Слава ЗСУ!

"ЛИСИЙ КУЧЕРЯВИЙ" - оповідання від Admin опубліковано 25.08.2014

ЛИСИЙ КУЧЕРЯВИЙ

Я казала вам, що у «Правому секторі» всі псевдо підходять своїм власникам? Забудьте! Бо Кучерявий має лису, як коліно, голову. А сам він довгий і худий, як підліток-акселерат. Його наївні дитячі очі і впалий живіт викликають стійке бажання годувати булочками. Тим більше там, де ми його зустріли, – в госпіталі.

Наш водій – Дід Мартин – старійшина трійки, що по-волонтерськи везла на базу корпусу їжу, форму, берці і ще дещо, планував забрати по дорозі свого давнього товариша і вихованця. Той після поранення при штурмі Савур-Могили потрапив у військовий госпіталь, і старий переживав, що добровольця Кучерявого не схочуть виходжувати на рівні з армійцями. Поки їхали, Дід розповідав про те, як одного разу Кучерявий прийшов до нього в Київ пішки, без документів і речей десь аж із Полтави. Реготав Дід з наївної простоти лисого Кучерявого, відчувалось, що давній вихователь молоді Мартин любить свого дивакуватого вихованця.

Андрій (це справжнє ім’я Кучерявого, а прізвище… самі розумієте) зустрів нас як рідних. Ми обережно його обіймали, боячись пошкодити рану.

– Це був твій перший бій? – Питаю я і голосно сміюсь з його відповіді:

– У цій війні? – Відразу дещо стає зрозумілим.

– Куди тебе?

– Ось, – якось аж радісно посміхаючись, Андрій підіймає білу футболку. Збоку на ребрах величенька пов’язка, закріплена пластирем. А на грудях і животі – два намальованих маркером великих хрести.

– Ой, що це? – Тицяє пальцем Дід Мартин у хрест на грудях.

– Та, нормально, – соромиться Кучерявий, – то для рентгенівського знімка треба було намалювати. Куля увійшла на десять сантиметрів. Знімали, щоб переконатись, що нічого важливого не зачепило. Перші лікарі сказали навіть нічого не їсти – не пити, а раптом кишка прострілена.

– То тебе навиліт? – демонструє Дід Мартин знання специфіки військових поранень.

– Та ні, у Амвросіївці цивільні лікарі кулю витягли, а потім «вертушкою» - в Днєпр, і тоді вже сюди. А не знаєте, що з нашими хлопцями?

Ми нічого не знаємо, і Кучерявий дуже засмучується:

– Розумієте, я їх у це все втягнув, а у бою так вийшло, що вони – новачки – вперед пішли, а я лишився.

– Почекай! Якщо ти лишився, – то як же тебе поранено?

– Та, там так вийшло, – сором’язливо опускає очі Кучерявий, – мені місця не вистачило з усіма. От. Хлопці мої пострибали на машину, а я лишився. Стою, міркую, як їх наздогнати, щоб, знаєте, не подумали, що я відстав, чи покинув їх. А тут бетер. У них там на бетері один трьохсотий був, – так у цій війні називають поранених, – і мені вояки кажуть: «Ти з нами? Сідай!» Я стрибнув на бетер і їду – радію, що зараз своїх наздожену. А вони наших обігнали й вперед – на Савур-Могилу. Я сиджу, не стрибати ж на ходу! Під самою Могилою їх командир нарешті спитав, хто я і звідки. Каже: «Ти – спец?» Ну, я кажу, що спец. А він: «Ти з нами?» - «З вами». І ми пішли. Зачистили дві там споруди майже на вершині, метрах у тридцяти від стели.

– Музей? – Уточнюю я, бо це ж логічно, що у такому історичному місці є музей.

