяли бібліотека, читальня, ленінський куток. Партійний і комсомольський осередки випускали щотижневу загальноміську стінну газету «Червоний маяк».

Протягом вересня - жовтня 1924 року, в зв'язку з ліквідацією Алуштинського району, створено містечкову Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, підпорядковану Ялтинському райвиконкому. Наприкінці грудня 1925 року обрано першу Алуштинську міськраду. Населення міста того року становило 4541 чоловік.

З 1925 року в Алушті запроваджувалася в життя постанова Кримського ЦВК про норми землекористування в спецкультурних районах. За цією постановою, ті господарства, які до встановлення Радянської влади в Криму мали свої ділянки спеціальних культур, наділялися землею за підвищеною нормою - за т. зв. нормою залишення.

 На початок 1929 року в Алушті було три сільськогосподарські товариства: кредитне, тютюнове і плодоовочеве. В листопаді того ж року в передмісті Попівці, яке перейменували в село Іллічівку, виникла сільгоспартіль «Пам'ять Ілліча».

2 жовтня 1930 року Алушту і навколишні села виділено в національний (з переважною більшістю татарського населення) район, що об'єднував 10 сільрад (13 сіл) з населенням 20 тис. чоловік. У місті тоді проживало 4800 чоловік. Район було віднесено до числа сиецкультурних: під виноградники відведено 1300 га, під тютюн - 1 тис. га, під сади - 800 га землі. Тут було 2 комуни і 10 сільгоспартілей, що об'єднували 1600 господарств. Радгоспи «Алушта» і «Лаванда» (організований 1930 року) мали 1100 га землі. Держава допомагала новим колгоспам. На 1 квітня 1930 року в Алуштинському кущі працювало три трактори. У місті було створено перший рибальський радгосп «Шлях соціалізму», який мав три моторних баркаси (організатор і голова - В. І. Хромих). Діяло кредитне кустарно-промислове товариство. Незабаром ремісники міста об'єдналися в промислові артілі «Своя праця», «Лісова праця», «Джерело», візники і вантажники - в артіль «Гужтранспорт».

В організаційно-господарському зміцненні колективних господарств багато допомогла Алуштинська МТС, утворена 1933 року. На 1 липня 1939 року в її парку налічувалося 15 тракторів і 4 автомашини. 11 колгоспів району об'єднували 2998 господарств. У місті були розташовані центральні контори виноградарсько-виноробного радгоспу «Алушта», який мав 175 га виноградників, близько 50 га садів, і ефіроолійного радгоспу-заводу «Лаванда». У радгоспі «Алушта» працювало 486 робітники; було 6 тракторів і 9 автомашин, електростанція, що обслуговувала і частину будни­ків міста. В радгоспі-заводі «Лаванда» трудилося 250 робітників і було 8 автомашин. 

У 1938 році в районі працювало 20 державних підприємств, більшість яких міс­тилася в Алушті: взуттєві і кравецькі майстерні, завод безалкогольних напоїв, хлі­бопекарня, ремонтна контора, металообробні майстерні, друкарня, електростанція, водонапірна станція тощо. На підприємствах міста трудилося 316 робітників. 308 чоловік було зайнято в 7 промислових артілях. Діяло 7 підприємств громадського харчування. У 1940 році було утворено промкомбінат.

Водночас багато робилося в справі дальшого розвитку і реконструкції

курортного господарства. За даними на 1 червня 1934 року в Алуштинському районі налі­чувалося 17 курортних закладів - санаторіїв, пансіонатів і будинків відпочинку, з загальною кількістю 4518 ліжок, у т. ч. 1150 ліжок у загальнопрофілактичних санаторіях, 850 - у туберкульозних, 1065 - у пансіонатах, 1453 - у будинках відпочинку.

В наступні роки було побудовано нові здравниці: санаторії «Комуніст» (працівників преси України), «Червоне Криворіжжя», ім. М. Горького, санаторій мятері й дитини «Медсантруд», будинки відпочинку «Метро», вчителів України, командного складу Харківського військового округу, Народного комісаріату харчової промисловості РРФСР. У 1938 році в усіх двадцяти здравницях Алуштинського району відпочивало й лікувалося понад 38 тис. трудящих і їх дітей (1913 року в Алушту при­їздило на відпочинок близько 3500 чоловік). У здравницях, розташованих у місті, працювало 26 лікарів.

Щорічно Алушту відвідувало понад 5 тис. туристів. Тут схрещувалися майже всі кримські маршрути. У 1934 році відкрито одну з найбільших у Криму туристських баз товариства пролетарського туризму й екскурсій, перетворену згодом на Будинок туриста ВЦРПС. Улюбленим місцем походів і захоплюючих екскурсій став заснований 30 липня 1923 року Кримський державний заповідник ім. В. В. Куйбишева (тепер заповідно-мисливське господарство). Директором його працював О. В. Мокроусов, уславлений герой громадянської війни, колишній командир кримських партизанів 1920 року.

