Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Статті > ПРИВИД КИЄВА

"ПРИВИД КИЄВА" - оповідання від Kapa опубліковано 04.03.2022

ПРИВИД КИЄВА


Тоді

…Він перевівся до нас тоді, коли ми переходили в дев’ятий клас…
Високий, статечний, зі скромним поглядом під темними дужками брів і з легким рум’янцем на щоках. Здавалося, він міг зашарітися навіть від дівочого погляду. А його посмішка… Всередині наче щось переверталося, варто було йому хоча б злегка смикнути кутиком губ.
Я не стала винятком: як і більшість дівчат замрійливим поглядом супроводжувала Миколу до дошки, наче в тумані слухала його завжди правильні відповіді, рідко коли вникала в їхню суть: здебільшого просто наче легкою шаллю огортала його образ й ніжно пестила в дівочих думках.
Я знала, що таких як я, було безліч дівчат. Не закохатись в такого хлопця було просто неможливо.
Тоді те, що він під час перерв переходив на російську мову, бо вона була йому рідною, ніхто навіть не помічав. Тоді час був інший… Тоді люди були іншими… І тоді ніхто й подумати не міг, що все зміниться однієї лютневої ночі…

Тепер


• Мамо, мамо! Сирена! Знову ракети летять!
І коли навчилася оту букву “р” вимовляти? Я й не помітила…
• Швидше, доню, до підвалу! Бери свою валізку! Давай, донечко! Й Цербера не забудь!
Вже не так, як перші рази: панічно, зі сльозами, з криками та молитвами… Зараз вже похмуро, зціпивши зуби, з темним поглядом…за яким смуток вже сотень поранених та десятків убитих наших співгромадян - українців…
• Да что ты опять начинаешь! Это все ложная тревога! Они вас просто пугают этими сиренами! Хватит вести себя как овцы! Сказали же, вон, смотри по русским каналам: по мирному населению не стреляют! Это просто спецоперация! Ювелирно-точная! Хватит ребенка пугать!
Ці його слова останнім часом супроводжуються все частіше глибокими ковтками пива…
Миколо…коли ж ти таким став? А чи може завжди був? Я просто сліпою була?..
Я істуканом застигаю на порозі кімнати… Останнім часом я часто так зависаю…
Марічка вже смикає мене за рукав:
• Мамо, мамо! Побігли! Нам далеко!
Нам не так вже й далеко: спуститися з останнього, п'ятого поверху до підвалу, але для п’ятирічної дитини тепер межі розмилися… Те, що було близьким, враз стало наче семимильним, і те, що здавалося таким далеким, нереальним й неймовірним, стало враз сьогоденням…
• Так, доню, пробач! Побігли, моя хороша.
Я похапцем підхоплюю свій рюкзак з найнеобхіднішим вразі чого, хапаю під руку Цербера - незрозуміле двокілограмове собаче чудо, яке дочка підібрала щеням два роки назад біля під'їзду, і ми злагоджено спускаємось у підвал…
А в грудях так сильно щемить… І не тільки від страху…від панічного страху за те, що може статися з моєю дитиною, якось про себе навіть не думаю… Але від іншого всеохопного болю, який наче ножем пронизує українське серце: як же так? Вони почали розстріли мирних мешканців, вони кидають ракети на жилі будинки, вони навіть вакуумну бомбу, заборонену світом! і ту кинули… А мій Микола й далі стверджує, що вони прийшли сюди з миром… Мій коханий, єдиний чоловік, поза яким світу іншого не бачила… Він не розуміє… але ж як? Він же був найкращим учнем, а згодом - найкращим студентом на економічному факультеті… І він не розуміє?...

