Слава ЗСУ!

— Подумай, преподобний отче, — сказав Монт-Фітчет, — адже ця цвіль завдяки часу й звичці в'їлася глибоко. Запроваджені тобою зміни будуть праведні й мудрі, але чи не краще підступатися до них обережніше?

— Ні, Монт-Фітчете, — відповів суворий старий. — Це потрібно зробити різко й зненацька. Ми повинні відкинути накопичені скарби, які спокушають великих світу цього, ми повинні відкинути всяку самовпевненість і марнославство; ми повинні викорінити розбещеність, що знеславила нас на весь світ. Потрібно повернутися назад, довести, що ми вірні захисники хреста.

У цю хвилину на доріжці саду з'явився зброєносець. Він шанобливо вклонився великому магістрові й мовчки зупинився перед ним, очікуючи дозволу говорити.

— Кажи, ми дозволяємо тобі, навіщо ти прийшов?

— Шляхетний і преподобний отче, — відповів зброєносець, — біля воріт стоїть юдей і просить дозволу переговорити з братом Бріаном де Буа-Гільбером.

— Ти добре зробив, що прийшов доповісти мені про це, — сказав великий магістр. — Коли йдеться про цього Буа-Гільбера, то нам особливо важливо знати про його справи, — додав він, звертаючись до свого супутника.

— За чутками, це хоробрий і доблесний лицар, — мовив Конрад.

— Ці чутки справедливі, — сказав великий магістр. — У доблесті ми ще не поступаємося нашим попередникам, героям хреста. Але коли брат Бріан вступав у наш орден, він видався мені людиною похмурою і розчарованою. Здавалося, що, вимовляючи обітниці й відмовляючись від миру, він робив це не зі щирого потягу, а радше з якоїсь досади, що змусила його шукати розради в покаянні. Відтоді він перетворився на полум'яного заколотника. Він став на чолі тих, хто заперечує наші права. Він забув, що влада наша знаменується тим самим символом хреста, що складається із двох перехрещених жезлів: один жезл як опора для слабких, а інший — для покарання винних. Даміане, — вів далі він, звернувшись до послушника, — приведи сюди юдея.

Жоден невільник, покликаний перед очі могутнього володаря, не міг би з більшою повагою й жахом наближатися до його трону, ніж Ісак підходив до великого магістра. Коли він опинився на відстані трьох ярдів від нього, Бомануар помахом свого ціпка наказав йому не підходити ближче. Тоді єврей став навколішки, поцілував землю на знак поваги, потім підвівся на ноги та, схрестивши руки на грудях, зупинився перед тамплієром із пониклою головою, у покірній позі східного раба.

— Юдею, — сказав гордовитий старий, — слухай уважно. У нашому званні не личить вести з тобою тривалі розмови, до того ж ми ні на кого не любимо гаяти час і витрачати слова. Відповідай якомога коротше на запитання, які я тобі ставитиму. Але гляди, кажи правду. Якщо ж твій язик лукавитиме, я накажу вирвати його з твоїх нечестивих вуст. Кажи, навіщо тобі потрібно бачити нашого брата Бріана де Буа-Гільбера?

Ісакові дух сперло від жаху та зніяковіння. Він не знав, як йому чинити. Якщо розповісти все як було, це можуть визнати наклепом на орден. Якщо не казати, то як же інакше виручити Ребекку? Бомануар помітив його смертельний страх і злегка заспокоїв його:

— Не бійся за себе, нещасний юдею, — сказав він, — кажи прямо й відверто. Ще раз запитую: яка в тебе справа до Бріана де Буа-Гільбера?

— У мене до нього лист, — пробубонів єврей, — чемно голошу вашому доблесному преподобію, лист до сера шляхетного лицаря від пріора Еймера з абатства в Жорво.

— Ось у які часи ми з тобою живемо, Конраде! — вигукнув великий магістр. — Абат надсилає листа воїнові святого Храму і не може знайти кращого посланця, ніж цей безбожник юдей! Давай-но сюди листа!

Єврей тремтячими руками розправив заломи своєї шапки, куди сховав листа, і хотів був наблизитися, маючи намір вручити його власне великому магістрові. Але Бомануар грізно крикнув:

— Назад, собако! Я не торкаюся до невірних інакше, ніж мечем. Конраде, візьми в нього листа і дай мені.

Прийнявши в такий спосіб у свої руки послання пріора, Бомануар ретельно оглянув його з усіх боків і почав розплутувати нитку, якою воно було обмотане.

— Преподобний отче, — сказав Конрад вельми шанобливо, — ти й печатку зламаєш?

— А чому ж ні? — мовив Бомануар, насупивши брови. — Хіба не сказано в сорок другому розділі «De Lectione Literarum»[74], що лицар Храму не повинен отримувати листів навіть від рідного батька, не сповістивши великого магістра, й зобов'язаний читати їх не інакше як у його присутності?

Він спочатку швидко прочитав листа про себе, причому на обличчі його відбилися подив і жах; потім перечитав його вдруге й нарешті, простягнувши Конрадові, ударив рукою по списаних аркушах і вигукнув:

---

  74 Про читання листів (лат.).