Рік у рік впорядковувалося місто. Якщо у 1926 році лише набережна Алушти освітлювалася електрикою, то 1928-1932 рр. електроенергію одержали санаторії і будинки відпочинку, підприємства місцевої промисловості, житлові будинки. Було заасфальтовано дорогу в Робітничий куточок, набережну, забруковано деякі вулиці. Успішно розв'язувалася проблема водопостачання міста - 1928 року закінчено будівництво першої черги водопроводу. В другій п'ятирічці поліпшено і гудроновано шосе Алушта-Сімферополь, заасфальтовано вулицю Леніна, на набережній споруджено автобусну станцію. Влітку між Алуштою і Ялтою курсували невеликі паса­жирські пароплави.

У 1939 році населення Алушти становило вже 9817 чоловік. У роздрібній торговельній мережі налічувалося 50 крамниць, ларків і кіосків, упорядковано ринок. У місті діяла контора зв'язку, телефонна станція, радіотрансляційний вузол на 77 точок. У 1940 році було 2 лікарні, тубдиспансер на 118 ліжок, поліклініка, 2 амбулаторії, жіноча й дитяча консультації, санітарно-бактеріологічна лабораторія, аптека. В цих закладах трудилося 22 лікарі, 12 фельдшерів та акушерок. 8 дошкільних закладів охоплювали 240 дітей. Діяли 2 загальноміські фізкультурні майданчики, 21 майданчик у будинках відпочинку і санаторіях, 5 шкільних та ін. В Алушті жив і працював доктор медичних наук М. М. Конопльов, який багато зробив для розвитку охорони здоров'я жителів міста.

У вересні 1939 року в місті було 2 середні й одна початкова школи, в 1940 році відкрилася ще й семирічна. У всіх навчальних закладах 67 учителів навчали 1676 дітей. На медичному робітфаці 1933 року навчалося 273 чоловіка.

Культурно-освітню роботу серед населення провадили міський Будинок культури ім. Чкалова, 3 профспілкові клуби, краєзнавчий музей, будинок піонерів. У місті діяли 2 кінотеатри, а в санаторіях, будинках відпочинку і при клубах - 13 звукових кіноустановок. У міській, дитячій і 17 бібліотеках здравниць налічу­валося 40.3 тис. книг і журналів. З 1931 року видавалася районна і міська газета «Ленін єли» («Ленінський шлях»).

8 серпня 1927 року Алушту відвідав В. В. Маяковський. Влітку наступного року Маяковський знову прибув до міста. У середині липня 1928 року тут побував О. М. Горький. На пам'ять про перебування Горького в Алушті мешканці міста назвали його іменем одну з здравниць та вулицю. У 1937 році до 100-річчя від дня смерті О. С. Пушкіна поблизу причалу по вулиці Леніна було встановлено пам'ят­ник поету.

 Алуштинська районна партійна більшовицька організація швидко зростала: якщо в січні 1938 року в ній налічувалося 198 членів і 95 кандидатів у члени ВКП(б), то на 1 лютого 1940 року - вже 345 членів і 268 кан­дидатів, об'єднаних у 50 первинних організаціях, трьох кандидатських групах та одній на партійно-комсомольській групі. В місті було 32 первинні партійні організації і 3 кандидатські групи, в які входило 214 членів і 138 кандидатів у члени партії. Велику допомогу комуністам подавали 48 комсомольських організацій. У їх складі було 1265 членів ВЛКСМ (1939 рік). На кінець 1940 року в Алуштинському районі налічувалося близько 5 тис. членів профспілок.

Після  нападу Гітлерівської Німеччини на Радянський Союз партійні, радянські та господарські організації Алушти всю свою діяльність підпорядку­вали інтересам фронту. Підприємства налагодили випуск продукції для потреб армії. У зв'язку з тим, що на фронт пішло понад 2 тис. мешканців, переважно чоловіків, на підприємства прийшло працювати багато жінок. Наприкінці липня 1941 року сформовано перший батальйон 37-ї бригади народного ополчення, яким командував кому­ніст В. О. Бородавкін. На початку вересня приступила до роботи районна комісія збирання теплого одягу для бійців Червоної Армії. Директор заповідника О. В. Мокроусов очолив народне ополчення, в жовтні 1941 року його було затверджено командуючим партизанським рухом Криму. В тривожні дні жовтня, коли точилися жорстокі бої з фашистськими військами в районі Перекопського перешийка і під Ішунню, з Алушти під керівництвом райкому партії, міськради і райвиконкому евакуювали поранених, жінок, дітей, а також майно санаторіїв.

4 листопада 1941 року частина 15-го винищувального батальйону під команду­ванням прикордонника лейтенанта Дудкіна прийняла бій на підступах до Ангарського перевалу. Батальйон змушений був відступити до урочища Узень-Баш, де зосереджувався Алуштинський партизанський загін (командир директор винорадгоспу «Алушта», член партії з 1917 року С. Ю. Іванов, комісар - секретар райкому паріії В. Г. Єременко, начальник штабу - учитель середньої школи комуніст К. А. Лусков). Велику роль у зміцненні боєздатності загону відіграли воїни Червоної Армії, моряки флоту, які не встигли під час відступу пробитися до Севастополя (100 чоло­вік). Із 160 партизанів було сформовано шість бойових груп. Секретарем парторганізації загону обрали М. Я. Лупіна, заступника голови Алуштинського райвикон­кому, уродженця Севастополя.

