Слава ЗСУ!

"На березі життя" - оповідання від Одарочка Ткаченко опубліковано 07.06.2018

Дружба між чоловіком і жінкою — річ неможлива.
Між ними може бути пристрасть, ворожнеча,
обожнювання, любов, але тільки не дружба.
Оскар Уайльд

— Та скільки можна!? Я не хочу і не буду більше цього терпіти! — гримнула дверима та побігла на всіх парах до виходу.

У дверях вона боляче вдарилась об якогось чоловіка. «З вами все гаразд?» — намагався зупинити він її. Вона підняла на нього заплакані очі, погляди зустрілись на мить, її серце з невідомих нікому причин, забилось втричі швидше. Не відповівши, Нінка кинулась далі бігти на зустріч безробітному життю.

Вона втекла на берег ріки, де лиш місцевий горобець бачив її сльози. Довкола розливався зеленіючий ліс, річкова дуга завернула за різкий поворот. Небо в цей момент стало неймовірно блакитним, а сонце сліпило так, що не відомо від чого текли ті рясні сльозинки. Цю місцину на окраїні міста, що якось з друзями на травневих святах побували тут вперше, Нінка полюбила неймовірно і частенько приїжджала сюди. Через втрату роботи дівчина не переймалась. Їй 20, вона ще навчається і поки може дозволити собі не працювати, а повністю зануритись в навчання.

Але тільки навчатися в універі для неї було нудно і вже через місяць вона знайшла нову роботу.

«Ех, перший день, новий колектив. Була-небула», — зітхнувши подумала дівчина і впевнено переступила поріг офісу. Поки начальник знайомив її з колективом усе було нормально, але на півслові його перебив чоловік, що поспішаючи ввалився в кабінет.

— О! А ось і він, — звернув увагу начальник.

Чоловік зупинився на порозі так і не зайшовши повністю до кімнати. Їх погляди знову не очікувано зустрілись. «Невже це знову він!?» — недовірливо подумала Нінка, але не змогла відвести очей. Слова начальника: «Ніно, знайомтесь, це — Володимир» — пропустили обоє. А от — «Під його керівництвом ви почнете у нас працювати перший декілька місяців» — змусили здригнутися і вийти з задуми. У цей момент ніби ток пробі тілом дівчини. А Володимир просто стояв і не міг повірити у такий збіг обставин.

«Йому 35. Неодружений, дітей нема» — доповіли наступного дня дівчата з офісу, які були неймовірно в нього закохані, але з їх слів «цей трудяга на таких красунь як вони навіть не звертає уваги, шукає невідомо кого». «І в кого тут закохуватись, — не розділяючи думки дівчат, подумала Нінка. — ну високий, русявий, очі, правда, неймовірні — зелені-зелені, ніби весь світ побачити можна. Хм, і підкачатися не завадить. А характер!? Це ж просто «ховайся». — зробила висновки з ранішнього візиту Володимира, не слухаючи закоханої «белькотні» колег.

Літо в розпалі, сесія здана! «Ура!» — полегшено зітхнула Нінка. До роботи залишалась ще годинка. У легенькій суконьці та босоніжках на платформі вона пішла прогулятися парком. Сонце заливає все, шансів винирнути сухим нема ні в кого. Подув вітерець, в обіймах хмар сонце розтануло. Кап-кап! Відчула важкі краплинки дощу. Звісно, парасолька вдома. Дощ посилюється, дівчина починає бігти, прикриваючи голову сумкою. «Ніно!» — раптом пролунало з пелени дощу. Хтось підбіг і в пустив її у свій світ: під парасолькою. Вони з Володимиром пішли просохнути за чашечкою чаю. Говорили про роботу, про плани на літо, відпустку, її навчання. Вони знайомі лиш декілька місяців, вони майже підлегла і начальник, а спілкувались так легко і невимушено, ніби старі друзі. Стрілка на годиннику показала, що на роботу вони уже на 10 хвилин як запізнюються. Усміхнені й веселі вони зайшли в офіс. Перекошені й спантеличені обличчя колег, змусили посмішку втекти з обличчя.

Через місяць Володимир попрощався з колективом і пішов, не пояснюючи причини звільнення. Нінка дещо засмутилась.

Через декілька днів ввечері телефонний дзвін розірвав тишу на шмаття. Спокійний голос Володимира, звеселив Нінку та змусив посміхнутися, відірвавшись від нудних конспектів. Спочатку він телефонував під приводом дізнатися як справи на роботі. Так тривало декілька місяців. Потім телефон замовчав. Нінці стало не вистачати цих розмов, вони справді зблизились та стали друзями.