Тоді, десятий клас


• Так, а зараз всі по черзі підіймаємось на канат! - командує наш вчитель з фізкультури.
І я знову замріяно огортаю своє ніжністю свого Миколу. Тепер вже мого… Місяць назад ми почали зустрічатись… У мене й досі серце виробляє кульбіти, варто йому лишень доторкнутися своєю долонею до моєї руки… А коли обіймає… Наче світ завмирає навколо, а кольорові метелики вже пурхають не лише у мене всередині, але навколо нашої закоханої пари…
• Ахаха, от невдаха! Навіть по канату залізти не можеш! Блін, що ще простіше!
Неприємні коментарі однокласників різко висмикують мене з моїх мрій. Так, звісно, Микола вже зліз з каната, як завжди, все виконавши на відмінно, а це наш однокласник, Сашко, і не просто однокласник, а мій сусід, друг ще з дитинства…
Я зніяковіло відводжу погляд в сторону: за останні роки його все частіше почали чомусь цькувати в нашому класі. Звичайний хлопець, здавалося б, нічим особливим не вирізнявся: не високий і не низький, так собі, середнього зросту. Щоправда, худорлявий і наче якийсь незграбний: нічого у нього не виходило на тій фізкультурі. Навіть по канату нормально піднятись не міг. І що дивно: адже я знала, що він вечорами займається на нашому стадіоні неподалік від дому. Якось побачила його… Він - мене. Ми якось раптово перестали спілкуватись… Чи то тоді сталося, коли Микола з'явився у моєму житті, і я просто забула про свого хорошого сусіда, з яким все дитинство провела в одній пісочниці?
Але чому ж йому не допомагають ті тренування? Хоч би трохи м’язи наростити… Його відверто цькують… Але виходу я не бачу… Заступитися? Одного разу я мало не кинулася на одного хлопця, який зі зухвалою посмішкою знущався із Сашка, друга Миколи, до речі…
Але я не встигла навіть рота розтулити, як мене, мов шаблею, зупинив гострий погляд Сашка: він наче прищепив мене до тієї точки, в якій я знаходилася…наче щось стиснуло горло, з якого вже почав вириватися крик…
Це сталося лише одного разу, але чомусь я зрозуміла, що мені не можна втручатися в цей конфлікт. Мені б хотілося вірити, що це було просто проханням, проте…в тому погляді наче читався наказ і…ще щось…щось, що вперше в житті вкололо десь у грудях…мене занудило…злегка запаморочилось в голові… Так болить зрада…

Тепер

Сидимо в холодному підвалі…чекаємо на відбій тривоги… Завжди жвава й весела, моя дочка потрохи перетворюється в серйозну й мовчазну дорослу людину… Дитинство закінчилося… В п'ять років… Але ж як?..
Через п'ятнадцять хвилин чується знову сирена: відбій тривоги.
Ми стомлено піднімаємося до квартири: ноги підкошуються, наче стометрівку пробігли… Але це дрижання в тілі не від фізичних навантажень… Це просто нерви… Психосоматичні прояви…
• Опять, придурки, ложную тревогу подняли! А я же говорил! Хватит ребенка по подвалам таскать! Лучше бы кушать приготовила!
Сьогодні п'ятий день їхньої “спецоперації” і нашої війни… Всього лишень п'ятий…а я вже змучилася і перестала реагувати на коментарі чоловіка… І їсти я приготувала, з того, що було…в магазинах зараз порожньо…
Знову стою, мов істукан, і поринаю глибоко в себе… А там вир ридань…стримую…не потрібно…не хочу доньку лякати…їй і так нелегко…в неї керівники “спецоперації” вкрали дитинство…зламали її…зламали її сьогодення, її майбутнє… Як би ця війна не закінчилася, п'ятирічна дитина вже ніколи не пізнає солодкого смаку безтурботного життя…життя без війни…
Але душа десь глибоко всередині продовжує обливатись кривавими сльозами… Миколо, коханий…де ти? Любий мій? Що ж з тобою стало? Але всі ті вигуки несуться внікуди…
“Привіт, в нас знову була хибна тривога”, - пишу в вайбері подрузі.
“Ти що! Яка хибна? На нас Су-27 летів! Його знову на наш аеропорт випустили! Ти знаєш, що таке Су-27? Та це новітній важкий багатоцільовий винищувач!”
“Тоді що сталося? Чому відбій тривоги?!” - я все ще не можу прийти до тями: останнім часом мені чомусь так важко переключатися зі свого сімейного життя на воєнні страшні новини й назад…
“Ну ти даєш, подруго! - пише Оксана. - Ти що, з іншої планети?! Та цей бомбардувальник просто збили!”
“Ого!” - це чудова новина.
“Та що “ого”? Це знову наш “Київський Привид” показав свою майстерність! Знову врятував десятки життів! Оце герой!”
Так, я вже чула про нього. Та й хто не чув? Адже про те, як він один збив уже цілих шістнадцять! ворожих літаків, інформують у всіх засобах масової інформації.
Щоправда, кажуть, що швидше за все - це просто легенда, щоби підняти наш бойовий та моральний дух.
Але мені щиро хочеться вірити в існування цього пілота, цього аса, цієї Людини з великої літери, яка вже врятувала сотні невинних життів…

