Слава ЗСУ!

"У книгарні" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 23.05.2024

"У книгарні"

   Вероніка — консультант книгарні швидким кроком підійшла до своєї подруги і колеги Іри, зайнятої викладкою книг на полиці, і, прикривши рота рукою, схилилася над її вухом. 

—Он він, — ледве стримуючи сміх, сказала вона. 

—Той, про кого ти говорила? — зацікавилася її подруга і колега Іра. 

—Ага. Підеш подивитися? 

—Звичайно, — хихикнула Іра і, кинувши своє заняття, попрямувала слідом за подругою. 

Відвідувач, котрий привернув увагу двох дівчат, був звичайним чоловіком років сорока. Нічим не примітний, середнього зросту, із цілком звичайним, і через це зовсім невиразним обличчям. Одягнений він був просто – чорні поношені черевики, сині джинси, зелена сорочка з довгими рукавами навипуск. Зайшовши до книгарні, він тут же заклав обидві руки собі за спину і заходився походжати так вздовж книжкових полиць, іноді беручи в руки з полиці якусь книгу, швидко гортаючи її і ставлячи назад на місце. Звичайна людина, глянувши на нього, навряд чи помітила би в ньому щось незвичайне, але той, хто колись працював у книгарні, одразу зрозумів би, що цей відвідувач не є книголюбом і не особливо схильний до цього заняття. 

Помітивши двох дівчат, які відверто спостерігали за ним, він якось винувато посміхнувся і відразу ж відвів свій погляд убік. 

—Вам чоловіче, допомогти чимось? —запитала в нього одна з них. 

–А я тут це… – чоловік щось нерозбірливо промимрив собі під ніс і знову винувато посміхнувся. 

—Що я перепрошую? 

—Та я… – знову ця винувата посмішка, – ось ця книга цікава? 

Дівчата перезирнулися, але, стримавши сміх, підійшли ближче до "дивакуватого" відвідувача. 

—Усі книги цікаві. Дивлячись для кого ви обираєте. 

—Та я це… — знову нерозбірливо промимрив собі під ніс чоловік і знову на його обличчі з'явилася ця винувата посмішка. 

—Може вам чоловіче, якісь певні жанри подобаються?, — вирішила вклинитися в «розмову» Іра. 

Чоловік знизав плечима і, поставивши книгу на місце, взяв із полиці сусідню. 

—А ця? Ви читали? 

—Ви думаєте, що ми тут усі книги читаємо перед тим, як поставити їх на полицю? — засміялася Іра. 

—Не знаю, — знову знизав плечима чоловік і опустив погляд. 

—Треба йому Карнегі порадити, — шепнула Вероніка на вухо своїй подрузі і колезі Ірі, коли відвідувач потягнувся на полицю за наступною книгою. 

Та знову прикрила рота рукою, щосили намагаючись не розсміятися. 

—То ви чоловіче, собі обираєте чи комусь у подарунок? — знову поцікавилася Іра. 

—Та ні, я там… це… — він зробив якийсь невизначений жест правою рукою, чим знову розсмішив двох дівчат. 

—Кому, вибачте? 

—Та там... — чоловік, нарешті, зібравши всі слова в одне речення, виплюнув його з рота наче муху.

—Дружині. Вона книжки... Ну, книжки полюбляє. Розумієте? 

Дівчата посміхнулися і відвідувач, помітивши це, теж розплився в посмішці, не забувши відвести свій погляд убік. 

—А які книжки вона полюбляє? 

—Не знаю. Різні. Цікаві, мабуть. 

Вероніка непомітно штовхнула свою подругу і колегу Іру в бік, ніби сказавши: «Бачиш? Я ж тобі казала, що на це варто подивитись».

—Може романи жіночі? Чи фентезі? Чи детективи? Чи трилери?

—Іра ніяк не відреагувала на поштовх своєї подруги і колеги Вероніки. Їй чомусь стало шкода цього, як їй здалося, закомплексованого та забитого чоловіка. 

—Так, романи. Або фентезі, — якось машинально повторив чоловік. 

—Тоді можу вам порадити ось цю. Я її читала, мені вона сподобалася. 

Вона взяла з полиці книгу і простягла її чоловікові. Той акуратно взяв книгу в руки, чомусь відкрив на середині і одразу ж закрив. 

—Гарна, так? 

