Слава ЗСУ!

"Сутність, ч.1" - оповідання від ОУDucke опубліковано 01.05.2023

Сутність

Частина перша - Знайомство 

Літо дійсно було
спекотним. Він вже не пам’ятав, коли в останній раз на його пам’яті літо було
просто теплим і жарким, а не спекотним і люто спекотним. Мабуть, коли йому було
років 10-11, тобто - більше десяти літ тому. Кляте глобальне потепління! Чи не
в ньому суть? Ай, все одно - з кліматом твориться щось неладне…чи просто
незвичне, є ж Льодовикоі періоди, може є і періоди Глобального потепління?

Він стояв на схилі, який
досить-таки круто спускав його вниз до річки. Він знав, що якщо пройти далі по
цьому схилу, де була, до речі, гарна витрамбована грунтовка - і що це тут
машини так часто їздять? Влаштовують пікніки, чи що, з видом на річку? Так от -
якщо пройти далі цією грунтовкою, можно дійти до невеличкого пляжу, Ливади, де
в такий час цілком могли бути загоряльники, купальники, бухальники і так далі.
Хоча - занадто спекотно, усього ж друга година дню. “Ну якого херу я виліз сюди
в самий зеніт сонця? Ну пече ж, твою мать, ну що немилосердно” І все одно, що
тут недалеко протяжна лісова посадка, в якій приємний холодок і де йому
пришлось почекати кілька хвильок, аби остинути.

Але він знав відповідь
на це питання - йому просто було нічого робити в цей день. Універ закінчився
лише недавно разом із сесією, а захист диплому стартував лише через тиждень, і
цей час він вирішив провести вдома. Точніше - в рідному селі, бо жив він не з
матір’ю та її чоловіком, а на зйомній квартирі. Він вже знав, що буде далі жити
не в місті, а тут, принаймні - певний час, а жити на батьківській хаті - не
хотілось від слова зовсім. А квартири тут, на аренду - досить таки дешеві, це
тобі не місто. Але на квартирі робити було нічого - друзі або були на сесії,
або сиділи дома в таку спеку, або ж просто він сам не хотів з ними зараз
бачитись. Чи може - не хотів бачитись з ними зовсім ніколи. Друзі ж різні
бувають - є такі, з якими особливо приємно не бачитись, еге ж?

Але щось він задумався -
йти на Ливаду чи ні? Він хотів посидіти у берега річки, принаймні, такою була
початкова ідея, коли він вийшов з квартири. Але тепер - яке нахер посидіти на
березі, якщо валить така жара, а на березі немає тіньочку, а на Ливаді ще й
багато пісочку, який потім невідомо як попаде і вуха, і в шорти і так далі, а
потім почне і з дупи висипатись, наче він якийсь стариган. Цей жарт тронув його
губи посмішкою. Ладно, піду під посадку, в теньочок, посиджу там, позалипаю на
річку. Якраз він звідсіля бачив натоптану галявину з парою пеньків, які наче
спеціально зробили так, щоб на них максимально було зручно сидіти. Такий от
собі пікнік-табурет. Ну ок, раз вже виперся дивитись на річку, то треба таки і
подивитись на річку, трясця її матері. Треба подивитись. 

Він рушив в бік
притоптаної галявини. Сонце пекло як немилосердна падлюка, тепер в потилицю.
Він пітнів, відчував великі краплі поту, відчував, як вони виходять з його пор
та течуть вниз по тілу. Особливо чітко це відчувалось на обличчі - сповзаючи,
краплі поту залишали за собою цікаве відчуття лоскоту, наче хтось
легенько-легеньок водив пір’їною. Забавне відчуття. 

Але нарешті дібравшись
до притопатної галявини і зручно умостившись на пенькові, він зрозумів, що
річка хоч і гарна, але дивитись на неї не дуже то і хочеться. Ні, перші хвилини
вид дійсно чарував, але ця чортова спека, трясця їй! Так, холодочок холодив, але
прохолодно в ньому не було, було також спекотно, але не так спекотно, як на
сонці. Але він вже заморився ходити і постійно знаходитись на такому палючому
сонці. Тому вирішив усе-таки кілька хвилин посидіти, трішки остигнути, а вже
потім можно піти і додому, мгм, на квартиру, точніше. А річка так, річка гарна,
хоча на цій галявині і тим паче на пенькі вона була видна лише вдалині, бо воду
поблизу ховали круті схили. Але все одно - як же гарно! Раптом він побачив, як
на іншому березі наче нізвідкіля вигулькнула машина - там також була своя
грунтовка, тільки дуже втоптана, тому літом і весною за квітами, кущами і
зеленню можно було там не помітити і людину, не те, що машину, принаймні, на
деяких ділянках дороги. Цією машиною був вишневий чи то Москвич, чи то Жигуль,
чи ще якесь відро родом із совєцького автопрому. Машина ця зупинилась так, що
водійське вікно, повернуте в його бік, зупинилось якраз напроти нього. Їх
розділяло приблизно сто метрів і він погано бачив, хто там за рулем, лише
бачив, що бокове вікно опущене вниз більше, аніж на дві треті, а там сидить
якийсь мужик, наче старше нього. Він не зміг би роздивитись його обличчя з
такої відстані, але чомусь був впевнений, що воно повернуто в його бік і
дивиться саме на нього. 

Від цього відчуття йому
стало трохи не по собі: “ Мало того, що колір в машини дибільний, так ще й
пялиться на мене, наче я йому винний. Чи то мені так здається?”. Він деякий час
дивився на самого водія,    у відповідь, так би мовити,    
але декілька секунд згодом відвернув погляд і подивився в сторону - “Хрін його
зна, може там він і не на мене дивиться. Та і взагалі, важко сказати, куди саме
він дивиться, я ж не можу навіть розглядіти толком, повернутий він до мене
обличчям чи ні”. Дійсно, до досить великої відстані ще додавався літній зній,
який наче скривлював саме пространство і іноді приводив до зорових ілюзій. Він
обернувся назад, окинувши поглядом усю притоптану галявину позаду, збираючись з
силами - відпочив, треба вже і йти додому. Різко вставши, наче його хтось
гукнув, він кинув погляд через річку, в сторону автівки. Але її вже там не
було. “Дивно, - подумав він, - я і не чув, як вона поїхала”. Тільки зараз він
збагнув, що і не чув, як вона приїхала, він взагалі не чув ні звуку мотору, ні
звуку, так би мовити, машини, яка на ходу. “То все відстань та спека, - сказав
він собі. - Якого хера паритись ще більше, чим я парюсь через жару - спітнів як
в бані”. Він посміхнувся про себе і рушив додому.  

Василинівка прямо
випарювалась в повітря через спеку. Смола на дорогах була м’яка, як свіжий
пластилін, а пар від асфальту йшов такий, що було дивно, як він ще не тріснув.
Люди на вулицях йшли, наче пригнічені поганою звісткою, але насправді то їх
пригнічувала така шалена спека. Його ж спека не то, щоб пригнічувала, вона його
просто бісила. Він не любив, мать твою, спеки. Ох не любив, завжди вона його
драконила і дратувала. Але яке ж щастя, що його квартира знаходилась відносно
недалеко, і була розташована так, що сонце світило в її вікна лише декілька
годин зранку, коли тільки набиралось сил, аби всіх херячити спекою, а вже днем,
коли усе плавилось від оцієї безбожної атаки сонячними променями, в його
квартирі був такий собі тіньок і ніколи не було дійсно спекотно. А ще вона була
розташована в самому центрі селища. Що дуже зручно. Але, мабуть, було би краще,
аби його квартира була розташована в центрі міста, а ще краще - аби він міг
заробляти такі гроші, аби без проблем мати квартиру в центрі міста, чи як
мінімум - її винаймати. Але то вже таке, не то, що мрії, а просто - думки.
Місто його не вабило, він заморився в ньому і від нього за 5 років навчання.
Там не було погано, просто він не бачив там для себе особливої причини, аби
оселитись. На його думку, інтернет і Нова пошта, умовно кажучи, дуже сильно
порівняли село і місто - не треба було їхати в останнє, аби отримати доступ до
якихось подій, знань, секцій, дешевших і більш якісних речей і так далі. Це все
можно або подивитись в неті, або прочитати там, або там заказати по дешевці і
чекати, поки Нова пошта це привезе. Можливо, краще було би возити і Укрпоштою,
але він цього не перевіряв. І ось з цими благами цивілізації, місто його і не
особливо-то приваблювало. Принаймні - поки. 

Він вже був в квартирі.
Бляха як же тут прохолодно, ох як прохолодно. Але ж він потнючий, не вонючий,
але саме що мокрий від отих дзюркочків поту, які по ньому скатилися, поки він
був на вулиці під сонцем. Помитися? Потім, зараз за декілька хвильок висохне і
все буде норм. Зараз треба відпочити, хоча б півгодинки. А для цього є телефон,
інтрнет і Порнхаб. Що називається - гуляй рука, балдєй…ну, понятно все, що там
і хто там балдєє. А подібна діяльність, як він для себе зрозумів, - самий
дешевий спосіб розслабитись. Вважай що, безкоштовний. 

Після такого діла не
гріх і полежати пару хвильок, прийти до себе. Він потягнувся на дивані, на
якому могли би вміститись три таких, як він - два метри зростом, 110 кг вагою.
Аби ще в ньому пружини час від часу не випинались - ціни би йому не було. Але
що робити зараз? Диплом готовий, та і загалом - на нього плювати, він і так його
отримає. А з друзями він зустрінеться лише ввечері. Може, гітарку, а потім і
почитати? Ну, а чому би і ні. Але спершу треба помити руки!!!

                                                             ***

Був вже вечір, на
гітарці було пограно, книгу він також почитав, дочитував цикл оповідок
Станіслава Лема і вкотре задумався про те, як же важко йому зараз читати
художню літературу - сердце просило чогось пізнавального, або іншим словами -
нон-фікшена. Він і читав його, щось на телефоні, щось брав в місцевій
бібліотеці і потім тягав між містом, де він вчився і селищем, де жив, лише
іноді читаючи з художки лише цікавих йому авторів, дійсно цікавих, як Лем, про
якого він багато чув, але ніколи не читав. Ну ось, ця прогалина, в принципі,
заповнена, тому можно було рухатись далі. І вже якраз настав вечір, за вікном
почало потроху сутеніти, було, мабуть, десь уже після сьомої, але ще не близько
до восьмої вечора, прикинув він в умі. Глянув на свій смарт-браслет 
  - прикольна цяця, йому подобалась, хоча він і не чекав, що цей досвід
користування буде таким прикольним,    і дійсно - 19:13. Десь скоро
вже Ростік мусить звільнитись або, точніше, - знайти свій настрій аби підняти
дупу з дивану та піти з ним гуляти, допоки він знову обратно не поїхав в АТО.
Треба буде написати йому в Інсті, але хай, пізніше, бо так ще хочеться
полежати, поніжитись на кроватці, особливо коли в квартирі через особливості її
розташування навіть в полудневу спеку не було спекотно, а зараз, вже надвечір,
тут загалом було неймовірно якщо не уютно, то дуже комфортно, особливо на цьому
дивані. Тут і зараз, короче, було класно. Раптом за вікном почулось якесь
шебуршання. Навіть не так - наче по шиферу хтось провів чимось гострим, було
схоже на звук проводження грифелю по дошці. Справа в тому, що він жив на
першому поверсі, і під вікном його кімнати знаходився спуск в підвал, який
зазвичай буває в багатоквартирних домах, де хтось хранить свою консервашку або
це взагалі такий собі спуск до каналізації будинку. І цей спуск від дощу
захищала похила шиферна криша, яка виходила прямо йому під вікно. Якщо він був
би впевнений в міцності шифера, то можно було би виходити з квартири не через
двері, а через вікно, спускаючись вниз по шиферній криші. Але так це був
зручний підйом для його кішки, яку він тримав надворі через невміння ходити в
туалет саме в туалет, а не туди, куди Бог на душу положить. Біля вікна він
ставив їй їжу та воду, до якої вона добиралась саме по шиферу. І цей дивний
шурхіт, скрежіт, чи фіг його зна що, він списав саме на кішку. Але цей звук
повторився знову. Йому раптом подумалось за те, що треба перевірити, чи ще є в
кішки їжа і вода, чи вона і деякі дворові коти, які також приходили сюди на
“кормлєнія”, вже все використали по призначенню. І дійсно в мисочці і чашечці з
водою, точніше - вже чашечці без води, вже нічого не було. Але і самої кішки чи
інших котів тут також не було. Дивно, подумав він про себе, що ж це тоді за
дивний звук? Хоча - фіг з ним, не вистачало ще і голову ломати над такою
нісенітницею. І тільки він закрив вікно, а точніше - поставив його на
провітрювання, і розвернувся, аби піти на кухню, цей шурхіт/скрежіт/фіг його
зна що, знову почулось і він різко розвернувся, аби побачити, що ж це за шум.
Але нічого не було, нічого такого, що могло би створювати цей дивний шум. Він
пильно вдивлявся в вікно - дивився на шифер, дивився на частні ділянки, які
починались майже відразу же за його багатоквартирним будинком, подивився на
стежку під вікном, яку дебело так затуляла шиферна криша спуску в підвал і по
якій доволі часто ходили люди. Невідомо чого, але йому дуже хотілось дізнатись
джерело шуму. Сонце уже сідало, як вже писалось вище - вечоріло, і надвечір’я
було таке, що він, загалом, міг роздивитись своє відображення в склі. Спочатку
він не звертав на нього, відображення, уваги, аби не відволікатись від
роздивляння, що ж там за склом могло видати цей дивний звук. Але раптом самЕ
відображення, напівпрозоре, прихильнуло його увагу. Воно здавалось, він не
знав, як саме підібрати це слово - дивним? дивакуватим? несправжнім? Так, дійсно
- саме це слово. Щось в цьому відображенні було таке, що здавалось, що це не
відображення, а його двійник, який знаходиться за склом і просто надзвичайно
чудово копіює його рухи. І це, якщо не лякало, то було, як мінімум, стрьомно.
Він то про себе чудово розумів, що це все гра його уяви і свідомості, а в цьому
ще й допомагала його психологічна освіта. Він навіть на хвильку знайшов цю гру
уяви/свідомості веселою і цікавою, але він так і не зміг зачепитись за це
відчуття зацікавленої веселості,    хоча воно і не зникло повністю,
    а усе-таки більше відчував якщо і не стрьом, то певну тривогу,
наче з ним хтось веде свою, зрозумілу лише йому, гру, а він цього цілком і не
усвідомлює. Дійсно, неприємне, тривожне відчуття.

Але ж якщо не
витріщатись в скло, то ж воно і пропаде, чи не так? Тому він швидко пішов на
кухню, узяв там їжі для кішки і ємність з водою, і коли вернувся назад, тривоги
при спогляданні зображення він вже не відчував, а ось кішка була тут як тут -
напевно, почула його, точніше - почуяла, за запахом. І вже ж, як і звичайно,
мявчала, прохаючи їсти. 

- Ой ти морда моя
маленька, - як зазвичай він погладив її за вушком і під мордочкою, але рішив з
цим ніжностями не затягувати, так як було видно, що кішка хоче їсти. - На,
маленька моя, на тобі поїсти, - він виставив за вікно блюдечко з їжею та
чашечку з водою, подвинув кішку, аби закрити вікно, бо вона вперлась мордочкою
в їжу стоючи прямо посеред відкритої кухоної рами, і закрив вікно, точніше -
поставив його на провітрювання. Щось всередині смикнуло його знову подивитись
на своє напівпрозоре відображення у склі. Він вже і думати за нього забув, але
якийсь дзвіночок глубоко всередині нього нагадав за те відчуття тривоги, яке
він відчував кілька хвилин тому, і тому не втримався і упився поглядом в своє
відображення. Все було наче нормально, але…але він не міг втриматись від
почуття стрьому, дивлячись на своє обличчя. Ахах, не тому, що воно саме було
стрьомне, але…але в нього складувалось чітке враження того, що його
відображення, оцей дзеркальний двійник ледве-ледве втримується від того, аби
його губи розтягнулись в легку посмішку, хоча, так би мовити, оригінал навіть і
не думав посміхатись. Виникло таке враження, наче це зображення дійсно живе і
вже знаходиться, так би мовити, на межі того, аби не видати цього. Тьфу, блін,
якась чортівня, мабуть…мабуть, фіг його що, оптична ілюзія чи щось такого типу.
Просто не треба туди дивитись і усе! А то вже по якійсь незрозумілій причині
йому починає видаватись, що його зображення у склі - живе чи щось типу того.
Він швидко відвернувся і одійшов від вікна, кинув погляд на диван, а точніше -
на телефон, який лежав на дивані. “Треба подзвонити Ростіку, - подумав він, - а
то вже зовсім дурію один в квартирі, треба бігом піти розвіятись”. Недивлячись
на те, що в його селищі особливо не було де розвіюватись, він уже так звик до
всіх цих місцин, що вони навіть перестали йому набридати, і тепер викликали
певну ностальгію, коли він згадував, як тут гуляв у свої юні і зовсім вже
нерозважливі роки. 

- Ало, бро, здоров. Ну
що ти там, созрів для того, щоб прогулятись, - бодрим голосом він балакам по
смартфону з Ростіком, очікуючи на ствердну відповідь.

- Да, бро, здоров, - на
лінії запанували декілька секунд тиші, - та ну що, го тоді. Куди ми, до тебе чи
в центр?

- Та не хочу в мене, вже
надоїло сидіти в цих 4-ох стінах. Го краще в центр, на прилавки чи в парк,
посидимо на лавочках.

- Ну го, - здавалось,
Ростік розтягував слова як патоку. Відчувалось, що він зараз був якийсь
нероздуплений, - а що, як звичайно, по пивку?

- Ахах, нє, ну як
звичайно - по пивку. Ну, і закусончік також купити треба, звичайно.

- Пива скільки? Думаю,
по півтора-два літри буде норм? Чи ти сьогодні прямо нажертись хочеш? І закуски
що, чіпси, сухарики чи щось інше?

- Ахах, та ні,
нажиратись сьогодні я не хочу, - та і мало навіть трьох літрів, аби нажертись,
що уж там казати про двушку пива, подумав він про себе. Хоча деякі його знайомі
могли всотати в себе і 10-у літрів пивного алкоголю, і нічого, нормально стояли
і розмовляли. Допоки не починали мішати пиво з водкою чи кониною. Відчайдушні
люди, прямо самураї від світу алкоголю - не бояться померти, а потім вернутись
на цей світ з дичайшим бодуном. Але то не його історія. - Тому той, давай
півтора, думаю, нам з головою цього вистачить. А із закусона - ну не знаю, я би
краще чогось такого, більш поживного, типу кальмара чи Ушки-хрюшки купити.

- Ушки-хрюшки? - Ростік
аж гиготнув, - ахах, а це що таке?

- Ну, типу копчені
свинячі вуха, чи щось на цей лад. Прикольна штука, мені подобається.

-А, поняв, ну ок. Ну то
ща, на коли виходимо? Скільки зараз взагалі часу? 

Він глянув на свій
смарт-браслет

- Пів восьма, якщо
казати точніше - 19:26. Давай хвилин 30-40 на поїсти, покупатись, і тоді можно
виходити. 

- Ага, ну ок,
домовились, плюс. 

- Плюс.

Вони майже одночасно
перервали розмову на смартфонах. Так, за зустріч було домовлено, тепер треба
було рішити, що перше - поїсти чи покупатись? Та ні, краще покупатись, а потім
поїсти, щоб потім з повним шлунком не горбитись у ванній. Сказано -
зроблено. 

Вже пройшли ці самі
30-40 хвилин, він був вже накупаний, наїдений, зібраний і одягнутий в легкий
літній одяг. Прийшов час рушати. Вже виходячи з квартири, він созвонився з
Ростіком.

- Бро, ну шо ти? Я вже
виходжу.

- Да, бро, я також. Оце
тільки зав’яжу шнурки на кросах і буду видвигаться. Що ти, будеш мене біля себе
чекати чи до мене вийдеш. 

- Та ну блін, звичайно ж
до тебе вийду, чо його мені тебе тупо чекати біля себе.

Справа в тому, що він
жив якраз в центрі, в якому вони збирались гуляти,      і не
просто в центрі як центрі селища, а Центрі, як місцині, де всі тосали,  
    а Ростік жив хвилин за десять пішки від нього. І ото аби не
чекати його даремно, він зазвичай йшов в сторону Ростіка, якраз в ту сторону,
де він виріс і провів своє дитинство, якраз з Ростіком - їхні дитячі будинки
знаходились буквально за 100 метрів один від одного. Тому йому і не було впадло
пройтись до рідних, так би мовити, пеннатів. І ось він побачив його на
горизонті - невисокого(метр 68 см), але добре збитого юнака, на рік молодшого
від нього з білявим волоссям та посмішкою на усі тридцять два…чи скільки там
зубів взагалі у людини і зокрема в нього.   

- Бро, привіт, - вони
обняли один одного

- Привіт, бро, - вони
вийшли з обіймів, - ну що, пішли по пивчанський?

- Та го, тільки що, ми
не будемо купляти де звичайно, у Рудька, - Ростік вказав рукою в сторону
пивного магазина, який знаходився неподалеку від їх домів, який прямо зараз був
їм видний та до якого вони зазвичай ходили купляти пиво.

- Та ні, го в центр, там
відкрили кілька нових магазинів пивних, по суті, - те саме, що й в Рудька, але
просто не треба буде пхатися кілометр до центру з пляшками пивчанського в
руках.

- А, ну добре тоді. А то
я давно не був в Василі, - скорочена назва Василинівки, - вже не знаю, що в нас
тут нового відкрили і що взагалі змінилось. Я з дому виходжу чисто так - до
Рудька по двуху і потім додому відразу її давить, - він гоготнув. - Далі навіть
і не рухаюсь.

- Не задовбався вдома
сидіти? - вони вже розвернулись в сторону центру і не спіша чимчикували туди.
Особливо неспіша йшов він, так як у нього один крок був як два у Ростіка через
значну різницю в зрості, ну і, тут зрозуміло, що йому доводилось притишувати
свій крок. 

- Та таке бро,
задовбавя, якщо чесно. Предки знову на мізки давлять, - Ростік кинув останнє
речення з видимою роздратованістю

- А що таке?

 - Та те саме -
роздратування побільшало, але потім Ростік узяв себе в руки, - батя знову
знаходить купу дурної роботи, а Люда, - його прийомна матір, - то каже щось
зробити, то потім, як тільки я берусь за роботу, каже що цього робити не треба,
типу вона сама це зробить чи щось типу такого. І ото, блін, питається - нафіга
тоді напрягати, відчуваю себе бовдуром якимось. Бісить, короче.

- Та ну да, я зрозумів.
Як-то кажуть, в дурдомі все як звичайно.

- Ну, щось типу того, -
Ростік невесело гиготнув, - щось типу того. Так а що ти хочещ, кути з
пивчанським будемо йти - на прилавки чи в парк. 

- Та мені якось все
одно, якщо чесно, давай тоді в парк. 

- Давай в парк, бо я ж
не вспів доказати - дома задовбався, хочеться вийти прогулятись десь, в центрі
потусувати, подивитись, що до чого, які там дівчата ходять, - Ростік масно
гиготнув, якщо так можно - гиготнув навіть пошло, - може, ще з кимось
зустрінемось. А то ж кажу - рідко тут буваю, аж трішки цікаво, як тут хто живе
з давніх знайомих.

- Ну го тоді в парк, без
питань. 

Вони вже знаходились в
пивній, вичекуючи чергу. Пивна нагадувала йому міське Океан розливного, в
найкращому сенсі - охайно, опрятно, широкий вибір і так далі. Ну, він був
любителем пива і тому і така охайність також важила для нього. Черга рухалась
швидко, так як був вечір літнього дня, дорослих людей гуляло мало, а малолітки
купляли алкоголь лише в усяких генделях, де їм погоджувались його продати, тому
особливо сильно ніхто не затарювався, і вже через 5 хвилин вони прямували в
парк. Так як пивна знаходилась в центрі, як і парк, в парку вони були вже через
декілька хвилин, швидко знайшли зручну на їх думку лавочку для пиття,
облаштувались там, розлили перші бокали, чокнулись - Ростік як звично гучно крикнув
скандинавське “Скоооооооол” в якості тосту, вони зробили перші декілька ковтків
і заточилась розмова. 

Так як Ростік був
військовим, АТОшником і вже відбув два командування совокупною тривалістю десь
в рік, а dljvf бував він рідко і созвонювались вони рідко, розмова в основному
складалась з його розповідей про те, що з ним, які пригоди відбувались в АТО,
розповідав багато про зброю, тему, яка цікавила їх обоїх і так далі балачки в
подобному руслі. За такимим розмовами минула десь година. 

- Ну і короче, даємо ми
їй ту цвілу банку капусти квашеною, вона прямо пальцями туди залазить, кидає
собі в оту чорну діру, яка в неї виявилась замість рота, пережовую оту всю
цвіль і така - Ой, а яка капустоооооочкааа добрааааа, - вони гучно навіть не
засміялись, а заржали з закінчення цієї оповідки, яку розповідав Ростік. Люди,
які сиділи на лавочках недалеко від них, аж з подивом озирнулись на них. А
дехто - і з осудом. Але то таке, їхні проблеми, що не розуміють ситуації, коли
люди не соромляться віддаватися гумору на повну. 