Тоді, одинадцятий клас


• От лишенько! Завтра та дідькова директорська контрольна! - це наш трієчник Олекса вже починає дратуватися.
• Скільки можна! Як же мені вже ця школа остогидла! От би вона згоріла нафік! Або ще краще: щоб завтра почалася війна - і ми взагалі перестали ходити до школи!
Скільки дітей скільки десятиліть промовляли цю фразу… Дехто так ненавидів чи боявся школи, що й дійсно хотіли, аби навіть війна почалася, лиш би припинилися їхні страждання… А дехто просто кидав слова на вітер…
Але недарма в нашому світі гуляють повітряні потоки…
Ті слова зернами падали на нашу плодючу землю… На превеликий жаль і наше горе вони проросли…
Щоби зараз сказали ті діти, які, не відаючи що роблять, кликали цей жах на нашу землю…
Так, вони були дітьми… І ще навіть кілька днів тому я чула ці слова… Як же це страшно…
Ніколи! Чуєте?! Ніколи! Чуєте, діти?! Будь-яких народів та національностей! Не промовляйте навіть тихцем цих пекельних слів!
Не дай Боже, щоби почалася війна! Жодна школа не може зрівнятись з катівнею військового вторгнення на рідну землю!
Мрійте про те, аби і завтра, і післязавтра, і потім була школа! Аби були ті бісові контрольні! Аби в вас завмирало серце від того, що ви погано напишете якусь роботу, а не від того, що вашим батькам, не дай Бог! відтяло ногу, бо ворожий снаряд влучив у багатоповерхівку… або вашого батька розстріляли наші “брати”, які прийшли допомогти нам…

Тепер

“Привіт”, - це вже у фейсбуці.
Він дуже рідко пише, розповідає лише рубаними реченнями, що в нього в житті все гаразд, що закінчив теж економічний факультет, як і ми з Миколою, але вчився в Харкові. Не одразу туди поступив після того, як покинув наше місто після закінчення школи. Але на другий рік все ж вступив на бюджетну форму навчання.
Як має хорошу роботу. Не дуже круту, як тепер модно говорити, але непогану. Одружився. Вже двійко синів має. Щоправда, мати доводиться доглядати. На лікування їй трохи грошей завжди треба… Щось там в неї з ногою, нібито стерся повністю сустав, одна нога стала коротшою за іншу, майже ходити не може… Але то не так страшно, головне, що всі живі-здорові. Та й мати його сама ростила, не покине він її саму.
“Привіт”, - відписую, мов в тумані, намагаючись скинути з себе морок. Хочеться тверезості. І хочеться, і водночас страшно…
“Тебе ще не призвали?” - знову запитую.
Знаю, що він волонтерить, дуже допомагає ніби, сам писав. І допомогу якусь організовує, і серцем з нашими воїнами… Але якось мені це не повністю до душі…
Розумію, що він ще у школі не був дуже спортивним, розумію, що у нього сім'я, про яку треба дбати, але якось трохи шкребе: він же все-таки чоловік, а значить - зможе більше користі на фронті принести…
Але одразу стримую ці думки, бо починає боліти вже фізично, варто лише почути звук російських каналів з кімнати й усвідомити, що мій чоловік просто лежить на дивані та спостерігає, як військова пропаганда співає про їхній “мир”...
“Як ти?” - як завжди скупо питає.
“Та нічого…” - так само відповідаю…
А колись, ще в садочку… Ох, скільки ж всього ми з ним пережили в тому садочку…
Це почалося коли нам по три рочки виповнилося…
Мама казала, що я вже тоді була войовничою дівчинкою. Фізично сильнішою за інших, а тому так сталося, що почала захищати слабшого хлопчика - Сашка.