—Мені вона сподобалася, — повторила Іра. 

—Дякую, — посміхнувся "дивакуватий" відвідувач і навіть нагородив її швидкоплинним вдячним поглядом у вічі. Втім, погляд він відразу відвів і, невиразно пробурмотівши щось наостанок, швидко попрямував до каси. 

 —І ось так щотижня, — хихикнула Вероніка, — яку книгу в руки не сунеш, він її купує і йде. Я думаю, російсько-польський словник йому продати. Пам'ятаєш, що тут з моменту відкриття книгарні великий російсько—польський словник стоїть на полиці припадає пилом нікому непотрібний? Він його по-любому купить. 

—Нічого смішного в цьому не бачу, —знизала плечима подруга і колега Іра, — ну не розбирається він у книгах, що ж тепер із цього? Так, він "дивакуватий" якийсь, усміхається постійно, очі відводить убік... але мені його шкода чомусь стало. 

—Ну так, — погодилася з нею Вероніка, — там, напевно, така дружина, що ворогові не забажаєш. Довела бідного чоловіка. Втім, він сам її собі вибирав. 

—Та до чого тут дружина? 

—А хто ще? Посилає його, мабуть, за книжками, а він приносить їй усяку фігню. Ох і лупить вона його, мабуть. Дивись який він зашуганий. Глянь! — В голос розсміялася вона, —Оленка сканером штрих-код на касі пікнула, а він аж здригнувся усім тілом. 

—Та тихіше ти, дурепо! Почує ж нас! 

Чоловік на касі обернувся до них і, помітивши, що на нього дивляться, знову посміхнувся їм своєю винуватою посмішкою. Поклавши книгу в пакет, він вийшов з книгарні і, знітившись і упершись поглядом у землю, швидко попрямував до автобусної зупинки. 

*** 

—Я тут це... Ну, нову книжку тобі Оксано купив. Ти ж полюбляєш читати. 

Він винувато глянув на дружину і, не дочекавшись відповіді, дістав книгу з пакета. 

—Ось в книгарні мені дівчина—консультант сказала, що вона гарна. 

—Тобі та попередня сподобалася? 

—Ну, яку я минулого разу купував?

—Ти вибач мені Оксано, що повільно читаю. – Знаєш, я ніколи цю справу не любив.

—А ти це... Ну, ти любиш читати. 

Він знову кинув погляд на дружину і, присівши на лаву, відкрив книжку на першій сторінці. 

—Тобі ще гарну закладку подарували. 

—Ось. 

Він простяг картонний прямокутник на витягнутій руці і, трохи потримавши, вклав її між сторінок книги. Потім, посміхнувшись, поставив вказівний палець на перший рядок і почав повільно читати вголос, намагаючись робити це з виразом. Іноді він збивався, плутав слова і йому доводилося починати знову, від початку речення. У ці моменти він винувато посміхався і, кидаючи погляд на дружину, відразу відводив його вбік. 

На цвинтарі нікого не було. Лише чоловік з книгою, який читав вголос, і красива молода жінка, яка з легкою сумною посмішкою дивилася на нього з фотографії на гранітному пам'ятнику. 

*** 

—Ви бачили, як надламуються люди?

—Ні, не ламаються, не перетворюються на звірів, не опускаються на дно і не згоряють, як сірники, а просто злегка надламуються. 

—Як гілочка біля дерева, повз яке проходиш щодня. Начебто і стовбур на місці, і листя таке ж зелене, а щось із ним уже не так. Якась зовсім непомітна зміна притягує погляд, змушуючи зупинитися і ще раз уважно подивитися на дерево. 

—Надламані люди завжди посміхаються і відводять погляд. Їхня усмішка завжди ніби трохи винувата. 

—Мовляв, ну а що такого? 

—Так, я трохи надломився, але це ж нічого не означає, правда? 

—Найкраще ти розкажи – як у тебе справи? 

—Що нового? 

—Вони слухають тебе, кивають головою, але намагаються не дивитись у вічі і посміхаються кудись убік. Вони завжди винувато посміхаються убік. Наче їм за щось соромно. І ще вони дуже тихо розмовляють – так, ніби не хочуть, щоби їх почули. Адже тільки вони знають, який безперервний дикий крик приховують за своїм мовчанням. 

Кінець

Ваш коментар буде першим!