Слава ЗСУ!

"Ми відповідальні за тих, кого приручили" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 02.05.2023

"Ми відповідальні за тих, кого приручили"

   Ця історія сталася з нами три роки тому.

Тоді 2020 року ми придбали невеликий старий будиночок у селі Чорноморка Очаківського району Миколаївської області. Будиночок був 1962 року будівництва, одноповерховий, з двосхилим дахом покритим старим шифером, на три кімнати в одній з яких була дров'яна піч, із зовнішніми стінами з ракушняка та внутрішніми перегородками із саману. Люди у яких ми його придбали, отримали його у спадок після смерті діда-інваліда, а самі жили у Кропивницькому та продавали його, бо хотіли докласти грошей та придбати двокімнатну квартиру для своїх дітей, які на той час жили та навчалися у Харкові. Ми зторгувалися з ними по ціні і домовившись з ними остаточно, купили його за 10 тис доларів США, оформили угоду у місцевого очаківського нотаріуса, заплатили гроші і одразу ж розпочали ремонт будинку. Для ремонту будинку ми найняли свого сусіда Сергія, який жив у Чорноморці через кілька будинків на тій самій вулиці Костенка, що і ми. На той момент ми винаймали у господині Ірини трикімнатну квартиру в Очакові та платили за неї подобово 500 грн. Це було дорого для нас, але квартир із помісячною оплатою в Очакові тоді не здавалося. Тоді було літо і "розпал курортного сезону" тому вільні квартири були "на вагу золота". Щодня ми збирали торбу з продуктами та йшли дорогою з Очакова до Чорноморки, щоб контролювати процес ремонту свого нового будинку. У той час до нас на ділянку вперше прийшов бездомний пес. Він прийшов до нас від сусідів через дірку у паркані. Моїм маленьким племінникам Дімі та Галинці він дуже сподобався і вони із задоволенням із ним грали. Вони назвали його "Бобчиком", а наш новий будинок вони називали "будинок у Бобчика". Щодня ми приходили на 8-му ранку до хвіртки свого нового будинку щоб впустити на ділянку робітників, а Бобчик вже чекав нас на ділянці і заливисто гавкав виляючи хвостом від радості. Ми відчиняли хвіртку і Бобчик підбігав до нас і, стрибаючи на одяг, лизав нам руки. Оскільки будинок належав людині похилого віку і тривалий час не ремонтувався, він вимагав термінового капітального ремонту. Роботи було дуже багато. Ми вирішили, що потрібно почати з ремонту зовнішніх стін, які всередині будинку мали тріщини шириною з чоловічу долоню. Для ремонту стін необхідно було збити стару глиняну штукатурку до ракушняка, заляпати будівельним розчином тріщини у стінах, прокласти по стінах нову електропроводку, встановити в коридорі новий електролічильник з автоматами, набити на стіни металеву сітку з ячейками 20 на 20 мм, заново поштукатурити по металевій сітці. Паралельно з цим необхідно було ремонтувати стару стелю. Для ремонту стелі необхідно було збити стару глиняну штукатурку зі стелі, на якій були жовті плями підтікань через старий шиферний дах, що прохудився, і наклеївши на стелю пластикову сітку для штукатурки заново її поштукатурити.

Одночасно з цим ми купили нові металопластикові вікна "Steko" в "Епіцентрі" в Миколаєві і викликали Гришу установника вікон з Очакова, який за один день їх усі нам встановив замість старих прогнилих дерев'яних вікон. Установка нових металопластикових вікон викликала сильну заздрість у нашого сусіда Сергія, який у цей момент разом із підсобником Миколою штукатурив нам стіни та стелю. Він почав вимагати, щоб йому платили не відрядну зарплату за обсяг виконаних робіт, а платили за кожен день робіт. Він вимагав від нас платити йому по 800 грн на день незалежно від обсягу виконаних робіт. Своєму підсобнику Миколі він платив 200 грн на день. Як ми потім дізналися, він паралельно робив собі ремонт у будинку, щоб надалі продати його і поїхати жити в росію. Ми не погоджувалися з Сергієм платити йому по 800 грн на день, просто за те, що він приходив і чотири години на день у нас працював, а решту часу ремонтував собі свій будинок. Сергій почав нам погрожувати, що піде і все нафіг покине, а його підсобник Микола сказав, що поб'є нам усі металопластикові вікна. Нам насилу вдалося вмовити Сергія з Миколою доробити штукатурні роботи по дому і чесно розплатившись з ними за обсяг виконаних робіт ми розлучилися з ними ворогами. Сергій з Миколою вважали, що ми їм повинні були заплатити набагато більше, ніж заплатили. Йдучи вони зі злості, зламали нам штакетник біля хвіртки. На встановлення сантехніки в будинку ми найняли працівника водоканалу Дмитра, який провів нам воду і каналізацію в будинок і встановив нам у будинку електричний бойлер, умивальник та унітаз. Розплатившись із ним за виконану роботу ми зайнялися ремонтом вимощення навколо будинку, найнявши місцеву очаківську будівельну бригаду з трьох хлопців. Паралельно з цим ми найняли місцевого робітника Ігоря, який разом із шістнадцятирічним племінником ремонтував нам літню кухню. Я теж не сидів без діла і в цей час лазив на дах будинку та старанно замазував будівельним розчином тріщини між листами старого шиферу. Сестра з матір'ю в цей час займалися обрізанням старого фруктового саду, а мої племінники Діма і Галинка весело гралися з Бобчиком на подвір'ї будинку. Це був веселий час. Ми приходили на квартиру до господині Ірини пізно ввечері сильно стомлені, але дуже щасливі, тому що у нас тепер був свій будинок у Чорноморці котрий ми ремонтували. Ремонт літньої кухні ми закінчили в середині грудня, коли вже пішли морози і розплатившись з Ігорем, ми закрили літню кухню на замок. Цього дня ми мали їхати додому до Києва. Ми перекрили воду в будинку, вимкнули електрику, закрили і завісили всі вікна в будинку, винесли свої важкі дорожні валізи з речами з будинку до хвіртки. Бобчик відчуваючи наш тривожний настрій бігав за нами, плутаючись у нас під ногами і гавкав нагадуючи про себе, щоб його не забули взяти. А потім він забіг у будинок і ліг на порозі.