- Ну то отаке, бро. А ти
там що, як твій диплом, вже готовий?

- Та ну да. Та якщо
чесно - мені пофігу, мені аби здати. Я, якщо чесно, пішов би вже після
четвертого курсу, але мати та бабуля мені буквально зі сльозьми в очах просили,
аби я там залишився. Ну, мати ще так собі, а от бабушка - так точно, мало
сльози не проливала. 

- Ага, ото капець,
звичайно, - Ростік наче аби підтвердити, який це капець, зробив такий собі
міцний ковток  пива.

- Та ну ти просто мою
бабушку не знаєш. То ще такий, блін, патімейкер в сенсі сльозок налити чи кіпіш
підняти. Точніше, я би сказав, - кіпішмейкер. - Вони гиготнули разом,
синхронно.- І ото так. Я так сяк довчився вже, ото диплом є, через неділю так
сяк здам, аби здать і, короче, усе. 

- Так а ким ти збираєшся
працювати? Я так поняв, психологія тобі взагалі не зайшла, раз в тебе таке
відношення до навчання негативне, я би сказав. 

- Мені то психологія
якраз то зайшла, мені не зашло навчання. М’яко кажучи, я вважаю - що воно
галіме. За винятком деяких предметів, і то - це не заслуга самої програми, то
заслуга гарних викладачів. А так, чесно…ну блін, ніхто, ну реально ніхто вже на
п’ятому курсі не переживав стосовно навчання, хіба що в тому плані, аби не
просрати 5 років життя і все-таки отримати диплом. У нас є навіть мужик, років
30 йому, якщо не більше, і блін - інакше як задротом його, блін, не назовеш.
Але навіть і йому на 5-му курсі стало якось чхати на навчання, він і пари став
пропускати, чого за ним раніше не водилось, ну, і так далі.

- Ага, зрозумів тебе, - протягнув
Ростік, обдумуючи цю інфу. - Так і що ти думаєш далі робити? Будеш працювати по
спеціальності чи як? 

- Ну, хотілось би, якщо
чесно, психологія то мені щиро подобається, це без Б, як то кажуть. Є варіант,
що бабушка допоможе мені влаштуватись в школу. А так -  знайшов собі
підработку копірайтером, мені подобається, там видно буде. Є також варіант, що
буду навіть сценаристом на Ютубі, писати сценарії на ролики на каналі,
історичному.

- Ого, звучить
прикольно. Ну давай, вдачі тобі, - Ростік підняв бокал, показуючи, що останні
слова треба сприймати як тост. 

- Сенк ю вері мач,
йопти, - вони знову гиготнули з цього типу жарту, чокнулись і допили вже свої
треті бокали. Пива в кожного залишалось ще на один такий бокальчик. Вже була
майже 10-а година вечору.

Вони  порозмовляли
ще так десь з півгодини, переходячи з особистих тем на обговорення історії чи
сучасних книг, кіно, серіалів і так далі, а їх спілкування нагадувало ритмічний
маятник, де бесіди з однієї площини якось плавно переходили в іншу площину і
так само назад.

- Так, бро, а скільки
загалом часу зараз? - раптом схопився Ростік, вже допиваючи останній ковток
пива.

- Та ну що, 22:12, а що?

- Та таке, завтра рано
вставати, баті знову потрібна якась там допомога, ото, короче, так. До речі,
прикольні часи в тебе, відразу помітив, але тільки оце згадав сказати.

- Ну, загалом, це не
часи, а фітнес-браслет, але по суті - те саме, з деякими фішками, - вони ще дві
хвилини присвятили обговоренню фітнес-браслету і його корисних функцій. 

- Ну шо, бро, го тоді по
домам, - Ростік неспіша, трішки похитуючись від сп’яніння, піднявся з лавочки,
узяв своє сміття, яке залишилось після пива та закусок та викинув його в
кам’яну урну поблизу. 

- Так, го, зачекай лише,
також сміття після себе викину. Бо як-то правильно кажуть - чисто не там, де
прибирають, а там, де не смітять.

- Ги-ги, ну так, сам не
люблю смітит, а то понакидають, бляха, наче срака відвалиться, якщо трішки
потерпиш і викинеш в урну, а не відразу на вулиці. Сам придумав чи десь почув?

- Ти за що? - він також
злегка похитувався від двох літрів пива всередині його організму, але почував
себе добре. - А, за фразу. Та ні, ще в дитинстві почув, оце якось і
запам’яталось, мабуть - на все життя. Якщо, звісно, не буде амнезії і склероз в
старості не подолає, - він гмикнув, як і Ростік. 

Вони направились на
виход з парку, але Ростіку раптом приспічило в туалет. 

- Бро, той, клапан даве,
зараз в тіньок одійду, зроблю справи, почекай трохи, - в парку світили фонарі,
які хоч і толково освітлювали паркові дорожки та більшість лавочок, та майже не
освітлювали самі паркові лужайки з кучками та рідкими  рядами дерев на
них. Ото саме під одне із таких дерев й пішов Ростік. 

Поки він чекав друга,
його замилене алкоголем око привернула його тінь. Нічого дивного в ній не було,
як в його відображенні в склі, просто йому подобалось, наскільки чіткою,
різкою, наче вирізаною в землі вона виглядала. Через особливості освітлення та
дійсно темну ніч, коли якщо б не фонарі, то на вулиці не буде й нічого видно,
тінь видавалась навіть, так би мовити, реальнішою за асфальт, на який вона
падала. Раптом тінь почухала собі голову. Саме так - не він, а тінь, в нього не
було жодного наміру чухати собі голову просто тому, що вона не чухалась. Його
це добряче так перелякало, бо здавалось, що він потрапив в якийсь фільм жахів,
де в якості пугалки використовувались саме такі моменти. Раптом він відчув, як
щось дійсно чухає йому голову, зібрався, напружився - і зрозумів, що це його
рука. Бляха, виходить він все зробив машинально, а, мабуть, через те, що
випивший, якось цього не допетрав і тому йому на хвильку навіть здалося, що
його тінь ожила і живе своїм життя. Да уж, не для цього він пив пиво, зовсім не
для цього. Але раптом тінь знову зробила щось своє, окреме від нього - вона
зробила крок в бік, в його ліво, в її право. Але він стояв на місці! Кров аж
захолонула у нього в жилах, поки він не зрозумів, що дійсно зробив цей крок, в
своє ліво, а це не тінь, як йому ввижалось вже в другий раз, почала жити своїм
життям. І він в другий раз все списав на оп’яніння. Йому полегшало, але тепер -
лише частково. Щось всередині нього почало підозрювати, точніше - десь
всередині нього з’явилось таке дивне і навіть дурне враження, що це не тінь
слідкує за ним, а він слідкує за своєю тінню. Наче, дійсно, це вона спочатку
тягнула руку до голови, а потім робила крок в бік, а він лише повторював за
нею, наче це він - тінь, а вона - оригінал. Але ж такого не мусить бути.
Раптово збоку залунали кроки Ростіка. Вони почулись так різко, що він аж
здригнувся і рвучко обернувся усім тілом в сторону звуку, але коли побачив там
Ростіка, то заспокоїівся. Але потім знову встривожився. Ростік йшов прямо до
нього, але так, наче його не бачив і, насправді, зовсім не очікував його
бачити. У нього склалося таке чітке враження, що Ростік наче забув про нього, і
просто вертається додому з прогулянки по парку, навіть не згадуючи, що він
прийшов сюди не один, а з другом. Але ж бляха, цей друг стоїть прямо навпроти
нього і не став різко невидимим, щоб його не бачити. Також раптово з’явилося
таке дивне відчуття, наче хтось підхватив його гачком під пупа, підняв догори і
потім потягнув донизу, кудись під землю. Від цього відчуття йому захотілось
блювати.

- Бро, бро, альо, Земля
викликає Г’юстон, альо, бро, з тобою все в порядку? - в голосі Ростіка чувся
неспокій. Раптом все прояснилось - вони стояли на парковій доріжці, один
навпроти одного, всі усіх бачили і не було такого відчуття, наче один з них
став різко страждати амнезією, а інший - раптово став невидимкою, та ще й
такою, яку хтось таще під землю. 

- Бро, ау, ти в нормі,
тобі погано, чи як? - неспокій в голосі Ростика поступово почав переростати в
легку тривогу. 

- А, так, так, усе норм,
бро, - він потрусив головою наче тварина, яка відганяє від себе надоїдливу
мошкару. - Не знаю, мабуть, щось пиво накрило не так, як треба. Чи несвіже, чи
фіг його зна. - Він повернувся і пішов в сторону виходу з парку, а Ростік рушив
з ним. 

-  Та знаєш, мене
також якось накрило не так, як треба. В голові кавардак, наче я не пиво випив,
а тільки проснувся з бодуна. Мабуть так, дійсно, пиво несвіже, ну або фіг його,
- Ростік підняв погляд на обличчя його друга, який крокував поруч, - не може ж
нам бути просто так погано, особливо, коли ми п’ємо одне і те ж саме пиво. Та
стопудово воно або несвіже, або фіг його, - він замислився, - на смак воно було
наче нормальне, так що..

- Та короче - фіг з ним.

- Так - фіг з ним. 

Вийшовши з парку, вони
взяли направо і нагору, проходячи поміж одного з найбільших магазинів його
селища. Його рекламні стенди, висотою коже десь з два метри, яскраво
вилискували під світлом ліхтаря і так добре віддзеркалювали оточуючий світ, що
трішки походили на зеркала. Як і скло його вікна ввечері. “Бляха, лише не це, -
подумав він про себе, - ледве утримавшись від того, аби не закотити очі догори.
- Якщо мене і зараз буде таращити, то вечір можно буде вважати якщо не
спорченим, то, як мінімум, відчутно так опоганеним”. 

І таки дійсно - щось з
цим віддзеркаленням було не так, зовсім не так. Він хотів було спитати у
Ростіка, чи він не бачить в цих відображеннях щось дивне, але коли глянув
праворуч, зрозумів, що Ростіка поруч з ним немає. Але ж в відображенні тільки
що - він був. Різкий і переляканий погляд на рекламні лискучі стенди - він
стоїть один, як і треба, рвучкий погляд назад - а де ж його друг? - виявилось,
що Ростік стоїть від нього в метрах тридцяти, просто стоїть, втупивши погляд в
землю і нічого не каже. Якось раптом стало якось чітко зрозуміло, що навколо
панує кристалічно чиста тиша, в якій ні чуть ні голосу інших гуляк, які були в
парку ще тоді, коли він з Ростіком йшли звідсіля, ні звуків машин, які в такий
час зазвичай роз’їзджали по центру, нічого, короче, не чути. Через це
складалося таке враження, що весь світ навколо застиг, а в русі, в дії
залишились тільки вони з Ростіком, і то, Ростік щось завтикав і якось лячно
утупився в землю. Ще й це кляте відображення. Стоп, а що воно, як поведе себе
зараз. Він різко розвернувся і мало від несподіванки і якогось жеху не впав на
землю. Останній раз, коли він дивився на своє зображення в лискучих стендах,
він стояв метрах в 3-ох від них, повернувши обличчя на цей раз, він мало не
утикнувся носом в ці стенди, так близько якимось чином він до них опинився. “Що
за чорт???” Швидко поціпонівши ногами назад, він не зміг відвести погляд від свого
зображення - він був впевнений, що це не він. Точніше, відображення, звісно,
було його точною копією, але він був впевнений - що це не він. Наче цей стенд
був таким собі склом, за яким знаходився Хтось чи Щось, що не було ним, а було
чим-то чужим, що прийняло його подобу..з невідомо якою ціллю. “Твою мать, треба
з цього якось виворачувати, ну не може бути такого, аби від пива так крило, хай
навіть і просроченного” Раптом йому спала на згадку якісь давні новини, які він
читав чи то в інтернеті чи то вже в газетах, коли він був ще маленьким, а нету
толком то і не було. В цих новинах розповідалось про те, як невідомим чином
певні психоактивні речовини попадали то в напої, які розливались на заводах, чи
в консерви, і це ставало для тих людей, які споживали ці напої чи консерви
початком справжнього психоделічного трипу, при чому - далеко не завжди
приємного. Були в цих трипах і різні демони, і комахи під шкірою і проче таке
лайно. Можливо, і це якраз такий випадок??? Ну, тінь і цей триндець, що
відбувається зараз, ця версія може пояснити, але як вона пояснить оті
незрозумілі приколи зі відображенням в склі своєї квартири? Це все пронеслось в
його голові, поки він гарячково крокував до Ростіка, збираючись вивести його з
того дивного стану заціпеніння і вже коли він протягнув руку до плеча друга,
аби роздуплити його, в голові з’явилось осяяння 

 “Так, звісно, усе
ясно - ввечері то мене просто проглючило через напівдрімотний стан, в якому я
був, а зараз - просто наслідки цього проглючування, посиленні через оце пиво і
якусь фігню в ньому. Якщо в ньому дійсно знаходилась якась фігня і в тих
“приколах” дійсно виновате пиво.” Пояснення було досить вірогідним, особливо
для нього як психолога і людини, яка кілька разів вживала психоактивні
речовини, але воно не була насправді задовільним. Не відчував він себе під
кайфом, не відчував.  

Коли він потрусив
Ростіка за плече, той швидко прийшов до тями. 

- Да, бро, усе
нормально, вибач, просто мені якось погано стало, подумав, що хочеться лєнту
пустити, оце аж зупинився, щоб трішки прийти до тями. А не казав нічого, бо і
дурно якось, в голові мутно, та і не хотів почати щось казати, а потім не
втриматись і заригати увесь асфальт тут, - голос Ростіка звучав трішки
винувато, але також було чітко ясно, що з ним щось також не так, точніше - він
також відчуває себе не в своїй тарілці, так само як і його друг. 

- Ок, я поняв, бро. Що
ти зараз, норм, пішли, чи може на лавочці посидиш, - навпроти магазину якраз
знаходились дві лавочки, в яких були виламані ще не всі штакетини, доски, для
сидіння. 

- Та ні, бро, го,
хочеться вже тоді пошвидше додому дійти, там вже помиюсь і спати ляжу, щоб цей
стан пройшов швидше. 

Раптом стало лячно.
Ростік то живе зараз з батьками, в Василинівці він буває рідко і тому не баче
сенсу винаймати квартиру. Але він  то живе один. І що буде, коли він буде
один в квартирі? Це думка лякала, але водночас йому різко захотілось якомога
швидше потрапити додому - аби вже все стало ясно з цією фігнею, і якщо тут
справа дійсно в психоактивних речовинах, які якимось чином попали в алкоголь,
то єдине, на його думку, що могло зарадити такому станові - це якомога швидше
лягти поспати. Якщо заснути вийде… Але якщо це дійсно якась чортовщина, в яку
він не дуже то й вірив, але усе-таки?? Так і тут краще не тягнути кота за хвоста,
а максимально швидко усе порішати. 

Він вирішив провести
друга додому, як, взагалі, часто і робив під час їх зустрічей. Все одно йти
недалеко, а так зазвичай можно було і живу розмову один з одним протягнути
подовше, адже вони так рідко зустрічались вживу, а зараз ще й додолась тривога,
навіть, якщо казати чесно - страх, який хотілось би розділити за допомогою
розмови. Але Ростік мовчав:

- Вибач, бро, що мовчу,
але дійсно муторно, боюсь, якщо буду балакати, буду стругати, а дуже не
хочеться, якщо чесно, якось гидко навіть думати про це, - сказав Ростік, коли
вже вони пройшли половину дорогу до його дому. А на це і відповісти було нічого
- йому тепер також не хотілось розмовляти, бо всю енергію він спрямовував на
те, аби не озиратись постійно по сторонам, і тим паче - назад, аби подивитись,
чи не слідкує хтось за ними. Бо таке враження стійко переслідувало його від
початку його проводжання Ростіка додому. 

Вони йшли по дорозі, яку
досить яскраво освічували височезні, як трьохповерхова будівля, ліхтарі і раптом
йому сягнула лячна думка, яка дивно що не прийшла раніше - а навіщо комусь
слідкувати за ними, ховаючись по сторонам чи позаду, якщо тінь його та Ростіка
- завжди поруч через це освітлення. Цей ляк переріс прямо в таки жагучу
ненависить до ліхтарів -” І нахера ви тільки так яскраво світите”, а потім в
якесь заспокійливе отупіння - думка про те, що в пиво могло бути щось випадков
намішано не те, щось таке, що викликає такий стрьом, хоч і не виглядала для
нього дійсно прийнятною, але все-таки - подібне ж можливо. Не привиди ж їх
переслідують, еге ж? Тому на тіні він з усіх сил намагався не дивитись, хоча
час від часу зиркав на них, з тривогою очікуючи знову якоїсь незрозумілої
дичини. Але обійшлося. Він провів Ростіка додому, вони нашвидкуруч попрощались
- Ростік хотів пошвидше зайти в дім та лягти спати. А він, він тепер залишився
один, а перед ним була непогано освітлена дорога - спочатку прямо, а потім
направо і прямою ходою так хвилин сім. І він, трясця його матері, відчував, що
ця дорога, м’яко кажучи, буде не із приємних. До речі, стосовно матері - стоячи
біля дома Ростіка, точніше - подвір’я його частного будинку, він міг бачити
вікно його матері - вона жила в двоповерховому квартирному будинку, який
відділяв від хати Ростіка вже давно запустований футбольний стадіон, через який
навскосок вела стежина. І вона була зовсім неосвітлена. Тобто- ніяких тіней.
Але що зараз дійсно займало його думки, так це те, що вікно матері світилось,
значить - вона ще не спала. Йому так сильно захотіло зайти до неї, і будь-якими
правдами і неправдами напроситись залишитись спати в кімнаті, яка колись була
його спальнею і в якій він ріс. Це бажання відчувалось так сильно, що ноги наче
самі собою, але - в нормальному сенсі, а не в тому, як в парку, в
стрьоиному!!!зробили кілька кроків в сторону тієї стежини, яка би коротким
шляхом вивела би його до, так би мовити, рідних пеннатів. Але прямо таки
дебелим вольовим зусиллям він подавив в собі цей імпульс - якби він зараз пішов
до матері і напросився би там заночувати, він таким чином немов би легалізував
оцей весь капець, визнав би його за певну реальність, з якою треба дійсно
рахуватись, а не вважав би це просто за якусь дурню, на яку треба забити і
вести себе якомога звичайніше - піти додому, покупатись, поїсти, почистити бивн..мгм,
зуби, може, позаліпати в Ютуб чи почитати книгу на ніч і - на бокову. Як би він
і робив в звичайний вечір. Чи відразу лягти спати, як він поперше планував. Фіг
його, але щось з цього ТРЕБА було зробити, іначе ця фігня, цей стрьом і цей ляк
від власної тіні чи зображення може ще й застрягнути в його свідомості і так
довго довбати йому мізки. Він це розумів і внутрішньою чуйкою і своєю, так би
мовити, освітою психолога і тими навичками, які він так чи інакше розвинув
завдяки цій освіті. Якщо це все дійсно були глюки від пива.. Рішення було
приняте ще до того, як він кінцево сформував усі думки в голові, і тому він
почав крокувати ще до того, як закінчив думку про освіту, навички і так
далі. 

На його подив, піша хода
додому минула спокійно - вулиці перестали бути мертвими, до речі - тільки зараз
він зазначив, що поки вони йшли з Ростіком до його хати, вони не зустріли
жодної душі, навіть ні одна машина мимо не проїхала, що досить-таки дивно, але
все-таки - фіг з ним. Так от, вулиці перестали бути мертвими, він відчуваав
себе так, наче повернувся з якогось паралельного світу без людей в свій світ,
світ життя якого давало про себе знати гомоном людей, невеличких компаній, які
вертались додому, окремих кпрокуючих та авто, які на середній швидкості
прямували туди, куди було треба їх власникам. Він почав навіть якось оживати,
витягуватись з того химерного і пригніченного стану, в який його ввігнало
півгодини тому - мабуть таки ж пиво, дійсно, щось з ним явно не так!!! - і він
почав відчувати, що нарешті усе нормально. Йому навіть не захотілось відразу
йти додому, а ще хоч 15 хвилин прогулятись, подихати цим чудовим літнім
повітрям і приємною одиночною прогулянкою компенсувати оті спаскудженні останні
30 хвилин, які він провів на постійному стрьому через постійно відбуваючуюся
незрозумілу фігню. Але усе-таки він вирішив піти додому - захотілось навпаки,
якось пошвидше це все закінчити, повернутись в знайоме і вже обжите місце,
відпочити. Йому була притаманна певна інтровертивність і він міг в одиноцтві
шукати і відновляти свою силу. От саме цим він і вирішив зайнятись. 

Але вже перекрокувавши
поріг квартири, він раптом захотів піти кудись подалі звідсіля, як-то кажуть -
світ за очі. Він раптом відчув себе таким беззахисним в цих умовних 4-х стінах,
які куди не подивись, з будь-якого боку перекривали майже уся шляхи до втечі.
Він раптом зрозумів, наскільки йому легше було на відкритому просторі, де можна
було втекти, заховатись або прийняти бій, але при цьому маючи широку можливість
для маневру. Недивлячись на те, що це зараз був його дім, він відчував, що якби
дійшло до битви - “Але тільки з чим, з моєю тінню, чи що? Що, блін, таке знову,
звідкіля знову узявся це тупий кумар” - стіни цієї квартири були би йому не
поміччю, а справжньою пасткою. 

Це нізвідки огорнувше
його душу відчуття такої сталої, ядучою тривоги не на жарт його засмутило і
взтривожило. Блін, тривожитись, що тривожешься - це якось так дивно і водночас
так по-людські. Але як ніяк, чо його соплі мазать - він вже тут, треба вже робити
усе по плану - їсти, купатись, зуби, відпочинок, сон. Тільки зараз він
усвідомив, що хвилину стояв майже в темряві, де єдиним джерелом світла був не
такий вже і потужний ліхтарик його смартфона. Раптом йому захотілось не вмикати
світло, а швидко обшпорити усі кутки прихожої та інших кімнат квартири за
допомогою ліхтарика смартфона -  переконатись, як би по-дурному це не
звучало, що тут нікого немає, але раптом він зацепенів. Ляк був сильний - він
знову бачив свою тінь, але, бляха, цього не могло бути - ліхтар ніяк не світив
на нього, він світив від нього, освічуючи квартиру навколо - але усе таки це
було так. Тінь падала так, наче джерело світла було позаду нього, але ж бляха -
позаду не було ніякого джерела світла!!!Заціпення почало поступово сходити, поки
він мов прибуравлений до підлоги дивився на свою “тінь”, намагаючись зрозуміти,
як це можливо. Вона просто була й усе - нікуда не рухалась, нічого не робили,
не виглядала дивною, окрім того, що її взагалі не мусило тут бути - але вона
була. Це наче бачити своє дзеркальне відображення в речі, яка взагалі немає
ніякого віддзеркалення, наче бачити своє відображення в цегляній стіні. Він
тупо не знав, що робити, окрім одного - не давати страху охопити себе. Коліна
почали дрожати, але то хай, то адреналін, він навіть не міг це контролювати,
хай собі дрижать. При цій думці ляк якось почав сходити, а тінь залишалась на
місті, як і він. Стопе! Якщо це дійсно його тінь, як би неймовірно це не було,
вона ж мусить рухатись разом з ним, чи не так? Він зараз себе почував прямо
Ейнштейном, що додумався до цього. Але чи вистачить в нього сил зробити крок
вперед, вбік чи взагалі кудись. Він вирішив - вистачить. Він зробив невеличкий
крок вперед, назустріч небезпеці, як і завжди вважав потрібно робити…якщо,
звісно небезпека не була такою, від якою стопудово треба тікати.. але це
взагалі хрін його, що за небезпека і що це, бляха, таке . І те, що він побачив,
мало не змусило його приймати це за небезпеку, від якої треба тікати, ноги мало
самі не винесли його з квартири, а сердце калатало як навіжене - він не знав,
як саме мусить вести себе тінь, якщо вона падає через джерело світла позаду, і
ти робиш кпрок вперед від цього джерела - наче ж скорочуватись, але тут мало
того, що тінь стала довше, вона наче сама    зробила    
крок     до нього. Вона наче вийшла з підлоги, на яку падала і набула
певної тривімірності, наче до цього лежала на підлозі, а тепер вирішила трішки
підвестись ближче до нього, свого володаря. Очко тепер грало, що капець. Очі
мало не вилазили з зіниць, а що робити - було незрозуміло. Рука раптом сама
потягнулась до перемикача, який би включив світло в прихожій, де він зараз був,
та тінь ласкаво зробила це замість нього, сама включивши світло - він відчув
від її руки певний холодок, а сама вона стала повністю тривімірною, нагадуючи
собою тепер якогось духа, який дивився йому прямо в очі, хоча в самої тіні очей
як такових не було. Раптом нізвідкіля пришло просте і напрочуд чітке розуміння,
що це - двобій волі. Він або вистоїть і буде жити або…або ж помре, він був
впевнений в цьому. Щось прийшло до нього, хижак, який знаходився поза його
розумінням, існувАння якого знаходилось поза його розумінням. І він
усвідомлював як день, що він або вистоїть або стане поживою цього хижака. При
чому це була битва не м’язів, а психік, битва воль і тут він, ска, почув в собі
небувалу впевненість - ось в чому, в чому, а в своїй волі він абсолютно не
сумнівається - він вижив там, де на його думку, 99 процентів або би наклало
руки на себе, або би зійшло з гвинтиків, а він ні - він це все подолав і
успішно долає зараз. Що б це не було, він тепер його не боявся, навіть на
хвильку виникла погорда - як би ця наволоч ще б і не отримала він нього по
пиці, умовно кажучи. Але відразу же був спущений з небес на землю - це відчуття
важко описати, але якщо вже добирати опису - складалося враження, наче він
сходе з розуму, точніше - хтось сходе його з розуму. Усе життя, яке він прожив,
усе що він пам’ятав, знав, відчував, думав в минулому і зараз, усе це наче
почало розпадатися на атоми, на самі маленькі частинки, які самі по собі не
значили нічого, які були лише будівельним матеріалом, а те, в що вони
складалися, приймаючи певні форми і певні структури, раптом стало таким
неважливим, пустим, незначущим, марним, нічого не вартуючим, фарсом, - ілюзією.
Ілюзією буття, точніше - саме буття тепер здавалося ілюзією, нічого не вартою,
ніяким чином не існуючою. І це просто вивертало його всього зсередини наружу
від жаху усвідомлення цього всього. Оця втрата сенсів відчувалась як найгірший
біль, який людина взагалі може відчувати в житті, і він цей біль відчував по
повній. Усе, усе здавалось, бачилось марним, абсолютно усе і це відчуття
використовувалось як досконалий інструмент тортур його самого. Але кого - його.
Чи існував тоді, коли усе розпалось на атом, цей він? Так, бляха, так, суко,
існував - він вже давно дав собі відповідь на це питання і раптом відчув, як
ініціатива поступово починає переходити в його руки - хай те, що розпалось і
було ілюзією, принаймні - в певному сенсі, але при цьому було щось таке, що
було справжнім, що було стрижневим, що було таким, що навіть ця тварь, ця
“тінь” не змогла би зломати, спаскудити, і якщо він добереться до цього
незламного, що неможливо спаскудити, він буде жити і, він точно це знав(яким
чином??але це зараз неважливо), він виграє цей двобій. А там ще хто кого
поглине, ага, навіть такі думки починали в нього з’являтись на цьому куражі від
вірі у власні сили. І тиск раптом швидко пропав, тінь зникла ще швидше, а сам
він виявив, що вже лежить під одіялом, покупаний, наїдений, з чистими зубами -
і засинає. 