Так і повелося: я його захищала, а він мене в усьому слухався. Трохи навіть смішно…
Смішно і…страшно. Адже в нас було те дитинство… Потім після садка була школа…
І ми продовжували дружити, хоча він, як хлопець, і став мужнішим за мене.
І в нас не було війни…
Ми ніколи її не хотіли… Ніколи про неї не мріяли…
“На нас щойно, кажуть, ракета якась летіла, - пишу Сашкові, - але, кажуть, що її збили. Знову нібито отой Київський Привид”.
“О, це добре, що ти в безпеці…”
І знову тиша…
Він завжди небагатослівний…
“Катрусю...”
“Що?”
“Ти ніби збиралася до батьків?”
Коли ми з Миколою одружилися, батьки залишили нам квартиру в місті, а самі перебралися до родичів у село.
“Так, збиралася, а що?”
Якось писала йому, що хочу подалі з великого міста виїхати, бо тут вже занадто страшно. А страшно ще й тому, що поруч із самим аеропортом мешкаємо…а його, рано чи пізно, швидше за все, що захоче розбомбити ворожа армія…
“Ти б не затягувала з цим. Тут кажуть… це, звичайно, лише припущення, але про ваш аеропорт багато кажуть…словом, їдьте з дочкою, так буде безпечніше…”
Я знаю, що він турбується про мене…турбується так, як ніколи, на жаль, я не відчувала турботи від свого рідного чоловіка… та й чи рідного…
Стиснула рукою собі горло…
Знаю, що це на часі…
Але вчора їздила з рацс…
Подала заяву на розлучення…
“Буду їхати…завтра вранці…вже домовилася…”
“Це добре!” - здається, що Сашко навіть посміхнувся.
Але чи це можливо? Ось так, навіть не бачачи людини, відчути посмішку? Мабуть, можливо… І, мабуть, я ще багато чого не знаю і не бачила в цьому житті…
“А Микола з вами їде?” - а тепер відчуваю, ніби якась невидима струна натягнулась…
“Ні… Я подала заяву на розлучення… Знаю, що це неправильно… Що зараз не до цього… Зараз війна… Але…для мене…це теж війна…моя власна війна… і я повинна почати боротися…підняти голову, як мій народ…”
Я вже давно зрозуміла, що ми з чоловіком не пара. Не тому, що він за “русский мир”, ні, я ж теж миру хочу…
Просто багато чого іншого було… І я терпіла… Як багато жінок, терпіла… Бо кохала… Бо через рожеві окуляри дивилася на світ і через калейдоскопні на нього…
Але ж вічно сліпою, глухою й немічною бути не можна…
“Я шокований… Якщо чесно… Але чому? Ти ж писала, що така щаслива з ним?”
Гіркі сльози починають малювати криві доріжки на моїх сірих щоках…
Що мені тобі відповісти? Як розповісти про весь той біль і відчай, коли розумієш, що не ту людину вибрала у свою життєву путь…
“Я брехала… пробач…”
“Він тебе бив?...” - наче різкий свист меча, що розсікає темряву в тишині…
“Ні… Послухай, це все вже неважливо… Я просто завтра з дочкою поїду до батьків…”
“Як саме?”
“Потягом…”
“Катрусю, в мене є деякі знайомі в нашому рідному місті, я зв'яжуся з ними, вони тобі допоможуть”.
“Та не треба, я вже все собі організувала… сама…” - завжди все сама…це, мабуть, єдине, чого найкраще навчив мене мій чоловік: все робити самій…
“Я не хочу бути категоричним…але Катре, я тебе прошу, не переч мені зараз, будь ласка…”
І я наче перед очима побачила його усміхнене обличчя ще з безтурботних шкільних часів… Скільки ж ми не бачилися?..
“Я тебе дуже прошу! Скористайся моєю допомогою!”
“Гаразд, я чекатиму завтра від тебе повідомлення…”
І я вперше за багато років злегка…зовсім-зовсім злегка посміхаюсь…і вперше за багато років в цій посмішці гіркого набагато менше ніж простої усмішки…