– Ні, там ресторан такий у двох будинках. А всередині – сепари. Люто відбивались. У однієї з груп спеців з 51 бригади командира поранило, інший взяв на себе командування. Такі класні специ виявились. Але й сепари теж не прості. От ми їх звідти вибили. А двоє з них в зеленку втекли через запасний вихід. Ми поки зеленку обійшли, вони потихеньку назад повернулись. Ми заходимо з фасаду, а звідти – черга. Мені прямо в живіт. Але я не відчув нічого спочатку, на адреналіні. Командира їх сильно поранило, я подумав навіть, що він – двохсотий. От якби взнати, чи вижив! Я рану затиснув і далі за ними. А мені: «Ей, ти куди?» - «З вами!» - «Е, ні! Ти вже, хлопче відвоювався». Забрали мене машиною, привезли в Амвросіївку. Там реально таке страхіття! Кругом поранені, ніякого госпіталю. Прямо на місці рани обробляють, перев’язують і на вертушках відправляють по госпіталях. Кругом кровіще, опіки, контузії – реально пекло! Мені там оце хрести понамальовували, сказали, щоб не їв нічого. Потім вже аж в Дніпрі кулю витягли. Ой, так довго виколупували! Але Савур-Могилу ми таки взяли! – Несподівано закінчує Кучерявий. І стільки в його голосі хлоп’ячої гордості, що ми радіємо разом з ним і тому, що таки взяли нарешті й тому, що він вижив.

– То ти в чому був, в тому й сюди потрапив?

– Та я броніка й автомата свого хлопцям віддав. Переживаю, щоб не пропали.

Ми розуміємо Кучерявого, бійці ПС не мають зброї з офіційних джерел, а тільки ту, що відбили у ворога в бою. Те, як озброєний сьогодні Корпус, - матеріальний показник особистої доблесті бійців. А ігнорування з боку офіційної влади – показник страху перед озброєними патріотами, що не довели до кінця революцію Майдану. Поки існуватимуть «закриті партійні клуби», що нічого спільного не мають з тими людьми, яких вони наче б то представляють в парламенті, поки буде реальністю каста недоторканих депутатів, що пишуть закони не за потребою і запитом суспільства, а на запит власного бізнесу чи інтересів спонсора, доки закон для всіх буде щось одне, а для невеликої купки – взагалі не писаний, - доти влада буде боятись зброї в руках патріотів. І цілком слушно, між іншим. Бо мало хто збирається поступатись відродженою на Майдані національною гідністю. Ідентифікація ворога – психологічно складний процес, але раз від разу він проходить все легше. Війна розставляє пріоритети, і вмирати за можливість для купки людей грабувати країну ніхто не хоче. Як іти на смерть – то вже за щось пристойне й шляхетне. Більшість людей у країні з надією очікує «наших» з фронту, що прийдуть і наведуть справедливий лад у кожному місті і селі. Про надії людей свідчить вражаючий об’єм моральної підтримки і матеріальної допомоги.

– Оце, – розчулено показує Кучерявий на свою білесеньку футболку й шорти, – то вже тут дали. На мені ж тільки закривавлена майка була. Питають: «Маєш щось змінне?» – Я кажу: «Що? Я, як був у бою, так мене в вертушку й повантажили». Послали в склад, а там – мішки просто всякого скарбу! Все чистеньке, випрасуване, – люди нанесли.

– Слухай, Андрюш, – заходжу я здалеку, – а може б ти полежав ще трохи? Все таки рана ще не зажила, а на базі умови – сам пам’ятаєш. Ти не зможеш приймати участь у боях, поки не заживе.

– Та, я розумію! Але переживаю, що мої хлопці думатимуть, ніби я їх кинув.

– Та ти що? – Дружно заперечуємо втрьох, – всі вже знають, що тебе поранено!

– Та на мене вже тут підозріло дивляться, – жаліється, – питають номер частини. Кілька разів вже питали, вони думають, що, раз мене з армійцями привезли, то я – їхній.

От у такі хвилини хочеться кинути гранату у якийсь владний кабінет! Та що ж за люди визначають і визначити не можуть офіційний статус оцього дитинкуватого чоловіка, який пролив кров за свою вітчизну? Він не в кущах під час бою відсиджувався! А тепер потерпає, що хтось може до нього погано поставитись, не повіривши рані на півбоку.

– Ану, ходімо! – Не витримую я.

– Куди? – Він полохається моєї рішучості, а раптом буде ще гірше.

– До твого лікаря!

Ми йдемо до лікаря, і я готую свої «вірчі грамоти» на всяк пожежний випадок – посвідчення волонтера. Знаходимо лікаря, вигляд у нього втомлений. Цей госпіталь ще, мабуть, ніколи не був таким переповненим, – роботи персоналу не бракує.