                                                                ***     

“Що   Це 
  Бляха    Було???”

Він вже прокинувся як
півгодини і всі ці півгодини дивився в стелю, намагаючись зібрати себе докупи.
Відчуття було як після надзвичайно важкого похмілля, наче він випив вчора не
два літра пива, а мішав водку, пиво, вино і ще щось на додачу. Голова просто
розколювалась на частини, і почала вона боліти відразу же після того, як він
прокинувся. Але крім цього, він почував себе, фізично почував себе, досить
нормально, ну аж ніяк не на похмілля. Але морально, психологічно

“Що     
це       бляха      було???”

Він не міг дати собі
відповіді на це на питання. Майже відразу він домовився з собою, що не буде
вважати вчорашнє галюцінаціями, особливо - кульмінаційний випадок в квартирі.
Це - не галюцинації, і він це чітко знав - це що завгодно, але не глюки, тим
паче не від пива. Вчорашня версія-поясняйка про те, що в пиво могли, типу,
потрапити якісь психоаткивні речовини, тепер здавалась йому жалюгідною, але він
себе не картав за неї - бляха, та краще було вірити в таку версію, аніж вірити
в якихось привидів, якщо чесно, але те, що відбулось в його квартирі, не лишило
для нього ніяких сумнівів - привиди чи якась хрінь по типу цього тут замішана.
Як би надзвичайно дико це не звучало.

“ Чи це був усього лиш
бед тріп? Можливо, це був пік дії того психоделу, який попав в пиво і мене
просто почало саме штирити тоді, коли я вже повернувся додому?”

Але ні, він відкинув і
цю думку також - в нього бували бед тріпи, і це - не він. Це відчуття смерті,
відчуття того, що ти для цієї, цієї сутності - він не знав, як ще назвати оту
хрінь, яка видавала себе за тінь, так от, що ти - не більше, чим певний шмат
м’яса, їжа, пожива, саме це відчуття самим своїм існуванням відмітала будь-які
сумніви в реальності вчорашнього. Хоча він був впевнений що фізично його їсти
ніхто не їв би, як це наприклад зробив би вовк там, чи медвідь, чи ще якийсь
такий хижак, але поживою себе все одно відчував. Він раптом згадав відносно
старий класичний фантастичний фільм “Зоряний десант”, де в кінці було показано
чудовисько, яке харчувалось людськими мізками, висмоктуючи їх прямо з черепа.
Оце щось подібне було би і тут, він був чомусь в цьому свято впевнений, тільки
буквально мізки, знову ж таки, ніхто би не висмоктував. Раптом його осяяло -
оце створіння, оця сутність, вона хотіла похарчуватись його душею, хай якби це
не звучало по-дибільному. Він був досить впевненим атеїстом, і тому думка про
душу звучала для нього трішки..ну, так би мовити - по-тупому, але вчорашні
події в квартирі не міг описати ніяк інакше, аніж битва за його душу. І якби
він її програв, він би втратив свою душу, виходить так. Від цієї думки в нього
аж похололо усе тіло, але та розламуюча голову біль раптово зменшила свою
інтенсивність, стало полегше. І тут нове осяяня - “Бляха, це було зі мною, а що
там з Ростіком? Твою мать, якщо воно прийшло по мене, то воно цілком могло
прийти і по нього! Але ж Ростік нічого такого не розповідав, що в нього були такі
галюни. Але ж і я не розповідав йому про свої галюни, але ж це не значить, що
їх не було!” А те, що з ним також щось було не так - це факт, досить лише
згадати, як його накрило біля магазину і він стояв деякий час тупо втупившись в
одну точку в землі. “З ним також було щось не так!”

Від цієї думки він мало
не вскочив з кроваті - через сильний головний біль він не міг думати ні про що,
окрім цього болю та вчорашніх подій, і у нього зовсім з поля зору випав Ростік.
Першим імпульсом в нього власне було якраз вскочити з ліжка і біжати до друга,
але він відразу же себе опанував, почав дзвонити йому зі смартфона. Була 9-а
година ранку, Ростік зазвичай міг спати в такий час, але кого гребе, проснеться
якщо що. Аби ж було кому прокидатись, як-то кажуть.

- Ало, бро, - це
привітання наче зменшило напругу в його организмі відразу на декілька сот
вольт…чи ампер, він не пам’ятав, в чому саме вимірюєтсья напруга, та все одно -
Ростік живий, це факт.

- Привіт, бро. Розбудив?

- Та таке, я вже не
спав, але ще валявся в ліжечку. А що трапилось? 

- Та таке, - він
задумався, але вирішив не зволікати, - слухай, вчора усе нормально було, ну,
коли ти додому вернувся. Все нормально прошло? - питання звучало дибильно і ні
про що, як-то кажуть, але він не знав, як ще сказати, щоб і дізнатись, чи
відбувалось вчора щось дивне з Ростіком, але водночас і не вивалювати на друга
оцю шизу, яка з ним вчора відбулась.

- Та ну да, - голос
Ростіка звучав здивовано, відчувалось, що він ще не одійшов віді сну і досі
туговасто шевелить шестернями в своїй голові, - ми ото попрощались, я зайшов
додому, почистив зуби, купатись вже не став, бо дуже хотів в ліжко. Ну, ось і
все. Лише що зараз голова якось болить, наче я вчора не трохи пивка бахнув з
тобою, а побував на добрячій гулянці. В принципі, більш нічого, - Ростік
закінчив. Було незрозуміло, з якого боку треба зайти, аби отримати максимум
інформації  не розголошуючи, поки не розголошуючи, про вчорашній треш на
квартирі. - А що?

- Та не знаю, - він
збирався з думками, - просто вчора, ото вже як ми збирались, я якось дивно себе
відчував, не знаю, да і ти, пам’ятаю, як то кажуть, не в самій кращій формі
був. 

- Ой, бро, та то несвіже
пиво, як на мене. Я ще в парку про це подумав, а зараз, оце ти сказав, так
впевнений в цьому. Чи несвіже чи ще якесь, але в паркові ще погано стало,
навіть чудилось щось странне, - о, а це вже була ниточка, за яку можна було
потягнути.

- А що саме дивне? Бо в
мене також якась така фігня була.

- Та ну знаєш, - голос
Ростіка вже звучав бадьоріше, наче через те, що його не одного вчора таращило,
він став почуватись трішки впевненіше, - нічого особливого, якщо чесно, але ото
як вже шли додому, постійно було враження, що за нами хтось слідкує чи щось
типу такого. Не знаю, наче хтось є поруч, ти його не бачиш, але отак тупо відчуваєш,
що він таки є поруч. Ось і все, якось так. Знаю, що звучить дивно, але все
ж. 

- Та ну знаєш, бро, в
мене щось схоже було, - він вирішив поки не розповідати за весь треш, а
зосередитись на тих глюках, які в них були спільні. - Також враження, що за нами
хтось слідкує чи якась фігня на штиб цієї. Аж треба було себе стримувати, якщо
чесно, аби постійно не озиратись по бокам.

- Во-во, - голос Ростіка
вже звучав енергійніше, - в мене так само. Просто мені ще постійно хотілось
лєнту пустить, але якось не хотілось, ну, психологічно, блювати, знаєш, тому
весь час стримувався. Це і відволікало, але так, таке відчуття було. Слухай, -
голос його звучав так, наче він зараз задасть питання, яке його дійсно
хвилювало. Саме це наштовхнуло його на думку, що Ростік щось не домовляє, - а
може бути таке, що пиво, несвіже пиво якимось чином впливає на такі речі, що
тобі типу ввижається, що щось за тобою слідить, на манію переслідування
впливає, короче кажучи, - він прямо випалив ці слова і запанувала тиша, під час
якої склалось враження, що Ростік вухами, слухом, прямо-таки вп’явся в мікрофон
смартфона, очікуючи на відповідь. Так, це тепер була впевненість - Ростік щось
недоговорює.

- Знаєш, бро,я сам за це
думав. В принципі - так. Якщо це нас двох так таращило, а пили ми ж одну марку
пива, то цілком можливо, що через несвіжість чи ще щось, - він розповів Ростіку
свою версію про психоактивні речовини, які могли попасти в пиво, - так от,
через це - цілком можливо. Я сам не знаю, ось вирішив і спитати тебе, як ти
себе почував. 

- Ну ото так, бро, - по
голосу було чутно, що ця версія Ростіка повністю не задовільнила, але усе таки
його заспокоїла. Раптом він задав ще одне питання, яке було чутно, що також
його відчутно хвилювало. - А тебе тільки ото так крило, здавалось, що тебе щось
переслідує чи слідкує чи було ще щось? - він вже чітко розумів, що Ростіку
ввижалась ще якась хрінь, але йому зараз не по собі за це казати, їм не по собі
казати, що з ними насправді творилось, і тому вони отак розповідають по троху,
намагаючись обіпертись об досвід і враження один одного, а не відразу вивалюючи
осю оту хрінь, що з ними вчора відбувалась. 

- Фух, бро, - він
вздихнув, - вчора була повна срака, якщо чесно, просто не знав, як це
розказати. Треба зустрітись, я і вживу то не знаю, як це все пояснити, тим паче
по телефону. Вчора відбувалось не щось дивне, вчора відбулось щось дійсно
страшне, - в смартфоні запанувала тиша. Тепер впевненість була 101 відсоток - з
Ростіком також щось відбулось. 

- Так, бро, без питань,
треба зустрітись, - голос Ростіка звучав відкрито тривожно. Давай через
годинку, треба усе-таки роздуплитись, поїсти і так далі.

- Згода, го тоді в мене
посидимо в квартирі, якраз - думка про те, що йому треба буде знаходитись в
квартирі ще як мінімум годину одному раптом обпекла його свідомість, але він
вирішив поки не звертати на це уваги, - якраз все і обговоримо. Ок?

- Плюс. Через годину
буду в тебе. 

На диво, година минула
без якихось ексцесів. Він обережно, майже що не крадучись вийшов в вітальню,
кинув погляд на перемикач світла - усе було нормально. Потім зробив ще декілька
обрежних кроків, кинув погляд на кухню, де він вчора побачив свою тінь - усе
також було нормально. Чого ненормального він очікував - він не знав, але все
добре - і це добре. Шарудячи кастрюльками на кухні, він почув нявчання кішки
під вікном і згадав, що він не положив їй вчора вночі, після повернення з
гульки, їжі на блюдечко. Точніше, він був впевнений, що не положив, бо не
пам’ятав нічого, що робив після зустрічі з тінню, як їв, чистив зуби, купався і
влігся в ліжко. І дійсно - блюдечко було пусте, що він швидко виправив. Всі
інші дії минули якось механічно - він погрів поїсти, поїв, помив посуд, викурив
останню цигарку, яка в нього залишилась - він не особливо курив, купялв цигарки
поштучно в магазині, який знаходився зовсім поруч з ним, і не брав їх з собою
на прогулянку. Потім застелив ліжко, потім трішки прибрався в квартирі -
загалом, якось займав час і голову, аби нічого не думати цю годину і аби вона
минула якомога швидше. І дійсно, вона минула досить швидко - на смартфоні
запищали повідомлення в Інсті, повідомлення від Ростіка, що він вже йде до
нього. Скоро по квартирі залунав стукіт в двері. 

Вони всілись в спальні,
в якій було два дивана - один для сну і, так би мовити, нічних справ, інший -
для гостей, такий собі м’якенький диванчик, але без спинки. Ростік, звісно,
висівся на дивані для гостей. 

- Ну що, бро, давай,
мабуть, я почну. Чи як, ти хочеш першим розповісти? - спитав
він         

- Та ні, давай ти, мені
краще, чесно кажучи, спочатку було би вислухати тебе, ну, щоб…короче, як
розповім - зрозумієш.

- Гм, ну ок, - Ростік
почухав підборіддя. Ну дивись - ото що за переслідування, за стеження, за те,
що здавалось, що хтось стежить - я вже сказав, як і сказав про те, що в парку
здавалось, що ти з ким-то, кого я не бачу і так далі, - Ростік замовк. Було
видно, що він і хоче розповісти, що з ним трапилось вже після того, як вони
розійшлися по домам, але водночас почуває себе дуже незручно, наче розуміючи,
який сюр зараз прозвучить. “Цікаво, а як я буду себе почувати, коли дійде моя
черга розповідати мою історію?”. - Ну от, - Ростік нервово зглотнув, - ми
розійшлися, так, мені було погано, я хотів почистити зуби і відразу лягти
спати. Але коли я вже зайшов до хати, мене капець як почав давити сушняк, ну
прямо конкретно так, наче я не дві літри пива випив, а проснувся після дуже
жорсткої п’янки. Ну от, я і вирішив піти на кухню. Короче - заходжу на кухню,
йду до раковини набрати воду з крана, щоб попити, в мене ж вода зі скважина,
тому вода в крані нормальна, і тут опа - чую позаду голос баті. Я, конєшно,
афігєл, так як зовсім його не помітив, коли заходив, а ти ж знаєш - мого батю
не помітити важко.

- Та ну да, людина
помітна, вєсома, я би сказав

- Ага, має вєс в
общєствє, типу того, - вони ледь гучно хмикнули, майже одночасно - батько
Ростіка був ще тим пузанем, - так от, я офігів від того, що його не помітив,
тим паче, що сидів він не в кутку стола..ну, короче, не помітив і ото усе. Ну а
батя ж ото поздоровався, щось почав мене розпитувати - що, як погуляли і так
далі. Ну, в мене сушняк, я і води стараюсь випити і водночас баті розказати, як
погуляли, усі справи. Ото ж сказав - вийшли з Льохою в парк, погуляли, пивка
попили, оце щось погано стало, ригати хочеться, буду зараз чистити зуби і спати
лягати, а зараз щось сушняк почався, вирішив води попити. Ну, загалом, тупо
доповідь йому зробив, як військовий, йоли-пали. Типу, рядовий Свидригайло
провів вечір таким чином. Ну, короче, і тут батю щось почало різко
клинити. 

- В якому сенсі?

- Ну, слухай, зараз
розповім. Спочатку він сказав щось типу - ну, надо вміти пиво правильно
вибирати, аби потім погано не було. Ну, чи щось типу такого, я вже точно не
пам’ятаю. Ну, я якось не звернув на це уваги, бо в баті буває іноді таке, що
він альфу включає, намагається якось авторитет показати, що він тут головний і
так далі, що там може почати життю вчити ні з того ні з сього, ну, короче,
якось так. Я вже звик до цього, плюс ж сушняк, я склянку води випив, почав
другу наливати, вже толком на нього і уваги не звертаю, що він там мені за
спиною бурчить. І тут його починає щось зовсім різко клинити - він починає на
мене наїжджати. 

- В якому сенсі?

- Ну, слухай, зараз
розповім. Починає щось мені за Машу розповідати. Ну, пам’ятаєш, у мене в місті
дівчина була, вона потім..ну, по суті вона мене кинула і звалила в Норвегію, а
я після цього псіханув і ото в армію пішов. Ну, а потім мене це затягнуло і я
тепер щирий воєнний, так би мовити. Але суть не в цьому - він спочатку почав
мені за неї пригадувати. 

- А ти за неї щось йому
розповідав?

- Ну, так, в принципі, я
йому майже все і розповів, як воно було. І він щось почав мені навалювати, що я
лох, що дівчина зрозуміла, який я лох і звалила від мене, а я потім розвісив
соплі і пішов в армію, типу аби мене там вбили, бо яєць не хватило самому на
себе руки наложити, ну, що в такому смислі. 

- Ого, ніхєра собі. Ти
мені оце сказав, я аж трохи випав. 

- Так ти ото уяви, як я
випав. Я, поняв, п’ю другу склянку води, він мені це все розповідає, і якби не
сушняк і не було муторно, я би відразу йому висказав би все, що думаю про нього
і про оці його думки. Але поняв, бро, ото дивлюсь я на нього - і розумію, щось
не так, - на цьому моменті пробіжали мурашки, - от щось не так і все. Допиваю
воду, ставлю склянку на стол, він мені там починає ж далі це все розповідати,
мало що не обсирає і не називає мене дибілом у відкриту, а я стою і дивлюсь на
нього, і розумію - щось таки точно не так. От не знаю, - Ростік на пару
моментів замовчав, збираючись з думками та невидячим поглядом втупившись кудись
в стінку за спиною його друга, - таке враження, - він почав потроху, обережно
витягувати з себе слова, - наче він дивиться на тебе, а наче і ні, наче він
дивиться скрізь тебе, не знаю, якийсь такий погляд, от наче людини, яка трохи
навіжена чи щось типу того. От не знаю як це прозвучить, але склалося враження,
наче він мене не бачить, а насправді просто каже вголос те, що думає про мене,
але при цьому не усвідомлює, що я осьо, я перед ним, - Ростік замовчав,
зціпивши руки та ввинчуюсь поглядом в підлогу. - Чесно, бро, якесь стрьомне
відчуття. Наче і звучить якось дурно, але все-таки, ото як було, так і
намагаюсь розповідати. Я ото на нього подивився, і вирішив що він, мабуть,
п’яний. Ну, дійсно, виглядав він дуже якось..ну не так, якось дивно. Я йому звісно,
щось трохи відповів, типу, це не його собаче діло - моє особисте життя і чому я
в армію пішов і так далі, ото допив вже третю склянку води, поставив її і пішов
з кухні до своєї кімнаті. Настрій спаскудився що капець, ну, думаю ти
зрозумієш, не став навіть чистити зуби. І якщо ти пам’ятаєш, щоб дійти до моєї
кімнати, мені треба якраз пройти мимо кімнати батька і Раїси. - обличчя Ростіка
буквально почало біліти, він почав дуже видно нервувати, буквально не знаходячи
собі місця. По кімнаті почала розповзатись тривога. - Так от, бро, не знаю,
повіриш ти мені, скажеш що то я клинів дав чи ще щось, але було все так, кажу
чесно - проходжу я мимо кімнати баті і Раїси і чую звідтіля його голос, -
Ростік врізався в нього своїм поглядом, наче намагаючись зрозуміти, вважає його
друг за навіженого чи ні і як взагалі реагує на цю розповідь. Побачивши, що
його слухають і далі уважно і без якоїсь недовіри чи ще щось, він продовжив. -
Так от, звідтіля, з кімнати, роздався батін голос. Він спитав щось типу -
Синок, це ти? З ким це ти на кухні розмовляєш? Бляха, бро, я просто в дикому
афігі озираюсь назад, і бачу - а на кухні то світло і не горить, хоча коли я
виходив, світло горіло, а батя..а батя там-то сидів. Чи хто або що то взагалі
було таке? - в погляду Ростіка читалась мука, а руки він зціпив з такою силою,
що білим було тепер не тільки його обличчя, але і костяшки, і пальці, і мало чи
не все було білим до самих зап’ястків. 

- Так а що далі було? -
питанння прозвучало сухо, також сухо, якими були його горлянка і губи - він не
очікував, що у Ростіка також буде якась дійсно навіжена історая, не така, як в
нього, але усе одно - навіжена. 

- А потом, бро, - Ростік
хмикнув, таке враження - з соромом, відвівши очі в сторону, - я тупо чкурнув в
свою кімнату, зачинив двері, якось чудом вийшло що я не грюкнув ними, а саме
зачинив, якось так, обережно, і одягнений просто ліг на ліжко, укрився одіялом
і все - я майже відразу заснув. Бро, я не знаю, що то таке було, і чи було це
взагалі, а чи мене проглючуло, ну, короче - Ростік шумно і плавно видихнув,
відчувалось, що після цієї розповіді йому стало легше. Декілька хвилин в
кімнаті стояла тиша - він обдумував почуте, Ростік ще раз згадував вчорашній
вечір, вкотре за сьогодні.   

- Ну так що, бро,
розповідай, що в тебе було. Сподіваюсь, не такий лютий треш, як в мене, так? -
Ростік гигикнув, але не розслаблено, а з нервою. Йому явно потрібно було
відійти від вчорашнього. Але ця розповідь, яку він збирався слухати..ну, цілком
можливо, що він настільки охрініє від неї, що це аж дасть йому певний
психологічний релакс, який він так хотів.

- Та ну знаєш, бро. Якщо
чесно - оте що ти розказав..ну, ну це ще норм так, в порівнянні з тим, що я
тобі зараз розкажу, - він ніколи такого не бачив, але зараз в Ростіка буквально
очі не почали лізти на лоба - по ходу, він вже почав собі уявляти самі дикі
картини того, що могло бути. Але навряд чи він уявляв собі, що з його другом
вчора відбулося насправді. 

Він вирішив розповісти
усе повністю - ще від того дивного випадку з відображенням в склі вікна і
закінчуючи його ментальним двобоєм з тінню( інакше він це описати не міг) і
тим, що він сам того не пам’ятаючи опинився в ліжку і майже відразу заснув.
Після цієї розповіді запанувала така мовчанка, в порівнянні з якою перша
мовчана могла здатитися досить таким жвавим гоміном. Він був опустошений цією
історією, а Ростік, здавалось, збирав себе до купи і заново переосмислював усе
що чув, бачив, читав, дивився і так далі в своє ще досить короткому 21-річному
житті. Минуло хвилин п’ять, не менше, поки він не відчув, що ця мовчанка вже
почала затягуватись. Але першим перервав її саме Ростік. 

- Слухай, бро, -
складалось таке враження, що йому приходиться себе стримувати, аби його голос
не дрижав, - ти ж пам’ятаєш, як ти ранком казав за те, що читав, що типу інколи
в напої, ще під час розливу на заводі, потрапляють психоактивні речовини, і ті,
хто їх п’ють, потім можуть отримати дуже поганий тріп. Ти не думаєш..? - Ростік
не договорив, а в його голосі звучала надія - було і так зрозуміло, що саме
йому хотілось почути.

- Не знаю, - він
перестав обператися руками на коліна, откинувся трішки назад, випрямив спину,
розм’яв шию, наче беручи цей час на роздуми - і подивився Ростіку прямо у вічі,
- я сам в це не вірю, бро, якщо чесно. Я би повірив в це, якби не ота хрінь з
тінню, я думав за це майже увесь час після того, як ми розстались і я йшов
додому. І, можливо, навряд чи, але можливо - я би ще вірив в цю версію, якби
така незрозуміла психоделічна хрінь відбулась би лише зі мною. Але після твоєї
розповіді - ні, я не вірю. Дуже занадто усе виглядає, ну не так. Я кілька разів
куштував психоактивні речовини, і повір бро - це взагалі не те. Якби воно
дійсно було в пиві, нас або порвало би просто на шмаття, і ми уявляли що з
тобою джедаї на Татуїні або відьмаки, які мочать утопців чи химеру, або нас би
трішки там проглючило, щось би десь почулось, щось би десь здалося, але не
більше. А це - бляха, чесно, я не знаю, що це, але це точно не психоактивні
речовини.

