Слава ЗСУ!

- У стані Самоти –

• У стані Самотності, я починаю втрачати мозок. І під струменями води, у кубічній ванній кімнаті, в брудній ванній; я. Сам.

• Знаходжусь - у країні - Ідіократії: Вже третій повний день у дешевій квартирі, у центрі міста, за три тисячі рублів за день, і так - вже більше місяця... Щоденно... Тут повзають таргани.

• Влаштувавши Колонію у моєму мозку, вони усе товстішають та невпинно набирають вагу, харчуючись, моїми думками та солодкими мріями. Це треба припинити. Тарганів, треба витравити. Інакше, я стану таким самим тарганом, як і вони... Нікому НЕпотрібним.

• Я генерую план, хоча мозок і затьмарений, - в мене ще ніхто не міг відібрати волю... Свободу? Тобто, чи вільний я? Не знаю, сам. А вода, діє розслабляюче, змушує тіло остаточно затьмаритись, втратитись у абсолютну німоту. Воно важке, і не слухається більше (чи виконує потаємне бажання?). Я сідаю у брудну ванну. Бруд до бруду, тлін - до попелу. Ховаючись у власному крихкому тілі, намагаюсь отямитися, але... Жорстокі та німі краплі забивають мене без жалю. Не маючи сили піднятись, я згортаюсь у

• || немовля || •

• І усе, що мені лишається, це... віддатись Пустоті, яка зробить усе сама... Так, як треба. Мені не боляче, не весело, - мені просто "нічого". Я затикаю якийсь отвір п'яткою: створюючи для себе небезпечну пастку. Вода крапає... Як усе довершено. Стікає по спині, по колінах, утворюючи щось, своїми непостійними струмочками, схоже на прозорі мацаки медузи, такої ж прозорої, як і будь-яка морська. Її непостійне існування, створене на моїх колінах, уявою, маренням - скоро закінчиться. Вода швидко заповнює забруднений старий залізний човен. Із вітрил крапає. Саме так, як із мого волосся сльози крапають, утворюючи скляний екран волоспаду. Я прихований? водою, що росою огортає мене. І я бачу, я вже у зеленуватому морі, де усе біологічне різноманіття, залежить лише від моєї уяви. Світ - створений мріями, які ми особисто паскудимо. а Творимо іноді. Ми - немов різнобарвне поле, у якому: трава і бур'ян із квітами борються...

• І ось, таргани вже хвилюються, перебувають в неспокої. У напів повному Океані (мене), вже плавають руки - морські голуби. Цей мікровсесвіт ідеальний, його нема кому ганьбити і нищіти. Тут є: лишень мирні голуби, та медузи, що творять це зеленувате море. Бо у воді, - багато заліза, як у іншокольоровій крові.

• Моя подорож триває. Її стереже неминуче закінчення, та я помічаю, якщо зовсім не ворушитися, на ногах залишаються малесенькі бульбашки. І, рівень Океану підвищується, невже ми потонемо? Чи нам сховатися у цих маленьких підводних бульбашках?

• Краплини наповнюють море, не лишається часу на роздуми. Достатньо! Я поринаю(?) Тону? Ні, я усе собі планую. Раз. Два. Три! Я вимикаю сльози і відриваю п'ятку, відмикаючи безодню на дні моря... Шлях до усього лайна. Сам, вкладаюсь спати я, на дно,.. поки час не з'їсть ту саму воду. Я - в утробі, і ще дихати не можна, - не закінчились пологи.

• У безодню йдуть всі сльози, а і з ними тонуть й таргани. І у вухах, - купа рідини... Кубічний світ залишили всі звуки. Лиш безодня, власні звуки через воду все несе. А вода відходить, ніжно відпускає тіло, пестить... Че ні з чим не є зрівнимим. Покидає рідина, я ковтаю кисень вільно. Відпуска мене вода, - знов в полоні гравітації. Є лише вона і я, а вода втікає.