В той же день, 4 листопада до Алушти вдерлися Гітлерівські війська. Майже кожного ранку в парку санаторію «Металіст» фашисти вбивали  людей. Окупанти розстріляли тут понад 150 чоловік.  Всіх городян від 14 до 65 років примушували працювати, особливо на земляних роботах. Населення міста голодувало.

З перших днів фашистської окупації партизани розгорнули активну боротьбу проти ворога. Вони несподівано нападали на дороги, знищуючи ворожі машини з боєприпасами, пальним і продовольством.

За дев'ять місяців Алуштинський загін брав участь у 9 боях, 48 бойових опера­ціях. Народні месники знищили 45 автомашин, висадили в повітря 11 мостів, елек­тростанцію, зруйнували дорогу й водопровід, знищили 269 солдатів і офіцерів воро­га. На початку липня 1942 року до Алуштинського партизанського загону влилася частина партизанів із Сімферопольського партизанського загону. Командиром об'єднаного загону став старший політрук, комуніст О. Д. Махнєв, начальником штабу - П. В. Макаров. У той час в Алушті виникла підпільна патріотична група, до якої входили комуністи З. Ф. Івочкіна та І. В'ялова, безпартійні М. Томілін, М. Павлюченко, П. Я. Ярморченко та інші. Патріоти розповсюджували серед населення листівки. М. Павлюченко змонтував радіоприймач і підпільники протягом кількох місяців слухали звернення Радіпформбюро. Для зв'язку партизанського загону з підпіллям в Алушту відрядили С. А. Гончаренко, колишню медсестру 15-го винищувального батальону. Наприкінці січня 1943 року кілька зведень Радіпформбюро потрапило до рук провокаторів. Увечері 27 січня вороги схопили членів підпільної патріо­тичної групи. 18 днів знущалися над ними кати з гестапо. 13 лютого І. В'ялову, З. Івочкіну і М. Павлюченка Гітлерівці розстріляли під горою Кастель. Напередодні визволення міста, 10 квітня 1944 року фашисти вчинили новий злочин: за читання газети «Красный Крым» вони в Нікітському ботанічному саду стратили 48 жителів Алушти, а трупи їх кинули в колодязь.

15 квітня 1944 року частини Червоної Армії з участю 4-ї бригади партизанів під командуванням X. К. Чуссі визволили Алушту. Вийшовши з лісу, партизани блокували південнопобережне шосе і брали участь у розгромі ворожого угруповання на схід від міста. Водночас з наступаючим зі сходу вздовж узбережжя Таганрозьким полком 339-і Ростовської Таманської стрілецької дивізії Окремої Приморської армії (командир дивізії – полковник

Г. Т. Василенко, згодом генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу), в Алушту вступили мобільний загін 2-ї гвардійської стрілець­кої дивізії (командир дивізії - полковник Н. С. Самохвалов) тієї ж армії і 20-

мотострілецька бригада 19-го танкового корпусу зі складу військ 4-го Українського фронту, які завдали удару фашистам з півночі через Ангарський перевал. У бою за Алушту відзначився також 15-й гвардійський стрілецьким полк Таманської дивізії (командир Г. С. Кравцов). Артилеристи Таганрозького полку потопили дві баржі, що вивозили ворожі війська. Полк румунів здався в полон.

Велику роботу щодо відбудови Алушти розгорнули міська Рада, райком партії і райком комсомолу, які відновили свою діяльність у перші ж дні після її визволення. Фашистські загарбники завдали величезних збитків місту. Вони спалили і зруй­нували 18 здравниць. Із 168 будинків курортного фонду Алуштинського району в руїнах лежали 134. Гітлерівці зруйнували також будинки райкому партії, райви­конкому, міськради, Держбанку, кінотеатру, Будинок культури ім. Чкалова, серед­ню школу, міську водолікарню, будинок зв'язку, музей заповідника, краєзнавчий музей з усіма експонатами. Вони пограбували бібліотеки письменника С. М. Сергєєва-Ценського і будинків відпочинку, обладнання клубів, кінотеатрів і культурно-освітніх закладів усіх здравниць курорту. Фашисти розстріляли і закатували понад 500 алуштинців, 231 жителя вивезли до Німеччини.

В першій половині липня 1944 року в Алушту і район прибуло 50 комуністів. У місті було створено 5 первинних парторганізацій, під керівництвом яких алуштинці дружно взялися за відбудову зруйнованого ворогом господарства. Влітку стали до ладу електростанція, телефонна станція, почав діяти радіовузол. У жовтні дали першу продукцію промкомбінат, швейна артіль ім. ІХ з'їзду ВЛКСМ. 38 бригад відбудовували підприємства, школи, лікувальні заклади тощо. В 1944/1945 навчаль­ному році вже працювали неповна середня, початкова школи, відкрито дитячий будинок.