- Але чи можеш ти бути
впенений в цьому, - Ростік гучно вилаявся, гучно і відчутно з нервою, - просто
бро, не хочу бути скептиком і типу казати, що це все фігня, такого лайна не
існує, тим паче ти знаєш, як я упарююсь по Супернатуралам, оцим братам
Вінчестерами, Бобі, демони, духи, я навіть самі останні сезони подивився
повністю, хоч це лайно ще те, якщо чесно, хоч мене і впирає така містика. Але,
чесно кажучи, я ні разу на дійсно з таким не стикався, як і ніхто з моїх
знайомих, з тобою включно, оце до вчорашнього вечору. Тому, версія з тим, що ми
випили щось не те, або це навіть не знаю, - ніхто ж не казав, що це мусить
обов’язково бути пиво, так? - очі Ростіка загорілись, жестикуляція оживилась,
він мав вигляд собаки, яка взяла довгочеканий слід, - це ж могла бути закуска,
так? Може, щось там було намішано, якісь люті хімікати, щось пішло не так, і
воно конкретно так попало в закусь. Тим паче, ми хоч і купляли собі різної, але
їли усе спільно, просто хтось більше, хтось менше. О, он наприклад - Ростік
міцно вхопився в цю версію, було видно, що йому щиро хочеться вірити, що усе
вчорашнє було глюками, а не дійсністю, - ось наприклад - ти вчора таки купив
чіпси, хоча спочатку не планував, так?

- Ну, так, гострий чилі,
лейс. 

- Ну от, їли ми його
обидва, але ти все-таки набагато більше. І от, всім же відомо, що в чіпсах багато
усякої хімії. Ну от, тут щось було намішано не те, ти з’їв більше, тебе і
штирило конкретніше, а я менше з’їв - і мене помітно менше штирило, хоча також
накрило дуже даже добряче. Ну це ж так, бро, звучить логічно? - в очах Ростіка
світилась надія. Але в нього її особливо не було, хоча ця версія дійсно змусила
його хоч трішки, але замислитись над нею. В роздумах він почухав підборіддя.

- Не знаю, бро, не знаю,
- він гучно видохнув і наче обмяк, зігнувши спину і знову обіпершись руками об
ноги з такою силою, що ногам аж стало боляче, - версія так, досить дієва,
дійсно. Але, не знаю..я в неї не вірю. 

- Так? А чому? - Ростік
звучав засмучено. Відчувалось, що ця версія була для нього мало не соломинкою
для утопаючого. 

- Просто я ж кажу..це
були не глюки, не якийсь психоактив, не якась хімія. Це було реальним,
принаймні тінь, ота тінь в мене в кімнаті - так точно. Вона була такою самою
реальною, як ти, і смертю вона грозила реальною, це були не глюки, це був не
якийсь треш чи щось типу того. Я не знаю, як це пояснити, але я впевнений, що
це було реально. До речі, - раптове питання сягнуло його голови, - а скільки в
тебе длився весь отой сюр з батею. 

- Та не знаю, хвилин
п’ять, може трішки більше. А що?

- Ну, це плюс-мінус
стільки же часу, скільки я витратив, аби дійти додому. Просто стало
цікаво. 

- Тобто, якщо
припустити, що це дійсно привид чи ще якась така хірня подібного роду, ти хочеш
сказати, що вона спочатку мене покошмарила, а потім метнула до тебе і, по суті,
намагалась тебе вбити?

- Так, мабуть, мабуть
так, - він ще ні разу не думав про вчорашню подію як спробу його вбити. Так,
він розумів, що тоді на кону було його життя, але думка про це як про
ціленаправлене вбивство обдало його холодом. Але чи було це дійсно спробою
вбивства? - Я тут думаю, бро, - а чи було це дійсно спробою вбивства, - він
знову задумливо почухав своє підборіддя. 

- Тобто? Ти ж казав, що
мало не вмер.

- Так, дійсно. Але оце
ти сказав за вбивство. І я якось так задумався над цим. Це було більше схоже,
знаєш, не на вбивство, а на якийсь наче тест, забув як це називається, - він
кілька разів щолкнув пальцями, - це було наче якесь випробування. Типу, якщо я
його не пройду - я помру, а якщо пройду…- він задумався. 

- Ачівку якусь отримаєш,
як в Масс Ефект, чи що, - Ростік нервово гиготнув, - вибач, бро, якщо що,
просто нервую, очко грає, сам розумієш, хотілось хоч якось обстановку
розбавити. 

- Та без питань, бро,
розумію, - він вже не чухав підборіддя, а нервово його щипав. Думка
сформувалась, він підняв погляд на Ростіка, - от знаєш, бро, я чомусь тепер
впевнений, що він, чи воно, чи вона, короче, оця хрінь мене більше не зачепить.
От знаєш, наче я виграв в неї своє життя в цьому випробуванні. І мені вже типу
нічого боятися з її боку, принаймні - в такому плані. Хоча я не впевнений в цьому,
як і в тому, що ця сутність, назову її так .вже зовсім мене полишила і ще не
з’явиться до мене ще раз, чи декілька разів. 

- Гм, - тепер вже Ростік
задумливо щипав підборіддя, - ну якщо так, то що щодо мене. В мене такого, як
ти сказав, випробування не було. Це мені що, його чекати сьогодні ввечері в
гості, - Ростік постарався подати це питання іронічно, з гумором, але було
видно, що йому ніхріна не смішно. Було видно, що перспектива такого візиту
вселяла в нього добрячий ляк. 

- Бляха, бро, не знаю. Я
навіть за себе не впевнений. Ні, знаєш, я чомусь точно впевнений в тому, що я в
цієї..сутності викликав повагу, і якщо не повністю уникнув своєї смерті, то, як
мінімум, на певний час її відстрочив чи хоча би суттєво так підвищив шанси на
своє виживання. 

- Так а що це взагалі
таке? Бо чесно, зараз це прозвучало так, наче це якийсь маньяк, який ото на
нас, чи ще на когось полює і при цьому грає з нами в якісь збочені психологічні
ігри. 

 - Я не маньяк, не
треба, і я зовсім не збочений, ні - голос звучав невідомо звідкіля, не гучно,
але чітко, і так, наче був відділений від них стіною в сотні світових
літ. 

Вони побіліли і застигли
на місці, нагадуючи собою статуї. Обоє заклякли, в обох відібрало дар мови,
обидва ледве стримувались, аби просто не дати дропака. І обох охопили такі
дрижаки, наче вони голі кілька хвилин стоять на морозі в мінус 20. 

- Ауууу, я ж знаю, що ви
мене чуєте, аууууу. І я відчуваю ваш страх так, наче

 це густе желе, яке
я тримаю в руках, - голос звучав…він не звучав, він просто існував в цьому
вимірі, не маючи ні барв, ні тембру, нічого теплого і живого, людського, але
водночас чітко відчувались усі ті інтонації, які його власник вкладував в
нього. - Так, хлопці, часу зараз в мене небагато, треба буде скоро йти ще
одному, як ти сказав, влаштовувати випробування. Але, відчуваю, на цей раз мій
аппетит буде задоволений. А то вчора я залишився голодним, так би мовити, -
інтонаційно голос передавав веселощі, але було таке враження, що ця люди..?ця
істо..? ця сутність не має інтонації, просто як комп’ютер лише вдало їх імітує,
аби її легше було зрозуміти, а самі такі речі, людські речі, речі, які
допомагали людям існувати в світі собі подібних, її зовсім не торкались. 

- Так от, Олексію,
хлопче, який залишився живим, - голос весело гигикнув, але було таке враження,
що його володар толком і не знав що це таке - веселощі, - я лунаю з твого
смартфона, тому візьми його, він на дивані позаду тебе, візьми його в руки і
тримай так перед собою, аби я, так би мовити, опинився в вашому колі
співбесідників. До речі, як тобі моя відсилка до Гаррі Поттера? - голос знову
гигикнув, не зле, не зловтішаючись чи знущаючись, просто так, наче живого,
людьского, такого, щоби знаходилося в діапазоні розуміння живої істоти - в
ньому не було. 

Було настільки страшно,
що йому довелось докласти надзвичайних, можно навіть сказати - надлюдських
зусиль, аби зробити те, що сказав голос - повернутися, дістати рукою смартфон,
з якого дійсно лунав ця нелюдська хрінь, яка в цей же намугикувала саундтрек з
першого Гаррі Поттеру, взяти цей смартфон в руки, повернутись обличчям до
Ростіка і на напівзігнутих руках виставити гаджет поперед собою. Ростік був
блідий настільки, що мимоволі згадалось те, як чорношкірі називають білих -
сніжками. Цей спонтаний напівжарт навіть міг би здатися трішки кумедним, але не
в цій ситуації. Здавалося, секунди розтягнулись в якусь нескінченість, протягом
якої його сердце не калатало з усіх сил, як буває під час стресу, а, таке
враження, уронило свій ритм до наднизьких меж - наче не більше 20-30 ударів на
секунду, настільки цей страх був міцним, в’їдаючимся в саму сердцевину психіки.
Нарешті, він зробив те, що казав йому голос.

- Ну що, хлопці, я бачу,
ви дуже нервуєтесь. І коли я кажу “ я бачу” то маю на увазі, що дійсно вас бачу.
Тільки можете не озиратись по сторонам, камер тут немає - вони і не думали,
кожен із них нагадував мармурову статую, 

де вже тут до того, аби
озиратись, а голос в той же час набирав якихось заспокійливих, навіть
умиротворяючих інтонацій. - Принаймні, - продовжив голос після невеличкої
паузи, наче він виважував той ефект як справляв на двох друзів, - камер в
звичному для вас розумінні цього слова. Для мене усе може бути таким собі оком,
через яке дивлюсь туди, куди я хочу. Так от, як я сказав - я бачу, що ви
нервуєте..ну, дуже м’яко кажучи. Але можете заспокоїтись - я не по ваші
душі..принаймні - допоки, а там вже час покаже. - голос почав набирати якихось
ділових інтонацій, наче він замовляв собі піцу чи суші через телефон. - Я був
тобою досить приємно вражений, Олексію. Так, тобі ще є куди рости, але вже можу
сказати - що ти кудись-таки да виріс. Ти ще не заслужив на мою повагу, якщо
казати чесно, але почин цьому положив. Щодо тебе - Ростиславе. То мушу сказати
тобі одне - батько дійсно так думає про тебе, то не була моя вигадка. Ах, так,
тоді на кухні був я, але кажу щиро - то не була моя вигадка. Але є чому я вам
дзвоню? Ну, вас точно більше цікавить, хто я, що я, і що мені взагалі треба,
але не поспішайте, хлопці, не поспішайте - голос почав добавляти таємничості,
але водночас подавав її так, наче на них усіх чекає якась цікава гра, - всьому
свій час. Якщо заслужите - дізнаєтесь, якщо ні - скоріш всього помрете, але в
будь-якому разу кажу відразу - ваше старе життя більше ніколи не буде таким, як
раніше, воно вмерло, питання лише в тому - вмрете ви з ним разом, чи ні, - все
це звучало спокійно і буденно, буденно і спокійно, наче голос дійсно вибирав на
касі в Маці меню, яке йому більше до вподоби. - Так от, причина мого дзвінка -
я допоки не збираюсь вас чіпати, там буде видно, але буду чіпати багатьох
навколо, а так як селище у вас невелике, то дуже швидко під роздачу попаде
хтось з тим, кого ви знаєте, з ким ви товаришуєте, дружите, той, хто вам
близький. І я просто хочу, аби ви це знали і хочу подивитись, що ви будете з
цим робити. Але щоб ви не діяли зовсім всліпу, дам певні початкові дані - мої
здобичи не будуть вмирати, принаймні - буквально, ви навіть не одразу будете
помічати в них зміни навіть при самому тісному спілкуванню, якщо взагалі будете
помічати, і когось з них навіть зможете врятувати, принаймні - ви самі будете
вважати це спасінням. А десь я буду давати вам підказки, але даватись вони
будуть важкою ціною і дуже багато з тих, з ким я вже проводив подібне, вони або
сходили з розуму, що певною мірою їх рятувало або ж покінчували з життям, що аж
ніяк їх не рятувало. Скажу прямо, - голос добавив собі жорсткості та
безкомпромісності, наче налаштував свій інтонаційний еквалайзер на новий штиб,
- скоріше за все - це ваш кінець, але це все-таки не повний тупик - тут є
вихід. Але це не факт. Більше інформації не дам, так як людство вже винайшло
інтернет, вся допоміжна інформація - там. Готуйтесь і знайте - перша моя здобич
вже майже у мене на тарілці. І вона вже точно не врятується. 

Минуло десь близько
хвилин, поки вони не зрозуміли, що розмова закінчилась. Минуло ще хвилини три,
поки вони просто змогли включитись в реальність, а він все так і тримав перед
собою смартфон на напіввитягнутих руках. Це був навіть не страх, це була
звичайна приреченість, мабуть щось таке відчували злочинці прямо перед тим, як
палач вибивав їм пеньок з-під ніг і вони в конвульсіях помирали в петлі. Лише
було відчуття, що до того, як вже саме їм виб’ють цей пеньок з-під ног,
усе-таки є певний час. 

- Бро, - голос Ростіка
лунав як з потойбічного світу, - пішли купимо пива і нажремось. Нам це треба.
Нам просто це треба. - він просто кивнув головою і нарешті опустив руки. - Якщо
вже людині, яку він запримітив не допомогти, давай хоч себе до ладу приведемо,
ок? - він хотів ствердно відповісти, але зрозумів, що його горло так пересохло.
що вичавити звідтіля хоча б мінімалістичне “Ок” - поза його силами. Сил
вистачало лише на те, аби кивнути. Він і кивнув. А потім хутко піднявся і пішов
одягати капці, перед цим нацепивши на себе портфель. 

                                                              ***

Вже був вечір, як він
прокинувся. Вони взяли 7 літрів пива на двох, прийшли додому і хвилин за 15
просто усе вдули в себе. Примітно, що весь цей час - по дорозі до пивної, там,
по дорозі обратно, поки вони пили - не було сказано майже жодного слова. Це
все, що відбулось за останню добу просто-напросто знесилило їх, якось витягнуло
з них наче все бажання жити, залишивши після себе лише глухий імпульс -
забутися, забутися, забутися, забутися, який мигав в голові як якийсь далекий
маяк, який вказував шлях до спочину від цього лютого сюра, що відбувався. Так
як було літо, і розпечене повітря проникало через відчинені вікна прямо в
квартиру, їх швидко розморило і вони не кажучи ні слова завалились хто де сидів
- кожен на своєму дивані, і так вирубились на декілька годин. Першим проснувся
Олексій. Прокинувся він сам, організм, вирішівши, що він відпочив, збудив свого
власника. Олексій повільно став, протер заспані очі, подивився на пусті пляшки
з-під пива, які валялись прямо під ногами, подивився на Ростіка. В голові ще
панувало таке чудесне відчуття, коли ти якби прокинувся, а твоя пам’ять - ще
ні, і ті погані події, для відпочинку від яких ти поринав в сон, ще не
повернулись і можно було насолодитись певною легкістю у свідомості. Що він і
робив, обіпершись локтями об ноги та бездумно дивлячись в підлогу, збираючись
докупи після такого різкого і массованого вживання алкоголю, коли гудить голова
і відчуваєш легку прострацію, толком не розуміючи, що ти і де ти. Він почав
потроху збиратись докупи, але разом з цим в голову почала повертатись пам’ять,
пам’ять про ті події, які і призвели до такої імпровізованої п’янки. Він з
болем в очах подивився на Ростіка - не хотілось би будити ліпшого друга та повертати
його до цього містичного хоррора, в який раптом перетворилось їх життя,
хотілось аби той ще трохи відпрочив та побув би в цьому блаженному стані
несвідомості, але не можна - на кону їх життя, на кону життя інших людей, як
близьких їм, так і не дуже, і треба з цим щось робити, якось рятуватись, якось
перемагати в цій незрозумілій. але однозначно кривавій схватці. Тому він
розбудив Ростіка. Перші хвилини той переживав так само, як і його друг - легке
післясонове заціпенніня, легка алкогольна прострація в купі з блаженною
відсутністю пам’яті в перші хвилини від пробудження, а потім і жорстоке
повернення в реальність. Все це відбулось буквально за декілька хвилин, які
Ростік сидів сціпивши руки та звісивши голову додолу. Нарешті він сам покатав
трішки пусті пивні пляшки, які були в нього під ногами, підняв голову і дуже
невесело подивився на свого друга:

- Ну шо, бро, полегчало?

- Та ну трішки є, і
більше не через пиво, а через сон. Хоча, якби не пиво, не думаю, що ми змогли
би заснути, вирубитись.

- Так, згода. Я того так
і пив, аби просто вирубитись, щоб хоч якось поспати і прийти до тями. 

- Та я зрозумів..як
бачиш, сам такий, сам так само більше трьошки пива за 15 хвилин приговорив.
Прямо рекорд, як не крути. 

- Ага, тільки не про
такі рекорди в своєму життя я мріяв, якщо чесно, - Ростік обхопив себе руками,
наче намагався таким чином себе обійняти і тоскно, тоскно подивився кудись за
плече свого друга. - Ти ще не думав за це?

- Думав, поки ти
прокидався і роздуплявся. Не знаю, ну, по-перше, думаю, тепер ми точно
впевнені, що це не якась фігня в пиві, чипсах чи де-небудь, так?

- Так.

- По-друге, не знаю, я
так зрозумів, оце щось, воно хоче з нами погратись, або точніше, як мені
здається, втягнути нас в якусь збочену гру.

- А в чому різниця, -
Ростік ще спросоння почухав голову. Здавалось, йому важко зараз включитись в
цей імпровізований мозковий штурм. 

- Ну, бляха, важко
сказати. Просто впевнений, що суть не в нас. Ну, думаю, суть не в нас, - він
повторився, - і..нууууууу, бляха..мгм, по тому, як він це все казав, в мене
склалось враження, що існують якісь процеси, якісь явища, до яких ми раніше не
стосувались, а тепер, суто випадково, не тому, що він так планував, ми стали
частиною цього явища, цих процесів, і він хоче просто нас втягнути туди ще сильніше. 

- Мгм, - Ростік вже
почав роздуплятись, задумливо почухав підборіддя, - так може той, зробимо
навпаки його бажанню - якраз не будемо грати під його дудку, не будемо ще
сильніше, не знаю, входити в ці явища, в ці процеси, а навпаки - будемо
старатись триматись від них подалі. - Раптом в Олексія виникло різке, різке
відчуття, наче оця…сутність, вона знову тут, наче вона просто невидима стоїть
десь в куточку і з насміхом слухає усе те, що вони кажуть. Він подивився на
Ростіка

- Бро..? - він не
продувжав, але по інтонаціям стало все зрозуміло  

- Так, - Ростік
нажехано, але в той же момент з певною зусередженістю в обличчі кивнув, даючи
зрозуміти, що він також відчуває оцю лиху пристуність. Раптом в голову прийшло
осяяння. 

- Слухай, Рост, а якщо
ця сутність починає нас чути, коли ми..коли ми намагаємось від неї
відхараскатись? Ну знаєш, це в психології таке відоме явище - якщо, там, в тебе
в голові крутиться якась нав’ялива мелодія, яку ти намагаєшься витіснити з
голови, або ти переживаєш якусь неприємну емоцію, яку не хочеш відчувати, то
чим більше ти намагаєшься це викинути з голови, чим більше намагаєшься на це
забити, то тим сильніше воно впливає на тебе, тим гучніше, так би мовити,
лунає. І єдиний вихід цього позбутись - типу не заважати, або якось так. 

- Не зовсім поняв, про
що ти? - Ростік уважно подивився на друга, було видно, що він активно
опрацьовує інформацію, - типу, нам не треба гнати на цю сутність, або ще якось
перечити їй і усе буде норм, якось так?

- Та ні, не зовсім, -
він поморщив чоло, намагаючись сформулювати думку. І думка сформулювалась, - о,
добре, я, кажись, зрозумів! Дивись, - він подався вперед, Ростік наслідуючи
його, також подався вперед, - що як чим більше ми будемо старатись позбавитись
цієї, ну, буду назвивати це сутностю, не думати про неї, не зважати на неї,
грати не по її правилам так, наче..наче ми можемо дійсно це зробити і нав’язати
свої правила цьому створінню, - він зробив невеличку паузу, намагаючись
заспокоїти дрижаки в руках. - Що, чим більше ми будемо, умовно кажучи, плисти
проти течії, заперечувати взагалі його існування, як ми робили, коли він
з’явився вперше - пам’ятаєш же, ми якраз поступово сходились на тому, що нічого
такого не було, це були просто глюки - і він тут як тут, і зараз ми-то,
насправді, також намагаємось якось, та все-таки залишити те все, що він нам
сказав і нам розповів - побоку. 

- Тобто, - Ростік казав
зі впевненістю, яка свідчила за те, що він, скоріше за все, уловив суть, - чим
більше ми робимо для того, аби не зважати на весь цей сюр, тим більше його буде
відбуватись, тим більше шансів, що оця хрінь знову буде приходити, ото
розмовляти по телефону чи ще щось робити.

- Так, саме так,
принаймні - плюс-мінус це те, що я хотів передати, - йому подобалось, що вони
могли отак швидко один одного зрозуміти і дійти, як-то кажуть, спільного
знаменника. А відчуття моторошної присутності цієї сутності почало потроху
відступати, а в кімнаті наче почало з’являтись більше повітря, сонця,
зрозумілого людського життя. - Він же, по суті, не питаючи нас, але поставив
нас в певну ситуацію, з якої ми просто так не втечемо, не зможемо зробити
вигляд, що нічого не відбувається, принаймні, без страшних наслідків для нас,
наших близьких, інших людей і так далі. І тому, принаймні зараз, нам треба
повністю прийняти цю ситуацію, а не намагатись якось відчепитись від неї,
зробити вигляд, що все не так, як є.. і, робити, що чули - намагатись вижити в
цій грі, чи як її ще назвати. - Відчуття присутності сутності повністю
відступило. Він це відчував і розумів, що і Ростік це відчуває.

- Так, бро, я тебе
зрозумів. Окей, ніяких ломань системи, фак да поліс і фак зе систем, я тебе
поняв. Так, я з цим згоден, - він з полегшенням видихнув, явно через те, що
відчував як їх простір визвільнився від відчуття сутності поруч. - А типу якщо
ми будемо це робити, ну, просто питаю, аби вже мати якусь думку з цього
приводу, що тоді?

- Та бляха, думаю, як
мінімум - вже те, що було. Мабуть, такий опір, такий страх служить для нього
певним сигналом, типу як кров для акул, і він його приманює чи ще щось.

- Не думаєш, що він і
так може слідкувати за нами? Він же, коли почав розмовляти по смартфону, чітко
дав зрозуміти. що він нас чув.

- Не думаю, якщо чесно,
- він задумливо почухав підборіддя, - думаю, він може щось таке провернути, але
так це йому буде вдаватись набагато легше, навіть більше - це саме його
приманює, типу, як певна слабкість чи щось по типу того. - він, бажаючи хоч
трішки розм’ятись, встав з дивану, трішки походив в тишині по кімнаті - обидва
з них обдумували цю ситуацію. Якщо чесно, він зараз відчував навіть легке
піднесення, так як оця здогадка про опір і прийняття здавалась йому хай і
невеличкою, але усе-таки перемогою. А це насправді додавало певного
оптимізму.     