Тоді, в дитинстві…

Кажуть, що люди мало що пам'ятають зі свого дитинства. Так, спогади нікуди не щезають, адже всі ми родом з дитинства. Проте у більшості людей вони, наче в запилених й забутих коробочках, закинуті десь у підсвідомість. У мене ж все не так.
Я чудово пам'ятаю все своє дитинство… Десь приблизно з трирічного віку… З того моменту, коли вперше прийшов у дитячий садок, коли вперше ще у такому ранньому віці почав піддаватися нападкам сильніших й нахабніших дітей.
Тоді, наче янгол-охоронець, поруч зі мною в житті з'явилася дівчинка…
Звичайна, маленька людина… Щоправда вона була трохи крупнішою за інших діток, сильнішою і з дуже міцно розвинутим почуттям справедливості.
Вона ніколи не могла залишатися осторонь, коли хтось пробував мене образити…
Так і повелося…
Ми всюди були разом…
Ще й сусіди…один будинок, один під'їзд…
Вона була моє єдиною пристрастю…десь до шестирічного віку…
А потім у моє життя ввійшла інша…
Ми мешкали поруч з аеропортом, і над нашим будинком і просто за вікном постійно літали літаки.
Коли відчуття приналежності до неба увійшло в моє життя? Важко зараз сказати…
Але я дуже добре пам'ятаю, як просив маму водити мене до злітних смуг, аби побачити зблизька, як виглядають ці величезні металеві звірі…
Проте територія аеропорту була огородженою високим бетонним парканом: мені не вдавалося нічого побачити.
Та я продовжував просити маму стояти зі мною інколи навіть годинами біля високих мурів в очікуванні, коли ж злетить наступний літак, щоб хоч трішки ближче побачити його на власні очі…
З часом мені вдалося відшукати в стінах невелику шпарину…якраз біля ангару, де зазвичай лагодили транспорт…
Я досі пам'ятаю той момент… мало не захлинувся від радісних емоцій…
І з того часу я вже почав сам на цілі години приходити до того місця, аби спостерігати за роботою майстрів й час від часу зблизька поглядом проводжати літак, що піднімається вгору…
Тоді моє серце розділилося на дві частині: одна належала Катрусі, інша - літакам і небу…
Мати виховувала мене сама, батько покинув нас одразу після мого народження… грошей не було… тому й модельок літачків у мене на полицях вдома теж не було… хоча так мріялося…
Тоді не було таких можливостей як зараз… не було інтернету… не було звідки взяти інформацію, аби втамувати голод від жаги до розуміння того, як працюють літаки, як навчитися ними керувати… але найбільшою мрією було вступити у Харківський Авіаційний Інститут…
Ця дорога була дуже складною… тернистою… але я вірив, що в мене все вийде…
Адже поруч зі мною була єдина кохана дівчина… моя підтримка й опора…
Щоправда, мені було ніяково їй зізнаватись у своїй всепоглинаючій пристрасті до літаків і безкрайнього неба…
Та й у своїх почуттях зізнаватись було не до снаги…
А потім сталося те, через що проходить, мабуть, кожна людина у своєму житті: перша втрата…
Катруся закохалася в нашого нового однокласника…
Це був удар в саме серце… і це не просто фраза… мені тоді дійсно вперше в житті в грудях наче розлився свинець…
Мати плакала, не розуміючи що сталося, крапала якісь ліки…
Дякувати Богові - відпустило…
Але наче часточка мене в той момент омертвіла…
І з того часу в мене залишився лише один шлях в житті - безкрайнє небо, яке радо прийняло мене в свої обійми…
Хоча я ніколи, навіть у страшному сні, не міг уявити, який саме слід мій літак залишатиме в безгрішному небі над нашою Вкраїною…

Тепер

Нас із дочкою дійсно зустріли якісь люди… кремезні чоловіки зі зброєю за плечима…
Серйозні, трохи похмурі, але вони поводилися дуже чемно й навіть намагалися трішки жартувати, аби підняти нам настрій…
Хороша, велика машина, джип…
Я погано розуміла, що діється навкруги… втупилася порожнім поглядом у вікно…
Цербер тихенько попискував… притискав вушка до шиї… тваринки все відчувають… особливо, нашу тривогу… машинально гладила тваринку у дочки на руках, аби заспокоїти… її… себе…
Добре, що ті чоловіки якось розважали Марічку впродовж нашої недовгої подорожі…
Все наче в тумані…
Якось доїхали… якось я дякувала…
Пам'ятаю лише їхні стурбовані погляди, якими вони наче сканували мене…
Мабуть, потім Сашкові про це розкажуть…
Батьки зі сльозами на очах…
Сюди війна ще не дійшла…
Але вона не за горами…
Шкода наші Карпати так далеко… шкода, що вони не на кордоні з тими орками…

…Скільки часу пройшло… ми перестали казати “понеділок” чи “вівторок”... тепер немає днів тижня… тепер є лише перший, другий… четвертий день… день війни…

“Привіт”, - це Сашко…
“Привіт…”
“Як ви добралися? У вас все гаразд?” - відчуваю стурбованість навіть у бездушних буквах…
“Так… наче все добре… дякую тобі…”
“Катрусю… я хотів тебе дещо попросити… там треба буде зустрітися з однією людино… по тебе заїдуть… ти головне не хвилюйся… просто, хочу, щоб тобі, можливо, там заняття підібрали, щоб ти менше зациклювалася на цьому всьому… та й корисною зможеш бути…”
“Гаразд…звісно… Сашко… дуже дякую тобі…”
Я просто дякую через віртуальну мережу, а у самої всередині, там, де, мабуть, у людини проживає душа, там, чомусь так боляче… так, наче, хтось тупим ножем ріже…
Але я розумію… колись, тоді, коли я не повинна була цього робити, я помилилася…
Я його зрадила…
І нема мені за це прощення…
Та й що з того прощення… адже на його шляху зараз пліч-о-пліч з ним йде інша жінка… у них сім'я… діти…
А я…
А мені доведеться стиснути свою сутність і просто продовжувати жити… заради дочки… заради батьків… заради Цербера…
І хоча вже ніколи не буде в мене в житті нічого неймовірного… не буде того справжнього, жіночого щастя… не можна опускати руки… хоча вони, мов шнурками зараз звисають вздовж тіла…
Так боляче…
Але вже чомусь перестає бути страшно…
Тепер просто байдуже…



