Слава ЗСУ!

"Розрив" - оповідання від Duck опубліковано 25.08.2019

Він сидів у вікна, втупивши погляд в в дахи будинків. Цигарка в руці диміла та потихеньку тліла, на її кінці вже з’явився прошарок попелу. Голова ні про що не думала, він був виснажений та чекав лише одного - кінця. Скоро мусила прийти вона, й це означало кінець. Що саме мусило закінчитися з її приходом - не було жодного уявлення. Але в чому він був впевнений - що сьогодні, так чи йнакше, він піде далі. Незважаючи, чим все скінчиться.
Екран телефону засвітився й видав звичний звук мессенджеру - таксі вже її привезло. Хоча вона мала не одну машину в своєму автопарку, але на зустрічі завжди приїжджала на заказаній автівці. Лімузини вона не любила, але любила ту ефектність, котру він викликав у публіки. Так, вона не зрадить собі й у цей раз, навіть попри те, що він просив залишити їхню зустріч у таємниці. Вона завжди любила увагу, і не відмовиться від цього задоволення й зараз. Звичайно ж, такий приїзд, ще й такої жінки, не мине непомітним для оточуючих.
Він почув, як відчиняються вхідні двері. Він заздалегідь попередив її про те, що вони будуть не зачинені на замок, тому що не хотів змушувати її очікувати, навіть й 10 секунд перед дверима. А ще він боявся, що поки буде йти їй назустріч, не витримає й зтрусить, так і залишиться сидіти чи стояти в пустій квартирі. Й ось, вона вже всередині. Вдіта просто, принаймні як на свій стиль. Волосся зібране в плотну кульку на потилиці, чорні високі туфлі, чия дороговизна видна навіть за декілька метрів. Вхідні двері одразу заводили відвідувача у простору квартиру-студію, майже в іншому куту якої й сидів й він. Руки ледь затрусились, але цівка диму так й продовжила підніматися догори тонкою неприривною смужкою.
Сиди, - сказала вона, навіть не дивлячись в його сторону, й він був вдячний за це, тому що ноги стали просто ватними, - я сама до тебе підійду. Показувати своє джентльменство мені зараз не потрібно. Можеш залишити ці пусті манери тим дурепам, які тут бувають між моїми приходами.
Останні слова болісно би його вразили...Раніше...Але тепер він змирився, але тепер він вже розуміє, що заслуговує на це.
Навпроти свого кресла він поставив ще інше, яке зазвичай знаходилося в другому кутку, щоб на вечірках ніхто не мав змоги сісти поруч нього та заважати тому, як він дивиться на нічне місто, що з такої висоти лежало мов на долоні. Іноді йому здавалося, що він може стати на підвіконня й полетіти над усіма цима вогнями. Іноді йому дійсно хотілося так зробити, принаймні - спробувати.
Й ось - вона вже сидить перед ним, так зухвало, невимушено й при цьому ніжно скрестивши ноги й довгим, майже немигаючим поглядом дивлячись на нього. В такі моменти йому здавалося, що вона зизарає прямо усередину його душі й бачить його таким, який він є. Й це її не лякає. Навіть він не міг похвастатися подібним. А ще йому здавалося, що хоч вона й баче все, але ще й розуміє, й не тільки може з цим допомогти, а й хоче це зробити. Саме на цей погляд він й полетів тоді, мов метелик на вогонь. І як у випадку з метеликом, він вже починає згорати в цьому полум’ї. Але тепер зараз було щость не так.
В тебе накурено. Невже це найкраще, що ти міг зробити перед моїм приїздом. Ти же знаєш, як я не люблю сморід цигарок, - вона подивилась на нього з легким докором в очах.А водночас в них світилась якась неуловима смішинка, наче вона до всього відноситься трішки несерйозно. Ще й якась порожнеча, ні - то занадто грубе слово! Доцільніше це було б назвати м’якістю, в якій все тонуло, наче, все що туди не входе - приймається. Він полюбив її саме за це, прямо віддався, майже що не стрибнув. Але тепер ця м’якість здавалося йому якоюсь...холодною, майже їдкою, як в хімічній суміші.