За роки четвертої п'ятирічки відбудовано промкомбінат, хлібокомбінат, контору зв'язку, друкарню, чотири промартілі. Відновили свою роботу Алуштинська МТС, колгосп «Пам'ять Ілліча» (з 1957 року приєднаний до винорадгоспу «Алушта»), Алуштинський винорадгосп, радгосп «Лаванда», який згодом перетворено на ефірноолійний радгосп-завод, риболовецький колгосп. Директором радгоспу «Алушта» тривалий час працював колишній командир Алуштинського партизанського загону С. Ю. Іванов, нагороджений орденом Червоного Прапора і двома орденами Трудового Червоного Прапора.

Влітку 1946 року курортний сезон розпочали 7 санаторіїв і будинків відпочинку. З 1946 по 1950 рік стали до ладу великі санаторії «Червоне Криворіжжя», «Метро», ім. 9-го Травня, «Лісу і сплаву», «Кучук-Ламбат», два нові корпуси санаторію «Ро­бітничий куточок», будинки відпочинку «Харчопром» і Московської академії протитанкових військ. Якщо 1946 року в здравницях налічувалося 978 ліжок, то 1947 року кількість їх зросла до 1263.  У 1949 році в алуштинських санаторіях і будинках відпо­чинку лікувалося й відпочивало близько 15 тис. робітників, службовців, учених, воїнів Радянської Армії.

На 1950 рік лікувальну і профілактичну роботу в Алушті проводили полікліні­ка, міська й інфекційна лікарні, протитуберкульозний диспансер. Діяли середня і неповна середня школи, будинок культури, зимовий і літній кінотеатри. Почали працювати Кримський державний заповідник, метеорологічна станція. У відбудові зруйнованого війною народного господарства міста брали участь робітники всієї країни. Тут, разом з росіянами та українцями, трудилися білоруси, молдавани, грузини, вірмени та ін. На кінець п'ятирічки відбудову міста-курорту було ус­пішно завершено.

Після включення Криму до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки ЦК Комуністичної партії України і Рада Міністрів республіки вжили конкретних заходів щодо дальшого розвитку сільського господарства, міст і ку­рортів Кримської області. На кінець 1955 року на Алуштинському курорті працю­вало 8 загальнотерапевтичних санаторіїв і 4 будинки відпочинку. Було закінчено бу­дівництво корпусу на 120 місць у пансіонаті «Скеля» (з 1971 року - «Алушта» на 800 місць), 1959 року почали працювати будинок відпочинку «Укоопспілки» на 150 чоловік і новий корпус у санаторії «Робітничий куточок», у роки семирічки - будинок відпочинку «Колгоспник» - перша в Криму велика здравниця, збудована за рахунок кооперування коштів колгоспів Кримської і Запорізької областей. Сана­торій «Червоне Криворіжжя» ввійшов до складу курортної поліклініки. З 1959 по 1965 рік у місті було споруджено 76 об'єктів санаторно-курортного призначення й понад 21 тис. кв. метрів житлової площі. Капітальні вкладення в будівництво міських об'єктів становили 52 841 тис. крб., у т. ч. на санаторно-курортні - 17032 тис. карбованців.

Подальшого розвитку набувала місцева промисловість. У минулому невелика деревообробна артіль «Лісова праця» в 60-і роки перетворилася на меблеву фабрику. Міський комбінат побутового обслуговування, що об'єднав у свій час артілі «Схід» та ім. IX з'їзду ВЛКСМ, ще в 50-і роки став великим підприємством з добре устатко­ваними приймальними пунктами, численними філіалами, пунктами прокату. У 1969 ро­ці було механізовано хлібокомбінат, 

пральню, реконструйовано молокозавод і харчо­комбінат, збільшилася потужність ефіроолійного радгоспу-заводу. На околиці Алушти, в т. зв. Поповій балці, за межами курортної зони, з'явилася вулиця, забудована спорудами близько десяти підприємств і промислових баз.

В зв'язку з об'єднанням в грудні 1969 року радгоспу «Алушта» з рад­госпом «Лучисте» площа виноградників тут зросла до 790 га. В машинному парку налічувалося понад 60 тракторів і 36 автомобілів. Середньорічна врожайність винограду збільшилася до 56,9 центнерів з одного га у 1966-1970 рр.; середньорічна врожайність фруктів (кісточкових) становила 54,2 центнерів. Прибуток господарства за цей час зріс з 525 тис. до 1,5 млн. крб.

Значно зросла оплата праці. Середньорічний заробіток робітника у 1970 році дорівнював 117 крб., виноградаря - 154, тракториста - 161, робітника винозаводу - 118 карбованців.

 Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 червня 1964 року Алушту віднесено до категорії міст обласного підпорядкування. Цим же указом Алуштинський район було ліквідовано. Утвори­лася т. зв. Велика Алушта, до складу якої ввійшли місто Алушта, селище міського типу, 5 сільських Рад з 34 населеними пунктами. Число місць у здравницях міста в період з 1966 по 1970 рік збільшилося на 9607 ліжок. Було споруджено 2 будинки відпочинку, 6 пансіонатів, турбазу, 7 піонерських таборів, 6 тимчасових баз відпочинку. В місті з'явилися такі великі здравниці, як будинки відпочинку «Північна Двіна», «Дубна», профілакторій «Політ», пансіонати «Дніпро», «Москва», «Обрій», «Нева», «Кристал», «Казка», турбаза «Схід», лікувальний корпус в Алуштинському санаторії Міністер­ства оборони СРСР на тисячу відвідувань на день та інші. З 1 жовтня 1971 року було ство­рено Алуштинську територіальну Раду для управління курортами профспілок. Їй були підпорядковані здравниці Алушти і Феодосії.

У 1971 році на території Великої Алушти  діяли 82 курортні заклади - санаторії, пансіонати, будинки відпочинку, студентські та піонерські табори. 

 У 1971 році було здано в експлуатацію фабрику іграшок і сувенирів. 1972 року вона ввійшла у виробниче об'єднання «Таврія», яке охоплювало чотири підприємства трьох міст - Ялти, Алушти і Севастополя.

 Об'їзна дорога, проведена в 1961 році, вивільнила Алушту від численного потоку машин. На березі моря  було впорядковано лікувальні пляжі. У 1957 році було розширено Приморський парк у місці, де встановлено пам'ятник комісарам Республіки Тавріди. Розплановані тераси, споруджені фонтани.

 На вулиці Леніна 9 травня 1968 року було відкрито монументальний пам'ятник борцям за Радянську владу, що загинули в роки громадян­ської і Великої Вітчизняної воєн. Образи героїв відтворені в кольорових мозаїчних панно. На пам'ятнику напис: «Мужності борців, що полягли в боротьбі за Радянську владу». На пам'ять про уродженця Алушти льотчика М. Г. Саранчева, якому в 1940 році за героїзм, виявлений у боротьбі з білофіннами, присвоєно звання Героя Радянського Союзу, на вулиці, названій ім'ям героя, зведено стелу з діабазу.

У зв'язку з 30-річчям з дня смерті О. М. Горького  письменнику в Приморському парку було вста­новлено пам'ятник. У 1962 році в будинку С. М. Сергєєва-Ценського було  створено літе­ратурно-меморіальний музей.

У 1984 році колективом будівельно-монтажного управління-630 тресту «Укргідроспецбуд» було завершено спорудження Ізобільненського водосховища, що дало можливість Алушті отримувати щодоби по З0 тис. куб. літрів води. 

У 1980-ті роки активно розвивалися підприємства будівельної галузі. Було збудовано завод залізобетонних конструкцій, Шархінський дробильно-сортувальний завод, а на базі будівельних організацій та ЗЖБК було створено об'єднання «Алуштабуд». Абсолютна більшість об'єктів у Криму у період з 1985 по 1990 роки будувалася за архітектурними проектами, розробленими фахівцями Алуштинського відділу «КримНДІПроект... Із набуттям незалежності України у 1991 році Алушта- місто  республіканського підпорядкування у складі автономної республіки Крим. Разом із великою територією південнобережжя, що розкинулася від гори Аю-Даг на південному заході до села Привітне на північному сході, утворює так звану Велику Алушту.

У 2013 році населення Алушти складало 28 418 жителів. Етнічний склад населення Алушти становить  84% росіяни та українці, а решта 16% кримські татари, вірмени, білоруси, греки, грузини, азербайджанці, узбеки, молдавани, поляки, євреї, німці, болгари та інші національності.

... Мальовничі краєвиди міста Алушти здавна приваблювали режисерів знімати тут кіно.

У місті та околицях Алушти знімалася низка відомих кінофільмів. Серед них радянські фільми: «Овід» у 1952 р., «Три плюс два» у 1963 році, «Кавказька бранка, або Нові пригоди Шурика» у 1965 році, «Поцілунок Чаніти» у 1972 році, «Спортлото-82» у 1982 році,  українські серіали «Тобі, справжньому» у 2004 році, "Янгол-охоронець" у 2007 році..."

- розповів туристам екскурсовод Олексій Семенович.  Це все цікаво перебив його художник Ігор Миколайович, а які пам'ятки архітектури передусім варто відвідати туристу в Алушті запитав він з цікавістю у екскурсовода Олексія Семеновича.  