Вона намалювала собі ідеальну теорію: дружба між хлопцем та дівчиною справді існую. Нінка в це свято вірила. І коли захоплено ділилась цим з Вовкою, так для неї він уже справ Вовкою, той погоджувався, непомітно відводячи погляд. Він закохався. Цього, мабуть, не помічала тільки вона або елементарно боялася зізнатися самій собі в почуттях. Вона відганяла думки про романтику за тисячі кілометрів, мотивуючи це різницею у віці та постійно прикривалась дружбою.

Місяці летіли непомітно. Знову весна, свято тепла затьмарювало написання диплома. З Вовкою зустрічі не припинялись. Вони настільки вивчили одне одного, що могли вгадати думки.

«Завтра випуск», — тихо промовила вона. І серця в обох шалено забились. Після довгої розмови з ним, дівчина нарешті заснула. Сонце знову залило, здавалося, весь світ, усе потонуло в променях насолоди. Нінка, розмахуючи щойно врученим дипломом, біжить в обійми найкращого друга. Той підхвачує її на руки і починає крутитися, ненароком їхні губи зустрічаються, серця завмирають від неочікуваності. «Ти що, з глузду з’їхав!!!??? Ти ж доросла людина, що ти робиш!?» — заверещало в голові. Вовка повільно опустив її на землю, став на одне коліно, дістав з кишені коробочку… Пронизливий дзвін будильника змусив дівчину підскочити. «Фух, насниться ж... жах! Досить уже руйнувати мою ідеальну теорію!», — намагалась зібрати до купи, розкидані в голові думки, спантеличена Ніна.

Сонце знову залило, здавалося, весь світ, усе потонуло в променях насолоди. Неймовірно дзвінко защебетали птиці в парку, квіти, здавалось, налились новими барвами, дерева стали ще зеленіші, усі зустрічні щиро посміхались. Нінка пурхала як метелик. Невідома радість заповнювала всі її нутрощі, вони тонули в щасті. Що тому причиною стало, невідомо було нікому. Вона відчувала, що сьогодні найщасливіший день її життя. «Вручення довгоочікуваного диплома», — наївно подумала дівчина.

Нарешті декан виголосив промову, привітав випускників-бакалаврів та вручив папірець. Нінка, розмахуючи щойно врученим дипломом, біжить в обійми найкращого друга. Той підхвачує її на руки і починає крутитися, ненароком їхні губи зустрічаються, серця завмирають від неочікуваності. Здоровий глузд хотів запротестувати, але вона здалась і відповіла на поцілунок. Вовка повільно опустив її на землю, став на одне коліно, дістав з кишені коробочку і задав запитання, яке назавжди перевернуло світ для неї. Несподівано сльози потекли. Потекли мимоволі, потекли від зворушливості, потекли від щастя.

Ідеальна теорія Нінки розвалилась об бурхливе море почуттів, яким нарешті дали волю обоє.

Вступні іспити на магістратуру Нінка з гуркотом провалила. Та у вересні свято кохання, день народження нової родини , тому дівчина переймалася тільки цим.

Щасливі молодята випромінювали неймовірно світлі почуття, що заряджали гостей позитивом. Дорогою до церкви із-за рогу вийшов похорон. По Нінці потоптався переляк, пронизав страх. Володимир міцно пригорнув її до себе. «Припини, невже ти віриш в дурні прикмети!?» — дбайливо сказав він. Все ж таки теплі обійми зробили свою лікувальну дію.

Про цей випадок на весілля забулось. Молода сім’я жила у злагоді. Вовка став директором фірми, Нінка через рік вступила до магістратури. Вони уже придбали власне авто та планували розширювати родину.

Через сім місяців подружжя вже чекало родинного приросту. Весна була повноправною володаркою: квіти пахнуть сильніше, дерева зеленіші, пташки співають гучніше. Пройшов легенький грозовий дощик. Нінка значно погладшала, але в задоволені сісти за кермо відмовити собі не могла. Вона поїхала до подруги в лікарню. Дорога була спокійною. Нінка була зосередженою. Із-за крутого повороту на швидкості вилітає машина та влітає прямо в ліве переднє крили її авто. Машину закрутило, викинуло з дороги на берег ріки, що безшумно текла обабіч.

Серце Вовки різко кольнуло і роздався телефонний дзвінок. «Володимир Борисович!?» — запитав голос на тому кінці дроту. Усе впало в середині впало та розлетілось, як кришталь. «А дитина?» — лиш беззвучно запитав він. Зв’язок перервався.

Минуло два роки. У колись спільній спальні на краю ліжка сидить Володимир, крутить на пальці обручку та вкотре перечитує листа, знайденого уже після.

— Тато, тато, ну ходімо вже, ходім, — звала його дворічна Віра, яка не могла дочекатися вечірньої прогулянки весняним парком.

— Тату, а що то за багряне коло впало на місто? — запитав, забігаючи до кімнати в слід за сестрою, Іван.

Володимир лиш сумно посміхнувся у відповідь та, всадивши малих на коліна, міцно-міцно їх обняв.

Ваш коментар буде першим!