А ти знаєш, що коли я нервую, то завжди палю), - спробував він віджартуватись, але спроба була дурна. Не треба було її в чомусь звинувачувати вже на початку розмови.

Вона на декілька митей відвела погляд в бік, трішки при цьому опустивши вниз кутчки рота. Так, жарт дійсно був невдалим й не в тему. Він швидко затушив окурок в попільничці, відставив її подалі на підвіконня. Зараз він хотів її викинути к бісам у вікно.
-Знаєш, - непевно він рішив почати розмову, - я довго думав про все, що відбулося в останній час.
Вона зневажливо відмахнулася рукою, наче від якогось паразиту.
Мені не треба розповідати, про що ти думав, думаєш чи будеш думати. Ти вже й так багато думав, вже не один місяць пройшов, - хоча вираз обличчя в неї й не дуже змінився, але голос прям-таки бринів від люті. - Я не хочу нічого чути з тієї твоєї стандартної маячні, якою ти мене вже годуєш декілька місяців. Я хочу, як і будь-яка жінка хоче від чоловіка, дій, при чому не хоть якихось, а певних, чітких, виважених дій впевненого в собі чоловіка, котрий знає, чого він хоче й не зважаючи ні на що йде до своєї мети. А ось це…, - вона злегка зкривила обличчя, але погляд по повній передавав те презирство, яке вона зараз відчувала, - це абсолютно не те, на що очікувала, їдучи сюди, - вона злегку похитала головою, як вимогливий наставник, який незадоволений успіхами свого учня.
Дивно, подумав він, раніше б мене всього трусило б, я так боявся її невдоволення, що іноді був ладен стати перед нею навколішки та благати про пробачення, наче якась мала дитина. Але зараз...Зараз він не зовсім що розумів, що відчуває, але це невідоме “це” наче давало йому якийсь крихкий та захований десь в глибині спокій. Але все ж він був, можливо, вперше за все його свідоме життя.
Я розумію, що ти очікувала не це, - він примирливо підняв уверх руки, наче захищаючись від ударів, - але послухай мене на цей раз. Як би захланно не звучало, але це зовсім інше.
Вона вже не зтримувала себе, на обличчі ясно постав вираз змарнованих очікувань та німе питання: “ Навіщо я взагалі сюди прийшла?”. Правда, кому вона адресовала цей погляд - йому чи собі - він зараз не розумів.
Лише вислухай! - інтонація несподівано пішла для нього вверх, але не в крик, а наче якийсь жалібний зойк, що його іноді видають діти, коли бояться чогось не отримати. - Зараз це зовсім інше, зовсім інше, - останні слова він на противагу першим вимовив сильно понизивши голос, наче раптом, за одну секунду, втратив майже всі сили.
Її обличчя вже було спокійне, вона завжди швидко брала себе в руки, через мить після вибуху люті маючи такий вираз, наче вона добрий ангел, що спустився з небес. Його це завжди дивувало, й на початку він вважав це особливою схильностю до нього. Але тепер це мало тонкий, ледве вловимий, але чіткий сморід якогось страху, що ховавася глибоко-глибоко в її очах. Якщо раніше він помічав це лише пост-фактум, вже після того, як вон розходилися по домівках, то це було помітно для нього прямо зараз. Хоча вогник цього страху полохкотів лише короткими зблисками, він був йому напрочуд ясний.
Ну добре, давай, - вона демонстративно закотила очі, що в її виконанні було чимось схоже на суддівський вирок, - послухаю, що ти тепер зараз будеш мені розповідати, та на що пожалієшся в цей раз. - Голос звучав мов постріл з пістолету, який розриває живу плоть.
Це все аж ніяк не придавало йому рішучості, а сил й так було замало.