За мною знову заїжджає якась автівка… проте вже інша, теж немаленька, якийсь всюдихід, все ж у нас не місто-мільйонник, з якого ми сюди перебралися… маленьке містечко… майже село…
Мов сомнабула, навіть не задаючи запитань, покірно всідаюсь на заднє сидіння…
Їдемо недовго…
Якийсь будиночок… навколо нікого немає… закинута місцина… мені кажуть не турбуватись… просто вийти й зайти у той будиночок… на мене там чекають…
Хто чекає? Навіщо? Ці запитання проносяться мимоволі крізь свідомість…
Чи мені страшно?.. Мабуть, ні… Швидше - незрозуміло…
Але йду в той будиночок…
На дворі вже темно…
Вечір м'яким покривалом встеляє нашу землю…
Не встигаю перетнути поріг, як чую ледь чутне: “Привіт…”
Ледь чутне… але таке знайоме… адже я знаю цей голос… моя пам’ять його знає… моє єство…
Але цього не може бути…
Адже він у Харкові… а там справжня війна… хіба би він…
“Сашко?!” - шепочу у темряву… і відчуваю, як сильні руки опиняються на моєму тілі…
Він м'яко, але впевнено притягує мене до себе…
В мене серце зривається у галоп…
“Катрусю… Кохана…” - його шепіт в мої привідкриті вуста…
Але так не може бути… як же це? Як я могла цього не зрозуміти тоді… ще у школі…
А тепер…
Тепер нам не можна…
Так, я подала на розлучення зі своїм чоловіком…
Але він… я не зможу собі пробачити, якщо йому доведеться зрадити свою сім'ю…
Хитаю головою, намагаючись відсторонитись…
“Ні… ні… ні… Сашко… - шепочу гарячково… - Пробач мене! Пробач за тоді… Пробач за все… Але ми не можемо…”
“Чому?.. - на мить зупиняється. В його голосі здивування. - Ти ж казала, що готова піти від Миколи… Не розумію…”
А потім різко відсторонюється…
“Пробач… - льодовиковий кілок заганяє кудись поблизу серця. - Я неправильно зрозумів… Адже те, що ти йдеш від нього, ще не означає, що я щось для тебе значу… пробач ще раз…”
Ні… ще раз тебе втратити - я цього не зможу пережити… Але я не можу так…
“Я не можу так… Сашко… Справа не в мені… “
“Тоді в чому? Не розумію, що тебе стримує?!”
Його шепіт переходить у розпачливий приглушений крик…
“Як ти не розумієш… Я не хочу, щоб ти був зрадником… У тебе дружина… діти… ти належиш їм…”
Останні слова я вже мало не викашлюю… Не можу… Невидимі пальці розпачу оповивають моє тіло… гострими нігтями впиваються по всьому тілу, залишаючи криваві дірки…
“Аха-ха…”
Він полегшено сміється… Але чому?..
Не встигаю нічого зрозуміти, як він знову опиняється надто близько… Його теплий подих лоскоче моє обличчя… І він починає швидкими, короткими поцілунками вкривати моє тіло…
“Катрусю… кохана… яка сім'я… немає нікого… і ніколи не було… тільки ти… моє серце… українське щире серце вміє кохати лише раз…”
“Нічого не розумію…”
Розпачливо намагаюсь впіймати думку хоч за кінчик хвоста… але мені не вдається…
“Я тебе кохаю… дуже-дуже сильно… тільки тебе… ну і ще нашу рідну землю… нашу неньку-Вкраїну…”
А далі…
А далі я розумію, яким на смак є справжнє кохання… як пахне щастя… і як може розквітати людська душа, коли вона одна на двох…
“Як ти тут опинився?”
Коли трохи вже оговтуюсь, мушу зрозуміти. У Сашка дзеленчить телефон і він похапцем зривається, швидко одягається, і я починаю розуміти, що все не так просто, як мені спершу видавалося…
“Куди ти?”
Вже повністю зібраний, він схиляється наді мною і палко цілує… Наче востаннє… Так, я розумію, що для нас кожна мить може стати останньою… Але це щось інше…
“Ти чула про Київського Привида?”
Ніби ненароком цікавиться…
“Звісно, що чула. Але кажуть також, що це міська легенда. Ніхто точно не знає чи він насправді існує…”
Я знаю, що він зараз всміхається… І стріла розуміння врізається в мою свідомість…
“Сашко!..”
“Так, кохана, це я… Я той самий ас, котрий намагається захищати тебе від ворожих ракет… Тебе і наш народ… Нашу землю… і буду це робити, поки стане мені на це сил… Немає зараз часу, люба, все тобі розповідати… Мене викликають терміново… Я не маю такої розкоші, щоб зараз подарувати весь свій час тобі… пробач за це… Але, якщо Бог нам допоможе, я обіцяю, що все тобі компенсую… А зараз я мушу знову відправлятись на передову… Мій Міг мене вже зачекався… Хоча мені обіцяли видати новий винищувач… F-16… Але і цей мій друг мене ще ні разу не підводив… І ми разом ще не один ворожий літак знищимо…”
“Але як?..”
Я перебуваю в такому шоці… Калейдоскоп кадрів із підбитих Привидом літаків проноситься перед очима… Повідомлення про те, що він вилітав не раз з-під нашого міста…
“Я розумію, що шокував тебе… Але зараз немає можливості все обговорити… Пробач… Я мушу бігти… Тебе відвезуть назад додому… а ми з тобою спишемось… тільки не згадуй про те, що щойно почула…”
І знову палкий поцілунок… І я вже чую, як він йде твердим швидким кроком до виходу… Але зараз я не можу просто так його відпустити…
“Сашко!” - викрікаю в темряву…
“Що, мила?” - він зупиняється на порозі. В темноті я цього не бачу, але тепер мені більше не треба бачити… тепер я цим живу… я ним живу…
“Сашко… А я тебе кохаю… І завжди кохала…”
І я чую найдивніші слова за все своє життя:
“А я знаю, Катерино!..”
І ми обидвоє посміхаємось, коли за ним закриваються двері…