—Бобчик, іди звідси сказала йому суворо моя мати Галина Григорівна.

Але Бобчик відчуваючи, що його проганяють втиснувся в підлогу і не хотів йти з будинку.

—Киш, киш, киш сказала йому суворим голосом моя мати.

Бобчик не ворухнувся, але підняв голову і сумними очима подивився на мою матір.

—Бабусю, давай ми візьмемо Бобчика з собою до Києва, попросила її моя маленька племінниця Галинка.

—Галинко, ми не можемо взяти його з собою до Києва, бо він уже старий і звик до бродячого способу життя відповіла їй моя мати Галина Григорівна.

—Але ж ми ціле літо підгодовували його недоїдками з власного столу і тепер він до нас звик сказала бабусі моя племінниця Галинка.

—Галинко, Бобчик звик до бродячого існування і він легко знайде собі нового господаря, відповіла їй моя мати Галина Григорівна.

—Мамо, вже до хвіртки приїхало наше таксі сказала моїй матері Галині Григорівні моя старша сестра Ірина.

Тоді моя мати Галина Григорівна взяла віник, що стояв біля порога, і віником жорстко вигнала Бобчика з будинку.

Зляканий Бобчик кулею вилетів з будинку на ганок, але не втік, а покрутившись сів під дверима будинку.

Моя мати Галина Григорівна зачинила замок вхідних дверей будинку, і ми всі вийшли з двору і стали біля таксі.

Поки таксист укладав наші важкі дорожні валізи в багажник, моя мати Галина Григорівна зачиняла хвіртку на замок і зав'язувала замок поліетиленовим пакетом, щоб він не намок від дощу.

Зачинивши замок і зав'язавши його поліетиленовим пакетом від дощу, моя мати підійшла до таксі і відкривши дверцята сіла спереду на пасажирське сидіння поруч з таксистом. Я з сестрою та маленькими племінниками розмістилися на сидіннях ззаду. Ми грюкнули дверцятами машини закриваючи їх і таксист завів двигун машини. Від'їжджаючи від будинку я озирнувся назад і через заднє скло побачив на дорозі Бобчика, який проліз крізь дірку в паркані і стоячи на дорозі сумно дивився нам услід.

Це був останній раз, коли ми його бачили, але тоді ми цього ще не знали.

Коли навесні наступного 2021 року ми приїхали з Києва до Чорноморки до свого дому, то дізналися від нашої сусідки Тані, що Бобчик помер від переохолодження та голоду не переживши холодної зими.

"Ми відповідальні за тих, кого приручили" з тугою подумав тоді я. "Треба було взяти Бобчика з собою до Києва і зараз він був би живий" з сумом подумав тоді я.

Нам усім тоді того року дуже не вистачало Бобчика. Того року ми самі поклали кахель у будинку у ванній кімнаті і найнявши чотирьох місцевих робітників встановили залізобетонні виноградні стовпи по межі нашої ділянки. Їхали ми додому наприкінці серпня, сподіваючись наступного 2022 року влітку, знову приїхати до Чорноморки і продовжити ремонт будинку плануючи поклеїти білі флізелінові шпалери, повісити нові люстри, прибити на стіни карнізи для штор і повісити на карнізи нові гарні штори. Але нашим амбітним і зухвалим планам не судилося збутися. Наступного 2022 року почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, і ми нікуди з Києва влітку не поїхали. Весь 2022 рік ми провели у Києві ховаючись у підвалі будинку під час численних військових тривог. Не знаю, що зараз із нашим будинком у Чорноморці. В місцевих новинах кажуть, що Очаків дуже сильно постраждав від обстрілів російськими військовими. Мені дуже хочеться вірити, що наш будинок у Чорноморці уцілів під час неодноразових ракетних обстрілів Очакова російськими військовими з ракетних комплексів розміщеними ними на Кінбурнській косі. Останнім часом наш будинок у Чорноморці часто сниться мені ночами. Мені сниться, що якось ранньою весною ми приїжджаємо на таксі до будинку і біля хвіртки нас зустрічає живий Бобчик. Ми з дорожніми валізами виходимо з таксі, а він стрибає нам на одяг, гавкає та лиже нам руки як вже багато разів робив це раніше...

Кінець

Ваш коментар буде першим!