Слава ЗСУ!

Ральф де Віпонт доповнив список перемог незнайомця, з такою силою гримнувшись об землю, що кров заюшила в нього носом і горлом, і його без тями винесли з арени.

Тисячі радісних голосів привітали одностайне рішення принца й маршалів, щоб присудили приз цього дня лицареві Позбавленому Спадщини.

Розділ IX

… Найкращою ж з усіх була одна –

Чарівна і граційна, як весна, –

Царицею здавалася вона.

……….

З вродливиці очей не зводить двір:

Сліпуча врода, дорогий убір,

Водночас сукня пишна і проста,

А в косах діадема золота.

В долоні квітка цноти розцвіла –

Знак влади королева піднесла.

Дж. Чосер, «Квітка й листок»

ільям де Вівіль і Стівен де Мартіваль, маршали турніру, першими привітали переможця.

Вони попросили його зняти шолом або підняти забороло, перш ніж він стане перед принцом Джоном, щоб отримати з його рук приз.

Однак лицар Позбавлений Спадщини з вишуканою ввічливістю відхилив їхнє прохання, кажучи, що цього разу не може стати з відкритим обличчям через причини, які пояснив герольдам перед виступом на арену. Маршали цілком задовольнилися цією відповіддю, тим більше що в ті часи лицарі часто давали дуже дивні обітниці й нерідко — клятву зберігати повне інкогніто на певний строк або поки не станеться та чи інша намічена ними подія. Тому вони не дошукувалися причин, з яких переможець бажає залишатися невідомим, а просто доповіли про це принцові Джонові й попросили дозволу в його світлості представити йому лицаря, щоб принц особисто вручив йому нагороду за доблесть.

Цікавість Джона була роздрочена цією таємничістю. Він і так був незадоволений результатом турніру, під час якого лицарі-заводії, його улюбленці, зазнали поразки від руки незнайомця. Тому він зарозуміло відповів маршалам:

— Клянуся Пресвятою Дівою, цей лицар, мабуть, позбавлений не лише спадщини, але й ввічливості, якщо бажає стати перед нами із закритим обличчям! Як ви гадаєте, добродії, — звернувся він до свого почту, — хто цей гордий і хоробрий лицар?

— Не можу здогадатися, — відповів де Брасі. — От уже не думав, щоб у межах чотирьох морів, що омивають Англію, знайдеться боєць, здатний в один день перемогти цих п'ятьох лицарів! Клянуся честю, мені не забути, як він збив де Віпонта! Бідолаха йоанніт вилетів із сідла, ніби камінь із пращі.

— Ну, про це не варто багато балакати, — сказав один із лицарів йоаннітського ордену, — тамплієрові також порядком дісталося. Я сам бачив, як ваш знаменитий Буа-Гільбер тричі перевернувся на землі, щораз набираючи цілі пригорщі піску.

Де Брасі, який був у дружніх стосунках із тамплієрами, збирався заперечити йоаннітові, але принц Джон зупинив його.

— Мовчіть, добродії! — сказав він. — Навіщо сперечатися даремно?

— Переможець, — мовив маршал де Вівіль, — досі очікує на рішення вашої світлості.

— Нам завгодно, — відповів Джон, — щоб він чекав, поки не знайдеться хтось, хто міг би вгадати його ім'я й звання. Навіть якщо йому б довелося простояти до ночі, він не змерзне після такої гарячої бійки.

— Погано ж ви вшановуєте переможця! — сказав Вальдемар Фіцурс. — Ви хочете змусити його чекати, доки ми не скажемо вашій світлості того, про що ми гадки не маємо. Я принаймні не знаю. Хіба що це один із тих доблесних воїнів, які слідом за королем Ричардом пішли в Палестину, а тепер пробираються додому зі Святої Землі.

— Можливо, це граф Солсбері? — сказав де Брасі. — Він десь такий самий на зріст.

— Радше сер Томас де Малтон, лицар Гілслендський, — зауважив Фіцурс, — Солсбері ширший в кості.

І раптом у почті зашепотіли, але хто шепнув першим, важко було сказати:

— Чи не король це? Може, це сам Ричард Левине Серце?

— Помилуй Боже! — сказав принц Джон, сполотнівши як смерть і позадкувавши, наче поруч вдарила блискавка. — Вальдемар!.. Де Брасі… І всі ви, хоробрі лицарі й джентльмени, не забувайте своїх обіцянок, будьте моїми вірними прибічниками!

— Боятися нічого! — сказав Вальдемар Фіцурс. — Невже ви так погано пам'ятаєте богатирську поставу сина вашого батька, що гадаєте, начебто він міг уміститися в панцирі цього бійця? Де Вівіль і Мартіваль, ви зробите найкращу послугу принцу, якщо в цю ж хвилину приведете переможця до підніжжя трону й покладете кінець сумнівам, від яких у його світлості зійшов рум'янець з обличчя! Роздивіться його гарненько, — вів далі Вальдемар, звертаючись до принца, — і ви побачите, що він на три дюйми нижчий за короля Ричарда й удвічі вужчий у плечах. І кінь під ним не такий, щоб міг витримати вагу короля Ричарда.