По-перше я би рекомендував би вам відвідати славнозвісну фортецю Алустон на вул. 15 Квітня, 17-а (квартал між вулицею 15 Квітня, вулицею Енгельса та Верхньою вулицею). Вона побудована візантійцями у VI столітті для контролю за навколишніми околицями, була однією з найбільших фортець північного Причорномор'я того часу з висотою стін, що сягала 10 м, у VII столітті була ними залишена. У X столітті була збільшена у 2 рази під керуванням Хазарського каганату, проте згодом була зруйнована імовірно печенігами. У 1382 році відновлена генуезцями, а через сторіччя знову зруйнована, цього разу турками, після чого фортеця більше не відновлювалася (хоча наприкінці XIX століття робилися спроби її реставрації). На даний час збереглася лише невелика частина фортеці: Кругла (Генуєзька) вежа та Квадратна вежа. Частини оборонних стін використовують як основу сучасних будівель відповів екскурсовод Олексій Семенович Ігорю Миколайовичу.

По-друге дачу «Голубка» на  вул. Леніна, 20. Назва дачі походить від прізвища першого власника, генерала Голубова. Рік побудови – 1827 рік. Тут із різницею 60 років зупинялися Микола II і Йосиф Сталін, а 1918 року у підвалі утримувалися заарештовані (і згодом розстріляні) члени уряду Республіки Таврида. В даний час - міська бібліотека відповів екскурсовод Олексій Семенович Ігорю Миколайовичу. 

По-третє дачу Стахєєва по вул. Перекопська вул., 1 (поруч із диким пляжем). Пам'ятка архітектури кінця XIX ст. Побудована на алуштинській набережній архітектором Н. Красновим для купця Н.Д. Стахєєва. Микола Стахєєв - племінник художника Івана Шишкіна, мільйонер і меценат, який зробив для Алушти чимало; Серед іншого, на його гроші ремонтувалася фортеця Алустон і облаштовувалась церква Феодора Стратілата. В даний час у будівлі знаходиться Центр дитячої творчості. У парку при дачі росте величезний платан, який має власне ім'я «Пам'ять Алустона» відповів екскурсовод Олексій Семенович Ігорю Миколайовичу.

По-четверте Храм в ім'я всіх Кримських Святих та святого великомученика Феодора Стратилата  по вул. Володимира Кульгавих, 14. Побудований у 1842 році за вказівкою графа М. С. Воронцова за проектом архітектора Г. І. Торічеллі. Він є пам'яткою архітектури та історії, що належить Алуштинському благочинню Сімферопольської та Кримської єпархії Української православної церкви відповів екскурсовод Олексій Семенович Ігорю Миколайовичу.

По-п'яте мечеть Юкари-Джамі  по вул. Володимира Кульгавих, 9 (фактично на Верхній вулиці). Збудована у ХIХ ст. на території фортеці Алустон відповів екскурсовод Олексій Семенович Ігорю Миколайовичу.

По-шосте Космо-Даміанівський монастир  (20 км від Алушти по гірській трасі Алушта - Ялта). Знаходиться на території Кримського заповідника. Чоловічий монастир, заснований у 1857 році біля цілющого джерела Савлух-Су відповів екскурсовод Олексій Семенович Ігорю Миколайовичу.

В Алушті також знаходяться музеї які варто відвідати туристу це:

Алуштинський історико-краєзнавчий музей, філія Центрального музею Тавриди (колишнього Кримського краєзнавчого музею),

Музей природи Кримського державного заповідно-мисливського господарства,

Алуштинський літературно-меморіальний музей С. Н. Сергєєва-Ценського,

Літературний музей І. С. Джмелева,

Будинок-музей академіка архітектури А. М. Бекетова відповів екскурсовод Олексій Семенович Ігорю Миколайовичу.

Оце, дякую вам за допомогу зрадів художник Ігор Миколайович. Він розкрив свій путівник туриста і відмітив олівцем у ньому запропоновані екскурсоводом Олексієм Семеновичем пам'ятки архітектури, які  він хотів відвідати у першу чергу. А ви знаєте якусь стародавню кримськотатарську легенду про місто  Алушту спитав у екскурсовода Олексія Семеновича Ігор Миколайович. Звичайно знаю і можу вам її розповісти відповів йому екскурсовод Олексій Семенович.

Я розповім вам стародавню кримськотатарську "легенду про царицю Феодору" сказав екскурсовод Олексій Семенович Ігорю Миколайовичу. Цікаво буде послухати відповів йому художник Ігор Миколайович.

"Давно це було, багато століть минуло з того часу, а пам'ять народна передає з покоління в покоління переказ про славну і мужню красуню Феодору — царицю Сугдейську. Доброта, ясний розум і мудрість у державних справах здобули їй народну любов. Слава про красу Феодори суперничала зі славою про прекрасну країну на березі Чорного моря, якою вона керувала, і багате місто Сугдея, де вона жила у своєму палаці на схилі гори.

А краса Феодори могла зачарувати будь-кого. У неї були тонкі риси обличчя, смаглява шкіра, глибокі чорні очі та темне волосся. У рухах гнучкого тіла відчувалися спритність, сила та невтомність. Багато знатних вождів бажали назвати прекрасну діву своєю дружиною. Одні пропонували їй свої багатства, інші – славу, здобуту мечем у битвах, треті – молодість, красу, четверті – знатність роду. Всіх відкидала Феодора: вона дала обітницю безшлюбності, щоб все життя бути незалежною і всі свої сили спрямовувати на благо свого царства.

