Слава ЗСУ!

"На крилах кохання" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 25.12.2023

"На крилах кохання"

—Чоловіче, я можу вам чимось допомогти?

—Я хочу купити червоні троянди для коханої дружини.

—Скільки штук?

—Дев'ять штук.

—О, пощастило вашій дружині якщо ви так сильно її кохаєте.

—Так, я кохаю її найбільше на світі.

—Чи можна мені купити саме ці червоні троянди для букета? Вони виглядають досконалими.

—Так-так, звичайно. Будь-яке бажання клієнта для нас є закон.

—Хочете я можу прикрасити ваш букет троянд декоративною зеленню?

—Декоративною зеленню?

—З трояндами добре поєднується берграс, салал, папороть, рускус, фелікс робеліні.

—Ну, добре давайте.

—А це мені коштуватиме додаткових грошей?

—Ні-ні, це все безкоштовно.

Флористка у квітковому магазині красиво прикрасила букет троянд декоративною зеленню та подала його чоловікові.

—Скільки з мене?

—1349 грн.

—Добре.

Розплатившись банківською картою чоловік узявши в руку букет троянд, вийшов з квіткового магазину та пішов вулицею у напрямку до станції метро "Майдан Незалежності".

З букетом троянд у руці Віктор йшов, а вірніше летів додому на крилах кохання.

Подумки він вже малював собі картину радісної зустрічі з коханою дружиною Ольгою, з якою не бачився вже майже рік з того часу, як у складі ТрО "АЗОВ-Київ" який потім став частиною 3-ї окремої штурмової бригади "Азов" поїхав на фронт воювати з російськими окупантами.

Віктор уявляв собі в умі як дружина відчинить йому двері квартири, а потім радісно кинеться йому на шию і цілуватиме в губи. Він уявляв, як легко підхопивши її на руки, понесе до спальні, де вони довго займатимуться коханням.

Радісно посміхаючись своїм думкам Віктор спустився в метро на станції "Майдан Незалежності" і, пройшовши крізь турнікети, сів на потяг що йшов на станцію метро "Мінська".

На станції метро "Мінська" він вийшов із метро та пішов до себе додому.

Віктор жив з дружиною на Оболонському проспекті 11-а у 2-х кімнатній квартирі на третьому поверсі дев'ятиповерхового будинку поряд із "Мінським ринком".

Усміхаючись, він зайшов у під'їзд будинку і піднявся на ліфті на третій поверх.

Вийшовши з ліфта на сходову клітку, Віктор підійшов до дверей квартири Ольги і подзвонив у дверний дзвінок.

Минуло три хвилини, але ніхто йому не відчинив двері.

Тоді Віктор подзвонив до дверей квартири Ольги ще раз.

Минуло ще п'ять хвилин, але йому знову ніхто не відчинив двері.

—Може, Ольги зараз немає вдома?,—подумав Віктор, нервово стискаючи в руці букет троянд.

—Треба було мені подзвонити Ользі, що я приїду додому подумав він стомлено.

—Але ж тоді пропаде весь сюрприз який я їй старанно готував.

Радісний настрій почав зникати, а замість нього з'явилося якесь неясне почуття тривоги та невизначеності.

—Гаразд, хрін з ним із сюрпризом, я зараз подзвоню Ользі на мобільний телефон і дізнаюся, де вона знаходиться, — вирішив Віктор.

Він дістав з кишені військової куртки смартфон та набрав номер мобільного телефону своєї дружини Ольги.

За дверима квартири пролунав звук мобільного телефону Ольги.

—Дивно, дружина вдома, але чомусь мені не відчиняє двері квартири з подивом подумав Віктор.

—Може, вона в душі купається і не чує мого дзвінка? — подумав Віктор.

Скинувши виклик він поклав смартфон назад у кишеню військової куртки і став щосили стукати кулаком у двері квартири.

Двері сусідньої квартири відчинилися і з неї виглянула сива старенька голова в окулярах.

—Ви чого хуліганите чоловіче? — сказала йому старенька голова в окулярах.

—Доброго дня Віро Іванівно, це я ваш сусід Віктор,— відповів їй він.

—Ой, Вікторе, я вас не впізнала відповіла йому Віра Іванівна поправляючи окуляри на переніссі.

—Ви давно приїхали? — запитала у нього Віра Іванівна з цікавістю.

—Сьогодні вранці,— відповів їй Віктор.

—До Ольги у двері стукаєте?, — спитала в нього Віра Іванівна.

—Так, вже кілька хвилин стукаю, —відповів їй Віктор.

—Ваша дружина вдома,— сказала йому Віра Іванівна.

—Я знаю Віро Іванівно, але вона чомусь двері квартири мені не відчиняє,— відповів їй Віктор.

У відповідь Віра Іванівна виразно хмикнула і причинила двері своєї квартири, залишивши маленьку щілинку, через яку їй зручніше було підглядати за тим, що відбувається на сходовій клітці.

Віктор продовжив енергійно стукати кулаком по оббивці дверей квартири Ольги.

Через сім хвилин двері квартири Ольги прочинилися і на порозі з'явилася його дружина Ольга в розкішній білій шовковій комбінації з недбало розкиданим по плечах довгим світлим волоссям.