- Ну, добре, окей, я, ми
повністю приймаємо оцю…- Ростік тріхи розгублено поводив очима по кімнаті,
підшукуючи потрібне слово, - оцю ситуацію, та бляха, оцей весь грьобаний
треш…бляха, бро, в мене просто ломається усе, абсолютно УСЕ світобачення. Так,
я там в дитинстві любив читати усіляки книги про привидів, не так -  МИ
любили таке читати, якісь книги про містику, типа документальні свідчення про
усякі там привиди і таке інше. Я особисто читав такі книги, був в шоці, жехався
по ночам усіх звуків і так далі, вірив в усю цю містику і інше, і навіть зараз
трішки вірю, але знаєш - це вже не така віра, як в дитинстві, сліпа віра, а
більше як залишок цього, певне ехо, але чим доросліше я ставав, тим більше я
відносився до цього, як до клятих забобонів, типу релігії і так далі. І тут на
тобі - ми не просто побачили привида, а опинились всередині якогось кривавої
м’ясобійні, де смерть загрожує не лише нам, а й нашим близьким, і просто
знайомим,    і незнайомим людям, нам невідомо, за що це, невідомо, що
з цим робити, і усе, УСЕ життя просто пішло під сраку, навіть не пішло, а полетіло
зі швидкістю ретранслятора в Масс Ефекті. Бляха, капітан Шепард не літав на
Нормандії так швидко, як наше життя, моє життя, твоє життя просто перестало
існувати, як такове, - відсилки до улюбленої гри їх дитинства та юності в інший
час могло би добавити помішки на його обличчя, але зараз він бачив, що Ростік в
глибокому розпачі, який відчував і він. Не погодитись зі словами Ростіка було
важко, навіть так - неможливо. Але:

- Знаєш, бро, як я читав
в одній мудрій психологічній книзі - життя ставе тобі багато запитань, а
відповідь на них завжди одна - правильна. Я це розумію також трішки по своєму,
типу, що будь-яка ситуація, в яку ти попав, має свій вихід і своє рішення, -
те, що на його думку не завжди такий вихід і таке рішення усе таки закінчуються
продовженням життя того, хто знайшов цей вихід, він усе-таки вирішив залишити
при собі, - і в цій ситуації, якщо вона вже трапилась, вважаю, є вихід, і є та
правильна відповідь, знайшовши і давши яку, ми переможемо, - але перемога не
завжди означає життя, може їх перемога буде означати, що їм треба буде в
певному сенсі кинутись на амбразуру і віддати своє життя за життя інших, але
його це точно не лякало, та і Ростік на передку в АТО бачив смерть і усе одно
хоче туди вернутись, тому цілком можливо і його це не лякає, - тому..тому треба
не здаватись, як би банально це не звучало.

- Ага, Джон Сіна, неве
гів ап, ту ду ду ду, - Ростік вперше за всю їх бесіду, навіть не так - вперше
за весь той час, як нелюдський голос в трубці раз і назавжди змінював їх долю,
посміхнувся. Він також знав цей жарт, тому дозволив собі навіть не посмішку, а
аж трішки гиготнув. Цей гигіт підтримав Ростік і вже через мить вони гучно
ржали мов коні, не скільки з жарту, а для того, аби зняти з себе, хоч трохи
зняти з себе той тягар важкого усвідомлення безповортної зміни їх життя і
тихого і певного крокування в пекло без особливих надій витримати те пекло і
тим паче повернутись з нього живими і більш-менш цілими, а не покаліченими
морально та/чи фізично до кінців свого життя. 

- Так а що ми тоді
робимо далі, бро? - вони вже проржали, трішки скинули напругу, настав час
вернутись до сурової травми їхнього життя. Ростік із запитанням не тільки в
мові, але і в очах дивився на свого друга. - Він казав, що вже когось знайшов,
когось запримітив. Як ти думаєш, це взагалі буде виглядіти? Типу, ми знайдемо
труп, ну, ми, в Василинівціі знайдуть труп, чи люди просто почнуть пропадати,
як ото в фільмі Воно, чи як? Просто ти все-таки безпосередньо стикався з цією
сутністю, навіть вистояв проти неї в певному двобої, так би мовити. Думаю, ти
все-таки більше шариш в цьому. - Він задумливо скривив обличчя, ледь
утримавшись від того, щоб не почати знову чухати підборіддя. 

- Якщо чесно, мгм, я не
думаю, що це буде дійсно труп, дійсно вбивство в звичному для нас сенсі. Знаєш,
оце мені тільки що буквально нагадало дементорів з Гаррі Поттера.

- Чим? - Ростік
здивовано насупив брови

- Пам’ятаєш, як в книгі,
не в фільмі, фільм взагалі фігня, як і будь-який після другої частини, вже не
пам’ятаю хто, здається - Сіріус Блек, описував те, що дементор робе з людиною.
Типу, він не вбиває її, а..

- А висмоктує її душу,
так, я пам’ятаю. Ти думаєш, що ця сутність висмоктує душу?

- Ну, або щось типу
того, якщо чесно, мені ще треба усе осмислити, що вчора було, і що саме хотіла та
сутність, коли прийшла до мене у вигляді тіні. Але так - якщо брати навскидку,
вона чи висмоктує душу, чи вбиває її, чи харчується нею..

- Чи усе разом
одночасно.

- Так, чи усе разом
одночасно, ну, по черзі - висмоктує, вбиває, харчується, або щось таке, -
Ростік кивнув головою, даючи зрозуміти, що він відчуває його логіку слов. - І я
не думаю, що людина вмирає. Знову ж таки, вертаючись до Гаррі Поттера - Блек
описував стан людини, що вона наче пусте яйце, лише шкарлупиння, яке вже не
являється тією людиною, якою вона було до того, як в неї висмоктали душу. Я
думаю, що тут щось типу такого. 

- Ні, ну звучить досить
логічно, - Ростік почухав носа, - але з іншого боку - як нам зрозуміти, є душа
у цієї людини чи її висмоктали і вона ходить як пусте яйце? Якщо чесно, я почав
усю цю розмову через те, що хочу випрацювати хоч якийсь план дій, бо я взагалі
ні телеха не розумію, що нам далі робити. Я так зрозумів, оця сутність хоче,
аби ми когось там врятували чи принаймні спробували це зробити чи що, - Ростік
виглядав розгублено, передаючи свою розгубленість другу, піднесення від
невеличкої типу перемоги вже не було - життя ставило питання, а відповідей,
будь-яких відповідей, не було. 

- Бляха, я тобі скажу
чесно - я чомусь впевнений, він знайде нас, він дасть нам зрозуміти, що до
чого. Це його гра, і, чесно кажучи, бро, мені здається, що ми дуже багато для
себе мітимо - скоріш за все, ми не більше, аніж пішаки, а вже ведемо таку
думку, наче ми бляха якісь ферзі чи ще щось. Думаю, все стане зрозуміло, - у
відповідь на це Ростік уперся локтями в коліна, рукою покачав пусту пивну
пляшку на підлозі, смикнув себе за оселедецб на голові, гучно хекнув, наче
налаштовуючи себе на бійку:

- Ну бляха, ото як сидиш
на нулю, в АТО, сидиш, хераче по тобі сєпар і мінометиками, і Градом, і арте
іде потім добряче так, усе одно відчуваєш себе певніше - хоч розумієш, звідкіля
смерть може прийти. А так, так ти пропонуєш, по ходу, очікувати, поки оця хрінь
знову до нас не постукається?

- Ну, знаєш, вона ж сама
перший раз і постукалась, ніхто з нас її не кликав. І тут так само буде, думаю.
І це не зовсім треба очікувати - це, думаю, треба вважати як за певну розвідку
- якщо ця хрінь вже когось, скажу так - поглинула, зміни вже тут, і нам же
невідомо, які в неї апетити. Враховуючи, як ця сутність любе несподіванки, не
здивуюсь, що ось ми вийдемо з квартири і вже так чи інакше вона дасть про себе
знати, вигулькне хтось з-за рогу, і ми будемо відразу розуміти - це
пустий. 

- Пустий?

- Ну, так, прийшло таке
в голову..в принципі, якщо ми дійшли згоди в тому, що ця хрінь, ця сутність,
висмоктує душі з людей, а такі люди ходять як пусте яйце, - Ростік кивнув,
даючи зрозуміти, що він з цим згоден, - то цілком, думаю, в тему буде називати
їх пустими. - Ростік знову на підтвердження кивнув головою. - І от, оці пусті
можуть бути де завгодно. Цілком можливо - він якраз мав на увазі моїх сусідів,
- він вказав рукою на стінку за спиною Ростіка, за якою жили його сусіди, і при
думці про це його обдало холодком. - Або ще хтось, з ким ми сьогодні
побачимось..

- Короче, треба бути
насторожі і в кожному чи майже кожному бачити ворожого аген...мгм, ну, ти
зрозумів, оцього пустого, так? А там вже чекати, що і як буде?

- Ну, моє бачення
плюс-мінус таке. І да, бро - він в мене вже був, іменно конкретно був, з ціллю
висмоктати, вбити мою душу. В тебе - ні. Тому…

- Бляха, а я за це якось
так і не подумав, - Ростік аж закручинився, - бляха, бро, я не знаю, чи зможу я
заночувати сьогодні в батька. Може, давай я в тебе сьогодні заночую, принаймні?

- Сам тільки про це
подумав, думаю, нам взагалі було би триматись краще, принаймні - вдвох не так
страшно. Батя не буде проти, якщо що?

- Та навіть якщо буде,
то й що. До речі, ото що ота сутність сказала за мого батю, що він, мов, і
справді так думає, як мені казала та істота на кухні вчора ввечері, думаєш, це
дійсно правда? Думаєш, батя реально так думає?

- Ну, враховуючи, що ви
постійно на ножах, цілком можливо. Конфлікти або витікають з негативної думки
один до одного, або призводять до негативної думки один до одного..ну, чи якось
так. Ти його не жалуєш, тому цілком можливо..що і він відноситься до тебе
аналогічно. 

- А ну його і в сраку,
якщо чесно, - Ростік без особливого хвилювання про думку батька махнув на цю ж
думку рукою. - Переживу і так. Короче, бро, давай так, до речі, скільки часу? -
він подивився на свій фітнес-браслет, озвучив час. - Так от, зараз 17:23. Я йду
додому, збираю речі, це плюс-мінус година-дві, поки усе баті поясню, поки те,
поки се. Думаю, к восьми вже точно буду в тебе. 

- Ок. 

- Хавчік брать, якщо що?
В мене його багато, Раїса там наготовила повен холодильник. 

- Так, краще бери, в
мене то їжа є, але усе-таки, зайвою вона не буде, впевнений - сили нам
знадобляться. 

- Та ну отож. Окей, бро,
якщо немає доповнень, давай тоді збиратись потихеньку, плюс?

- Плюс. Я якраз порядок
наведу, може, ще хавки приготую, подивимось, може щось ще в голову прийде
стосовно цієї ситуації. А може, і щось трапиться, поки тебе не буде, або з
тобою щось трапиться. 

- Так той, - Ростік
трішки всполошився, - може давай тоді не будемо розходитись? А то прямо як в
фільмах жахів, коли оті тупаки розділяються тоді, коли розділятись не треба..
Ми ж часом не ті тупаки?

- Не знаю, бро, я ж
казав, мені здається, нам не треба переоцінювати свої можливості. Я впевний,
якщо цій сутності стане треба зловити нам поодинці, вона нас злове і паритись
над цим не буде. Тому давай і ми не будемо. 

- Ну ок, я поняв тебе,
плюс. 

Декілька хвилин у них
пішло на те, аби остаточно роздуплитись - Ростік забрав свою наплічну сумку,
перед цим поклавши туди телефон, він почав потроху визбирувати пусті пивні
пляшки. Потім вони попрощались, на час, -  Ростік пішов пакувати речі, він
же доприбирував у себе в квартирі і думав про те, чи треба готувати їсти чи ні.
Він заглянув в холодильник, щоб подивитись, чи багато там їжі. Їжі було досить,
але щось було не те. Він допетрав це лише тоді, коли зачинив дверцю
холодильника. Щось було не так, таке враження, наче продукти лежали не на тих
місцях, де треба. Вже навчений гірким досвідом, він приготувався знову до якоїсь
сюрреалістичної еквілібристики і тиску на психіку і ривком, хутко відчинив
холодильник, готуючись до будь-якої чортівщини. Але усе було нормально. Він
уважно оглянув усе - усі продукти наче ж таки лежали на місцях, нічого зайвого,
нічого не пропало, нічого не переставлено місцями. Він знову зачинив дверцю
холодильника. Але це дивне відчуття що щось не так усе-таки його не полишало.
Він вирішив вже тоді ще раз обдивитись холодильник, відчинив дверцята і нарешті
зрозумів, що саме не так - він взагалі не відчував холоду. Холодильник його був
хоч і старенький, та все ж таки досить потужний, і тому навіть в спекотні
деньки, особливо в такій прохолодній квартирі, з нього йшов приємний холодок.
Але зараз його не було. Дивно. Він потрогав продукти - наче холодні, наче такі,
як треба, як завжди, при такій температурі в холодильній камері. Він подивився
на панель регулювання - усі лампочки холодильника горіли як треба, а потужність
була виставлена десь на дві треті від максимуму. Щоб вже напевне, він викрутив
потужність до упора - а там вже видно буде, якщо стане дуже морозить продукти,
то можна буде збавити потужність. Обдивившись кухню - усе-таки, він очікував
гостей, тим паче з ночівлею, він вирішив прибратись - підмести, винести мусор,
помити посуд і так далі. Їсти зовсім не хотілось, але він вирішив, що буде
треба змусити себе з’їсти хоч щось, аби набратись сил. Віник і совок якраз були
на кухні, тому він відразу почав підмітати. Але поки він вимітав пил та сміття
з усіх закутків, яких на кухні усе-таки було досить, він відчув дивне - в
кімнаті стало різко холодати. При цьому - за вікном яскраво світило сонце, хоч
своїми променями воно не світило в саме вікно, але було яскраво, ніяких хмар не
находило, не було причин для такого різкого пониження температури. “Мабуть,
мене морозить, - подумав він, і почав далі підмітати. Коли черга вже дішла до
того, аби скласти пивні пляшки в окремий пакет, щоб викинути його в окремий
сміттєвий бак спеціально для пластику, йому стало вже зовсім неприкольно. В
кімнаті було холодно, відчутно холодно. Аби зрозуміти, що до чого, він вийшов в
прихожу - там було відчутно тепліше, наче він відразу переходив з одного
кліматичного поясу в інший. Зайшов в спальню - єдину кімнату в однокомнатній
квартирі, - там була чудова літня температура. І ніякого натяку на холод чи
щось типу такого. Повернувся на кухню - бляха, він не вірив своїм очам, але в
нього дійсно йшов легенький, ледве помітний, але все-таки - пар з рота, як
зимою. І якби подібне відбулось вчора, він знову би намагався знайти теоретичне
пояснення цій дивині, але зараз здогадка швидко, майже не моментально прийшла
йому в голову ”Бляха, не знаю чому, але ця хрінь точно якось пов’язана з
холодильником. Тільки я поставив там холодильну потужність на максимум, так
відразу почало так різко і конкретно холодити кухню. Бляха, це знову ці ігри,
це знову ця сутність”. Думка про те, що ця істота знаходиться десь поруч не на
жарт лякала, а нерозуміння правил тієї дивної гри, в яку їх втянули без їхнього
бажання, лише погіршувало ситуацію. Але все одно - треба було щось робити. Він
підійшов до холодильника і різко викрутив потужність на мінімум - по суті, він
виключив холодильник, ледве працюючою залишилась морозильна камера, але при
такому режимі через певний час температура в ній була би не вища, аніж в
холодильнику. Минуло п’ять хвилин. Стало відчутно тепліше - бляха, значить це
дійсно справа в холодильнику, бляха, значить це дійсно справа в сутності. Чорт,
чому ця істота така приставуча, чому вона грає з ним в такі навіжені і
незрозумілі ігри!! На певну мить його охопив розпач, але він швидко взяв себе в
руки - життя ставе тобі питання, а ти шукаєш на нього відповіді, а не ставиш
питання у зустріч, намагаючись викликати до себе пожалійку. Це його трохи
заспокоїло. В кімнаті стало відчутно тепліше, майже так, як треба. Але що ж
всередині холодильника? Треба було відчинити і подивитись, але бажання такого
не було зовсім. “ Бляха, так швидко і так просто ця..сутність довела мене вже
до того, що я стрімаюсь відчиняти свій власний холодильник..та пішла вона в
сраку, роблю що роблю, і буде що буде”. Він ривком підійшов до холодильника і
так же ривком відчинив його дверцята. І нічого не відбулось - все було як
звичайно, навіть, як не дивно, з середини холодильної камери аж трохи повіяло
холодком, наче потужність і не була включена на самий мінімум. “Ну окей, як би
то не було, наче усе таки приходить в норму”. Він зачинив дверцята
холодильника. Точніше - лише спробував зачинити, бо не вийшло. Враження було
таке, що дверцята упирались в щось всередині самого холодильника. Але він
нічого не переставляв місцями, значить і упиратись там ні в чого. Думка про те,
що з ним зараз грає якась потайбічна, надприродня істота, у якої є час і
бажання і можливість буквально потроху зводити його з розуму якимось простим
клятим холодильником, оця думка таки дійсно зводила його з розуму. Не
буквально, але було дико страшно, дивно, незрозуміло і цьому всьому якось
завжди тихо, але чітко акомпанувала легка мелодія якогось безумства, до грані
якого його хтось поступово, але невблагано підштовхує. Але піддаватись цьому
безумству він зовсім не хотів. Він ще раз спробував закрити дверцю холодильника
- нічого. Він тоді вікрив її навстіж - нічого не випирало з холодильної камери,
аби могло завадити зачинити дверцята. На емоціях він знову спробував, але знову
не вийшло. Раптом йому сягнуло думки подивитись на злом дверцят і холодильника,
можливо - там щось застрягло, і це не дає зачинити холодильник. Хоча він був
впевнений, що там нічого не було, але усе-таки вирішив пересвідчитись. І таки
да, там щось було - акуратно відшматований людський палець, навіть не
відшматований - таке враження, що це була акуратна деталь якогось
людиноподібного чи-то робота, чи-то що, тому що хоч палець і лежав окремо,
сепаровано від тіла, але не було ані крові, ані будь-яких ознак пошматованої
плоті. Цей палець виглядав наче якоюсь деталькою лялькового Кена розміром з
дорослого чоловіка, але при цьому виглядав як самий справжній людський, з плоті
і крові, палець, який хтось всунув в злом між дверцятами і самим холодильником.
Бляха, це було вже занадто. Він просто розвернувся і вийшов з кухні, зайшов до
себе в спальню, сів на диван і просто, без будь-яких рухів чи виявів емоцій
дивився в стіну навпроти. Це все настільки шокувало та вимотало його, що в
нього навіть не було сил хоч якось реагувати. Найбільше йому хотілось зараз ще
раз забутись - лягти спати, чи напитись, чи взагалі зайти світ за очі. Але з
величезною тоскою всередині він розумів, що нічого з цього не вийде - якщо він
засне, то проснеться і буде той самий сюр, якщо нап’ється, то протрезвіє і буде
той самий сюр, якщо зайде світ за очі. Ну, це взагалі неможливо, сама фраза
звучить якось дивно і все одно, навіть якщо вийде зайти світ за очі - буде той
самий сюр. На певний час він відчув шалену лють на цю сутність, на життя,
відчував би і на бога, але не вірив в нього. Йому в голову час від часу
приходили суїцідальні думки, не від приємного життя, і в цей раз вони також
прийшли у його свідомість. Але він розумів, що це все нісенітниці, оця злость,
оці звинувачення долі, які вертілись в нього в голові, оці суїцідальні думки -
життя ставить питання, а ти шукаєш відповіді. Навіть на такі питання, про які
раніше не міг і помислити. Він тяжко зітхнув, тяжко піднявся і такою же тяжкою
ходою пішов обратно на кухню. Десь всередині, всупереч раціональному, він аж
сподівався що те, що він зумів зараз пересилити себе, що це зачтеться, і та
ситуація з холодильником і пальцем вже якось рішиться сама собою. Але тільки
зайшовши на кухню, він зрозумів, наскільки це сподівання було насправді марним
- палець вже лежав на кухонному столі. Він дійсно виглядав як деталь якогось
людиноподібного робота - виглядав точно, як людський палець, але не мав зрізів
плоті, а закінчувався тілесним напівовалом там, де у людей знаходиться поєднання
суставу пальцю та кисті. Наче це був певний шарнір, який треба було вставити в
роботичну руку і тобі би палець би запрацював. Він довго дивився на нього,
хвилин п’ять, не знаючи, що робити. Нарешті вирішив підійти і взяти той палець
до рук - врешті-решт, хтось же його туди положив, ну як хтось, цілком вже
відомо хто, так би мовити, і зробив він же це не просто так. Але взявши палець
в руки, він зрозумів…а нічого він не зрозумів. Він, палець, відчувався як
живий, була навіть майже впевненість, що всередині цього пальця чується пульс,
він був теплий, наче його тільки що відділили від його власника…але в кінці
кінців - це був лише палець. І нічого більше. Він не рухався, не намагався жити
своїм життя, як зап’ясток в Сімейці Адамсів, не робив нічого іншого - просто
лежав собі на столі, виглядів живим на всі 100 відсотків..і більше нічого.

Як би це дивно і
по-своєму лякаючи не виглядало, йому вже починало забирати терпецю отак просто
стояти і дивитсь на цей палець. Враховуючи усі події останньої доби, оця, так
би мовити, подія вже не здавалась йому якоюсь такою неординарною, в особливості
після того, як декілька хвилин тому він зумів пересилити свої слабкості та
взяти себе до рук. Насправді, тепер він почував себе майже нормально, наскільки
можливий нормальний стан в такій ситуації - хоча правила цієї гри ще не були
зрозумілими, але свою участь у цій грі він, по суті, вже прийняв. А раз так, то
така фігня, як якийсь виглядаючий напрочуд живим і навіть маючий свій пульс!
невідомо чий палець вже його не напружував. Тому він після кількох хвилин
споглядання просто зітнув плечима - мовляв, ну і що ти тут будеш робити, в
такій то ситуації, - і пішов далі прибиратись в хаті. На його диво, в принипі,
усе подальше прибирання минуло досить спокійно - його нічого не тривожило, з
нового, з ним не немагались викинути нових фокусів. Лише час від часу, коли він
вертався на кухню та дивився на палець, в нього складувалось враження, що той
трішки, але кожен усе-таки змінював своє положення на столі. Але, як-то кажуть
- коли кажеться - хреститись треба. Тому він не особливо то і звертав уваги на
ці всі кажіння. 

Прибирання вже підішло
свого кінця і він задумався над тим, треба чи не треба готувати їсти. Коротко
списавшись з Ростіком - треба було дізнатись, чи взагалі нормально в нього
справи і чи плани не зазнали ніяких змін, - він усе-таки вирішив, що буде
непогано приготувати каші - плани не мінялись, і не факт, що в послідуючі дні
їм буде багато часу до того, аби готувати їжу, а Ростік хоч і написав, що
притягне з собою деякі харчі, але усе-таки - зайва їжа ніколи не буває
насправді зайвою. І ось тут почались нові..чудасії? Тепер він вже був готовий
заприсягтись собі, що отой клятий палець таки змінює свою позицію на столі, не
те щоб дуже сильно, але досить, аби це було очевидно. Ситуація знову
становилась напружливою, хоча на цей раз обходилось без страху чи ляку - просто
почало накатувати стійке відчуття того, що ти попав в якесь незрозуміле та
небезпечне лайно. Але воно поступово вже переставало викликати почуття жаху, як
на початку. І все-таки, це все добре, звичайно, але бляха - що робити з цим
пальцем? Думка про те, щоб викинути його чи ще щось хоч і приходила в його
голову, але він не розглядав її серйозно - чітко розумів, що це що завгодно,
лише не правильний крок в такій ситуації. Рішення проблеми стало таким
внезапним і в ту же мить очевидним, що він майже що не ляснув себе по лобі за
те, що відразу до цього не додумався - можна же зняти цей клятий палець, чи що
це таке насправді, на камеру, а потім як виникнуть сумніви - просто порівнювати
його положення з тим, яке він займав на фотографії, і - вуаля. Евріка, йопти!
Він відразу це зробив і якось трішки заспокоєний почав поратись на кухні,
використовуючи в якості стола плоску поверхню пральної машини, як він часто
робив в випадках свого кухтарства. Звичайний стол був кривим та поломаним, і
щось різати чи місити на ньому було вкрай незручно, і тому використовувати верх
пральної машинки, яка чітко стояла, так би мовити, на своїх чотирьох, було
набагато зручніше. Звісно, різав він не на самій пралці, а на спеціальній
дошечці, але суть не в цьому - йому не було потреби кудись перекладати палець,
чому він був досить таки радий - не треба було його торкатись. І ось, насипаючи
крупу, пересипаючи її в кастрюлю, вимірюючи необхідну кількість води для
приготування цієї крупи(це була греча), він переферійним зором вхопив наче
якись рух зліва від себе - якраз там, де знаходився кухонний стол. В інший раз
він би не звернув на це ніякої уваги - вирішив би, що йому здалось, але ж не в
цей раз. І те, що він побачив, не скільки здивувало чи злякало чи ще щось таке
його - побачене його просто-напросто вибісило. Палець дійсно змінив свою
позицію, наче він сам чи хтось його подвинув аж на край стола, і це при цьому
виглядало настільки демонстраційно очевидно, що він був майже впевнений - усі
ті рази, коли йому здавалось, що палець змінює своє положення, він його дійсно
змінював, а тепер, коли він його сфотаграфував, щоби впевнитись, що ці
переміщення пальця - не глюк, палець змістився ледве не на півметра, аби точно
запевнити - його переміщення, це не глюк. І це все здавалось якимось таким
збоченим і трішки навіть витонченим глузуванням, що його це не злякало чи ще
щось, його це взбісило. Він чітко зрозумів, що весь цей час з нього
просто-напросто робили дурня, і це все відбувалось, аби з нього поглузувати.
Хоча занадто багато мороку лише для глузування? Хоча хто знає можливості цієї
сутності і чи насправді вона одна чи в неї є помічники, яким вона і дає подібні
доручення виводити людей з нормального стану, а якщо вже точніше - вводити їх в
стан неврівноваженності та, можливо, безумства? Думка про те, чи діє сутність
одна чи в неї є помічники настільки його захопила, що він якось і не помітив ні
того, що вже декілька хвилин стоїть з склянкою з водою в руці, так і не заливши
її в кастрюльку, так і головне - зникнення пальця. І коли він це помітив, то
вже мав чітке розуміння, що цей клятий палець не перемістився кудись ще деінде
в квартирі, не заховався чи ще щось - він саме що зник, бо той, хто його підкинув
сюди, оця сутність, отримала те, що хотіла, і коли побачила, що її гру
зрозуміли, просто-напросто звернула її, досягнувши своїх цілей. Мало того, що
це все виглядало збоченням, з’явилась думка, яка насправді жахала - невже ця
сутність може читати думки? Адже він нічого не сказав вголос, не сказав, що
зрозумів правила цієї гри, він просто про це подумав. Він про це подумав, і
палець відразу зник, наче його думки читались і по тому, що він думає, сутність
відразу корегувала свої дії. Рапотом він почув різкий і лячний скрежіт, чимось
схожий на звуки того, як по шкільній дошці шкребуть грифелем. Він не відразу
зрозумів, звідкіля йде звук, але як тільки зрозумів, кров буквально захолола в
його венах. Справа в тому, що його квартира була хрущовкою, і як в багатьох
хрущовках дивним рішення хрущовських архітекторів було віконечко, яке
сполучувало ванну кімнату та кухню. І якщо в ванній кімнаті, яка ще й на додачу
була сполучена з туалетом, через ремонт цього віконечка не було видно, то ось
на кухні воно майоріла прямо над газовою плитою, збираючи на собі бруд та
павутиння попід віконною рамою. І ось, звук долинав саме звідтіля, а точніше,
від того, що на цьому склі наче гострим нігтем чи ножем хтось(хтось? Сутність!)
виводив, неторопливо і явно смакуючи виробляємий еффект, слова:

“Хлопче, якщо ти думаєш,
що я читаю твої думки, то ні…….(кожна така крапка видавала особливо неприємний,
додатково давлячий на і так вже подавлену психіку звук, який відчувався мов
гвіздок у вухо. Було очевидно, що Сутність кайфує)

Просто в тебе на обличчі
усе написано, будь простіше, ха….ха…..ха…”

Нарешті це закінчилось.
Від нервової напруги від ледь стояв на ногах - вони напрочуд сильно тремтіли в
колінах і через це заледве тримали свого хозяїна, а в голові було..він потім
так і не зміг підібрати опис цьому стану - таке враження, що чогось в голові
стало так багато, що воно витиснуло абсолютно усі інші думки, почуття, враження
і так далі, але через такі розміри і само втратило форму і незрозуміло що собою
уявляло, але від цього віяло лише одним - жахним страхом. З оцим жахним страхом
він дивився на кожну букву, яку виводила Сутність, кожну крапку, яку та зі
смаком викручувала на склі, і що жахало найбільше - це відчуття абсолютної
вразливості, яке стояло за виведеним на склі реченням. “На обличчі усе
написано”. Він розумів, що весь цей час за ним спостерігали, і він навіть цього
не оддупляв. Які надії на перемогу можуть бути над такою могутньою
істотою? 