Улюбленим житлом цариці був її замок на вершині скелі. З орлиної висоти свого замку Феодора милувалась далекими горами, узбережжям моря, вздовж якого до самої Ведмідь-гори простягалися її володіння, квітучими долинами та містом, яке лежало біля підніжжя скелі. До міста вели численні дороги, широко розкинулася гавань із кораблями. Бачила Феодора, як поспішали в Сугдею каравани верблюдів, завантажених товарами, вітер доносив до неї брязкіт якірних ланцюгів і скрип корабельних снастей. У Сугдеї на величезному торжищі зустрічалися торгові люди з різних країн. Тут були і російські купці, що іменували Сугдею Сурожем і дорогоцінні хутра привозили з Русі: горностаєві, боброві. Венеціанці зі своїх галер вивантажували полотна, тонкі сукна, фрукти та оливкову олію. З південних степів, з берегів Волги до Сугдею йшли хліб, риба, ікра, шерсть. Китай, Туркестан, Аравія та Індія посилали прянощі, дорогоцінні камені, парчу та оксамит, шовку та індиго, опіум та пахощі, килими та зброю.

Але все частіше ставало суворим обличчя Феодори. Згущувалися хмари над багатою країною: на півночі до кордонів її підступали орди татар, а на сході в сусідньому місті Кафі влаштувалися хитрі та підступні генуезці. З Кафи генуезці готувалися завдати удару по благословенній Сугдеї. Хвилював царицю і розбрат, що проник у середовище її наближених, причиною якого була вона сама.

З дитячих років Феодора росла разом із двома синами одного з місцевих князів — близнюками Іраклієм та Костянтином, дуже схожими один на одного обличчям та зростом. Вона поділяла з хлопчиками їхні ігри та забави, не поступаючись їм ні в чому: ні в бігу, ні в стрибках на коні, ні в стрільбі з лука. З віком дитяча прихильність до Феодори перейшла у юнаків у почуття любові. Суперництво у коханні посварило братів.

Якось, залишившись із Феодорою наодинці, Іраклій, хвилюючись, сказав їй:

— Феодора, забудь свою сувору обітницю, дозволь мені назвати тебе своєю дружиною

Але дівчина твердо відповіла йому:

— Дівочу долю, вільну, я дала обітницю не міняти ніколи. І від своєї обітниці не відмовлюся.

- Цариця! — благав її Іраклій.

- Ні! Не чоловіком, а братом я зватиму тебе, — відповіла йому дівчина. — Знай, Іраклію, що люта смерть мені набагато миліша, ніж доля дружини. Зовсім інше у мене на душі.

З цими словами розлючена цариця пішла. А відкинутий юнак став похмурим і грізним — мучили його злість і жага помсти. Не раз казав він собі: «Запам'ятаю я, змія, твої слова, що смерть тобі миліша. Здійсниться все, що вибрала ти собі, твій жереб вже близький.

З того часу Іраклій затаїв думку: або будь-що опанувати Феодорою, а разом з нею і владою над країною, або занапастити Феодору. Він часто віддалявся в дикі ущелини та дрімучі ліси і на волі обмірковував, як усунути брата-суперника та здійснити свої владні мрії.

Другий брат — Костянтин, на противагу Іраклію, був добрий і чесний. Ніжно люблячи Феодору, він пам'ятав про її обітницю і навіть не думав про те, щоб вона порушила її, не шукав влади: його бажання було перебувати біля коханої і допомагати їй.

Іраклій наважився на зраду. Пробравшись у Кафу, він переконав генуезького консула напасти на Сугдею, обіцяючи допомогти у взятті міста. У сплату за своє віроломство зрадник зажадав віддати йому Феодору.

Незабаром, як зграя шуліки, під стінами Сугдеї зібралася чорна рать генуезців. Два місяці тривала кровопролитна битва. На чолі захисників міста були Феодора та Костянтин. Усюди, де з'являлися безстрашна цариця та її вірний супутник, воїни з  відвагою відбивали натиск ворогів.

Нарешті Іраклію вдалося пробратися до міста. Користуючись своєю схожістю з братом, він уночі підійшов до міських воріт нібито для перевірки вартових. Втомлені воїни, не бачачи небезпеки, відпочивали у вежі, біля воріт стояла лише одна людина з варти. Підійшовши до воїна, зрадник зарубав його мечем і миттєво відчинив ворота, за якими знаходилися приховані генуезці. Перш ніж захисники Сугдеї зуміли схаменутися, ворожі воїни увірвалися до міста. Почалася запекла битва на вулицях. Але сили були нерівними. Вороги долали. До ранку Сугдея була в їхній владі, Феодора, Костянтин з частиною воїнів і жителів через пролом у стіні бігли на захід і сховалися в фортеці Алустон.