Від хвилювання побачивши Ольгу у Віктора перехопило подих.

—Це ти?, — сказала йому Ольга невдоволено хмуривши брови.

—Так, це я кохана,— відповів Віктор.

—Ти чому мені Ольго, так довго двері квартири не відчиняла? — запитав він у Ольги.

—Я зайнята була,— відповіла йому хмура Ольга.

—А ти чому Вікторе, приїхав без попередження? — запитала вона у нього невдоволеним голосом.

—Я хотів зробити тобі сюрприз, — відповів Віктор.

—Сюрприз тобі Вікторе вдався,— відповіла йому хмура Ольга.

—Це тобі кохана,— сказав Віктор, простягаючи їй букет троянд.

—Чи можна увійти до квартири?,— запитав Віктор.

—Вікторе, мені треба з тобою серйозно поговорити,— відповіла йому Ольга, стоячи на порозі квартири.

—Про що кохана?

—Я давно вже мала тобі про це сказати. Все відтягувала цей неприємний момент. Очевидно, саме зараз прийшов час поговорити на чистоту.

—Я нічого не розумію Ольго.

—Про що ти Ольго, взагалі говориш?

—Загалом, так Вікторе, у мене є інший чоловік.

—Це що Ольго, жарт такий?

—Ні, Вікторе, це не жарт.

—І давно Ольго, у тебе є інший чоловік?

—Півроку.

—Півроку ти мені зраджуєш з іншим чоловіком?, —запитав у Ольги оторопілий Віктор.

—Тільки не треба Вікторе, влаштовувати мені зараз тут дурних сцен ревнощів на очах у сусідів,— сказала йому Ольга зиркнувши очима на прочинені двері сусідки Віри Іванівни.

—Начхати мені Ольго, на сусідів гучним голосом,— відповів їй розгніваний Віктор.

—Ти зараз з ним? — спитав він у Ольги.

—Так, — відповіла йому Ольга.

Ззаду до неї підійшов напівголий високий міцний брюнет з волохатими грудьми і ніжно обійняв її за плечі.

—Все гаразд кохана? — запитав брюнет у Ольги.

—Так, коханий,— відповіла йому Ольга.

—Ольго, як ти могла розтоптати мої почуття? — обурено спитав Віктор у Ольги.

—Ти Вікторе, хочеш зробити мене винною в тому, що я тобі зрадила?

—Але ж ти Вікторе, теж у цьому винен.

—У чому Ольго, я винен?

—Я поїхав на фронт батьківщину захищати від російських окупантів.

—А ти повелася як остання повія...

—А що я? 

—Я жива жінка і потребую чоловічої ласки та піклування.

—Я вже втомилася Вікторе, місяцями чекати твого повернення додому.

—Мені потрібний чоловік тут під боком, а не в окопі.

—Яка ж ти погань Ольго, а я тебе так кохав, — розчаровано сказав їй Віктор і, розвернувшись, побіг сходами вниз.

Вибігши з під'їзду будинку, Віктор викинув букет троянд у сміттєвий бак і пішов у супермаркет "Varus" за горілкою, щоб залити нею своє горе і забутись.

Через півгодини Віктор вже сидів на лавці на дитячому майданчику біля свого будинку, жадібними великими ковтками пив горілку з шийки пляшки і періодично витирав рукавом військової куртки сльози, що зрадливо текли з очей.

—За що я дурень воював на Донбасі? — питав сам себе Віктор.

—Я ж воював не за президента України Володимира Зеленського, не за майно олігархів Рената Ахметова, Віктора Пінчука та Ігоря Коломойського. Пропади вони пропадом всі разом узяті.

—Я воював навіть не за українську землю. Я воював за сім'ю. За свою дружину та наших майбутніх дітей та онуків.

—А сім'ї то, у мене виявляється більше немає.

—Краще б мене вбили кляті російські оккупанти під Бахмутом.

—Я б загинув зі щирою вірою в те, що вдома на мене чекає любляча і вірна дружина.

—Як я житиму тепер решту свого життя з розбитим серцем?

До нього підбігла маленька дівчинка в сукні з льодяником на паличці.

—Дядечку, ви такий сумний. Хочете посмоктати мій льодяник?

—Ні, дякую тобі дівчинко не треба, відповів їй Віктор.

—Маріє, я скільки разів казала тобі, що не можна підходити і розмовляти отак з незнайомими людьми, — сказала дівчинці докірливо молода жінка підходячи до неї.

Молода жінка підозріло подивилася на Віктора.

—А вам чоловіче не соромно сидіти вдень на дитячому майданчику як смердючому бомжу і пити горілку з шийки пляшки на очах у дітей? — войовничо запитала вона у Віктора.

—Ви такий молодий і міцний чоловік, а замість того, щоб воювати на фронті з російськими окупантами, сидите на лавці на дитячому майданчику і п'єте горілку!

—Вибачте мене будь-ласка жіночко, я не правий і вже йду звідси, гучно ригнувши відповів їй Віктор.

Він підвівся і взявши пляшку горілки пішов геть.

—Йди-йди звідси п'янь підзабірна,— понеслося йому вслід.

Він нічого не відповів їй і навіть не обернувся назад. Просто йшов уперед, куди очі дивляться.

Кінець

Ваш коментар буде першим!