- Але тобі насправді не
треба перемагати, - голос лунав зліва від нього і він рвучко повернув туди
голову, вже навіть не відчуваючи страху чи ще чогось, - принаймні, не в тому
сенсі, в якому ти думаєш, - те, що він побачив, шокувало його, але водночас і
чомусь заспокоїло - до нього промовляв він сам, одягнутий в той же одяг, який
був одягнутий і він саме зараз, але з виразом невимовного спокію,
умиротворенності і гармонії на обличчі. Саме цей вираз обличчя і заспокоював
його, недивлячись на весь лютий та адовий треш усього, що відбувалось. - Ти
думаєш про перемогу як про таке, що приведе до його поразки, - кого його,
двійник не сказав, але все одно було ясно, про кого він, - а тебе - до твоєї
перемоги. Але забудь про Його поразку чи Його перемогу, це взагалі тебе не
мусить хвилювати, бо насправді Він знаходиться далеко за межами цих понять, він
не може програти, так як ніколи не ставить на свою перемогу, і ніколи не
перемагає, так як для нього не існує такого поняття, як поразка. Тому забудь за
це. Думай лише про перемогу та поразку відносно самого себе - чим більше ти
будеш несприятливим, тим менше Він буде тебе чіпати. Ось і все. Стань сильнішим
не за Нього, а за його бажання стосовно тебе. І так ти переможеш. І в певному
сенсі навіть зможеш вважати, що він програв. - на цих словах двійник зник, а
він зрозумів, наскільки цей монолог заспокоїв його. Він подивився на віконечко,
яке сполучало кухню та ванну кімнату і побачив, що там нічого немає - скло
чисте, без будь-яких написів. На душі не панувало оте умиротворення, яке
панувало на обличчі його двійника, але і страху також не було. Раптом він відчув,
наскільки це все знесилило його і він зрозумів - треба хоч трохи, але поспати,
допоки не прийшов Ростік. Він вирушив до дивану і без будь-якого остраху в
сердці завалився спати. 

                                                             ***

Розбудив його гучний
стукіт в двері:

- Бро, це я, -
бум-бум-бум, - бро, ау, відчиняй, ти тут взагалі? - Бум-Бум-Бум- бля, бро, якщо
ти тут - відчиняй, а то чесно кажу - з ноги висаджу двері, - БУМ-БУМ-БУМ. Голос
Ростіка в якому на початку відчувалась тревога, вже містив в собі непоганий ляк
і відчутну тривогу. Він же з трудом виринав зі сну, який хоч і приніс певний
відпочинок, але через таке раптове пробудження обернувся на ватяну подушку, яка
давила голову. Але сумнівів в тому, що Ростік через острах за свого друга таки
винесе двері не залишалось. Тому довелося вставати:

- Так, бро, я тут,
-голос звучав сипло і трішки надріснувши, як у людини яка з ліжка встала, але
прокинутись ще не прокинулась.

- Га, бро, це ти? - в
голосі Ростіка відчувалось певне полегшення

- Так, це я, я спав,
зараз відчиню, не гупай, усе добре. - він важко піднявся з ліжка, протер очі і
стоячи потягнувся, намагаючись так зігнати з себе залишки сну та остаточно
прийти до бадьорості. Допомогло, але не дуже. Він вже не так важко, як вставав,
почалапав до дверей. Раптом спогади сьогодняшьного дня кольнули його сердце і
туди ж почав закрадатися страх того, аби знову не трапилась якась незрозуміла
фігня, яка знову дебело попорте йому нерви. Але він також раптово згадав про
двійника, його слова і те відчуття спокою, які в нього залишились після цієї,
мгм, зустрічі? і він сам заспокоївся та перестав очікувати якої-небудь
підлянки. Ростік хутком залетів в квартиру, як тільки йому відчинили двері. Він
виглядав не на жарт встривоженим, хоча було помітно, що він все-таки бере себе
в руки. Вони поздоровались, обійнявши один одного і схвативши також один одного
за долоні великим пальцем до себе:

- Бляха, бро, не стрімай
мене так, бо я вже не на жарт перелякався, - Ростік був обвішаний різними
сумками, ще одну він тримав в руках, а ще одну поставив на підлогу, аби
поздороватись. - А то така ситуація відбувається, а до тебе хрін догукаєшся.

- Тю, та я ж майже
відразу відповів, - ну, не зовсім відразу, але все-таки, - а ти вже двері
зібрався виносити, - він хмикнув, даючи поняти, що це жарт, а не докір за таке
поспішне рішення залишити його без цілих вхідних дверей.

- Та бляха, бро, не
гони, - Ростік аж трішки вспилив, - я тобі на телефоні штук п’ять пропущених
залишив, що вже тривожно, тут ще під дверима я в тебе стояв декілька хвилин,
стояв, стукав, намагався тебе догукатись, і вже тільки як почав кричати, ти
відгукнувся. Так що ніхера це не майже відразу, - Ростік виглядав розсерженим
та трішки навіть ображеним, типу, що це на нього так ні за що наїхали, навіть
хай і через жарт, він же ж усе робив з щирих почуттів. 

- Бляха, дійсно? - він
від подиву аж трішки відступив назад. - Бляха, бро, чесно, спав, нічого не чув,
оце прокинувся, вже як ти гупав. Я ото і подумав, що ти так гупаєш відразу,
потихіше не можна. 

- А, так ти дрихнув, ну
норм, норм, - Ростік помітно розслабився, зрозумівши, як обстоять справи, - а я
то вже реально переживати почав..ну ти розумієш, з такою фігнею, що
відбувається, коли твій бро, якого, по суті, ледве на тот світ не відправили,
ні чорта не відповідає ні на дзвінки, ні на стукіт в двері, то вже хоч-не-хоч,
але починаєш нервувати, - Ростік вже почав зтягати з себе одну сумку за іншою,
пока не зняв їх усі. - В тебе, по ходу, тефе(телефон) на беззвучкі стоїть, чи
що, що ти не чув?

- Та не знаю, чи то я
ото так міцно спав.

- Чи це знову приколи
отої фігні, Сутності. - запанувала важка тишина, бо цілком ж можливо що це
дійсно приколи отої фігні. У нього же аж ком в горлі з’явився і трішки застряг,
не бажаючи проходити. Тишина потрішки стала переростати в нервову мовчанку,
поки її не порушив Ростік:

- Так, бро, щось мені
підсказує, що тут знову якась фігня трапилась, я не помиляюсь? - він звучав і
виглядав стурбовано, будучи чимось трішки похожим на квочку, яка турбується за
своє дитинча.

- Та бляха, бро, - він
нервово гмикнув, намагаючись тримати нерву в руках і не дати їй розгулятись по
тілу у вигляді мурашок на спині та дрижака в колінах. - Ну, це м’яко сказано,
якщо чесно. Короче, давай поки сумки занесем, розкажи, як в тебе усе минуло, а
я поки з думками зберусь, - йому просто не хотілось, аби під час розповіді його
голос ломався на дрижаки від того, що він не міг би себе опанувати. Від того
спокою, який прийшов від спогадів про його двійника, майже нічого не
залишилось. Хоча це і не було схоже на ту паніку, яку він відчував на
кухні. 

- Окей, бро, без питань,
- Ростік усе також виглядав стурбовано, але питань, як сам і  сказав, не
ставив. Вони швидко перенесли усі речі в вітальню і водночас спальню - бо це
була єдина кімната в квартирі і в залежності від умов вона виконувала різні
функції. Робили все мовчки, потім також мовчки усілись один навпроти одного,
кожен на своєму диванові. Ростік знову першим перервав тишу:

- Ну шо, бро, давай тоді
розповім, як усе було. Скажу відразу - нічого такого не було, принаймні -
серйозного. Так, декілька разів мені там щось здавалось, щось чудилось, але хто
його зна, чи то було щось серйозне, чи то мені так чудилось, хрен його знає,
якщо чесно, тому я і не звертав на це уваги. 

- А що саме тобі
здавалось? Ну, раптом це буде мати якусь вагу, якщо ж це дійсно тебе просто не
проглючило, так би мовити, - він легенько хмикнув, здавалося, нерва вже уходе,
принаймні, вона вже не була такою сильною, аби він і далі боявся
дрижаків. 

- Та ну таке, бро, кажу
ж - нічого особливого. То мені здавалось, що мене хтось гукає, хоча ніхто
насправді не гукав, то здавалось що хтось стоїть за моєю спиною, хоча ніхто не
стояв. Не знаю, може то і була оця Сутність, але для неї це було би, я би так
сказав, дуже жиденько, після того що вона мені вчора ввечері учудила, - Ростік
хмикнув, намагаючись цим легеньким жартом підбадьорити і себе і свого друга, -
а так, так наче все, більше нічого не було. Ну хіба що як я сюди йшов, мені
здавалось, що на мене якийсь мужик в автівці пялиться, але як виявилось, то я
переходив через перехрестя, а він надумав повертати, але при цьому не включив
поворотників. Кінчений якийсь, одним словом. Ну а так, усе норм було. 

- А батя шо? Не сказав
тобі нічого, що ти з речами до мене переїжджаєш?

- Та ну знаєш, от на
диво ні. Якщо чесно, я думав що він почне мені по цьому випадку мізки виносити
і, чесно кажучи, не знаю чи витерпів би я і не висказав йому в обличчя усе, що
думаю. Ну, з приводу його думок стосовно мене, моєї колишньої, армії. Я ж тобі
не все сказав ще, якщо чесно, - Ростік трохи винувато почухав собі литку,
опустивши очі, соромлячись, що не відразу розповів усю інформацію. - Він ще
мені, ну, як він, оця хрінь, Сутність, так от, вона в обличчі батька ще мені
почала розказувати який я лох, що мене мов вигнали з універа, і ніде крім
армії, де типу одні лохи і наркомани, ну, ти знаєш як у нас зараз в новинах
армію видають, хоч ми і сраки там рвемо на Донбасі, аби сєпарів і русні тут не
було, але то таке, в сенсі - зараз не про це. Ну, короче, він мені також і за
універ втирав, і оту фігню про армію. - Ростік знову винувати опустив очі та
почав чесати литку. - Я це просто не розповідав, бо не думав, що вже так
можливо і, якщо чесно..якщо чесно, то оце мене добре так зачепило. Я тоді
реально ледве стримався, лише через те, що було погано і він мені дуже був
похожим на п’яного. І я, короче, не захотів про це розповідати, якщо
чесно..Якось так. А сьогодні ж, пам’ятачи слова цієї Сутності про те, що вона
сказала, те, що батько дійсно думає..ну, короче, я думав, що якщо він почне
мені там мізки з цього приводу виносити, то я не витримаю і вже усе йому
вискажу як сам думаю за нього. Якщо він думає, що він такий там крутий і всі
справи, то це взагалі не так. 

- А він тоді що?

- Та ну що, ну, якось
вислухав мене, такий типу - “Ну ок”, ну, взагалі без питань, що, чого і чому,
такий типу - візьми з собою щось покушать і все. Ну, я йому ж не розповідав,
чому я насправді до тебе йду, я йому там наплів щось про те, що ми оце давно
хотіли так потусувати, усі справи. Я думав, що він почне щось там мені втирати
про те, що йому хотілось, аби я більше часу вдома проводив, як він зазвичай
робе, коли я раніше строку в місто їду. Але тут якось усе так гладко пройшло,
мені навіть не було за що зачепитись, аби ж ото висказати йому усе.

- Ну, можливо, він
просто розуміє, що ти поруч буде, того і не париться.

- Ну так, - Ростік
задумливо почесав підборіддя, - або йому вже просто пофіг на мене, не дуже то
він мене і хоче бачити. Але ладно, фіг з ним, не виносив мізки, ото і добре. Так
що в тебе, ти вже можеш розповісти, чи як?

Він постарався
розповісти якомога коротше, але все одно вийшло досить довго, з деталями та
подробицями, які він старався не уникати, вважаючи їх важливими і такими, що
можуть пізніше зіграти свою роль. Майже усю розповідь Ростік сидів з афігом на
обличчі, який лише зростав і досяг своєї кульмінації тоді, коли в розповіді
дійшла мова про двійника. Після закінчення розповіді певний час панувала тиша.
І знову, першим її порушив саме Ростік:

- Блях, бро, я тепер розумію,
чому був потрібен час аби зібратись з думками, - він виглядав як людина в
повному ахері. - Бро, думаю, по мені видно, але скажу - я в повному ахері. -
Ростік аж помитиляв головою в різні сторони, наче намагаючись таким чином
уложити усі думки в своїй голові в одну купу. Але по ньому було видно, що цього
не відбувається, принаймні - поки. - Чорт, просто не уявляю, як ти собі це все
переживав. А я ще думав, що коли по тобі арта фігаре разом з 122-мм мінометами
та це все зверху шліфує РСЗО - що оце неприємні відчуття. Але, чесно кажучи,
зараз це мені здається, ну, не курортом, але далеко не самим неприємним місцем
на Землі. Ну, короче, ти мене зрозумів, думаю, - Ростік на кілька секунд
затих,підбираючи слова. У нього ж трішки спадав цей вантаж з плечей, коли він
зустрів таке справжнє дружнє порозуміння. - Як ти сам? Я би хотів щось сказати,
але, чесно кажучи, фіг його, чи можна в такій ситуації взагалі щось таке
сказати, аби воно тебе підбодрило.

- Хм, ну знаєш, а ти
все-таки зумів це зробити, - відчуття неспокою, тривогу та страху швидко і
різко змінилося в нього на бурхливе бажання діяльності, він подався вперед,
обперся ляктями об коліна, задумливо потер обличчя. 

- Так, дійсно? - Ростік
виглядав щиро здивованим. - Ну, я рад що в мене, вийшло, але я не думав, що
сказав щось таке дійсно підбадьоруюче. 

- Ну, певним чином,
непрямо, але сказав. Просто я так подумав - ми можемо підбодрити іншу людину,
коли можемо уявити ту ситуацію, в якій вона опинилась, так? Мені не обов’язково
втрачати дитину, аби зрозуміти горе батьків, або не обов’язково мати якусь
інвалідність, аби зрозуміти, що це важко. Але що робити, коли чиюсь біду важко
уявити? Усе ж таки не все, дійсно не все можна уявити, або навіть таке уявлення
буде дуже обмеженим. Як то кажуть, найкраще зрозуміти людину в горі може
зрозуміти та людина, яка має те ж саме горе або ж мала його колись в
минулому. 

- Ну, мабуть так, бро, -
Ростік задумливо кілька раз куснув губи, - але я не зовсім розумію, до чого ти
ведеш. Ні, ну так, я розумію, ти психолог, це психологія, звучить усе наче
правильно і розумно, але до чого саме ти ведеш, я не зовсім вдупляю, якщо
чесно. 

- Ну, просто, я за те,
що ну по-любому були люди, які вже стикались з цією Сутністю, боролись з нею,
чи якось так, якщо згадати слова мого двійника, якось зуміли це все пережити,
одним словом. І цілком можливо, що це все має своє відображення в неті - чиїсь
розповіді, записані на якихось сайтах, не знаю, відео, де розповідається про
подібні історії, можливо навіть блоги людей, який прошли через це все або
знають людей, які прошли і розповідають про це. Ну, короче, якась така
фігня. 

- А, ти типу хочеш
пошукати в неті про оцю хрінь і дізнатись, чи немає там якихось відомостей про
неї? Це прямо як в усяких хорорах, знаєш, оці моменти, коли головні герої
починають отак усилено шукати інфу про всяких монстрів, ще потім находять
якогось чувака, яка усе знає про цього монстра і розповідає їм, як його
побороти і…бляха. пробач, бро, трохи відволікся.

- Та, ні загалом ти усе
правильно уловив, у мене в голові точно такі ж асоціації і така ж картинка.

- Ги-ги, так? 

-Так.

-Прикольно

- Та отож, - вони як
дурні либились один одному - вони любили такі моменти, коли вони були на однії
хвилі і могли навіть закінчувати один за одним речення або суперточно
улавлювати думки один одного. - І я не просто хочу найти інфу, як я вже
казав,  хочу знайти того, хто переживав це і знову детально розповісти що
до чого, короче кажучи, я хочу знайти того, хто мене зрозуміє і зрозуміє оцю
хрінь, яка відбувається, в тому числі - і зі мною.        

-Ну короче я поняв, тебе
бро, будемо сьогодні Шерлок Холмсами і Бенедіктами Камбереб…Камберде..Камбе…та
бляха, тьфу, ти поняв, короче. Будемо шерстити інфу по всьому нету. 

- Ну так, принаймні, я
думаю, що можно почати з цього. Усе таки ж не думаю, що це вперше в житті таке
відбувається..хоча, з іншого боку, ми і не знаємо, як часто оця..Сутність робе
те, що вона робе…може вона як Джіперс Кріперс, пам’ятаєш ще той старий фільм
жахів?

- Ага, є таке.

- Там же ота тварина,
монстр, була в сплячці 27 років чи скільки і раз на ці 27 років їла людей чи що
вона там з ними робила, наїдалась, короче, як ведмеді жиру набирала, а потім
знову засипала. Можливо і тут так само, і фіг його, може вона, Сутність, так
робе раз в 10 років, а може - раз в 1000. Короче, буде видно, просто я за те,
що ж треба таки усвідомлювати за те, що ми не в фільмі, де головний герой
відразу знаходить усі відомості, що треба, але з іншого боку - треба
обов’язково спробувати, впевнений в цьому!

- Так, бро, загалом,
начальний план звучить більш-менш норм, реалістично, я би сказав, - Ростік на
хвилю замовчав, наче збираючись з думками чи з силами. - Перед тим як почнемо
тут нашу операцію по збору даних, я би хотів в тебе що кой-що уточнити. Ну,
точніше спитати твою думку з цього приводу. Я за двійника, ну, того що тобі на
кухні з’являвся. 

- Ага, я поняв.

- Ну от, як ти думаєш -
це вже були якість твої глюки, чи це Сутність, чи це взагалі інший, так би
мовити, гравець, якийсь його супротивник? Ну просто, ну типу, знаєш, як-то каже
давня пословиця - ворог мого ворога - мій друг. Ну, чи принаймні союзник. Може,
тут воно спрацює щось в такому типі? Можливо, це наш потенційний друг чи
союзник? Що ти взагалі думаєш по цьому приводу? Ні, ну я розумію, що тобі тоді
було ну взагалі не до того, аби про це думати, та і так - звідкіля ж тобі
знати, що це таке, ну, в сенсі, ти ж не розбираєшся в таких речах і вони
відбуваються з тобою вперше...ну, короче, ти поняв, за що я, - Ростік трішки
знітився через те, що не зміг повноцінно висловити свою думку, зайорзав руками,
- ну, короче, просто ти не раз висказував певні припущення, і вони звучали
досить таки логічно. Я хотів би дізнатись, чи немає в тебе зараз таких
припущень, що це взагалі було? - в голосі Ростіка читалось дві речі. Перше -
щира цікавість розібратись в тому, що ж це дійсно таки було. Друга - надія на
те, що в цій ізначально нерівній, підлій та коварній битві у них є досить
могутній союзник і, відповідно, їх шанси на успіх, на виживання, значно
підвищуються. 

- Я поняв тебе, - він
сціпив руки, намагаючись сфокосуватись на свої спогадах про ту подію, на своїх
відчуттях, на своїх думках. Він дійсно ще не задавав собі такого питання, тому
сформувати думку отак з бухти-барахти було важко. Для цього деякий час,
невеличкий, півхвилини-хвилину, довелось просидіти в тиші. Ростік розумів, що
до чого, тому сам мовчав, чекав. Нарешті, перше уявлення сформувалось в голові.
Він почав, - Ну, знаєш, бро, чесно кажучи, я не думаю, що це Сутність, і я не
думаю, що це якийсь другий гравець ,принаймні в тому плані, в якому ти маєш на
увазі. 

- А що це тоді? Пробач,
якщо тороплю, але..ну, короче, ти сам розумієш.

- Та розумію, без
питань, просто важко це, - він посміхнувся через силу, намагаючись зарядити
себе хоч якимось оптимізмом, - я просто сам не знаю. Я чомусь впевнений, що це
не якась інша істота, і що це не ця..Сутність. Короче, давай так, скажу, як
бачу. Пам’ятаєш ,як я розповідав про те, було вчора, я сказав, що вже всередині
мене почало рушитись, усе почало втрачати свій сенс, і тільки щось всередині,
що сліпило і що я сприйняв як душу, чи щось типу цього, тільки це мене і
врятувало? - Ростік мовчки кивнув. - Так от, мені здається, що це щось цього
типу. Що це я чи щось всередині мене, чи, точніше, якась частина мене чи щось
типу того, такий собі, знаєш, внутрішній мотиватор чи якось так..так от, він
прийшов до мене в таку саму тяжку хвилину і, по суті, скоріше за все, що
врятував мене. Просто в мене, чесно кажучи, бували такі моменти в житті, коли
було дуже важко, коли отак накривало тупо депресухою, такою собі безісходністю,
от просто накривало і все і от саме якесь таке відчуття, що це все лайно можно
подолати, от чимось реально схоже на відчуття від цього мого двійника, от це
відчуття не раз мене рятувало, хоч і не так буквально, як зараз. 

- Це, ти думаєш, це твоя
душа була чи щось типу такого? - Ростік здивовано нахмурив брови, намагаючись
освоюти почуте.

- Ну, це питання таке,
чи є в мене душа, чи я сам являюсь душею. Ну, типу я відносно недавно прочитав
фразу, типу “ Не питай, чи є в тебе душа. Ти і є душа, а в тебе є тіло”. І от
якось, короче так, чи я є душа, чи в мене є душа, а я щось окреме. Ну, короче,
це вже якась філософія, але по суті - так. Щось всередині мене, що чи являється
душею, мною, чи щось таке, що цю душу оберігає, якийсь типу захисний механізм,
так от, він мене, по суті, вже врятував другий раз. Так що ото якось так, з
приводу цього двійника в мене такі думки. 