Я вертаюся назад до батьків і до доньки… І розумію, що вертаюся зовсім іншою людиною…
Вперше за все своє життя я починаю розуміти і відчувати його повноту.
І те, що раніше здавалося правильним, що хотілося називати сильними словами “кохання” та “щастя”, тільки зараз починає розумітися і відчуватися по-справжньому…
Я вперше в житті вдихнула на повні груди… Наче легені, уражені вірусом, нарешті очистилися, відновилися, розкрилися…
А за спиною вперше в житті виросли крила…

• Мамо, мамо! - не встигаю переступити поріг, як донька в сльозах кидається мені на шию.
• Що сталося, люба? - не розумію, чому очі дитини наповнені жахом.
За її спиною згорблено зупиняється моя мати:
• На наше місто, на аеропорт знову запустили ракети із Білорусі…
• І? - з жахом починаю розуміти, що почую далі… Ні, не розуміти… Усвідомлення прийде пізніше… Зараз лише крижані пальці неминучого шкрябають десь всередині.
• “Іскандер”… Ракета така… Аеропорт розбомбили… І наш будинок теж зачепило…
Закриваю рукою собі уста, щоб втримати крик розпачу…
• Постраждалих практично немає, лише кілька легкопоранених… Один загиблий…
І я вже знаю хто…
Плач і крики дочки “Тато! Тато!” чутно ніби крізь вату…скловату, якою оповивають вони нашу країну…
Той, хто повинен, ні, не повинен, але міг це відвернути, був зі мною…
Він витратив на мене той дорогоцінний час, який міг…
Багато хто чого міг…
І мені тепер з цим жити…



Термінові оголошення з фронту:
“На Площу Свободу міста Харкова з російського міста Бєлгорода були запущені крилаті ракети… Десятки жертв… А у що перетворено центр міста… В руїни…”