– Лікарю, – кажу ніби жартома молодому чоловіку у синьому робочому костюмі хірурга, – мій боєць переживає, що коли Ви взнаєте, звідки він, то відразу випишете.

– А звідки хіба Ваш боєць? – для Кучерявого, либонь, це момент істини. А для мене – ні, бо я знаю, які надії люди покладають на Правий Сектор.

Ідентифікуємось. Лікар посміхається з тривоги Кучерявого:

– Та, долічимо! Що ж ми – звірі які, героя на вулицю виганяти.

Наш діалог ведеться наче й напівжартома, однак всі розуміють його глибинну суть: ми питаємо про ставлення інтелігенції Сходу (а лікарі – то таки інтелігенція) до ПС. А лікар запевняє нас, що все гаразд, - країна знає своїх героїв.

Виходимо.

– Ага, – Андрій ще не йме віри тому, що щойно відбулось, – а головний лікар що скаже?

– Ходімо до головного лікаря! – Я входжу в раж. Так хочеться довести цьому до найтонших глибин душі ображеному післямайданною недовірою суспільства дорослому хлопчиську, що щось змінилось. Хочеться, щоб пройшла його образа на тих, хто кричав «вас не було на Майдані!» й розвіялось очікування чергового раунду інформаційного «мочилова» на кшталт «вас не було на війні». Адже він своєю кров’ю довів: були! На війні бійці ПС – були.

Головний лікар – підполковник Хромова Валентина Григорівна – швидко розставляє всі крапки над «ї». На моє «боєць боїться» лукаво питає:

– Так що йому вколоти від страху?

Сміємось. Андрій заспокоюється і погоджується лишитись допоки затягнеться рана. Домовляємось про документи. Ще одна проблема: які документи потрібні для доведення поранення у зоні бойових дій бійцю загону, що геройськи воює, не маючи ні платні, ні офіційного статусу? Біда.

Тепло прощаємось, обіймаємось традиційним вітанням Правого Сектора, записуємо телефони.

– Може, тобі щось їсти лишити? Ми веземо на базу повну буду продуктів.

– Та ні! Ви ж бачили, волонтери всього стільки нанесли!

– А згущьонки? – прищулюю око. Ой, я вже знаю цю реакцію здоровенних пропахлих порохом і димом чоловіків на магічне слово «згущьонка»! Так у одному дитячому мультику герой-щур Рокі реагував на слово «сир».

Дістаю згущене молоко, печиво, цукерки. Хто сказав, що суворі правосєки не люблять солоденького?

По від’їзді ділимось враженнями.

– Дитина, – кажу я, – велика наївна дитина.

– Ой, не поспішай, – заперечує Дід Мирон, – один такий Андрюха десятьох вартий. Він же у першій в колишньому союзі і у єдиній в Україні школі бойових мистецтв «Білий лотос» інструктором був. І потім, йому тільки на вид двадцять п’ять. А насправді – сорок.

Ого! Вони ніколи, мабуть, не перестануть мене дивувати.

– Сорок чотири, – уточнюють уже на базі Корпусу друзі Кучерявого. Теплим вечором ми сидимо на лавочці, вони оточили мене й розпитують про побратима. Я показую фото, й вони вирішують, що завтра з дідом Мартином вирушать провідати друга й заспокоїти, що з того бою вони вийшли неушкодженими. А от іншим групам пощастило менше… Минулі кілька днів боїв забрали життя нашого товариша і кількох вклали в госпіталь з пораненнями.

Та назавтра бійці нікуди не їдуть. Уночі на 64 році життя помер наш водій волонтер, давній вихователь націоналістичної молоді – Дід Мартин. Від інсульту. Не спав півтори доби за кермом у шалену спеку, і от… Бригада лікарів з Дніпропетровська, що прибула на прохання волонтерів з Білоцерківської волонтерської групи (у них зв’язки є скрізь!) не змогла нічим зарадити. На війні буває і так. Якби не фронт, сидів би наш Олександрович на своїй яхті і ловив би рибу. Але біда примусила його згадати свою давню допенсійну професію водія-дальнобійника, й він знову сів за кермо. Возив бійців на передову, допомогу волонтерську своїм правосєкам. Любив їх. За них і життя віддав.

Ваш коментар буде першим!