- Ааааа, - протягнув
Ростік. В його голосі явно читалось розчарування і він це усвідомлював. - Ну
просто, зрозумій. бро, - почав він пояснювати, - це все, душа чи захисний
механізм душі, це все, звісно, звучить класно, отак філософські, розумно там чи
ще щось в такому типі, але бляха, я би краще мав справу з певним і конкретним
союзником, а не з тим, над чим можно голову зломати, поки зрозумієш, що це
насправді. Тому якось так. 

- Але знаєш, я буквально
оце тільки що подумав, - ця думка дійсно тільки-тільки спала йому в голову, -
над отою фразою, що я не можу перемогти, ми не можемо, та і взагалі - ніхто не
може перемогти цю Сутність, бо вона взагалі мисле іншими категоріями.

- Ага, я пам’ятаю, щось
типу того, що треба перемогти свій страх перед Сутністю чи ще щось такого
штибу, ага. І що з цього?

 - Просто мені
раптом згадалась фраза, не знаю, наскільки вона в тему буде, типу - Переможи
себе, і тоді ти станеш непереможним чи щось типу того. І читав ще аналог -
урівняй перемогу з поразкою, і тоді ти будеш непереможним. Ну от, може суть в
цьому, насправді? - він запитливо подивився в очі другу, намагаючись побачити
там хоча би іскорки розуміння, які би допомогли остаточно сформувати йому свою
думку. 

- Не зовсім тебе
зрозумів. Я ж кажу, бро, - голос Ростіка звучав вже вкрай розчаровано, -
звучить це все класно, але хулі толку з цього? Ну не мисле воно в категоріях
перемоги і поразки, і що з цього? Я навіть до кінця не розумію, як так взагалі
можно, жити, точніше - я взагалі не розумію, як так можно жити, перемога це
перемога, поразка це поразка, як їх можно чи урівняти чи жити поза межами
розуміння цих категорій. Я ж кажу, звучить класно, умняковсько так, відчуваєш
себе прямо філософом,як про це балакаєш, але толку немає. - Недивлячись на
відсутність розуміння, тирада Ростіка тривала достатньо довго, аби в нього
нарешті сформувалось хай і загальне, але все-таки більш-менш чітке розуміння
того, що йому сказав його двійник. Це настільки зарядило його енергією, що він
не витримав і аж ляснув себе ладоню по колінові. 

- Короче, бро, дивись, в
мене кой-що сформувалось в голові, більш-менш чітке, послухай.

- А ну-ка, - в поглядові
Ростіка майоріла цікавість і надія на те, що почуте дасть йому надію на
виживання. 

- Ну..мгм, бляха, не
думав починати так, але ти дивився кіно за Фреді Крюгера? Оці, кошмари на
Вулиці В’язів чи якось так?

- Ну, такоє, колись
малим щось там бачив на касетах, але чесно, ніколи не цікавився. 

- Ну, а я дивився, до
мене приходили в гості дівчата, які жили в під’їзді, коли я був малим - Маня і
Варя. Вони на кілька років старші мене, були, ну, і є зараз, просто в мене був
відак, відік для касет, а в них ні. Вони діставали різні касети у своїх
знайомих, потім приходили до мене і ми дивились їх разом. І от якраз, якщо я не
плутаю, вони декілька разів оце ж приносили фільми про Фреді Крюгера, різні
частини. І мені найбільше запам’яталась частина третя, якщо не помиляюсь, де
там були підлітки і вони типу не сдались Фреді, а зібрались з силами і вирішили
надавати йому люлей. І саме головне, що треба було зробити для того, аби
надавати йому люлей - викорінити з себе страх к Крюгеру. Слідкуєш за моєю
думкою?

- Так, ага. Типу, кажеш,
аби нам перемогти, треба перестати боятись Сутність?

- От розумієш, і так, і
ні. Я сам спочатку ніхрена не зрозумів оте що воно мисле поза категоріями
перемоги і поразки, що мене типу треба перемогти себе, і так далі. Але це все
звучить дуже по буддиські, я би сказав - по дзен-будиські. А мені такі теми
якраз дуже подобаються. 

- О, не знав за це, бро.
Прикольно.

- Ну, короче, воно дуже
на це похоже, і тому я якось зрозумів, що до чого. Отже, дивись, пам’ятаєш, я
вже казав, що воно типу хотіло мене вбити, чи з’їсти мою душу, але мені вдалось
вистояти, не зламатись під тиском і тому я вижив? Я вважаю, що суть оцієї
Сутності - вона шукаю щось типу чи слабких людей, чи щось типу такого, і
харчується ними. Знаєш, типу як в еволюції - сильний харчується слабким, або
сильний виживає, а слабкий вмирає, щось типу того. І мені здається, що наша
перемога заключається не в тому, аби дати люлей оцій Сутності, а якби зробити
себе такими сильними, щоб вона просто не могла нас поглинути, чи якось так. Оце
в такому плані ми повинні себе перемогти, пересилити свої слабкості чи щось
типу такого, аби стати невразливими для неї. Тобто, ми її так не зможемо
перемогти, вбити чи ще щось типу того, але і для Сутності ми станемо абсолютно
невразливими. І тому ми переможемо, хоча і Сутність не програє, так як харчі,
так би мовити, в неї все одно будуть, вона все одно буде жива і так далі. Але
ми точно переможемо, так як залишимось в живих..і, можливо, якщо ми зможемо так
себе, так би мовити, закалити, ми зможемо закалити і інших, показати як їм
самим залишитись в живих під час зустрічі Сутності і цілком можливо, що вона і
взагалі звале звідсіля нахрін, - емоції, мотивація та енергія його просто таки
розпирали. Усе сказане видавалось йому напрочуд логічним та таким, що відповідає
на всі їх запитання. І, саме головне, це дає їм який-неякий, але більш-менш
чітки шлях до своєї перемоги, до свого виживання, до помічі іншим. 

- Хм, - Ростік задумливо
чухав підборіддя, знову осваюючи почуте, - хм, - сказав він в другий раз, явно
вже осмисливши почуте, хм, - сказав він втретє, вже сформувавши свою думку про
почуте. На це все в нього пішло менше хвилини. - Ну, знаєш, бро, якщо чесно,
звучить добре, я би навіть так сказав - звучить як те, що доктор прописав, -
він радісно загиготів, - я, чесно, не знаю, чи ти прав, але дуже хочу, аби ти
був правий, адже усе звучить логічно і так, що з цим усім лайном може мати
діло. Фуууууууух, - Ростік з полегшенням видохнув, йому явно стало легше. - Ні,
ну звичайно, питання ще залишаються, бо знову таки - що тоді треба зробити, аби
перемогти себе, як допогти іншим, та і взагалі - треба ще зрозуміти, чи ця
версія дійсно правильна, але бляха, не знаю чому, але я впевнений, що, як
мінімум, в ній щось є і це, якщо чесно, капець як легше, тепер хоч маєш уявлення,
як можно усе це лайно подолати. - Його на інерції несло далі і думки якось самі
собою з’являлися в голові, наче він був в стані сильного натхнення. 

- А з приводу перемогти
себе, бро, я думаю так - якщо продовжувати аналогію з Фреді Крюгером, то цілком
можливо, що Сутність небезпечна для нас, поки ми її боїмось, чи щось типу
такого. Ну, типу, якщо ми її боїмось, вона може вбити нас, якщо не боїмось - то
вона ніхрена нам ім не зробить, чи якось так. 

- Ага, легше зробити,
аніж сказати. Спробуй не боятись таку хрінь, що може без питань витворяти усе
те, що вона витворяла. І це ж лише з тобою і зі мною. А що може здаватись
іншим, що воно може робити з іншими, яку хрень інші люди можуть бачити - це
бляха також треба розуміти. Можливо, те, що ти бачив, ще фігня в порівняні з
тим, що бачив хтось інший, навіть і в тій же Василинівці. Казала ж ця фігня по
телефону, точніше - через телефон, що вже ось-ось хтось вже точно стане її
жертвою. І виходить, якщо ти сказав правильно, тут десь бродить людина без
душі, людина пуста як виїдене яйце і це саме може відбутись з тобою, - тепер
Ростік помітно понурився - усвідомлення тяжкості викликів явно загорюнило та
закручинило його. Від його полегшення та якоїсь первинної радості, яка в нього
була хвилину тому, майже нічого і не залишилось. - Стрьомно це все, бро, я за
це. І важко цього не боятись, навіть так - незрозуміло, як цього можно не
боятись. 

Але таке різке пониження
настрою Ростіка майже не відобразилось на ньому. Всередині думки вирували і
було таке враження, що наче ось-ось і він зможе ухопити ще щось таке, що
важливе, щось таке, що на крок або навіть декілька кроків наблизить їх до
умовної перемоги. Тому і настрій Ростіка не сильно позначився на його настрої.
Але ж реагувати якось-таки треба було.

- Ну, знаєш, я з одного
боку розумію за що ти, але от з іншого..не знаю, мені здається, що це все
насправді набагато легше, чим здається, або, принаймні, не так важко, як
здається..це мені чомусь нагадує щось типу галюцінацій - якщо ти віриш, що по
тобі дійсно повзають ядовиті павуки, то якщо такий павук тебе вкусе, то ти
можеш реально померти, якщо віриш в реальність цього павука, який не більше,
аніж глюк. А якщо ти розумієш, що це глюк, то тобі нічого і не буде. Не знаю,
можливо Сутність насправді викликає в нас глюки, і це ми, по суті, вбиваємо
себе чи якось так, чи самі лишаємо себе душі, бо мені тоді здалось, що оте
яскраве, блискуче, що мене і врятувало, я тоді був свято впевнений, що ніхто і
ніяк цього ні забрати, ні спаплюжити не зможе. Не знаю, - тепер стан ейфорії спав
і в нього, але він не зажурився, а скоріше впав в меланхолійну задумливість. -
Просто впевнений, що це можливо. В якомусь сенсі,  я вже це зробив, і
вчора, коли по суті, відстояв свою душу, і сьогодні на кухні. Думаю, далі буде
простіше, в певному сенсі. 

- Ну, можливо, бро,
можливо, - ці слова не призвели на Ростіка ніякого ефекту і він зрозумів, чому
- так, хай він і цілком правий стосовно того, що якщо не боятись, то виживеш,
але він то суде про це з позиції того, хто вже подолав цей перший страх боротьби
за свою душу, і тому він має який-неякий досвід, з якого і може так судити
стосовно успішності свого, так би мовити, плану по доланню Сутності. Але в
Ростіка такого досвіду не було, єдине що в нього було - це ота розмова ніччю на
кухні, після якої він просто-напросто вважай що зачинився в своїй кімнаті і,
наче дитина, заховався під одіялом. Типу - якщо ти під одіялом, то монстр тебе
чіпати не буде. Дитяча логіка. Тому Ростік і близько не мав такої впевненості -
йому цей бій тільки предстояв, і тому звісно, що він мав всередині набагато
більше страху, невпевненості та нерозуміння, аніж він сам, який це все пережив.
Але хоч він це і розумів, але що з цим робити, він не знав. Тому і вирішив поки
нічого не робити, не знаючи, правильно так чинити по відношенню до друга чи
ні.    

- Ну, загалом, думаю,
час прийде - стане зрозуміло, - але що саме стане зрозуміло, він так і не зміг
видавити з себе - було видно, що Ростік уж занадто занурився в якесь униніє, і
він вже зовсім не був налаштований на те, аби сприймати відносно туманні речі
про перемогу над собою і урівняння перемоги і поразки і так далі таким чином,
аби це його підбадьорувало. В нього був не той склад розуму, аби так глибоко
сприймати подібні речі, він був схильний до інших мислительних категорій. А що
ж касалось нього, то він подібними термінами і мислями буквально таки жив, тому
подібні висновки і заключення дарували набагато більше впевненості і певного
розуміння ситуації, аніж Ростіку. Але ж треба було також і діяти, а не тільки
думати. - Ну, короче, бро, я чесно - не знаю що ще сказати, і не впевнений, що
треба. Давай тоді просто займемось тим, чим і планували - будемо серфити нет, в
пошуках хоч якоїсь інформації. Як ти на це дивишься?

- Так, давай, тільки за,
треба ж якось рішати цю всю херню та і коли робиш щось, легше, чим отак просто
сидиш і втикаєш в думки. Короче, зараз, давай ми повністю розпакуємось, я
положу хавку в холодильник, хоча мені тепер вже, якщо чесно, трішки стрьомно
його просто торкатись. Та ні, навіть не трішки - а реально стрьомно. Слухай, -
обличчя Ростіка раптом прийняло задумливий вид, наче його осяяла якась думка. -
Просто дивись, я хоч поки і рядовий, але ж певні уроки військового мистецтва і
так далі нам викладають. І короче, одна з речей, які я добре зрозумів, так це те,
що моральний і психологічний стан суперника не менш важливі, а то й навіть
більш важливі, аніж його фізичний стан. Ну, рівень підготовки, рівень
оснащення, банально здоров’я і так далі. Перед тобою може бути хоч справжній,
бляха, Рембо чи якийсь Спецназ майстер, але якщо він задезморалений, він тобі
ніхера і не зробе і ти зможеш взяти його без особливих проблем в полон чи
просто перемогти його на полі бою, чисто через те, що в того вже зломлена
воля. 

- Ні, ну так, як
психолог, ну, як майже психолог, диплом ще треба отримати, - він раптом згадав
і за диплом зокрема, і за універ в цілому, але це все психологічно знаходилось
так далеко від нього, що оця згадка і думки, які вона викликала, відразу же й
погасла, - ну так от, психологічне переважає фізичне, дійсно, можно перемогти
ворога, який переважає чиселінстю чи озброєнням за рахунок психології. Але я не
розумію, до чого ти ведеш. 

- Ну от, - з ентузіазмом
продовжував Ростік, - дивись, а що як усе те, що він робить, ну, оця гра з
температурою, оцей палець, розмова з ним вранці по телефону і так далі - що це
все для того, аби зломити нас психологічно? Типу, він хоче нас задезморалити,
щоби потім без проблем вбити, чи поглинути наші душі чи ще щось в такому плані?

- Нуу, бро, в принципі,
я ж це тобі і казав - він типу хоче нас зломати морально, щоб потім забрати в
нас те, що йому треба, і для цього оце робе оту всяку хрінь, ото якраз як було
з пальцем, температурою і так далі. Я ж досить чітко це все озвучив. Ну, якщо
казати твоєю мовою, то так - він веде проти нас певну моральну, чи, скоріше,
психологічну операцію, щоб зламати і потім вбити чи щось в такому роді. 

- Ааааа, - Ростік збавив
свій ентузіазм, - ну, зато тепер я, в принципі, зрозумів за що ти мені казав.
Включив гугл транслейт з умняцько-філософського-психологічного на військову
мову, - він злегка посміхнувся, - в принципі, тепер я зрозумів твою позицію,
бро. Короче, давай тоді дійсно давай я розложу речі, положимо хавку в холодос,
і вже пофігу, що там, буде знову якась фігня творитись чи ні, не будемо давати
тій херні шансів зломати нашу мораль і тоді будемо шукати про неї, оцю ж херню,
інформацію в неті. Плюс?

- Плюс. 

На все про все у них
пішло близько 15-ти хвилин. Він усе очікував з боку Сутності знову якоїсь
підлянки чи чогось в такому штибі, але усе прошло рівно, без усяких ексцесів і
подібного. За цей час вони з Ростіком змогли розговоритись на якісь побічні
теми, які не стосувались цієї ситуації - в їх спілкування повернулась
розслабленість та невимушеність, яка пішла ще зранку, коли її витіснила
тривога, страх та дике нерозуміння, що взагалі відбувається. Зараз він відчував
себе майже нормально, і був впевнений, що Ростік відчуває себе так само. Тут
смартфон завібрував - голос подало сповіщення Інстаграму, хтось написав
повідомлення. У нього було досить вузьке коло спілкування, і найчастіше він
писав першим, тому аж здивувався - хто б це міг бути. “Бляха, тільки би не ота
хрінь, Сутність, знову вирішила спортити момент і почала тут знову творити свій
треш і сюр”. Через цю думку на якусь мить в нього всередині усе завмерло, але
згадавши слова про те, що не треба дати себе зламати, що не треба піддаватись
Сутності та віддаватись ляку, він задавив в собі той ляк, який почав
зароджуватись, коли він почув звук сповіщення і досить спокійно підійшов до
смартфону подивитись, хто це написав йому. Це виявилась Даша. Він аж трішки
здивувався - вона дуже рідко пише перше, а як вона сама казала - вона ніколи не
пише першою..ну, окрім деяких винятків і в число цих винятків якраз таки входив
і він. Але навіть так робила вона це досить рідко. Цікаво, що трапилось? Як
виявилось, нічого не трапилось, вона просто питала, як його справи і де це він
пропав, що так довго не пише? Він подивився - дійсно, в останнє вони писались
чотири дні тому, що не так вже і давно, але, як видно - досить для того, аби
вона скучила за ним. В них були не те що складні стосунки, вони скоріше були
дивними, незвичними, чимось таким, що ні в нього ні в неї не було. Їх тягнув
один до одного сильний, дуже сильний зв’язок, але це була і не романтика, це не
була і дружба, це не було навіть щось посередині. Короче, як то кажуть - так
багато питань і так мало відповідей. Але усе-таки, як би не було, треба було
відповідати. Але що відповісти? В принципі, недивлячись на всю навіженість
того, що відбувалось, він міг би їй це розповісти, цілком, але вживу, а не так,
по мессенджеру. Це було би взагалі не в тему, взагалі. Але і брехати, казати що
все норм - також не хотілось. Тому він вирішив відповісти на друге питання,
проігнорувавши при цьому перше:

“Та ніде я не пропадав,
тю, сова, лише декілька днів пройшло…ото закрутився, завертівся, усі справи, ну
ти ж знаєш мене” - він називав її совою, вона його - поні. І хоч це все звучало
дивно, воно ж насправді його умиляло. Відповідь не змусила себе чекати - вона
майже відразу прочитала повідомлення, по ходу - чекала його.

“О, ось вона, пропажа…ти
подивись, який невічливий поні - забув про свою совушку”. Як завжди, в її
повідомленнях була певна нотка капризу, коли вона ховала свою прив’язанність за
докорами чи якимось іншими подібними емоціями, бо вважала прив’язаність до
когось чи до чогось - вразливістю. По суті, простими словами вона сказала, що
скучила.

“Та ну, сова, не
гоні)))нікуди я не пропадав, просто дні так швидко якось летять, чесно кажу -
сам в шоці, що вже чотири дня минуло, як ми з тобою в останній раз
спілкувались. Що ти там, як твоє життя совине?”

“Та що, що, як життя моє
совине..мгм, совяльне? чорт, а якк правильно?)))ну, короче, нормально все у
мене, до диплому готуюсь, ніччю толком спати через це не можу, мати з батьком
вже сміються з мене, кажуть, що від таких нервів як у мене більше шкоди, аніж
користі. Ну, короче, все як звичайно - такі ось валиві події завжди вибивають
мене з колії. Так а ти там що? Готуєшся до диплому чи все як звичайно - хто там
готується?)” Хоч вона і перепитала його про те, як справи, але добре, що вона
звела справи до диплома, і йому тоді не доведеться брехати і розповідати, що
все норм. Йому просто так не хотілось їй брехать, але казати правду саме таким
чином..ну, йому здавалось, ні, він був впевнений, що так усе стане лише гірше.
А те, що вона нервувала, зовсім його не здивувало. Вона завжди нервувала, так
вона і була - нервовлива..якщо таке слово взагалі існує. 

“ Та ну що, совушка,
диплом…він вже готовий, уже всі перевірки, які треба - я пройшов, усі
інстанції, так би мовити, його затвердили…тому я просто забив на нього і чекаю
дати захисту диплому, аби його захистити і вже просто забути це…так що отакі
мої справи, отака в мене підготовка до диплому” - Бляха, а вона таки змогла в
ньому пробудити думки про диплом. Бляха, так - хоча йому і пофігу на диплом
загалом, а зараз - так тим паче, але ця розмова нагадала йому про дуже важливу
річ - диплом же ж треба захищати, а для цього треба буде їхати в місто, і
скоріше за все - заночувати в гуртожитку в ніч на дату захисту диплому. А цього
йому зовсім і зовсім не хотілось. Він був впевнений, що Сутність зможе дістати
його всюди, де захочеться, і відстань їй не заваде, і тому навіть якщо він
звале в місто, легкого життя Сутність йому там не дасть, тому вже краще
зустрічати такі труднощі в, так би мовити, рідних стінах. Так, саме ця квартира
не була йому рідною, але селище - таки було. Тут він народився і тут прожив
колосальну частину свого життя. Поки він це все обдумував, Даша вже прочитал
повідомлення та писала відповідь.

- Бро, ау, все норм? -
бляха, він якось зовсім забув за Ростіка, його присутність в квартирі зовсім
вилетіла з його голови. - Ти щось просто так завтичив в смартфон і вже декілька
хвилин нічого не кажеш. Я вже ото і подумав, може, це знову Сутність якісь
фокуси викидає, ото і вирішив тебе перепитати. Так усе норм чи як?

- Та да, бро, подруга
просто написала і, бляха, нагадала за диплом. Це ж мені десь через тиждень
доведеться в місто їхати і я хрін його знає, що взагалі робити. Я ж не можу
сказати матері з батьком і бабушкі, яка в мою освіту дай боже скільки вложила,
що я хер заб’ю на диплом, бо мене кошмаре якась паранормальщина. Ну, короче, я
якось за це толком не думав, а тепер ото подруга пише, вона вчиться на одному
зі мною потокі, ну, Даша, я тобі розповідав за неї, вона париться по диплому, а
мені раніше пофігу було. А тепер, виходе, що і я тепер парюсь, тільки зовсім в
іншому сенсі. Ну, короче, ти зрозумів.

- Та ну да, запара, -
Ростік вже доскладував речі в одну із двух шаф, які стояли в кімнаті. - А ти їй
казав чи будеш казати за цю всю фігню? Ми якось не дуже про неї і балакали
ніколи,але пам’ятаю, ти розповідав, що ви досить близькі. 

- Ну, якщо чесно, я би і
розповів, але вживу, а не по месенджеру. Бо це і так люта хрінь відбувається, а
це вже занадто буде, як на мене. Навіть вживу не знаю, як би їй розповів,
просто уявляю, який це шок буде. А якщо я їй так напишу, то вона точно
вирішить, що я в якомусь наркотрипі і мене просто люто штирить. Типу обкурився
лютої трави, я ж раніше курив таке діло, і вона за це знає, тому, впевнений,
подумає, що в мене тут вже склади коноплі ростуть, які я курю прямо на місці.
Ну, короче, ти поняв.  

- Та ну да, в мене наче
також і є такі товариші, атошні, з якими я був не в одному бою і я їм також
наче би і міг розповісти за це, але бляха..там реально подумають що я перепив
синьки і тепер в моєму дуплі поселилась білка, - Ростік загиготів, але смішки
якось швидко закінчились через усвідомлення всієї днищості ситуації. - Да уж,
виходить, що зараз тільки ми є один в одного, і нікого іншого..ну, хіба що ми
щось таки зможемо нарити і неті. Так, до речі, я якраз уже розклався, усі речі
на місцях, в принципі, можемо вже почати копіпастити Шерлока Холмса і засісти
за пошуки. Як ти на це дивишся? - за час їх діалогу смартофон в його руці
кілька разів біпав, даючи зрозуміти, що Даша відправила йому повідомлення. Але
момент був дуже невдачний для спілкування, особливо після думки про диплом і
усвідомлення того, що треш тільки добавляється і тепер є ще й додатковий
головний біль. Хоча, якби це все залежало від нього, він цілком міг би і забити
на той диплом і просто-напросто не приїджати. Но тут зав’язані ще й батьки з
бабушкою, і пояснення саме з ними стосовно ситуації якраз таки дуже його
напрягало. Короче, тут не до переписок - він швидко відписався, що зараз
зайнятий і напише пізніше - просто проігнорувати повідомлення він не хотів, це
було не в його стилі, це було просто невічливо. Даша щось відповіла і на це,
але він вже не зважав - включав ноут, аби через нього шукати інфу в неті.
Ростік же для цього збирався використовувати свій смартфона, ноута в нього не
було. 

- Як ти думаєш, нам
вдасться щось знайти, щось дійсно корисне або взагалі хоч яку-небудь інфу? -
запитав Ростік, поки грузився ноут.

- Чесно кажучи - хер
його. В принципі, в неті є усе, будь-яка інфа, питання в тому, чи зумієш ти до
неї докопатись. 

- Ні, ну логічно. А ти
не думав, що оця Сутність могла повидаляти цю інфу з нету, типу, щоб до неї
було важче дібратись. Чи щось в такому стилі? - подібна думка не приходила йому
в голову і щось всередині стислось від цього - вони досі нічого не знали про
межі могутності цієї істоти і навіть не мали гадки, на що вона дійсно здатна.

- Та знаєш, бро, мені
кажеться - що пофіг. Ти ж сам був присутній під час того, як Сутність
розмовляла по смартфону. Тобто, вона чула усю розмову і втрутилась тоді, коли
захотіла. Так, у нас є версія, що якщо її цуратись самого факту існування
Сутності чи того, що вона має вплив на життя, це якось її приманює, типу, не
знаю, як кров для акули, яку та чує за декілька кілометрів, але з іншого боку -
це лише теорія, і хер його, чи не слухає нас вона зараз. 