І ось те саме повідомлення, яке перекриває всі інші…

Всі канали…наші…російські…наші з чорною трагічною стрічкою…ворожі з переможними стрічками…
“...Відомий пілот-ас, який на МіГ-29 збив найбільше ворожих літаків, відомий під ім'ям “Привид Києва”, сьогодні був збитий ворожим винищувачем… На превеликий жаль, пілот загинув…”
Далі не слухала…
Наче осліпла від гірких сліз…
Стіни починають стискатися навколо мене…
Я просто вибігаю на вулицю, щоб вдихнути повітря, бо відчуваю, що задихаюсь…
Задихнулась…кашель стиснув горло…але цього було недостатньо…
Я біжу, не розбираючи дороги…знаю лише, що попереду ліс…мені треба туди…
Колючі гілочки дряпають обличчя…я спотикаюсь об пеньки і розкидані палички…
Скільки я так тікаю…куди…від кого…від чого…
В один момент я знесилено опускаюсь на холодну землю…
І кричу…крик просто рветься з глибин душі…гіркий, пронизливий…болючий…колючий…якби влучив в когось зараз, поранив би…
Я кричу хрипло і вмиваюся смертельними сльозами…
З мене наче тече кров…із життям витікає…
Кров моя…кров мене, як частини цієї землі…кров, яку ця земля в себе поглинула…кров наших синів, які полягли за свою країну…кров ворогів, які сюди прийшли, яких сюди ніхто не кликав…
Я відчуваю, що тепер і я вже більше не живу…
Частина мене вмирає в той момент в тому лісі…
Я повертаюся у своє місто… сама, щоправда, на разі…
Повертаюся у свою розгромлену домівку…
І наступного дня вже стою в черзі із паспортом в найближчому пункті, де можна записатися до лав територіальної оборони…
Війна ввійшла в таку стадію, що навіть мені видають зброю…
Я не вмію нею користуватись…
Але я навчуся…
Руки-ноги маю…
Захищати рідну землю бажання маю…
Та й захищати є кого, слава Господу…

Через якийсь день…

Війна ввійшла в затяжну стадію…
Я більше не вмію всміхатись…
Я більше не вмію вести довгі цікаві розмови…
Зате я тепер вмію стріляти…
Вже не дрижать руки…
Вже не бігає погляд…

Так страшно…але тепер страшно інше…страшно, що вже немає страху фізичного…вже просто тіло й розум в тандемі працюють безвідмовно…
А страшно те, що немає більше емоцій…тих емоцій, які робили нас людьми…різними…когось більш чутливими, когось менш…але емоційними…імпульсивними…щирими…живими…

Розбомбили Чернігів… Херсон…
Атакують найбільшу в Європі Атомну Електростанцію…
І їхні бойовики так захищені і підготовлені до цього штурму, що однозначно зрозуміло: готувались…
“Годину назад над нашим містом знову збили ракету…”
І хоч я розумію, що це вже не він…що це хтось інший…але досі в такі моменти гаряча сльозинка креслить нову зморшку на моєму ще вчора молодому, а сьогодні такому вже просто восковому обличчі…
І ті, хто поруч зі мною захищають нашу країну, нічого не помічають…та й їм не до того…
Патрулюємо місто…
Надходить виклик, диверсійно-розвідувальна група…адреса…їдемо, жодних думок…просто готовність…
Стара якась п'ятиповерхівка…
Піднімаємось на третій поверх…
Нам на зустріч виходить чоловік…без форми…але пред'являє посвідчення…щось пояснює…не слухаю…але розумію, що залишаюсь сама…всі кудись зникають…я опиняюсь в якійсь квартирі…темно…закриваються за спиною вхідні двері…
Я у пастці…в животі починає скручуватись гаряча спіраль…страху?..
Чомусь це щось інше…
Я це відчуваю…
Знаю…
Розумію…
Лише в той момент, коли його руки опиняються на моєму обличчі, а його гаряче дихання починає лоскотати вуста…
“Пробач! Пробач! Що довелося тобі це пережити! Але так було потрібно!..”
Я голосно схлипую, тіло трясе наче при лихоманці..
“Пробач, кохана! Це був єдиний вихід… На мене почали полювання, за мою голову пропонували дуже великі гроші їм… Прости мене!..”
Я вже не криючись вмиваюсь гарячими слізьми…
Так, це щастя, радість, кохання… - коктейль найпрекрасніших емоцій в житті…
Я вже й не вірила, що колись зможу так відчувати…
В цей момент коїться щось неймовірне…
В цю мить у світі народжується щось нове…
Щось живе… не лише смерть, яка оповиває нашу країну… щось, що зможе з часом, можливо, відживити хоч часточку знищеного окупантами сьогодення…
І мені так хочеться, щоб ця мить зупинилась, щоб час спинився в цій точці… Бо я знаю, що варто лишень йому вийти за поріг, як жах війни огорне знову світ…

P.S.

“Простите нас! Простите нас, если сможете!... - так мені писав вчора один росіянин. - Мы, простые люди, не хотим этой войны! У нас за это слово, за слово “война” грозит тюрьма сроком до пяти лет… Простите нас, пожалуйста… Мы этого не хотим…”
А до кого ви звертаєтесь? До тих, хто мертвим падає від ваших куль? Чи до тих жінок і дітей, чиїх синів, чоловіків і батьків ви вбиваєте?
А ваші покалічені фізично й морально жінки і діти таке б простили?..


Підтримати автора:

Ваш коментар буде першим!