Даремно шукав Іраклій свого брата серед убитих, даремно чекав він, що приведуть до нього полонену Феодору. Як громом вразила його звістка, що вони втікли з захопленого міста.

Незабаром галери кафійців з'явилися у Алустона. З усіх навколишніх поселень мешканці йшли під захист стін фортеці та готувалися до оборони. Почалася облога, війська генуезців багато разів йшли на напад, але населення обороняло місто все жорстокіше. Чоловіки, жінки та діти — усі були на укріпленнях, мечами, кілками, сокирами відбивали ворогів, кип'ятили смолу й олію та обливали ними облогу, кидали в них каміння. Тоді генуезці підвезли стінобитні гармати і стали таранами руйнувати фортечні мури і башти. Бачачи, що міста не втримати, цариця Феодора вивела з Алустона воїнів і жителів, і вони зникли у фортеці на горі Кастель.

Здавалося, сама природа подбала про те, щоб зробити куполоподібну вершину гори Кастель неприступною. Рідкісний сміливець зважився б здолати її майже стрімкі схили, що спадають до моря і в долину. Тільки з півночі невеликою пологою сідловиною вона з'єднується з Головною грядою Кримських гір. Недарма в давнину обрали люди цю гору для укриття від ворогів, і досі шлях до її вершини перегороджують залишки потужних стін зруйнованої фортеці.

Через деякий час генуезці підійшли до оборонної стіни та воріт, що захищали єдине вразливе місце фортеці. Не сподіваючись успіху штурму, вороги вирішили оточити гору і голодом змусити царицю Феодору здатися.

Але очікування не входило до розрахунків Іраклія, йому не терпілося отримати дівчину негайно. Він знову запропонував загарбникам свою допомогу і по відомому йому підземному ходу проникнув уночі у фортецю. І знову воїни Феодори були обдурені схожістю двох братів-близнюків, Іраклій зумів безперешкодно дістатись воріт. У цей час він побачив Костянтина, який стояв біля бійниці. Непомітно підкравшись до брата, Іраклій завдав йому смертельного удару кинджалом. Кинувшись до воріт, зрадник відсунув засув, і генуезці увірвалися до фортеці. Почалася сутичка. На шум битви вибігла Феодора, але в цей час їй перегородив дорогу Іраклій. Прийнявши його за Костянтина, цариця з тривогою спитала в нього:

- Де вороги.

— Вони у фортеці! Ти моя кохана, Феодоре, я врятую тебе! - Закричав їй у відповідь Іраклій.

Впізнавши зрадника, цариця Феодора в одну мить занесла над ним меч.

— Будь, проклятий, зраднику сказала йому Феодора.

Відсічена голова Іраклія покотилася до її ніг. Цариця Феодора з відвагою кинулася в гущавину битви.

Зійшов місяць і висвітлив страшну нічну битву на горі Кастель. Жителі Сугдеї та Алустона відчайдушно билися з генуезцями. Струмками лилася  кров. У перших рядах воїнів билася з ворогами цариця Феодора. Вороги не знали пощади від її меча, вона була вся поранена, кров струмувала по її тілу, але бліде обличчя було гнівне, величезні очі виблискували люттю, голос дзвенів, кликаючи в бій воїнів. Цариця Феодора була прекрасна в ці останні хвилини свого життя, вороги задкували від неї, як від грізного видіння. Але надто нерівні були сили... Пала Кастель.

На південно-західному схилі гори, там, де немає рослинності, на сірому фоні стрімчаків і зараз ще видно темні смуги. Це, як передає народна чутка, струмки запеклої крові захисників фортеці, що до останньої людини билися з загарбниками-генуезцями і полеглих у битві на чолі зі славною своєю царицею, дівчиною-воїном Феодорою...". От така сумна кримськотатарська "легенда про царицю Феодору " закінчив свою розповідь екскурсовод Олексій Семенович. Так, шкода що вона померла у бою відповів йому друг Ігоря Миколайовича художник Борис Сергійович. Так, але ж  цариця Феодора боронила своє рідне царство від ворогів на рівні з іншими жителями древньої Сугдеї і цим заслуговує на своє вшанування та вічну народну пам'ять відповів йому екскурсовод Олексій Семенович. Не жінка, а справжня безжальна до ворогів амазонка із захопленням відгукнувся друг Ігоря Миколайовича художник Дмитро Петрович. Так, цілком згоден з тобою відповів йому художник Ігор Миколайович.  А куди ми з вами зараз йдемо запитав з цікавістю у екскурсовода Олексія Семеновича художник Ігор Миколайович. Ну, я недаремно ж спочатку розповів вам кримськотатарську "легенду про царицю Феодору" і древню фортецю Алустон біля стін якої у сиву давнину відбувалися запеклі бої між мешканцями міста Сугдеї та загарбниками- генуезцями і тому ми прямо зараз йдемо подивитися на цю древню фортецю відповів йому екскурсовод Олексій Семенович...

Кінець

Ваш коментар буде першим!