- Ага, - Ростік кивнув
наче сам собі, будто подумки ставлячи собі запитання і также подумки відповідаючи
на них. - До речі, ти помітив, як ми швидко перейшли к тому, що називаємо цю
істоту Сутностю? Якось так раз - і все, тепер постійно - сутність, сутність,
наче це дійсно її ім’я. Цікаво якось так, хм. 

- Та да, помітив. Ну,
просто не знаю - ніяк її по-іншому і не назовеш. Просто те, як звучав той голос
в трубці. Він був настільки, блін, не знаю, нелюдський, але при цьому так
старанно копіював людський, що склалось тверде враження, що це щось, ну не
знаю, за межами розуміння, чи якось так. Хер його, короче, сутність і сутність,
воно йому дійсно пасує, як на мене. - на цей момент ноутбук вже повністю
загрузився, був підключився до вай-фаю, а Гугл Хром поступово прогружав усі
раніше зачинені вкладки. - Ну шо, бро, летс гоу - на пошуки інфи стосовно цієї
Сутності. 

- Да, бро, летс гоу. -
на той момент була майже 9-а година вечору. 

А зараз була вже майже
опівнічь. Вони шукали близько трьох годин - але їх пошуки так і не дали ніякого
результату. Точніше так - проблема була в тому, що вони не знали, що саме
шукати, як правильно задати алгоритм пошуків, і тому їх постійно кидало на
якісь облудні сайти, посвячені усякій несенітниці про привидів, духів,
полтергейстів і так далі. Хоча, після подій оцих двух днів такі історії, хоч і
наскрізь фальшиві, вже не здавались йому такими однозначно несенітницями. Але
не дивлячись на те, що сайтів, статей і комментів на тему усілякої
паранормальщини в інтернеті існувал туєва купа, але нічого не відповідало тим
фактам, які сталися з ним чи з Ростіком. Вони спробували поїдач душ - їм купу
посиланнь на різні фільми жахів, аніме, статтю Вікіпедію про душу, купу якоїсь
дивної фігні і так далі. Вони вбили - істота яка поїдає душі, їм вибило статті
про демонів і різні міфи, але жоден не задовільняв їх параметри пошуку. І так
далі, і так далі. Вони знайшли багато чого, пов’язаного з релігією, але нічого
конкретного, що б описувало те, що відбувається з ними. І так вже три години
постійного пошуку майже без розмов на теми, які не стосувались конкретно
пошуку. Йому раптом захотілось закурити, але його цигарки вже закінчились, а
Ростік хоч час від часу і дими, але це було лише час від часу, і зараз був
якраз той час, коли цигарок в нього не було. Хотілось просто якось
відволіктись, розслабитись, а в селищі не було цілодобових магазинів, в яких би
продавались цигарки. Хоча - стоп. Ні, цілодобових немає, але є
магазин-наливайка, який зачасту працює до першої-другої години ночі, якщо там є
відвідувачі, які доволі активно заливають за воротник. І що саме краще - там
продаються цигарки вроздріб, що добре, так як не доведеться витрачати грошей на
цілу пачку, і при цьому цей магазин-наливайка буквально в двух хвилинах ходу
від нього. Він поділився своєю ідеєю з Ростіком:

- Та не знаю,
бро..Просто, я би чесно, і сам би від цигарочки не відмовився, але бляха..не
знаю, стрьомно, якщо чесно, - Ростік нервово хмикнув. - З одного боку я чудово
розумію, що якби Сутність хотіла, вона дістала би нас і тут, але все-таки, в
квартирі відчуваєш себе якось безпечніше, не знаю. Короче, хер його, мені
здається, що це не найкраща зараз ідея. 

- Та фіг його, а може -
навпаки? - він задумливо кусав нижню губу. - Просто, одна справа, якби просто
не хотілось, інша - не робити це, що хочеться, бо боїшься. Якщо чесно, я
вважаю, що якраз треба усе-таки піти по цигарки саме тому, що стрьомно. Мені
стрьомно також, бро, не думай, я не придурок, аби самому не розуміти, що отак в
чотирьох стінах безпечніше..мабуть, а може й ні, хрен його зрозумієш. Ну,
короче, я за те, що розумію тебе, але я тепер впевнений просто на сто процентів,
що якщо ми не підемо просто через страх, то нам точно від цього тільки гірше
буде. Пам’ятаєш, як я казав за Фреді Крюгера? Що щоб перемогти його, треба
позбавитись страху.

- Ох, бляха, ну ок. Мені
аж шкода, що в мене хоча би пістолета бойового немає, я би себе більш-менш
впевненіше почував би, якщо чесно, - Ростік знову нервово хмикнув, а він
подумав що таки да, з пістолетом і він почував би себе безпечніше. Хоча знову
таки - чи може він реально захистити в такій ситуації, чи ні? - Так а ти що,
хочеш пачку купить чи як? Бо я цей момент не зовсім зрозумів. 

- Так фіг його, думав
декілька штук купить, ну, і норм.

- Думаєш, досить буде?
Щось мені підсказує, що ми надовго засіли, виходячи з того, що особливих
результатів в нас немає. Може і ніччю спати не будемо. Може, давай тоді пачку,
на двоїх, по десять цигарок на кожного, якраз норм буде, думаю. Як тобі
ідея? 

Йому було нормально. Так
як надворі було спекотне літо, то і ночі були дуже теплими, в даному випадку -
паркою, душною, так, наче скоро мусить трапитись гроза. Вони по-швидкому
вдягнули капці, вийшли з квартири, він її зачинив, Ростік почекав в коридорі,
потім вони досить швидкою, відчасти тому що відчували себе нервово, ходою
рушили до магазина. До нього вело два шляхи - один був обхідний, але спочатку
по чітко витоптаній майже у самого будинку тропинці до дороги, а потім по
дорозі можно було дібратись Центру селища, де і знаходився той магазинчик, а
можно було піти навпростець, тільки треба було пролізти через дірку в залізному
заборі, яка утворилась через те, що хтось виломав з нього металеву штакетину, а
потім треба було пройти не менш витоптаною стежкою через подвір’я баптиської
церкви, яка являла собою просто хатинку з табличкою, почепленою на стіну, де
,власне, і було написано, що це баптиська церква. Вони вибрали другий,
коротший, шлях саме тому, що він коротший. Ростік, який був в певній мірі
войовничим атеїстом, не упустив нагоди, щоб не виказати їдкі і саркастичні
коментарі стосовно релігії, Бога і так далі. А він, який також був далеко не релігійною
людиною, від коментарів хоч і стримався, але розділяв негатив стосовно релігії,
тому це його навіть звеселило. Пройшовши подвір’я, вони вийшли на вуличку, яка
була обсаджена з обох боків приватними будинками, після яких потім шла
комунальна установа та починалась школа, в якій він планував робити. 

Звернувши з цієї вулочки
вони потрапили в короткий перехід, який і вивів їх, по суті, в Центр, а точніше
- до їхнього будинку культури, БК, за яким буквально відразу починались
багаточисленні магазини та магазинчики, в яких масово скуплялись жителі
Висилинівки. Магазинчик, який їм був потрібен, був якраз біля БК. Як вони і
сподівались, він працював, його вивіска горіла, а біля входу тусовалась
компашка якихось малолєток, які могли через старших купити тут алкоголь і тут
же його і пити. Малолітки не звернули на них ніякої уваги, коли він з Ростіком
проходили мимо них, а вони не звернули уваги на малоліток - багато честі усяким
там спиногризам, щоб на їх п’яні обличчя звертали увагу вже дорослі люди. Йопти.
Купивши цигарки, вони вийшли і стали збоку магазинчику, якраз біля урни, яку
поставили там спеціально для курців, стали так, аби їх не чули і вони могли
вільно поговорити, знаючи, що їх не підслухають. 

- Знаєш, бро, - почав
Ростік, після того як запалив цигарку і з помітними задоволення втягнув дим в
себе - було видно, що цей процес його заспокоює. - Я тут так подумав - я ото
хоч і гнав на баптистів, ну, як ми проходили мимо їх будинку, але знаєш, після
оцих всіх подій, якось, мгм, хоч не хоч, але в бога, бляха, повіриш, якщо
чесно. Бо якщо вже існує така хрінь, як Сутність, то чому би і не існувати богу
чи янголам, чи ще комусь. Може це взагалі, хрін його знає, Сатана чи ще щось
такого типу. Та і той двійник, може то був янгол, хто зна, дійсно. 

- Ну так, хто зна, може
то був і янгол, - повторив він за Ростіком, не вірячи в цю теорію. Він мав
дивну, неясну і нечітку, але якусь стопудову впевненість в тому, що все було
саме так, як він сказав. Або хоч приблизно. Але вдаватись в ці теорії,
розмірковувати на їх рахунок або тим паче - споритись, він точно не хотів. - А
може і хрен його, бро. Не знаю, - він з задоволенням затягнув дим, випустив
його з легень, знову з задоволенням затягнувся - цигарка давала йому певне
відчуття спокою, навіть не конкретно цигарка, а оця сфокусованість на палінні,
цигаркуванні, сфокусованість, яка полишала на перефирії напряги та той треш
останніх двух днів. Йому взагалі не хотілось нічого казати, а просто
зосередитись на процесі паління і таким чином поки не думати абсолютно ні про
що. А Ростіку навпаки, хотілось виговоритись.

- Та я от просто, ну
блін, чесно, усе життя якось перевертається, от тупо усе світобачення. Бляха,
на скільки речей зараз починаєш дивитись ну зовсім по-іншому, скільки всього
треба переосмислити і так далі. В певному сенсі, світ просто отак взяв і фігак
- перевернувся догори дригом. Я розумію, що такого життя, як раніше не буде, -
Ростік і далі продовжував тараторити подібні речі, які несли подібний смисл.
Він його особливо не слухав, не перетворював цей монолог на діалог, лише час
від часу вставляючи слова, типу “Ага”, “Згоден” і “Я так само”. Як вже було
написано, йому не хотілось розмовляти, йому навпаки - була потрібна тишина,
тому він психологічно відгородився від потоку слів друга, заливши в цій стіні лише
досить вузьку шпарину, аби розуміти нитку думок, які викладає Ростік. А сам
Ростік особливо цього і не помічав, настільки він був зосереджений на своєму
монолозі, бо йому потрібна була не розмова на цю тему, а просто слухач, хай і
не самий уважний, якому він зможе виказати свої емоції, а не буде копити це все
всередині. Приблизно так у них і минуло декілька хвилин, допоки вони не
докурили цигарки та не викинули їх в урну. 

- Ну що, бро, - голос
Ростік звучав вже більш-менш розслаблено та навіть з ледь відчутними веселими
нотками - виказавши свої емоції, він, по ходу, відчував легкий наплив оптимізму
чи чогось в такому ключі. Він також відчував себе більш розслабено через свою
умовну тишину - він чув, але не особливо слухав, зосередившись на процесі цигаркування,
і це також і послабило напругу і також навіть додало певного оптимізму, - ми як
назад підемо, так само через баптистів чи може пройдемось трохи?

- Та фіг його, меня
якось все одно. А чого ти питаєш?

- Та ну я просто
засидівся, шукаючи інфи про Сутність, хотілось би пройтись трішки, розвіятись.
Тут якраз ідти, якщо неспіша, хвилин п’ять, на вулиці тепло, хоч і душновато,
оце я і подумав, чому би злегенька і не прогулятись. Як тобі ідея?

- Та пофігу, якщо чесно,
- він байдуже здвигнув плечима, - можно і прогулятись. В принципі,мені якось
усе одно. Давай пройдемся, - у нього в голові зараз панувала така собі тишина,
яка свідчила про те, що психіка поступово відновлює свої резерви та поступово
набирає сил. На прогулянку йому дійсно було пофігу, йому зараз була потрібна
оця тишина. 

- Ну ок тоді, якраз,
давай тоді пройдемось. - їм треба було пройти через їх торгову площу, яка була
усіяна магазинчиками, а головною, так би мовити, визначною пам’яткою тут були
кам’яні лави висотою десь в метр, які стояли під металевими навісами в два ряди
та десь в 5-6 шеренг. Це місце так і називали - Прилавки. Днем тут торгували -
овочами, фруктами, м’ясом, навіть солодощами, ще чим завгодно, а вечером тут
збирались компанії, які відпочивали на свіжому повітрі. Саме зараз там якраз і
було кілька таких компаній. Він уважно придивився - наче нікого знайомого
немає. Що йому точно зараз не хотілось - так це зустріти знайому компанію, яка
ще почне нав’язувати їм випити разом з ними, або просто буде надоїдати
безтілесними теревенями. Але на цей раз повезло - його знайомих, точніше таких
знайомих, з якими би він більш-менш спілкувався, тут не було, а так то в
Василинівці усі, чи майже усі між собою знайомі. Тут до Ростіка огукнулось
декілька людей, викрикнувши його ім’я, але він якось швидко, також криками,
зумів відбазаритись від них:

- Бляха, там і Шева, я
бачу, і Гопак, блін, в інший час я би хотів до них підійти, взагалі без
питання, але зараз ну якось ні, зараз оці всі двіжі зараз не по темі, що
капець. Не хочу їх, - так прокоментував свої дії Ростік. Він же знову нічого
толком не відповів, окрім “Ага, сам так думаю”. 

Пройшовши через Прилавки
та спустившись до в’їзда в Центр, який, по суті, представлялв собою відносно
невелику торгівельну площу, з парком і БК поруч, вони вийшли на дорогу і
повернули направо, до його багатоетажки. По шляху їм треба було перейти поруч,
через дорогу, того супермаркету, де його “глючило” стосовно свого відображення
в рекламних бордах. Ліхтарі там усе також  яскраво горіли, а самі рекламні
борди вилискували навіть вночі. Вони обидва замовчали, проходячи мимо цього
магазину і з напруженням дивлячись на борди - йому здавалось, що ось-ось має
щось трапитись, Ростіку, по ходу, теж. Потім вони пройшли мимо, також через
дорогу, пивного магазина, в якому вони вчора і сьогодні купляли пиво, а відразу
за магазином починався відносно великий, на два поверхи, Універмаг, чий вход
був далі, метрів за тридцять від тої стіни, яка межувала з пивним магазинчиком.
Біля входу в універмаг знаходилось три лави - одна ховалась в тіні, а дві інші
були досить таки добре освітлени ліхтарем при універмазі. Раптом його огорнула
якась непевна тривожність, наче ось-ось мусить трапитись якась фігня. Він
тотчас глянув на Ростіка, чиє обличчя було більш-менш освітлено іншим ліхтарем,
який стояв понад дорогою. Ростік також мав стривожений вигляд і майже відразу
відповів своїм поглядом на погляд друга. Там читалась явна напруга. 

- Бро, - почав Ростік, -
я ж правильно розумію, що не одному мені здається, що зараз буде якесь люте
лайно. - він ствердно кивнув головою у відповідь. 

Раптом на лавочці, яка
була чітко освітлена ліхтарем, почала вирисовуватись фігура сидячої на цій же
лаві людини. Вона сиділа обпершись локтями об коліна та з глибоко похиленою
головою, так наче або сильно про щось задумалась, або заснула отак сидячи, або просто
була п’яною. Чим ближче вони були до лави, тим більше наростало відчуття якоїсь
тривоги, впритул до того, що аж саме повітря стало густим, немов кісель і
дихати стало важко, через таку густину повітря, яке з трудом заходило в ніздрі,
а потім, здавалось би, зовсім не хотіло покидати легені, залишаючись там на
їхньому дні, настільки важке і густе воно було. Коли вони були вже навпроти
лави, яку від них відділяла дорога та частина пішої алеї, яка знаходилась перед
самим універмагом, ця фігура неквапливо, важко, наче з небажанням долаючи земну
гравітацію, піднялась на ноги та повернула своє обличчя до нього та Ростіка.
Так як місце було добре освітлене ліхтарем, фігуру можно було чітко розгледіти
- це був чоловік років сорока, сорока п’яти, середнього зросту, одягнений
просто і по-літньому - футболка, шорти та тапки з піни. Виглядів він цілком
середньостатично, але щось в ньому… Щось сильно било по нервовій системі,
настільки сильно, що через напруження хотілось не забратись від тривоги подалі,
а від безсилля просто сісти, де сидиш і безропотно чекати подальших подій.
Раптом стало різко, наче хтось ударив, відчутно, наскільки ж навкруги тихо -
ані звуку, не стало чутно музику вдалені, яка грала на прилавках, не стало
чутно шуму струму в ліхтарям, не стало чутно навіть самої ночі, наче хтось
надягнув на місцевість в якій вони знаходились, звуконепроникний ковпак.
Настільки повільно, що аж різко, як би це не здавалось парадоксальним, чоловік
почав підіймати перед собою праву руку, поки повністю не витягнув її перед
собою паралельно землі, долонею догори. Він так же повільно, але якось водночас
і різко почав згинати усі пальці долоні, доки не залишив один - вказівний, яким
і почав підзивати друзів до себе. Йти до цього чоловіка люто не хотілось, але
всередині нього панувала чітка упевненість, що так треба, а інакше - буде
гірше. Щось йому підказувало, що Ростік відчуває те саме, хоча від того
момента, як чоловік приковав до себе його погляд, він навіть і не дивився в
сторону Ростіка. Йому довелось зробити перший крок. Потім другий. Бічним зором
він уловив рух зправа від себе, якраз там, де стояв Ростік і упевнився, що його
друг з ним і що з ним відбувається те ж саме. Чоловік продовжував і продовжував
підзивати друзів до себе, повільно раз за разом згинаючи вказівний палець на
повністю випрямлений руці, яку він також продовжував тримати паралельно землі.
Він не знав, як саме це відбувається, але чомусь був впевнений, що все це не
побачила би жодна людина, навіть якщо би вони шла поза ними з Ростіком
буквально в декількох кроках. Що це було - зупинка часу, якась паралельна
реальність чи ще щось подібне, йому було невідомо, але сила та могутність
Сутності його насправді жахала так, як ніколи раніше. Тепер вона починала
здаватись йому прямо-таки богоподібною. Але навіть не дивлячись на це, певний
вогник боротьби, який розгорівся в ньому недавно, навіть і не збирався
затухати. Дивно, але чомусь він став полум’янити якщо не яскравіше, то,
принаймні, більш чітко. Тим часом він з Ростіком переступили через бордюр, який
відділяв широку пішохідну алейку від дороги і зупинились на відстані декількох
метрів від чоловіка. Зупинились вони не тому, що їм так захотілось, а тому, що
він перестав підзивати їх своїм пальцем. З цієї відстані було чітко видно, які
в нього пусті очі - він чимось нагадував п’яну в чіп людину, але при цьому
тримався рівно на ногах, навіть майже що не струнко, так наче він був
відставним військовим, який звик стояти на плацу в шерензі або щось подібне.
Чоловік почав говорити, і голос його хоч і був явно людським, а не таким, як у
Сутності, було в ньому щось таке, глибоко відсторонене, наче він лише
випадковий гість в цьому житті і лише відбуває свій номер:

- Я прийшов по слову
того, кого ви знаєте особисто, обидва ви, хоча і ніхто з вас не бачив його
дійсного обличчя, хоча при цьому усі його обличчя дійсні. Я маю в своїй голові
його слова, які я зобов'язаний вам передати. Перше - знайте, я та сама перша,
назвемо це так, жертва, ту, про яку ви знали, але на яку забили і пішли по
випивку аби забутись. Я забов’язаний вам сказати, що це не Його докір вам, і
він не оцінює ваші дії, просто він хоче, аби ви за це пам’ятали, в
незалежності, відчуваєте ви себе винними чи ні, і чи взагалі відчуваєте хоч
щось з цього приводу. Просто Він хоче, аби ви дивились на мене і пам’ятали цю
зустріч, щоб вона назавжди закарбувалась в вашій пам’яті, бо Знайте - всякий
ваш вибір має наслідки, хороші або погані, неважливо, вони - константа. І
колись я, наслідок, прийду до вас і буду мати свій суд. Тепер - друге. Він хоче
дещо вам підказати, стосовно ваших пошуків, але спочатку - це. - чоловік, з
доречі - так і не опущеною додолу рукою, почав гучно, механічно і зовсім з
малим залишком чогось людського десь на глибині сміху сміятись. Сміх його був
лячним, так, але він більше вбивав моральний стан, селився чи принаймні
намагався поселитись в якомусь далекому, ледве помітному закутку душі
черв’ячком сумніву, який, він мав таку тверду впевненість, може перерости в
справжнього черва сум'яття, хаосу та страху, якщо йому не дати ладу. А сміх усе
продовжувався і продовжувався. Це був глум, справжній і неприхований глум, але
над чим? Над ними? Але чому? Сміх тепер не лякав, хоча і досі вселяв глибоку
тривогу, він також пробуджував інтерес, принаймні в нього, за Ростіка він не
знав, - а чим саме викликаний цей сміх? І коли це питання досить чітко
сформувалось в його голові, сміх різко і раптово перекратився. Чоловік просто
закрив рота, і так стояв декілька секунд, все також не опускаючи руку, наче
вона в нього задубіла, як в трупа. - Це був не я, - сказав нарешті чоловік, -
точніше, це було не моє. Це Він забов’язав мене це зробити. А тепер, його слова
- ви шукаєте не там. Він не залишає слідів, таких слідів, на які ви намагаєтесь
вийти. Якщо хочете дійсно його знайти - шукайте самогубства. Шукайте аномалії в
них і тоді, цілком можливо, ви вийдете на його слід, і ви знайдете певні
відповіді на свої питання. І тепер третє - він зупиниться тут на певний час,
точніше так - в нього є справи не тільки тут, тому в вас є певний час, поки він
захоче знову повернутись до часопроводження з вами. В тебе, - чоловік вказав
пальцем на нього, - є час до диплома, підготуйся і здай, не розстраюй матір та
інших близьких, - при згадці про своїх рідних його обдало холодом, а чоловік
перевів палець на Ростіка, - а ти…в тебе є унікальний шанс, який випадає рідко
- поїдеш в армію - не вертайся, не вертайся ніколи, забудь про це селище,
забудь про всіх, кого тут полишаєш, і Сутність тебе не троне. А вернешься -
тоді не жалійся, якщо усе закінчиться так, як тобі не сподобається. І останнє,
- чоловік нарешті опустив руку, але тепер він виглядав ще більш неприродньо,
застигло, наче стояти як звичайна людина було для нього важко і не дуже то і
звично, наче навіть просто по-людські стояти було для нього якимось далеким
спогадом, слідів якого майже не залишилось в його пам’яті, - Він забов’язав
мене передати, що Він не дементор, він не забирає душі, він забирає лише право
на їх володіння у людини. На цьому все. 

Світ погас, світ
загорівся - вони стояли напроти під’їзду його будинку, який вів до квартири,
яку він арендував. Ліхтар в подвір’ї досить добре освічував місце, де вони
стояли, освічував він і лавочку, яка знаходилась поруч, під під’їздом. Він, не
маючи сил зупинити трус колін, непевним кроком, обережно, так як здавалось що
коліна реально не витримають вагу його тіла і він сяде на зад прямо там, де
намагався ступити крок, підійшов до лавочки і обпираючись об неї руками,
повільно, як старий дід, сів на неї. Ростік же просто мовчки стояв, втупившись
в якусь точку на стіні будинку. Складалося стійке враження, що він не в собі,
що його розум десь далеко-далеко, лише тіло одиноко залишилось стояти в
подвір’ї його друга. Між ними запанувала довга-довга мовчанка, яка тривала,
мабуть, не менше 10-15 -ти хвилин. За весь цей час в його свідомості якось так
і не сформувалась ніяка чітка думка, настільки він був шокований, подавлений та
вимочалений усім цим лайном. Кожен раз, коли йому здавалось, що він таки зумів
більш-менш себе опанувати і хоч трохи піднятись над ситуацією, ситуація
приходила і кожен раз лупила йому з коліна в потилицю, абсолютно дезорієнтуючи
його, збиваючи з толку, вибиваючи з голови будь-які більш-менш раціональні
думки і просто залишаючи його одного посеред моторошної невідомості, нечіткості
та невизначеності. І ось лише тільки зараз до нього почалось вертатись
більш-менш чітке усвідомлення ситуації, а мозок нарешті вийшов з цього стану,
який він сам для себе визначив як стан каші в голові. Ростік все також стояв,
утупившись в одну точку. Світло не падало на його обличчя, і тому було важко
сказати, чи він приходе до тями, чи ні, взагалі, було важко сказати, в якому
він знаходиться стані. 

- Бро? Бро? Броооооо? -
він спробував тихо догукатись до Ростіка, але той не відповідав. Він усе-таки
зміг знайти в собі сили підвестись, підійшов до друга і легенько потряс друга
за плече. Тут Ростік нарешті ожив і розвернувся до нього обличчям. По ньому
котились сльози і тут, коли світло упало на, так би мовити, перед Ростіка, йому
стало чітко видно, що той обісцяв свої шорти.

Ваш коментар буде першим!