Слава ЗСУ!

"Прогулянка на лижах" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 05.01.2024

"Прогулянка на лижах"

   Коли моїй матері Галині Григорівні було дванадцять років вона разом з батьками та сестрами жила у закритому військовому містечку в Красноярському краї. У Красноярському краї літо коротке та спекотне, а зима — тривала та холодна. Якось одного разу взимку батько Григорій Юрійович узяв мою матір та двох її молодших сестер Наталку та Риту в ліс покататися на лижах.

А зима того року видалася особливо снігова та холодна. Кучугури намело майже у зріст дорослої людини.

—Ідіть за мною, я покажу вам діти, як треба кататися на лижах,— сказав звертаючись до дітей Григорій Юрійович.

З цими словами він впевнено пішов на лижах уперед по снігу і раптом зник з поля зору дітей.

—Тату, ти де?, — несамовито закричала йому смертельно злякавшись моя маленька мати.

—Татку, любий, на кого ж ти нас самих у лісі залишив?,— заплакала від горя мамина середня сестра Наталка.

До її гіркого плачу приєдналася незабаром Рита наймолодша з маминих сестер.

—Ну а як же тут не заплакати від горя, коли довкола високий ліс, кучугури на зріст людини і ні душі навколо?

—Тільки три безпорадні маленькі дівчинки на лижах далеко від рідного дому в незнайомому засніженому лісі.

—Галю, мені дуже страшно відверто сказала їй Наталка.

—Мені теж Наталко, — відповіла їй моя мати.

—Галю, а тут у лісі можуть бути вовки?, — запитала у моєї матері Наталка.

—Я не знаю Наталко,— відповіла їй чесно моя мати.

Почувши про вовків у лісі маленька Рита заплакала ще дужче.

Утрьох вони стали плакати і навперебій голосно кликати свого батька на допомогу.

Але відповіддю їм було лише гучне відлуння їхніх дзвінких дитячих голосів.

Раптом ззаду їх почулися чиїсь важкі кроки і пролунали гучні, грубі чоловічі голоси.

Обернувшись назад вони побачили солдатів, які обережно гуськом йшли по снігу вслід за своїм командиром.

—Діти, а що це ви тут робите самі в лісі без супроводу дорослих? — суворо запитав командир підходячи до них.

—Ми пішли на лижах з батьком, але він раптом кудись зник і ми залишилися в лісі зовсім самі,— плачучи відповіла йому моя мати.

—А хто ваш батько? — запитав у неї з цікавістю командир.

—Мого батька звуть Григорій Юрійович,— відповіла йому моя мати.

—Товаришу капітане, я знаю батьків цих дітей сказав звертаючись до командира один з солдатів.

—Знаєте Петров?

—Так точно, товаришу капітане.

—Це діти Води,— відповів командиру солдат.

—І знаєте Петров, де вони живуть?

—Так точно, товаришу капітане.

—Ну, добре Петров, я доручаю вам відповідальне завдання відвести цих дітей додому,— сказав йому командир.

—Слухаюсь, товаришу капітане,— відповів йому солдат.

—Значить так діти, підете разом з цим солдатом і він відведе вас додому,— сказав моїй матері командир.

—Дякую вам, товаришу капітане, подякувала йому моя мати витираючи сльози на обличчі рукавом шуби.

—Ідіть за мною діти,— сказав їм солдат.

І тут у цей самий момент за кілька метрів від них сніговий кучугур несподівано піднявся і з нього виліз їхній батько Григорій Юрійович весь у снігу.

—Татку, татку ти нарешті знайшовся!,— радісно вигукнули діти і кинулися до нього на шию з обіймами.

А командир і солдати, бачачи цю сімейну ідилію, почали дружно сміятися.

—Зачекайте, діти, ви мене так зіб'єте з ніг,— сказав їм суворо Григорій Юрійович обтрушуючи свій одяг від снігу.

Він глянув на солдата, на командира і теж усміхнувся.

—Ну, от бачите діти, таки знайшовся ваш батько живий і неушкоджений, а ви даремно так сильно переживали, — сказав їм усміхнувшись командир.

—Ну, бажаю вам доброго шляху діти,— сказав їм на прощання командир і повів своїх солдатів далі по снігу.

—Так якось незручно вийшло перед солдатами і їхнім командиром,— сказав буркотливо Григорій Юрійович, коли ті вже зникли з поля зору за деревами.

—Час діти вже нам йти додому обідати,— сказав Григорій Юрійович, подивившись на свій водонепроникний наручний годинник "Vostok".

Щасливі вони поверталися з лісу додому. Батько як зазвичай йшов на лижах попереду.

Кінець

Ваш коментар буде першим!