Треба було вже починати, він не раз прокручував цей монолог у своїй голові, й чим далі, тим менш упевненіше він звучав. Перед самим її приходом він був не гучніше тихого шепіту, яким ти розмовляєш, коли не хочеш розбудити сплячу в одному з тобою ліжку людину. Захотілося знову цигарку. Але ж вона так не любе тютюновий дим. А якого біса? - блискавкою промайнуло у нього в голові. Й він майже автоматично, не зовсім керуючи свої рухи, витягнув з кишені пачку з цигарками, дістав одну й підпалив. Рухи здійснювалися мов не ним, а наче хтось тягнув його за невидимі мотузки, але на душі на мить запанувала невимовна легкість. Яка відразу зникла, коли він подивився на неї. Погляд у неї був ледва не розлючений - вона явно сприйняла це за образу, при чому вельми хамську. Й саме ця лють чомусь придала йому сил й він випалив, мов з гармати:
Я тебе ненавиджу! - голос прозвучав тихо, але впевнено, слова прямо вилетіли з його грудей одним великим та міцним видихом. Й разом з цим вилетіло щось таке, що вже тривалий час тяжким крюком тягнуло його душу горілиць, завдаючи при цьому невимовного болю. Але тепер це зникло. Так дивно, він навіть не розумів, що відчуває таке, а тепер воно й зникло.
Вона сиділа мов скам’янівша, але це тривало зовсім недовго - лише кілька секунд. Так, вона вміла контролювати себе й можно було лише здогадуватися, як вона це насправді сприйняла й що панувало тепер в її душі.
Це що, якийсь твій безглуздий жарт? - вона намагалися триматися трохи відсторонено, при цьому вживаючи декотрі інтонації зневаги й презирства в голосі, щоб його задіти. Але за цим всим читався певний страх, страх, на який він ніколи не звертав уваги, не помічав, був сліпий, але який, як він тепер розумів, був там завжди. - Чи ти думаєш, що можеш змусити мене таким чином благати тебе? Про що благати, що б ти не йшов? Чи щоб ти змінив гнів на милість? Навіщо це мені? Це ти повинен дати мені хоча б одну причину, аби я залишилася, а не гратись тут в росерджену дитину! У моєї знайомої син, йому п’ять років, так він також, коли невдолений матусею, починає навалювати їй, як він її ненавидить. А та дурепа ведеться й починає сюсюкатися з ним й задовольняти всі його забаганки. Ти що, й мене хочеш піймати на такий дешевий трюк?! Не мовчи, відповідай! - обличчя в неї самої було сердите, очі спопеляли його на місці, пальці нігтями впилися в підлокітники крісла - вона була в люті й не намагалася це скривати. Точніше, зрозумів він, вона хоче здаватися лютуючой. Навіщо? Щоб заховати свої справжні емоції. Він не розумів, які саме, але ця думка, вперше з’явившись в його голові, тепер не полишала її й мов прожектор висвітлювала щось темне й непевне, що ховалося за її удаваною люттю. Він тепер був в цьому впевнений, правда, потужності цього “прожектора” на більше поки не вистачало.
Ну, довго ти будеш мовчати? - голос її лунав тепер не скільки люто, скільки глузливо. - А взагалі, знаєш, я йду. До біса тебе, в дупу, на хуй, куда ще завгодно. З мене досить. Ще й ця срана цигарка, яку ти так демонстративно закурив майже в мене під носом. Все, я йду!
Добре, вали звідсіля на хуй, й більше ніколи не повертайся в моє життя - не дивлячись на різкість слів, вони вийшли з нього легенько, наче ніжний та тихий вітерець, котрій ніжить шкіру та нагадує про теплі й гарні літні ночі. Не дивлячись на те, як різко все прозвучало, він відчував в душі невимовне полегшення. Він не збирався це казати, він зовсім по-іншому уявляв цю розмову, але тепер...тепер він почував себе майже вільним.

---